Блакитне сяйво

Блакитне сяйво

Субота, 19 вересня 2015 г.
Проглядів: 1136
Підписатися на комментарі по RSS

Біолог

Люсі Рентнер була першою людиною, яку я побачив після тижневої подорожі. Вона була одягнута в коротенький білий халатик і взута в чорні лаковані туфлі на шпильках. Не найкраще взуття для космічної станції.

– Рада вас вітати на нашій базі! – посміхнулася вона, виставляючи білосніжні зуби. – Добре, що ви нарешті прилетіли. А то система почала розраховувати ресурси на зайву людину, і нас тут від надмірного кисню трохи ковбасить.

– Дібрався так швидко, як міг, – відповів я. – Дорога до вас не близька, самі розумієте. Ви вже, напевне, знаєте про ціль мого візиту?

– О, так, звісно. Це, власне, я і повідомила начальство про цю… делікатну проблему.

Доста симпатична дівчина. І молода ще зовсім. Що вона забула в такій глухомані? Хоча, з іншого боку, робота на цій станції – гарний рядок для резюме. Знайома назва відразу привертає увагу. А знайти в нашій галактиці людину, яка б ніколи не чула про планету Блакитного Сяйва – це ще треба постаратися.

– Я так розумію, ми колеги? – запитала біолог, наливаючи мені ароматний чай.

– Не зовсім, – відповів я. – Моя робота більш… універсальна. Я волію називати це «спеціаліст широкого профілю».

Я вирішив їй не казати, що у біології я розбираюся так само, як у квантовій фізиці. Себто ніяк. Але коли в тебе вірять – працювати набагато легше.

– Не знаю, – знітилася біолог. – Нам би тут не завадив спеціаліст доста вузький. Я навіть написала листа професору Липинському…

– Ви знаєте Липинського? – здивувався я.

– О, так, він був одним з опонентів на моєму захисті. Його монографія – це найкраще, що коли-небудь було написано про хепалів…

– Я знаю, – заспокоїв її я, – я вже встиг ознайомитися з цією роботою, поки летів сюди. Втім, навряд чи він вам відповість. Він зник кілька років тому, і від того часу від нього жодної звістки.

Насправді, моє ознайомлення монографією зупинилося на обкладинці, де був зображений синій хепал на чорному фоні, на якого з нижнього кутка дивився сам професор Липинський. Виходило так, що хепал утричі більший за людину, хоча насправді все навпаки.

Було б добре, звісно, прочитати цей талмуд повністю, але завдання було рівня «С», або по-іншому: «всім плювати». І відправили мене сюди чисто для проформи, щоб показати, як Служба піклується про рідкісні види. Тому напружуватися особливо не хотілося.

– Поки що, – продовжив я, – вистачить і того талановитого спеціаліста, який є у нас у наявності.

– В сенсі? – перепитала Люсі, а коли зрозуміла – відразу зашарілася. – Ой, та що ви кажете! Мені бракує досвіду, куди мені до корифеїв…

– Ну, якось ви сюди потрапили. І дисертація у вас, якщо я не помиляюся, по інопланетних формах життя.

– Там зовсім трохи про хепалів, – розвела руками Люсі. – Але я з вами згодна. Якщо ви – не біолог, то я таки можу назвати себе найкращим спеціалістом по хепалах в цьому районі галактики. Правда виключно тому, що інших просто нема.

Ми трохи посміялися, а потім я попросив продемонструвати мені те, про що вона писала в листі. Люсі провела мене в лабораторію. Шпильки її каблуків лунко цокали по металевій підлозі станції.

В лабораторії було світло. Після напівтемряви кают і коридору я мусив примружитись: зі стелі тут світив цілий ряд світлодіодних ламп. Посеред лабораторії стояв акваріум, а в ньому виписували піруети кілька десятків невеличких водянистих істот, схожих на медуз.

– В хепалів досить чітко виражений статевий диморфізм, – сказала біолог. – Ось ці, продовгуваті – це самці. А оці, більш округлі, – самки.

Про це я і сам знав. Фото хепалів часто з’являлися у статтях на кшталт «А ви знаєте, що?..», які, на відміну від монографії Липинського, були хоч трохи читабельні.

