Ми увійшли. На станції було порожньо. Люди десь зникли.

 

Ми покликали. Ніхто не відповів. Усюди тиша...

 

Ми з Яриною обмінялися поглядами.

 

- В тебе зброя є? - спитала вона.

- Забув на кораблі...

Вона махнула рукою.

 

Космічна станція відпочинку "Легенда Карпат" існувала вже років 100. Від туристів не було відбою. Курорт славився дискотекою, дешевими коктейлями, живою музикою. Класне місце, щоб "відірватися" пару тижнів. А також - катання на метеорах, космічні прогулянки, приватні сауни на астероїдах...

 

Сюди їздили відпочивати компаніями. Переважно - молодь. Іноді й люди середнього віку. Пенсіонерів майже не було, а дітей до 18 років на базу не пускали...

 

Минулого року станцію зачинили - як казали, на переоблік. Також планувалося провести реконструкцію, та й просто ремонт.

 

На базі залишився увесь персонал - людей, мабуть, сорок. Може й більше.

 

Нас з Яриною прислали на планову перевірку. Прибули ми без попередження, як завжди. Інакше клієнти встигли б підготуватися - тобто приховати, що треба.

 

Власне, цікавив нас лише ресторан. Що там із продуктами? Із загальною санітарією? Як працюють кухарі?

 

Звичайна собі місія. В нас таких багато.

 

Прилітаємо, а нікого нема!

 

- Усе ти забуваєш! - сказала Ярина.

- А нащо мені зброя?!

Вона потиснула плечима.

- Ходімо, пошукаємо народ! - кажу. - Не може бути, щоб усі звідси змоталися. Хтось же ж має охороняти об'єкт!

- Ходімо... - погодилась Ярина. Але якось невпевнено.

Ми пішли порожнім коридором. Вийшли до реєстраційної кімнати. Тут теж нікого не було. Комп'ютер не вимкнуто. На екрані - старомодний скрін-сейвер.

- Ей, є тут хтось?! - покликали ми.

Знов тиша у відповідь.

- Обійдемось без реєстрації, - сказав я.

Дістав з кишені посвідчення - на випадок, якщо хтось-таки з'явиться. Тай і пішов далі з документом у руці.

- Взагалі, усе логічно, - кажу. - Якщо туристів нема, то навіщо й люди на реєстрації?

Ярина навіть не усміхнулася. Я бачив, що їй неспокійно.

Ми увійшли до великої саду. Подивилися навколо - такий собі шматочок раю. Дерева аж до стелі. Зелені газони. Ставки із золотими рибками.

А біля доріжок - м'які крісла і столики для коктейлів (їх чомусь називають "журнальними"). Далі - басейн із лазурною водою. А далі - майдан дискотеки: хтось подбав про парканчик, щоб п'яні танцюристи не падали у воду. Таких басейнів на станції п'ять. Біля кожного - по дискотеці. А також - високі кущі, щоб було де заховатися парочкам: цілуватися починають ще під час танців, а продовжують вже у кущах. Про все подбала адміністрація! Туалети ж від кущів далеко - щоб парочкам не заважати...

 

Алкогольний бар відкрито до ранку, але до закриття мало хто досиджує. О четвертій майже всі вирубаються ( дехто - прямо у басейні, але дирекція подбала про рятівників). Між сьомою та дванадцятою ранку царює тиша і спокій.

 

Я подивився на годинник на стіні. Він показував 19:43. У цей час тут досить людно... Але тепер нікого не було.

 

- Дивно... - сказала Ярина.

Я хотів був відповісти... але раптом збагнув, у чому річ.

Це ж елементарно! Я був на базі багато років тому. У якості відпочиваючого. Тому й запам'ятав її у курортний сезон.

 

А тепер туристів нема. А персонал, звісно, по дискотеках не ходить і по барах не сидить. Принаймні, в гостьовій зоні. В них є інші справи. Тим більше, зараз вже вечір, робочій день закінчено. То що їм тут вештатись?

 

Поділився думкою з Яриною.

- А де ж вони можуть бути? - спитала вона.

- Мабуть там, - я показав у напрямку службових приміщень.

Двері ховалися за деревом. Їх ніколи не зачиняли. Не зачинили й тепер.

