Запис №...

Крові було багато, своя та чужа, брудними плямами вона закипала на пухкому снігу, залишаючи димні прогалини. Стрілок погойдувався серед подвір’я, опустивши запалені повіки, на вустах закипала кривава піна. Серед колись білосніжного, а нині вкритого суцільним шаром кіптяви комбінезоні, розповзалась червона пляма, важкі яскраві краплини перезрілими плодами зривались в суцільне буре місиво під ногами. Вітер стьобав по обличчю, жбурляв дрібну сніжну крупу в заплющені очі. Стрілок цього не помічав, продовжував погойдуватись, ніби в глибокому трансі.

Слід. Він привів в це забуте Богом подвір’ячко на околиці міста. Пастка. І був бій, і свистіли кулі, вищали рикошети, вили і кричали поранені. Мовчали лише вбиті. І кричав разом з усіма Стрілок, кричав від жаху, ненависті і болю. І тут обривався Слід, ніби відсічений сокирою ката. Й не відчути його, жодної еманації Сліду. Стрілок втомився, повільно опустився на коліна, в пухку мішанину снігу та крові.

Помирати не хотілося, хотілося жити… Каталізатор був десь тут, зовсім поруч, та холодні пальці ніяк не могли відшукати його, постійно наштовхуючись на щось інше, зовсім не важливе зараз. Стрілок розумів – з кожним ударом серця нова краплина крові залишає тіло, а разом з нею і сили, і життя. Він більше не відчував морозу, лише неймовірне бажання жити, намацати завітну ампулу, розломити і нарешті відчути теплу хвилю зцілення. Сили стрімко танули, спливав час. Внутрішня кишеня, ось де він! Стрілок щосили смикнув блискавку комбінезону. Тремтячі пальці ковзали по скривавленому одязі, та все ж таки повільно, міліметр за міліметром просувалися до заповітного каталізатора. Нарешті рука стиснула холодне скло двокамерної ампули. Стрілок підніс її до очей, пильно вгледівся. Рідина у камерах переливалася зеленим та блідо-блакитним, кидала каламутні відблиски в променях низького зимового сонця, майже затягнутого запоною брудних хмар. Він відкрив першу камеру, зелені краплини впали на груди, туди, де прострілена легеня випльовувала кров та повітря. Розпечатав іншу, розліпив вуста, випив. Зараз, ще мить і стане трохи краще. Стрілок усім єством уявляв, як зелена рідина розтікається навколо рани, повільно всмоктується всередину. І змучена легеня вкривається прозорою плівкою, котра щомиті міцнішає, а тоненька цівка крові вичерпується, мов струмок, що лишив останні сили, прокладаючи шлях серед неосяжної пустелі. І чхати на кулю, що лишилася десь всередині. «Повернусь, - вирішив Стрілок, - дістануть, а доки необхідно просуватись вперед». 

Думки просвітлювались, починала діяти блакитна рідина – суміш адреналіну, транквілізатору і ще невідомо якої хімії.

- Стрілок?

- Так.

- Ти як?

- Живий, Координаторе.

- Чую, що живий. Дуже понівечили?

«До біса цей передавач, - Промайнула думка, - лише заважає працювати, але вимкнути неможливо»

- Зачепили трохи, подряпина.

- Працюєш далі, чи тебе евакуювати?

- Ні, Координаторе, дякую, мушу працювати.

- Ну, тобі видніше. Кінець зв’язку

- Відбій.

Стрілок підвівся. Болю не відчувалось, лише слабкість, котра нестримно танула. Поглянув навкруги. Трупи, посічені автоматними чергами, трупи людей і нелюдей – Поплічників, кров та гільзи. І сніг. Ані душі. Навкруги запустіння, немов це зовсім не живе місто, а мертві декорації вистави, якій не судилося відбутись. А ще друзки ампули. Вона була єдиною, тому шанси відповідно різко скоротилися. Або ти, або тебе…Хоча, так було завжди, так є, і так далі буде.

Потрібно щось робити, будь яким чином відшукати Слід. Тільки як? Чи все ж таки навіщо? Ні, навіщо – безглузде питання, необхідно і крапка. Жирна, велика крапка.