– То це, значить, в них зараз період розмноження? – запитав я, підійшовши до акваріуму.

– Саме так, – відповіла Люсі, – ми зібрали для експерименту п’ятнадцять пар. Щоб подивитися, як вони це роблять, так сказати, зблизька. Але… Словом, ви і самі все бачите.

Я бачив.

Хепали і справді поділилися на пари і порозпливалися в різні боки. Тільки от продовгуваті завжди шукали собі тільки продовгуватого партнера, а округлим подобалися тільки округлі. Самотні самець і самка кружляли навколо сформованих пар своєї статі, і одне до одного навіть не наближалися.

– І справді дивно, – погодився я. – Колись вже траплялося щось подібне? Минуле розмноження пройшло нормально?

– Знаєте, – опустила голову Люсі, – я тут зовсім недовго. А за два дні до того, як я мала приїхати, в лабораторії завівся вірус. Комп’ютерний в сенсі, не біологічний. Він от всі записи і поїв…

– А попередній біолог? Тут же був хтось до вас. Ви з ним говорили?

– На жаль, це було неможливо. Він помер.

Ох, як все склалося, подумав я. Хоча, випадковості теж трапляються.

– Як мені відомо, – продовжив я, – тут окрім вас є іще один науковець. Він повинен був ознайомитися з дослідженнями, хіба ні?

Люсі раптом розсміялася.

– Науковець? Ви маєте на увазі цього сектанта? Я не впевнена, що він взагалі читав журнали досліджень. А якщо б і читав, то нічого не зрозумів би. Він більше по інших, гуманітарних питаннях. Називає себе ксенопсихологом, чи щось в тому роді. Мені було наказано йому допомагати, але він нечасто виходить із своєї каюти і зовсім не пускає мене до себе. А мені що, більше за всіх треба?

– Зрозуміло, – сказав я. – А що ви ще можете сказати про капітана?

– Він хороша людина, – відповіла Люсі. – Розумієте, я коли їхала сюди, то трохи боялася. Адже мені сказали, що весь екіпаж, окрім мене, – двоє чоловіків. І рятувати, якщо що – нікому. Але, як виявилося, один з цих чоловіків – хворий фанатик, якому до жінки, судячи з усього, навіть торкатися не можна. А сам капітан виявився дуже порядною людиною. Про таких ще кажуть «старої школи».

Ми часом сидимо вечорами просто за чашкою чаю, розмовляємо про те, про се. Він дуже начитаний і розумний, я, знаєте, про військових була іншої думки, поки не зустріла його. А у нього навіть наукова ступінь з фізики є, уявляєте? Він коли розповідає про фотони, Теорію Відносності і гравітацію, я можу годинами слухати. Деколи, правда, не розумію ні слова з того, що він каже, але так цікаво!

– Ясно, – кивнув я. – Дякую вам за зустріч. Я думаю, ми ще з вами поговоримо, коли я ознайомлюся з деталями. А ви, як щось важливе згадаєте, – теж кажіть.

– Так, звісно, я тут, нікуди не дінуся, – посміхнулася мені Люсі, і у цій посмішці я раптом помітив щось підозріле.

І справді, коли я провів її до каюти, біля дверей вона зупинилася.

– Ви не хочете ще залишитися? – запитала вона. – Розумієте, тут рідко бувають гості, і я б хотіла просто поговорити… про те, що відбувається на Землі. Мережа – це добре, але ви собі уявляєте, яка тут швидкість з’єднання? І, загалом, що може бути кращим за живу розповідь?

Я хотів було вибачитися, послатися на зайнятість – я і справді так і не встиг достоту прочитати досьє на цих трьох. Але Люсі випадково випустила з рук ключі і, поки нахилялася їх підіймати, я зрозумів, що під халатиком у неї – зовсім нічого.

Чорт з ними, з досьє, подумав я.

Почитаю вранці.

Капітан

Станція оберталася навколо планети і, напевне, так і залишиться тут доти, поки її не спишуть на металолом. Але колись, перед тим, як зависнути на орбіті, вона була повноцінним кораблем. Тому на стіні капітанської рубки, окрім екрану, на якому виблискував освітлений бік планети, була ще і панель управління, а перед нею – два крісла пілота, одне – для штурмана, і посередині, на постаменті, місце для капітана.

