42 фантасти про Неймовірне, Літературу і Все Інше. Випуск дев'ятий: Наталка Ліщинська

42 фантасти про Неймовірне, Літературу і Все Інше. Випуск дев'ятий: Наталка Ліщинська

Четвер, 3 вересня 2020 г.
Рубрика: Спецпроект -> 42 фантасти
Мітки: | | | |
Проглядів: 168
Підписатися на комментарі по RSS

 

v
 

 Свята ідуть, і так одне за одним… А наш проект «42 фантасти про Неймовірне, Літературу і Все Інше»повертається після паузи з новою розмовою та новими питаннями. З Тернополя ми переміщуємося до Львова. Якщо вже не на Форум видавці, то у гості до фантастки Наталки Ліщинської.

 Наталка Ліщинська – історикиня за фахом, живе та працює у м. Львів. Писати vпочала у 2004 році. Не обмежує себе жанрами, пише публіцистику, пісенну лірику, твори для дітей та підлітків, оповідання, фантастичні романи та повісті. У минулому – учасниця конкурсів «Зоряної фортеці». Авторка антиутопій та наукової фантастики. Лауреатка конкурсів «Коронація слова» у 2011 та 2013 році.

 

 Можливо, трохи провокативне запитання: чи наукова фантастика дає більше можливостей зрозуміти світ, а фентезі - людину?

 

 Автори, з підказок видавців і критиків, призвичаїлися до терміну «цільова аудиторія», мовляв, любовні романи читають сентиментальні домогосподарки заради героїв, між якими розгоряється кохання, а тверду наукову фантастику – підкуті в фізиці-хімії хлопці задля, скажімо, епічної візії майбуття в новому світі, проте реальність складніша. Адже хитрі автори в історичні романи вплітають любовні історії, втягуючи читачів за ниточки емоцій у власні тексти, не дозволяючи їм бути лише безсторонніми спостерігачами за іншою епохою.   v

 

 Загалом хороша література, байдуже якого підвиду, – це цікаві історії про людину та світ. Істоти з виду homo sapiens – цілком егоцентричні створіння, яким що писати, що читати кортить про себе, улюблених. А, оскільки нас оточує все оце: середовище, світ, Всесвіт, - ми прагнемо розглянути варіанти взаємодії нашої зі світом. На мою думку, що наукова фантастика, що фентезі, що всі інші різновиди літератури насамперед зосереджуються на людях, їхніх стосунках. Але герої текстів живуть не в порожнечі, правда ж? Тому авторові не дано поминути ті місцини і епохи, реальні чи уявні, де все відбувається з його персонажами.

 Наразі, допоки людство є тілесним, живе на Землі, розмножується старим перевіреним способом, не досягнуло безсмертя та ще якимось чином не змінилося радикально, нічого іншого, як самоусвідомлюватися через літературу й інші види мистецтва, як концентруватися на собі, на пошуку власного місця в світі, воно й не вигадає.

 

 

 Ви вже давно пишете фантастику, і маєте пам'ятати часи, коли видавці за будь яку ціну уникали маркування книжки як "фантастика". Важко було з цим боротися? І чи легше стало зараз?

 

 Кумедно, адже вся література є фантастикою. Навіть те, що називають реалізмом, ніколи не є точним, достеменним зліпком чи світлиною дійсності, є лише в деяких деталях наближенням до реальності.

 Але повертаючись до Вашого питання… Справді був період, про який Ви кажете. Серед видавців панувало переконання, що фантастика – це десь там, поза Україною, а у нас її нема, не може бути. І читачів, навіть якби українська фантастика з’явилася, отієї вище згаданої цільової аудиторії, у нас теж катма.

 42

 
Ми ж пост-колоніальна країна, яку сотні років імперія намагалася позбавити власної повноцінної культури, тому й після втечі з імперії у 1991 році мало хто уявляв собі важливість для України такого начеб ефемерного (руками не помацаєш, в рот не запхаєш і не з’їси) явища, як культура. Ми споживали чужі плоди, вирощені для душ деінде. Вони ж були. І то на кожен смак: від екзотичних, наприклад, з Японії чи Латинської Америки, до звичних для нас літературних продуктів західного світу, а ще – від колишньої метрополії, яка з надією повернутися сюди володаркою знову, годувала наших читачів своїм чтивом. Навіщо при такому різноманітті вирощувати рідне? Це ж праця, інвестиції. Врешті-решт, це страх програти змагання. То така собі уявна, внутрішня Олімпіада українських видавців, для яких українська фантастика ввижалася тільки на старті доріжки, а інші – ген далеко вже забігли. От і муляв страх не наздогнати. Який сенс узагалі починати перегони, коли інші так довго мчать далеко попереду? Важко подолати комплекс меншовартості.