Стрілок перекинув пасок надійного АКМ через плече, невірним кроком поплентався з подвір’ячка.

Вітер завивав, з якоюсь надлюдською наполегливістю і силою, жбурляв сніжну крупу за комір. Низьке сонце блякло освітлювало вулицю, бридка скривлена тінь ледь повзла попереду Стрілка, прилипала до ніг, і зовсім не бажала зникнути. Хмари сповзали все нижче, ніби намагаючись впасти на плечі, розчавити своєю могутністю та силою. І тиша, ватяна, щільна, захопила в полон його, вулицю, місто.

Місто. Це місто було чимось незрозумілим, дивним і жахливим одночасно. Здавалося, що воно просто покинуте. Але ні, покинутим воно не було, будинки дивились цілими шибками, двері міцно сиділи на відведених їм місцях, вздовж узбіч де не де юрбились автівки, ліхтарі блимали мутними, сірими буркалами. Ні, місто не було покинутим, воно було просто мертвим. Єдине, що викликало сумнів – гори нечистот. Звалище смердючого сміття навкруги. Стрілок гидливо скривився, знизав плечима. Йти зовсім не хотілося, та було необхідно. Десь тут, серед цього мертвого безладу повинен віднайтись Слід, ну просто зобов’язаний. Це мешкало тут, Стрілок знав напевно. Й крокував вперед, блукаючи кривими вуличками, скрізь наштовхуючись на сміття та бруд, мережива павутиння, хоча жодного арахніда йому не зустрілося. Як і жодного щура, що, зважаючи на таку купу сміття, було принаймні дивно. Він вже перестав будь-чому дивуватись за третє відвідування міста, хоча воно і було кожного разу іншим. Розумів: там де простягнувся Слід, жодної живої істоти не лишається.

Стрілок кружляв містом, усім єством прислухаючись до відчуттів. Нічого, ну зовсім нічогісінько, ніби те, що лишило Слід зникло назавжди. Але він був переконаним, це просто нереально. Воно нікуди не зникло, просто зачаїлося, маскується і чекає. «Можливо, Воно просто боїться мене? – Пронизала думка, та Стрілок відмахнувся від неї, - Адже Воно не може відчувати страху, оскільки живе переважно інстинктами».

Стрілка неначе струмом пронизало. Слід! Ось він, пекуче відчутний Слід. Він вів до брудного, замурзаного під’їзду, туди, у всеосяжну темряву, нескінченну сирість, світ моху та плісняви. Стрілок увесь напружився, ніби зведена пружина, перехопив автомат зручніше. Глибоко вдихнув і потягнув двері. Із жалісним скрипом вони відчинились, в обличчя вдарило сперте повітря, повіяло віковою вогкістю. Він трошки постояв, даючи очам звикнути до темряви, потім переступив поріг. Двері за ним гримнули.

За порогом починався коридор, вузький, кривуватий, побудований сяк-так. Сміття було і тут, його солодкуватий сморід заповнював простір. Біля стін гидко світився блідо-рожевий слиз. Коридор упирався в сходи, та, всупереч очікуванням, вели вони чомусь донизу, а не вгору. Кроки гучною луною відбивалися від стін, різали слух. Кроки були єдиним звуком у цьому царстві бруду та рожевого слизу. Кроки щомиті наближали до мети…чи загибелі.

Стрілок ступив на східці, теж завалені всюдисущим сміттям. Де не де виднілися заскорузлі бурі плями, купки калу, використані контрацептиви, інсулінові шприци, недопалки, друзки битого скла. Сходам не було кінця, здавалося, вони ведуть прямісінько до Пекла. Та подолати їх потрібно будь якою ціною. Стрілок почав обережно спускатись, намагаючись не наступити на якусь гидоту.

З кожним кроком, з кожною подоланою сходинкою темрява гущавіла, ставала щільнішою. Зненацька сходи обернулися на гвинтові, з кожним витком роблячись ширшими. Крок, ще один. Сходи досягли вже метрів трьох завширшки…

Брязкіт металу по камінню. Фігура в темному рванні біля якої – щось велике, загорнуте в брудне біле простирадло. Стрілок завмер, пильно слідкуючі за містифікацією. Темна химера раз поз раз нахилялася, змахуючи чимось важким, іноді утирала піт з чола. І весь час брязкотить метал по камінню.