Ми сиділи в задній частині рубки, у м’яких кріслах. Капітан був одягнений у стару військову форму, яку пошили для нього давним давно, і тому в деяких місцях вона вже відверто провисала.

Зранку мені таки вдалося трохи полистати досьє. Про Кена Крамсі, капітана станції, там було зовсім небагато. Народився на Землі. Вивчився у кадетській школі. Воював під час першої кампанії, був навіть нагороджений за хоробрість. Після війни керував кораблем «Буревісник», назва якого, як він потім признавався, походить від слова «бур».

Вони і справді літали від планети до планети з нібито науково-дослідною метою, а насправді просто нагрібали корисні копалини, без жодних ліцензій і дозволів. Їм це вдавалося досить довго, але, зрештою, на одній планеті їх затримали. Чисто випадково – патруль помітив світло від прожекторів їхньої шахти на темній стороні планети.

Капітана хотіли посадити, але при цьому могла постраждати репутація Військового Флоту. Тому, щоб зам’яти справу, його відправили сюди, на інший кінець галактики.

Загалом, нічого дивного, після закінчення війни багато хто з капітанів подався у кримінал, щоб не померти від нудьги. Єдине, що ніякої ступені з фізики в нього не було і бути не могло. Чого не розкажеш красивій дівчині, яка ходить до тебе «на чай»?

Обличчя капітана було зовсім не схоже на фото двадцятирічної давнини і видавалося мені чимось знайомим, але де я його бачив, я так і не згадав.

– Я навряд чи вам чимось допоможу, – сказав капітан, наливаючи собі чаю. – Я у ці біологічні речі ніколи не влазив. Все, що я знаю про цих тварюк, – це те, що вони гарно світяться. Але це, напевне, кожен у галактиці знає. Ви вже встигли подивитися?

– На жаль, ні, – відповів я, – ми ж зараз над денною стороною.

– Це так, але я думав, що поки летіли… Менше з тим. Я, словом, до ваших послуг, хоч і навряд чимось зможу допомогти. Я більше до управління кораблями схильний, ніж до ксеносцифології, тут вже вибачте.

– Ну, ви принаймні знаєте, як називається ця наука, – посміхнувся я.

– О, так, в мене є хороший консультант, – розвів руками капітан.

– До речі, що скажете про неї? Здібна дівчина, правда?

– Безумовно. В неї велике майбутнє. Посидить тут ще зо два роки і втече назад, у великий світ. Залишить старого сумувати з цими медузами.

– Ну, в вас є ще один член команди, – підморгнув я. – З ним ви не чаюєте?

– О, ні, пробачте. Я колись десь чув, що божевілля може передаватися, мов інфекційна хвороба. І, знаєте, я в це вірю. Хіба що не повітряно-крапельним шляхом, а вербальним. Словом, хай собі сидить у своїй каюті і займається тим, чим він там займається. А я краще книжку почитаю, чи фільм який подивлюся. І якщо б була на цій планеті психіатрична клініка, я давно би його туди відправив. Для його ж блага. І для власної безпеки.

– Безпеки? – здивувався я.

– Саме так, – відповів капітан. – Справа в тому, що попередній біолог, Карл Лівшиц… Розумієте, я нічого не хочу сказати… Але вони сварилися часто, з Патріком, цим сектантом. Звісно ж, я нічого не бачив і нічого не можу стверджувати напевне, позаяк цей вірус потер усі записи камер безпеки…

– Я читав, що Карл помер від серцевого нападу.

– Це так… Це так… Але розумієте, цей Патрік, він займається якимись практиками. Я бачив ролики у мережі: вони можуть натиснути якусь кнопку на вашому тілі –  і ви перестаєте дихати. Потім натиснуть в іншому місці – і знову можете. Я думаю, є десь на тілі і кнопка для серцевого нападу. Але, звісно, це просто здогадки, не судіть мене строго, я просто розповідаю, що бачу.

– А через що вони сварилися, Карл з Патріком?

– Тут така делікатна справа… – зам’явся капітан. – Карлу дуже не подобалося, що Патрік його, як це сказати, переслідував. Постійно нав’язував якісь розмови, намагався обійняти, все в такому роді. У вас там в досьє мусить бути написано про орієнтацію Патріка, чи не так?