Ми пройшли ще одним коридором і опинилися у кают-компанії. Туристи сюди не заходили: службова територія. Я й сам був тут лише пару разу. Ще студентом. Намагався чіплятися до юної офіціантки. Роману в нас не вийшло, але друзями таки стали. Тож сиділи тут, на диванчику, і говорили за життя. У кают-компанії було тихо - ані музики, ані п'яних вигуків - персонал був чемніший за клієнтів...

 

Тут і тепер було тихо. Тихо і порожньо.

 

На столі - горнятко недопитої кави. Поверхню вкрила цвіль.

"Значить, кава натуральна" - автоматично подумав я.

Ярина теж подивилася на горня.

- Хочеш, збігаю за зброєю? - вирвалося в мене.

- А мене залишиш саму?

Вона й правда хвилювалася. Я, щоправда, теж. Просто якось звик, що усьому є раціональне пояснення. Може вони всі у відпустці. Чи взагалі переведені на інший об'єкт: власники теж не дурні - платити за простой.

 

 

Але Ярині, здається, бракувало оптимізму.

- Хочеш, повернемось? - запропонував я.

- Ні... - сказала вона тихо. Ніби переконувала себе.

Ситуація й справді здавалася незвичайною.

- Ей! Люди!!! - гукнув я.

Відповіло лише відлуння.

 

- Та не хвилюйся! - сказав я Яринці і посміхнувся. Посмішка вийшла трохи штучна.

- Та я й не хвилююся, - сказала вона.

Теж хотіла здатися веселою. Мовляв, "усе мені байдуже!" Я б повірив... якби знав її хоч трохи гірше.

- Ти не знаєш, де тут туалет? - спитала.

- Жіночий - ось там, у коридорі, - сказав я.

Цікаво, що я ще пам'ятав такі дрібниці.

Ярина пішла у вказаному напрямку.

Я чув її кроки. Чув, як відкриваються двері. Кілька секунд тиши...

- Сюди!! - кричить вона.

Я підбігаю. Вона тримає двері рукою.

- Що ста...

- Дивись!

Я дивлюся. Дзеркало розбите вщент. Осколки валяються на підлозі та в умивальнику. Двері однієї з кабінок виламано.

 

Мені стає не по собі. Ми мовчимо - до чого вже тут слова?

 

Разом оглядаємо туалет. Інших слідів боротьби немає. Усе чисто і акуратно. Навіть у кабінці з виламаними дверима.

- Бачиш! - кажу я. - Нічого тут такого не було. Мабуть у дверях зламався замок. Довелося ламати. Так ламали, що аж дзеркало розбили. Бовдури! Ще й не прибрали за собою!

Говорив я аж занадто впевнено. А сам подумав: щось тут не так. По-перше, замки тепер не ламаються - це ж не ХХІ століття! По друге, дзеркало аж занадто пошкоджене. А двері від нього досить далеко...

 

- Почекай на мене тут, - попросила Ярина. - Не залишай саму. Вона закрилася у непошкодженій кабінці.

Я чекав біля виходу. Дивився у коридор.

Нікого! Але тепер я цьому радів.

Подивився убік... І побачив жіночу туфлю. Вона лежала біля збоку, ми й не помітили відразу. Туфля як туфля. Може її просто загубили. загубили туфлю у туалеті?!

 

"Може Попелюшка була п'яна" - подумав я, аби заспокоїтись.

Ярина вийшла. Помила руки.

- Ходімо! - кажу.

Поспішаю, щоб вона не помітила мою знахідку.

- Знаєш, - кажу вже у коридорі. - Мабуть і справді повернемось...

 

Ярина хитнула головою. Вона вирішила не відступати.

Ми пішли далі.

 

- Тут у них їдальня, - пригадав я.

 

Ми увійшли до розкритих дверей.

 

Їдальня містилася у великій залі. Столи було розкидано. На підлозі - розбиті тарілки із залишками їжі. Стільці поламано.

 

 

- Спішна евакуація, - сказав я. - Вони їли, а тут - пожежна тривога...

- Мабуть так, - вимовила Ярина.

Їй хотілося мені вірити.

- Це справді усе пояснює, - міркував я. - Евакуацію оголосили несподівано. Люди запанікували, порозкидали усе, що на дорозі...

- А туалет? - нагадала Ярина.

- Та я ж казав - двері заклинило, довелося ламати, зачепили дзеркало...

"А капець, - подумав я, - злетів з ноги під час втечі. В жінки не було часу його підбирати..." Ось і вся таємниця!