Новий виток. Біле, немов крейда жіноче обличчя виникло перед Стрілком. Десь в неосяжних глибинах підсвідомості він знав, що пам’ятає цю жінку, що вони зустрічались, але де і при яких обставинах згадати не міг. Обличчя було перемазане кров’ю, особливо яскравою на блідій шкірі, із очей двома струмками стікали сльози. Воно щось шепотіло, вуста кривились, немов у відчайдушній молитві. Нарешті Стрілок почув тихі слова: «Навіщо? Не треба, не роби цього, благаю!»

Чоловік і жінка, сперечаються, а скоріше чинять скандал. Він нетверезий, весь час погойдується. Дзвінкий ляпас. Маленький хлопчина біжить до неї: «мамо, матусю!».  «Відвали, покидьок! Відійди від неї!» Малюк не слухається, кидається у мамині обійми. Міцна рука відриває його. Новий удар.

Сходи закінчились, поступаючись місцем вузькій печері. Стрілок зробив крок всередину, кам’яний мішок підступив, стиснув з усіх боків. Стеля ставала все нижчою. Увесь час потрібно було прихилятись. Згодом і зовсім присісти, просуваючись по-гусячому. Автомат заважав, сковував рухи. Але повертати не можна, Слід бився і пульсував, вривався в мозок, холодив серце. Стеля опустилася настільки низько, що Стрілок був вимушений лягти і повзти, розгрібаючи шлях серед сміття, що вже суцільним килимом встилало підлогу.

Попереду затріпотіло блякле, неживе світло, таке саме мертве, як і все навкруги. Печера закінчилась вузьким майданчиком. Стрілок підвівся, розправив широкі плечі. Світилися стіни, дика мішанина брудно-жовтого та багряно-червоного, замішана на мертвій блідноті. За виступом розверзлася прірва, бездонна, вона так і дихала нестерпним жаром. Слід простягнувся через неї, зникав десь там, в непроглядній темряві. Озирнувшись, Стрілок помітив, що по периметру безодні тягнеться вузький карниз, метра пів завширшки.

Він боком ступив на нього, дрібними кроками рушив далі, весь зібраний, напружений, готовий до усього. Серце вже давно оселилося десь у п’ятах, та Стрілок намагався не приділяти цьому уваги. Просто йшов вперед, крізь мертве світло та глуху тишу, не зважаючи на страх…

Тиша розкололася, розлетілася тисячами друзок, звідкілясь зверху долетіло божевільне виття, чорна тінь кинулась на Стрілка. Він ледве встиг ухилитись, пазурі висікли снопи іскор, лишивши глибокі борони на камені. Неможливо було зрозуміти, що то було, чи то птах, чи велетенський кажан. Лише одне – це черговий Поплічник, Слід вів далі. Тінь знову завила, обернулась, приготувалась до нової атаки. Заговорив Калашников, він вів діалог скупими, короткими фразами, по три слова щоразу. Виття стало ще страшніше, ще гучніше, злетіло до порога чутливості. Тварюка кинулася вперед…Калашников був переконливішим, не долетівши якихось пів метра до Стрілка створіння ніби наштовхнулось на прозору перешкоду, безпорадно залопотіло крилами, жалібно заскиглило, набрякло і розірвалося. В Стрілка полетіли клапті м’яса, бризки смердючої крові, друзки кісток та шматки крил. Безодня спалахнула, стіни здригнулися, він ледве лишився на ногах. Карниз трусило, по каменю пішли тріщини. Світло ставало все яскравішим, наливалось зловісними червоними відблисками. Стрілок побіг, напевно, ніколи в житті він не бігав так швидко. Карниз ходив ходуром, позаду почав обвалюватись. Дихання зривалося, палали легені, м’язи ніг були готові розірватися від напруги, автомат боляче колотив у спину. А він усе біг. Тріщини випереджали. До краю лишилося зовсім трошки, якихось кілька кроків. Карниз перед ним зірвався, на всі боки бризнуло кам’яне кришиво, посікло обличчя. Стрілок стрибнув, не замислюючись, не звертаючи уваги на біль. Пальці зачепились за рятівний виступ, тіло боляче вдарилось у край прірви, потемніло в очах. З останніх сил він підтягнувся, закидаючи себе на майданчик. Кілька митей полежав, впорядковуючи дихання. Підвівся, перезарядив автомат і побрів вперед. По заду валилися стіни, обсипалася стеля, все ковтала ненажерлива безодня.