– Можливо, – я ухилився від відповіді.

– Та точно є, ви подивіться ретельніше. Він і до мене кілька разів намагався підкотити. Але зі мною розмова коротка, а Карл… Він просто не вмів так, як я, прямим текстом, по воєнному, відправити Патріка... Ну, ви розумієте, куди.

– Зрозуміло. Дякую за ваш час, я, можливо, задам ще вам кілька запитань, коли розберуся в цьому трохи детальніше. А ви, якщо щось згадаєте – теж кажіть.

– Завжди до ваших послуг, – розплився в усмішці капітан. – Живу людину мені бачити приємніше, ніж цю люмінесцентну братію.

Ми потиснули руки, і капітан не втримався, обійняв мене, а його рука натренованим рухом ковзнула вниз по моїй спині. Він швидко опанував себе, а я зробив вигляд, що нічого не помітив, і пішов до себе в каюту, де на мене вже чекала Люсі.

– Ти казав звертатися, коли щось згадаю, – сказала вона, широко розсівшись у моєму кріслі.

– І що ж ти згадала, крихітко? – запитав я, зачиняючи двері.

– Згадала, – відповіла Люсі, обвиваючи руками мою шию, – що цей сектант, приходив до мене у лабораторію.

– Справді? І коли?

– Два тижні тому, себто за тиждень до початку шлюбного періоду хепалів. Він попросив чотири екземпляри, якраз дві пари. Я ще тоді сказала йому, мовляв, за хепалами слідкувати напряжно, хай візьме собі краще одну пару, але він сказав, що йому треба саме дві. По контракту я маю давати йому те, що він попросить.

Я ще перепитувала тоді, на співбесіді, жартома, чи «все, що він попросить», але мені казали, що до цього не дійде. На щастя і справді не дійшло. Ой, що ти робиш?! Перестань! Або ні, продовжуй! Продовжуй! О, так…

Ксенопсихолог

– То ваша посада називається ксенопсихолог? Ви можете з ними спілкуватися?

Я показав на акваріум в кутку каюти, акуратно завішений цупкою тканиною.

– Тут все залежить від того, що називати комунікацією, – відповів Патрік, прикривши очі. – Якщо розглядати її, як обмін інформацією, то так, я здатен на такий процес у стосунку до даних істот. Але майте на увазі, що за таким означенням, ви самі на це здатні. Більше того, кожна планета, кожна найдрібніша частинка здатна до комунікації. Адже всюдисущі фотони переносять інформацію від одного тіла до іншого…

І так вже годину. Патрік ніс якусь беліберду, приправляючи її науковоподібними словечками, час від часу збиваючись у високий поетичний стиль.

– Що ви можете сказати про капітана? – запитав я чисто для проформи, не очікуючи на осмислену відповідь.

– Ярлики і назви – річ дуже умовна, – відповів мені Патрік. – Капітаном можна назвати будь-кого. І навіть будь-що. Все залежить від нашого сприйняття. Ми воліємо обманювати самих себе, наділяючи об’єкти тими рисами, якими володіє модель, що ми до цих об’єктів намагаємося прикласти.

– Ага, – кивнув я, не задумуючись.

Лишалося ще кілька питань, і це непорозуміння можна буде завершувати. Насправді, коли я тільки планував цю розмову, питань в мене було набагато більше. Тільки от листаючи досьє Патріка я наткнувся на кілька опорних точок, які не могли означати нічого іншого, крім відвертої фальшивки, яку Служба клепає для кожного свого агента. В мене таких особистостей було не менше десятка.

Я написав листа шефу, попросив дати мені справжнє досьє і хоч приблизну ціль його тут перебування, але на успіх особливо не надіявся. Як би там не було, його завдання однозначно важливіше за моє, тому ми зараз поговоримо, він наговорить ще якоїсь маячні, а потім я вшиюся звідси подалі, щоб не потрапляти йому під ноги і не влазити у його стосунки з іншими членами команди, якими б тісними вони не були.

Звісно ж, непогано було б повернути бідних тваринок назад до їх нормального стану. Але от конкретно за них я особливо не переживав.