 v

 

 Думаю, що нам, українським авторам-фантастам, допомогла… музика. Українська музика переживала трохи раніше цю невіру в її існування. Та вона виборола життя на очах мільйонів українців. І з’явився нарешті слушний сумнів у тому, що то якесь змагання на кшталт Олімпіади з культури. В мене взагалі є надія, що Бог зараз нам щедро насипе геніальних душ, аби культура Україна не порожніла вистріляними і замордованими імперією чорними силуетами. В якийсь момент народилося розуміння у видавничому середовищі: серед українських авторів-фантастів є талановиті – а чого ж ми тільки чуже беремо?! Пишіть! Так сталося, що мені писалося ще до того, як проросли несміливі паростки надії, що українські фантасти можуть писати фантастику, яку читатимуть українські читачі. Звісно, період пробивання муру головою, аби твій рукопис став книгою, був затяжним і болючим. Зате я росла, як авторка, не було спокуси поспіхом здавати сире, бо терміни притискають, вчилася шалено і жадібно. Чи тоді було важко? Так… Ніби б’єшся в той мур «української фантастики нема і бути не може» головою, а чомусь гірко-боляче серцю. А тепер легше? Зараз зовсім інакше. Труднощі інші. Які? От ринок бере тебе лагідно за комір і каже, що успішний автор повинен писати роман (а краще - два) за рік. Ти відбрикуєшся від його ніжних лещат і ввічливо заперечуєш: «Мені потрібно більше часу, я не хочу писати халтури, мені цікаво експериментувати і шукати, вчитися і далі рости. Не підганяй мене, не коняка!» А, між тим, читачі теж так делікатно цікавляться: «Ну, коли?!» Рукопис – це визрівання плодів моїх думок, ідей, ліній сюжету, розвитку, сплітання, зростання усього в цікаву цілісність для їхніх душ. Літо сонячне, то швидше буде, а якщо задощить… ну, доведеться натиснути кнопку «Терпіння». Просто не зможу віддати нестигле абищо, бо втрачу самоповагу. Таких змагань із реальністю, яка хоче тебе налаштувати під себе, а ти їй уперто крутиш дулі, чимало. Ось ще гарний приклад: ковід із карантином. Реальність позбавляє тебе звичного, роботи, наприклад. Чим вельми переконливо стимулює писати інтенсивніше, заробляти більшою кількістю текстів. Та мене це не влаштовує, затято прагну якості, а не кількості. Проте труднощі не є підставою журитися, нарікати, здаватися, вони – та частина життя, яка надає чудового смаку перемогам.
 

 Як вдається не втрачати оптимізм, коли пишеш антиутопію?

 

 v 

 Зламавши антиутопію, поколупавшись у її нутрощах, додавши нетипового і склавши наново в незвичному вигляді так, щоб читачам однієї зі мною крові з мого тексту дісталися катарсис із небанальними ідеями щодо власного призначення. smile Звичайно, антиутопія – то важка артилерія проти недоліків людства, через те світитися щастям під час писання такого не вийде. Та справа в тім, що я, як нормальна егоцентрична представниця свого виду, люблю людство, попри всі наші недоліки, вірю в те, що ми – дітиська Божі, може, й у дитинстві вельми проблемні, зате перспективні.  Допитливі, а тому непосидющі, постійно втелющуємося у кризи, конфлікти й усілякі неприємності. Батько, може, десь там усміхається зараз на це, жартуючи, що ми самі є неприємностями і тоді лише гарні, коли спимо. Всі батьки іноді схоже жартують про власних малюків. Мені цікаво, що з нас виросте. Мабуть, Йому теж дуже залежить на тому, аби виростити нас, Він мріє побачити нас дорослими. Тому ми долаємо кризи, конфлікти, поволі виростаємо. Ми ж он уже з дому-Землі почали гасати надвір, тобто в космос.

 Отак я і не втрачаю оптимізму. Почуття гумору разом із любов’ю рятує. Хоча любов - усе ж перша та головна рятівниця.

 

 

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>