- Звісно,ніякої пожежі не було, - сказав я. - Сигналізація стара, щось там у ній зламалося. Але люди цього не знали - злякалися, втекли...

Ярина усміхнулася.

- Ну, ходімо на кухню! Перекусимо щось. У холодильнику - повно їжі.

 

Дорога до кухні проходила вздовж спалень. Звісно, порожніх.

Двері однієї кімнати було проламано.

 

- Знов замок зламався, - посміхнувся я.

Посмішка вийшла штучна: якось дивно вони ламали двері. Та й яку треба мати силу...

 

У кімнаті було чотири ліжка. Одне було розбите вщент.

 

Ярина підібрала з підлоги записник. Звичайний жіночий щоденник, стилізований під середньовічний айпед-48.

 

- Подивимося останній тиждень, - сказала вона.

 

Авторка виявилася кухаркою. Писала, переважно, про особисте життя - своє і чуже. Не те, щоб не цікаво... але ми шукали іншу інфу.

 

- От тут... - сказав я.

 

 

"Ярік знайшов ящик горілки, - прочитали ми. - Чистив підвал - і знайшов. Горілка якась старовинна. Етикетки - незнаною мовою. Але Ярік щось там переклав. Каже - пити можна!"

 

- Ну й що тут такого? - не зрозуміла Ярина.

- Сам не знаю, просто якось...

Ми стали читати уважніше.

 

"Ми рано пішли спати. У кают- компанії залишилися лише Ярік, Ганя, Віра, Вано і Опанас. Вони грали у карти.

 

Вночі ми чули якийсь шум. Мені ліньки було вставати. Але хтось-таки гукнув у коридор, щоб замовкли.

 

Зранку кают-компанія була порожня. Стільці розкидано. На підлозі - кривава пляма (але невелика). На столі лежать карти. А посередині - порожня пляшка з-під горілки. Отої, старовинної.

 

Ми пішли до їхніх кімнат. Але там нікого не було. Ліжка застелені ще з минулого ранку."

 

"Хотіли викликати поліцію, але пан менеджер заборонив. Не треба, каже, зайвого шуму. Наказав обшукати базу."

 

"Розбилися на групки по троє. Розробили план. Кожна команда йде у свій напрямок. Я - разом з Миколою та Ашотом."

 

Далі - кілька рядків про особисте. Ми натиснули "page down".

 

"... не повернулися, - прочитали ми далі. - Їхні мобільники не відповідали. Довелося прочесувати їхній сектор. Пішли їхнім маршрутом. Тобто тим, що їм накреслив пан менеджер. Нічого дивного не знайшли. Тільки у одному місці скомкано килим. Та й картину зі стіни зірвано. А більш нічого. У кількох метрах - металева фляжка на підлозі. Хтось з наших поклав її до кишені."

 

"Вночі знову шум. Тільки не біля мене, а у іншому секторі. Тут вже усі вибігли у коридор. Шум йшов з Зоряниної кімнати. Двері було зачинено зсередини. Поки шукали ключа, поки відкривали - усе стихло. Усередині нікого не було. Постіль розкидано, меблі поламано. На простирадлі - кривава пляма."

 

"Вдень не дорахувалися ще й Сергія. Свєта, Зорянина подружка, зізналася: Зоряна та Сергій таємно зустрічалися. Усі ночі проводили разом - то вона в нього, то він у неї..."

 

"Пан менеджер заборонив розповсюджувати інформацію. Вимкнув увесь інтернет на станції. Сам зв'язався з начальством. Ті пообіцяли, що розберуться."

 

"Боїмося. Дуже боїмося. Домовилися спати по четверо у кімнаті. Весь день зносили ліжка. До мене вселилися Вірка, Галя та Земфіра."

 

"Ввечері ми пили коньяк... Щоб з глузду не з'їхати... Я відразу ж сп'яніла. Впала на ліжко, заплющила очі. Крізь сон чула дівчат. Вірі, здається, захотілося до туалету, але сама йти боялася. Галя з Земфірою пішли з нею. Взяли з собою пляшку горілки - для хоробрості...

 

Все це я згадувала зранку, крізь головний біль. У кімнаті я була сама. Усе було так, як ввечері. Навіть пляшки не прибрано."

 

"Сусідки мої зникли. Ніхто з наших їх не бачив. Усі дивилися на мене - якось косо... Розповіла їм усе, що знала."

 

"У туалеті - розбите дзеркало і виламані двері. Ми боїмося туди заходити"

 

- От вам і Попелюшки... - хотів я сказати, але стримався.