Перед тим, як йти до Патріка, я нарешті зміг подивитися на нічний бік планети, і він, чесно кажучи, мене зовсім не вразив. Не розумію, як маркетологи заманюють сюди цих бідолашних туристів, і не розумію, хто пише ці всі статті в мережі, описуючи Блакитне Сяйво, як одне із чудес галактики і нескінченне джерело натхнення і містичних переживань.

Навіть на фото ці блакитні плями виглядали краще. Думаю, якщо ці дурнуваті медузи вимруть, власники заповідника просто розкладуть внизу світлодіодні лампи, і ніхто навіть не помітить ніякої різниці.

Тим часом лишалося останнє питання, яке я повинен був задати:

– Які у вас були стосунки з Карлом Лівшицем, попереднім станційним біологом?

– Я б назвав це поглибленою взаємодією, – відповів Патрік.

Я навіть не намагався з’ясувати, що він має на увазі. Натомість подякував за розмову і вже збирався йти, аж раптом він тихо сказав:

– Залишіться, будь ласка, ще на хвилину. Я вам щось покажу.

Раніше, ніж я встиг щось відповісти, Патрік встиг вимкнути світло і через кілька секунд повної темряви я побачив, як насправді виглядає Блакитне Сяйво.

Таке ніжне, але водночас таке потужне… Це навіть не був блакитний: кольори постійно мінялися, переливалися, на мить виникали чудернацькі візерунки і відразу тьмяніли, даючи дорогу іншим. Я застиг, не в силах відірвати погляду, усе моє життя раптом стало неважливим і нікчемним, я хотів лишитися тут назавжди, стояти і дивитися, до останнього подиху…

Коли Патрік накинув тканину назад і увімкнув світло, я спочатку мало не кинувся на нього з кулаками. Настільки сильним був контраст між Сяйвом і навколишньою реальністю. Цікаво, чому вид з корабля тоді настільки нікчемний?

– Ви нічого не помітили? – запитав Патрік.

Я спробував відновити у пам’яті картинку і раптом зрозумів, що саме в ній мене збентежило з самого початку. Конкретно ці хепали, здається, нічого не чули про проблеми у своїх родичів. Вони утворили дві пари, але в кожній із них була одна подовгаста і одна округла фігура.

– Ви знаєте розгадку? – запитав я здивовано.

– Світло шукає світло, – відповів Патрік. – А темрява – темряву. Але деколи світлу потрібна темрява, щоб мати ціль у житті, а темряві потрібне світло, щоб на його фоні зрозуміти себе.

– Ясно, – кивнув я розчаровано, махнув на прощання рукою і вийшов з каюти в коридор.

Там на мене вже чатувала Люсі. Здається, вона і справді скучила за «спілкуванням».

Потім ми лежали на підлозі її каюти, я дивився в стелю, думав про блакитне сяйво і про слова Патріка.

– Слухай, – спитав я її, коли ми лежали на підлозі каюти, – а як називається наука про твоїх оцих хепалів?

– Ой, – Люсі закусила губу, намагаючись згадати, – там є таке слово, страшне. Правда, його тільки Липинський у своїй монографії використовував, а так всі кажуть просто – хепалологія, хоч це і неправильно. Я тобі завтра подивлюся, якщо хочеш.

– Та ні, – заспокоїв я її, – не треба, навряд мені це пригодиться.

Прийшовши до себе в кімнату, я виявив, що прийшов лист від шефа. Для відеозв’язку тут був занадто слабкий сигнал, тому ми мусили спілкуватися отак, листами. Сьогодні я його запитав, чи не зіпсую я випадково Патрікову місію, якщо буду рити занадто глибоко.

Відповідь мене ошелешила.

«Від Патріка тримайся подалі. Але він не наш агент. У справи, тим часом, нові обставини. Категорію змінено на «А». До тебе летять Майлз і Сірковський.»

Я розкрив рота і довго не міг прийти до себе. Майлз? Сірковський? Одночасно? Я думаю, що якщо б галактиці лишалося жити кілька годин, навряд чи у когось з них знайшовся час на її порятунок. І явно не у обох одночасно. Коли вони прилетять сюди, проблему буде вирішено через п’ятнадцять хвилин, у цьому я був певний.

Майлз просто вмовить бідних тваринок розмножуватися нормально, використовуючи НЛП і психоаналіз, якщо до того часу Сірковський сам їх всіх не запліднить своїм черговим винаходом, хепалозаплідником версії нуль нуль один.

В мене було ще трохи часу, щоб встигнути вирішити цю справу без них. Але з чого починати?

Я хаотично почав переглядати матеріали про «Буревісник», планету і хепалів. Скоро в очах все почало плисти, а мозок взагалі перестав засвоювати інформацію. Але я продовжував переглядати сторінку за сторінкою, аж поки в якомусь закинутому журналі не наткнувся на спільне фото екіпажу «Буревісника», зроблене пізніше, ніж фото у моєму досьє.

Карл Лівшиц, третій справа, стояв поруч із капітаном Кеном Крамсі, і білий халат науковця йому пасував набагато більше, ніж завелика капітанська форма. Сам же Кен Крамсі виглядав радше як ведмідь, і з першого погляду на його фізіономію було зрозуміло, що у фізиці він розбирався максимум на рівні дитячого садка.

Від хвилювання я довго не міг заснути, тож вирішив погортати монографію, до якої руки так і не дійшли. Так вийшло, що і цього разу я не просунувся далі обкладинки. З-під здоровенного хепала на мене дивився Карл Лівшиц, власною персоною. Також відомий, як професор Липинський, доктор фізичних і біологічних наук. Геній, якого виперли з усіх інститутів за його сумнівні дослідження, і який надовго зник із радарів, щоб потім опинитися тут, біля планети, де він писав свої перші наукові роботи.

Біологічні – про таємничих хепалів – і фізичні – про абсолютно новий спосіб отримання світла, запозичений у дивних істот.

В голові почала складатися чітка картинка, не вистачало тільки останньої частинки пазлу. Я забив номер планети у галактичний реєстр корисних копалин (за авторством кого б ви думали?), посміхнувся і закрив лептоп.

Тепер можна і поспати.

Хепали

Корабель Служби прилетів через два дні – найкоротший можливий термін. На той час я вже знав подробиці, які призвели до такої зміни статусу.

Занепокоївшись про нещасних істот, Люсі не придумала нічого кращого, ніж задати питання, що її хвилювало, на відкритому сервісі «питання-відповідь». Звісно ж, осмислених відповідей вона не отримала, зате пост помітили журналісти, і вже через кілька годин мережею прокотилася серія статей про катастрофу галактичного масштабу.

Але і не це головне. Найбільше криків викликала стаття політичного оглядача, Скотта Лайвлі, під гучним заголовком «Чарівні істоти на грані вимирання через зараження содомським вірусом!».

Скотт прекрасно знав, коли саме випускати статтю. Через місяць починалися вибори в Галактичний Конгрес, на яких за соцопитуваннями ЛБГТ-партія набирала на три відсотки більше голосів, ніж ТеоБлок, що об’єднував партії християн, мусульман і сайєнтологів.

Стаття набрала кілька мільйонів коментарів, і напевне не знайшлося у галактиці громадянина, який не мав стосовно неї  якоїсь своєї думки.

Десь через тиждень тут будуть спецслужби усіх планет. І саме тому було так важливо розплутати все першими.

Капітанові, тим не менше, ми нічого про це не сказали. Майлз із Сірковським вислухали мене і погодилися мені підіграти. Це все мало виглядати як екскурсія для двох моїх друзів, яких я запросив перед тим, як вшитися звідси подалі.

Сірковського я попросив про допомогу, і він відразу зник у технічній рубці. Майлз сів біля капітана, якого я посадив на привілейоване місце біля вікна.

– Обов’язково пристебніться, – попросив я його. – Цю бляшанку жахливо бовтає.

Коли ми підлетіли на потрібну відстань і лягли на орбіту, я, за традицією детективних фільмів, вийшов посеред кімнати.

– Я розповім вам історію одного талановитого, можна навіть сказати, геніального вченого, – сказав я.

Капітан майже не звернув на мене уваги, він дивився за вікно і розповідав Майлзу, який сидів біля нього, коротку історію дослідження хепалів.

– Цей вчений на самому початку своєї кар’єри вліз у кілька брудних оборудок, назавжди зіпсував собі репутацію і мусив покинути наукову спільноту.