Руки почали тремтіти.

"Менеджер знов зв'язався з начальниками. Ті радяться, що робити. До поліції йти бояться - якщо журналісти дізнаються, компанія збанкрутує. Думають нас евакуювати. Але тихцем"

 

"Самі евакуюватися не можемо - рятівні човни на ремонті. Менеджер сказав: почекаю до завтра. Якщо нагорі нічого не вирішать - відправлю SOS. Але тоді, пояснює, нас усіх звільнять."

 

"Вирішили триматися усі разом. Головне - перечекати цю ніч. Будемо спати у їдальні, на підлозі. Їстимо теж усім колективом... Нас залишилося сорок..."

 

"Мені страшно! Я не знаю, що з нами буде....."

 

"Чергові накрили на стіл. Зараз будемо вечеряти."

 

Наступний запис був нерозбірливий, з одруками та помилками.

 

"я сховалася. вони їдятб нас.

 

ми вечеряли, відкрили горілку. люди почали мінятися. ті, що пили. вони кидалися на нас і їли. олену з'їли біля мене. я кинулася убік. ховаюся. вони йдуть. я чую. доідають людей. крики.

 

йдУИТЬ сюдИ. ламають двурі.

 

СТРАШНО"

 

 

- Марення сивої кобили! - сказав я. - В дівчини з'їхав дах!

 

Не знаю, кого я хотів обдурити цією фразою? Яринку? Себе?

 

Ми сиділи на цілому ліжку. Яринка взяла мене за руку.

- Обійми мене... - сказала.

Ми обійнялися. Її бив озноб.

 

- Треба повертатися, - сказав я. - Якнайшвидше. А, блін!

 

Світло згасло на мить і загорілося знов.

- Що це?!

- Попередження про ніч. На базі влаштовують штучні ночі - щоб було, як на планетах.

Система автоматична. За десять хвилин відключать світло.

- За десять хвилин?

- Так.

Я напружився і додав:

- Ми не встигнемо добігти до корабля. А блукати у темряві.

 

Всередині усе обірвалося.

 

Ми мовчали. Правду казати не хотілося. Брехати не було сенсу.

 

- Ходімо до сусідньої кімнати, - сказав я якомога спокійніше. - Там хочаб є двері.

- Вони повернуться? - глухо сказала вона.

- Ні, Яриночко... Ні...

 

Ми пішли до іншої кімнати. Ліжко там було тільки одне: чи то мешканця з'їли одним з перших, чи то біженцям вистачило інших меблів.

 

Ми зачинилися з середини.

Я увімкнув мобільник і зателефонував до центру. Намагався не панікувати: ще вирішать, що я пяний...

 

Сказав, як є: база порожня, меблі поламано, знайшли записи про масові вбивства (про людожерів я не наважився згадувати).

 

У центрі пообіцяли повідомити поліцію. Але до завтра прилетіти не встигнуть...

- Лише одна ніч, - повідомив я із штучною бадьорістю.

- Та дівчина теж так казала...

Світло вимкнули.

 

- Можемо запалити нічник, - запропонував я.

- Не треба... Світло можуть помітити...

Вікно кімнати виходило до саду. Фіраночка - тоненька...

 

Страх оволодів нами. Здавалося, він тече по артеріях, наповнює мозок, сковує рухи... Ніби тебе кинули у холодну воду.

 

Ми притулилися одне до одного.

- Не бійся... - повторював я. - Не бійся...

Цілував її у щоки, у лоб, у заплющені очі... Потім у губи...

 

Нічого між нами ніколи не було. Просто колеги... Були разом у багатьох відрядженнях. Вечеряли разом, жартували, гуляли незнайомими планетами. Але - не більше...

 

А тепер ми наче полярники, що замерзають на льодовику. Вона і я. Навколо - лише ніч. І страх. І порожня база відпочинку. Хоча - дай Бог, щоб вона справді виявилася порожньою!

 

Ми цілувалися повільно. Віддавалися повністю. Аби не прислуховуватись до звуків ззовні! Аби не думати!

 

 

Кожна мить могла стати останньою. Але спішити теж не мало сенсу. Ми не знали, коли на нас нападуть. І чи нападуть взагалі. Різкі рухи могли привернути увагу...