Разом з відставним капітаном, вони літали планетами і видобували там корисні копалини, не заморочуючись екосистемами цих планет і не думаючи про наслідки. Головною для них була нажива.

Коли їх таки арештували, то відправили сюди. Вчений вже працював тут в молодості, коли писав докторську. Тож окрім подробиць життя тутешніх істот, він знав ще одну деталь. Планета Блакитне сяйво має величезні поклади сибулиту, якщо мої дані досі актуальні, то найбільші розвідані поклади у всій галактиці. Звісно ж, бурити тут ніхто б не дозволив – пам’ятка природи і все таке. Але тільки доти, поки хепали продукують своє Сяйво. Лишалося тільки якось звести хепалів з цього світу, при чому так, щоб ніхто нічого не запідозрив.

Капітан повністю підтримував такі плани, у них з вченим були… неуставні стосунки. Але в один момент вчений зрадив йому з третім працівником станції, ксенопсихологом. Капітан спробував з’ясувати стосунки, що переросло у бійку, і капітан випадково загинув.

Він міг взагалі не рапортувати про смерть члена екіпажу. Але на станції стоїть захисний механізм, який вміє визначати, скільки саме людей тут зараз знаходиться. Навіщо це зроблено, я не розбирався. Певно, щоб вчені не торгували номерами для туристів.

Але з іншого боку, вчений ніяк не міг допустити, що зверху пришлють нового капітана, який може не погодитися з початковим планом. Тому, знову змінивши ім’я, він сам став капітаном. Відеозв’язок на таких відстанях неможливий, а текстом можна було спокійно обманути кого завгодно. Нового біолога він замовив спеціально такого, який у хепалах розбирається набагато менше, ніж у чоловіках. Вибач, Люсі.

Професор спробував рвонути до мене, але ремені безпеки надійно кріпили його до сидіння. Корабель часто використовувався для перевезення в’язнів, тож для фіксування будь-якого пасажира вистачало одного натискання кнопки.

Планета під нами поволі міняла колір. Освітлена брудно-зелена поверхня океану, який покривав усю планету, змінилася яскраво-блакитним сяйвом, яке не мало нічого спільного з тим, що я бачив у Патріковій каюті.

– Проблема цього вченого у тому, що він ніяк не міг приховати свої досягнення, а натомість щедро їх публікував. Він опублікував монографію про хепалів, опублікував найточніший на даний момент атлас копалин цього сектора галактики. Не залишав він без уваги і свої фізичні винаходи. Його проривний концепт штучного освітлення не став стандартом виключно через якесь непорозуміння.

В рубку зайшов Сірковський. В руках він тримав чудернацький пристрій, який виявився пультом управління.

– Я переправив енергію зі щитів на двигуни і зняв з них усю динамічну складову, – поділився він своїми напрацюваннями. – Тепер ми можемо гахнути електромагнітним імпульсом. Але ти впевнений, що ми не переб’ємо тих тварюк унизу?

– Впевнений, – посміхнувся я. – Вони імунні до електромагнетизму, про це в монографії ціла стаття.

Сірковський натиснув кнопку, корабель погрозливо загудів...

…і через одну коротку мить блакитне сяйво унизу погасло.

Люсі скрикнула. Патрік лишався незворушним. Професор Липинський дивився на мене злісним поглядом, але зробити нічого не міг.

Ми дивилися в ілюмінатор на абсолютно чорну поверхню планети. Поруч з нами висіло ще кілька туристичних лайнерів. Я думаю, кожен турист зараз теж прикипів до оглядового вікна, а найактивніші вже почали писати заяву на повернення вартості путівки.

І тут, десь посеред океану, з’явилася невеличка блакитна точка. Через хвилину їх було вже десяток. Вони сяяли і мерехтіли так дивовижно, що я навіть уявити собі не міг, що буде, коли їх стане мільйон.

– П’ять років тому професор Липинський опублікував свій винахід спеціальної речовини, що здатна була втримувати сонячне світло, а потім віддавати його посеред ночі. Там же він розповідав і про спосіб його вимкнення – доста сильний електромагнітний імпульс.

– То це не хепали світилися там, внизу? – здивувалася Люсі.

– Ні, не хепали. Ви скоро побачите, наскільки іншим буде справжнє Блакитне Сяйво.

– Так, а до чого тут проблеми з розмноженням? – запитала Люсі.

– Екосистема хепалів, як пише професор Липинський у своїй монографії, дуже гарно збалансована. Там завжди рівно стільки організмів, скільки потрібно. Це все завдяки дуже розумному способі передавання інформації. Через світло.

Перед тим, як розмножуватися, кожен хепал оцінює величину популяції. І робить він це на основі світла навколо. Як ви вже могли здогадатися, світяться вони виключно тоді, коли паруються. Якщо світла навколо забагато, то і потомства буде достатньо, а, отже, замість розмноження, можна порозважатися зі своєю статтю, що і приємно, і проблем з популяцією не спричинить. За рахунок цього збалансованого механізму кожного року в хепалів народжується практично однакова кількість дітей.

– Але тепер вони всі здуріли! – вигукнула Люсі.

– Саме так. Минулого року штучне світло Липинського зламало усі природні датчики. Хепали вважали, що навколо них всі розмножуються, і що потомства буде достатньо, тому не спішили шукати собі пару іншої статі. Це, до речі, пояснює і те, чому хепали не хотіли розмножуватися в лабораторії, в якій Липинський спеціально виставив максимальний рівень освітлення.

Ще один два сезони такого знущання, і серед хепалів не лишилося б особин, здатних до розмноження. А потім, коли б померла остання особина, інтерес публіки також би згас. Можна було б спокійно взятися до буріння, на що так і надіявся професор. Чи не так?

Професор щось просичав крізь зуби і відвернувся. Люсі встала, кинулася до мене і поцілувала настільки пристрасно, що я відразу вирішив залишитися тут ще ненадовго.

В рахунок відпустки – хоч подивлюся на чудо галактики, яке врятував.

Заперечити не наважився ніхто.

Ксенопсихолог (замість епілогу)

Я побачив його відразу, як зайшов. Він сидів у кутку задимленої кафешки і пив чай, роздивляючись публіку, що зібралась навколо.

Кафешка стояла біля порту, крізь який за день проходять кілька мільйонів чоловік, тож подивитися було на що. Стілець навпроти був порожній, тож я, не думаючи про етикет, просто сів за столик.

– Пам’ятаєте мене?

– Пам’ять – цікава штука, – за звичкою плутано відповів він. – Вона може витерти те, що було, і натомість записати те, чого ніколи не траплялося. Цим вона схожа на минуле загалом.

– Після нашої зустрічі я безуспішно намагався зрозуміти, хто ви такий. І тільки, коли отримав вищі доступи… Словом, якщо я можу якось допомогти у вашій місії, якщо вам щось потрібно…

– Ми не оперуємо словом «потреба». Ми оперуємо словом «напрям». Але за пропозицію дякую. Так, здається, у вас прийнято говорити?

– Розкажіть мені, як там, у вас? Від нас теж до вас полетів… спостерігач?

– На жаль, умови існування нашої частини реальності на даний момент для вас неприйнятні. Навіть мені, щоб потрапити у вашу, довелося трохи змінити свою звичну форму, про що я деколи шкодую.

– Я давно хотів спитати, це може видатися трохи дурнуватим, але менше з тим. Що вас найбільше вразило у нашому світі?

– В вашій частині реальності життя – неприроднє. Воно виникло не внаслідок, а всупереч усім законам. І тому не може просто підкорятися існуючому порядку, як це прийнято в нас. Саме тому має бути якась сила, яка рухає вас проти течії. Сила, яка не дає вам зникнути. Власне, її дослідженням, я і займаюся відколи я тут.

– І що ж це за сила?

– В неї різні імена і різні прояви. І часто їх плутають між собою. Найсильніший із проявів той, що веде до розмноження, але це далеко не весь спектр. Коли ми зустрілися вперше, я досліджував той її відтінок, який завідомо не може дати потомство, а тому має бути чистішим і рафінованішим.

– І що, одностатева любов справді чистіша?

– Все виявилося набагато складніше. Як і завжди виявляється, коли йде мова про вас, людей.

Ми ще трохи посиділи, поговорили. Я з усієї сили намагався його зрозуміти, а він з усіх сил намагався пояснити мені різницю між нашими, настільки різними цивілізаціями.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>