 

Ми кохалися майже не роздягаючись. Пестили одне одного крізь одяг. Ярина сиділа в мене на колінах, обіймала руками та ногами. Рухалися ми обережно. Були ніжні одне до одного... Ніжність рятувала нас від страху. Рятувала від божевілля...

 

Світ увімкнули о сьомій ранку. Ми не спали цілу ніч. Так і сиділи весь час поруч. Кохалися. Відпочивали. Дрімали, обійнявшись. Майже не говорили.

 

А тепер ранкові прожектори били у вікно.

- Врятувались! - сказав я.

Розсміявся. Пройшовся кімнатою.

 

На столі - пляшка горілки. Наполовину повна.

- Відсвяткуємо? - гукнув я.

Підніс пляшку до губ. Зараз зроблю ковток...

- Стій!! - закричала Яринка.

Я аж пляшку виронив. Горілка розтеклася по підлозі.

 

- Ти чого?!

- Ніколи її не пий! Ніколи!

 

Вона підняла пляшку і подивилася на етикетку.

- Та сама. З незрозумілою назвою.

На етикетці великими червоними літерами було написано: «Водка Сталинская Особая. Государственный спецзаказ. 1952 год»

- Що це за мова? - спитала Яринка.

- Давньоросійська. Нею говорили у стародавній Росії у ХІХ-ХХІ століттях. Потім замінили мовою новояз...

- Звідки ти це знаєш?

- Цікавився історичною лінгвістикою. Навіть дисертацію думав писати...

- Що на етикетці написано?

- Горілка Сталінська Особлива. Сталін - це фараон ХХ століття, що прирік на смерть мільйони підданих. Горілку виготовлено за його життя, на спеціальне замовлення...

- Їй сотні років... - констатувала Яринка. - Хто знає, яку таємну отруту вклав у неї фараон... як його?

- Сталін, - нагадав я. - А чому ти думаєш, що...

Я зупинився. Невже?..

 

- Ти уважно читав щоденник... тої дівчини? - почала Яринка. - Нічого не помітив?

Вона не чекала на відповідь і продовжувала:

- Люди зникали після вживання горілки. І не будь-якої, а саме старовинної, де "етикетка незнаною мовою". Що її знайшов отой... Марік?

- Ярік, - виправив я.

- Від цієї горілки люди мутували: перетворювалися на людожерів і їли інших. А потім дематеріалізувалися.

- Дематеріалізувалися?

- Так, і дуже швидко. Людожери з'їдали тих, хто поруч, і розпадалися на атоми. 

- Звідки така впевненість?

- Бо інакше б вони ходили по базі. У перші дні вони з'їли б значно більше людей. Та що там - майже усіх!

- Але...

- Але й нас з тобою ніхто не з'їв. Ми блукали базою, ні про що не підозрювали... ідеальні жертви! А потім сиділи тут цілу ніч. Якби людожери збереглися, вони б давно нами пообідали. Але база - порожня!

Вона вказала на порожню пляшку.

- Але якби ти випив ось це, то й сам би перетворився на людожера - миттєво. Добре, що я тебе зупинила!

 

Вона мала рацію. Горілка була отруйною.

- Цей Сталін... він воював? - спитала Ярина.

- Кілька разів. То він нападав, то на нього... Перед смертю готувався до війни зі Стародавньою Америкою...

- Уявляєш, яка ідеальна зброя... - сказала Ярина. - Закидаєш ворогам ящик горілки і чекаєш, поки вони з'їдять один одного...

- Сталін вважав ворогами усіх. Міністрів, військових, вчених, лікарів. Страчував за щонайменшою підозрою. Або ж відправляв у рабство.

- Він страждав на параною?

- Схоже, що так... - сказав я. - Хто знає, кому збиралися відправити цю горілку?

Яринка поставила пляшку на стіл. Обтерла руки серветкою.

- Тепер питання у іншому, - сказала вона. - Як сталінська горілка потрапила на сучасну базу відпочинку? До речі, - зрозуміло, чому базу закрили. Хтось з туристів вже знайшов пляшку «сталінки»... А може, таких випадків було декілька. Тільки ніхто не знав, у чому річ. Звісно ж, усе приховали...

 

Яринка міркувала далі:

- А що як... прихильники Сталіна діють і дотепер? Може в них таємна організація? І події у "Легенді Карпат" - лише випробування?

- Сподіваюся, на ці питання відповість поліція...

З коридора донеслися важкі кроки. У двері постукали.

 

Ми напружилися... але виявилося, що це поліцейські.