Галерея піднімалась, зникло сміття, лишився лише сморід і Слід. Це було вже поруч, зовсім близько. Стрілок брів уперед, комбінезон розірваним лахміттям звисав з плечей, по щоках стікала кров.

Погляду відкрилася зала, ідеально кругла, залита м’яким сонячним світлом. Посеред зали стояло Це. Слід простягнувся до Його ніг, втягувався до ступні. Стрілок розумів, що перед ним Звір, хоча Воно було у подобі прекрасної оголеної дівчини. Це привітливо посміхалось, відкривши погляду всі свої принади.

- Любий, ти прийшов до мене, - Це було скоріше ствердження, ніж питання.

Стрілок не відповів, повільно підняв автомат.

- Чому ж ти мовчиш? Скажи ж бо хоч щось.

Він знову змовчав, лише очі пильно слідкували за Звіром.

- Ну що ж ти, любий? Ти подолав такий шлях заради мене. Підійди, адже ти цього так прагнеш.

Клацання запобіжника у відповідь.

Тієї ж миті світ спалахнув. Із руки дівчини вирвалося вогке, лиснюче чорне щупальце, пудовим кулаком вдарило в груди. Стрілка жбурнуло об стіну, автомат випав із рук. На мить він втратив свідомість, але зразу прийшов до тями. Обличчя дівчиська пливло, обертаючись в жахливу морду, Воно впало навколішки, щупальце втягувалось назад, перетворюючись пазуристою лапою. Волосся осипалося, спина тремтіла, вилазили зовні гострі, немов леза, шпичаки, пластами облазила шкіра, відкриваючи погляду блискучі вологі пластини панциру. Звір вишкірився. Стрілок підскочив, підхопив автомат, але знову не встиг натиснути курок. Удар лапи відкинув його, величезні пазурі розтяли груди. Біль був пекельний. Звір зловісно гарчав, готуючись до нового, і на цей раз, останнього стрибка. Стрілок підвівся навколішки, зазирнув до фасеточних очей Звіра. Це кинулось вперед, злетіло у стрибку. З останніх сил Стрілок підняв автомат, натиснув курок. Кулі заклацали по панциру, не приносячи відчутної шкоди Тварюці. Черга трошки збила траєкторію стрибка, Звір схибив, гепнувся здіймаючи стовпи пилу. Стрілок знову вистрелив. Куля влучила у фасеточне око Звіра. Це завило, позадкувало. А він все тиснув на курок, доки не спорожнів магазин. Стрілок бачив, як кулі б’ють по очам, у роззявлену у ревищі відчаю пащу, як летять на всі боки бризки крові та слизу, чув смачне чавкання зголоднілого свинцю. Звір затих, форма Його знову пливла, наново обертаючись дівчиною. Це лежало серед калюжі крові, Воно ще дихало й ще було смертельно небезпечним. Стрілок підійшов, ухопив Звіра за волосся, потягнув до прірви, не звертаючи уваги на кров, що заливала груди. Ампули більше не було, отже це кінець. Але довести до кінця почате він зобов’язаний.

Край безодні був близьким, вона все так же пахтіла жаром.

- Синку…

Стрілок здригнувся, мимоволі обернувся. На місці дівчини була його власна мати, скривавлена, обірвана й змучена.

- Мамо.. – Вуста самі прошепотіли слово.

- Врятуй мене, синочку, допоможи мені.

Стрілок знав, що перед ним Звір, що все навкруги морок та ілюзія, та тіло не слухалось, він вже не міг зробити того, що збирався.

Жахливий регіт відбився від стін, Це вже було на ногах. Воно було осліплене, та чудово відчувало Стрілка, так само, як він відчував Слід. Удар. Щось бридко захрустіло. «Зламалась щелепа», - автоматично подумав Стрілок, падаючи додолу. А Це вже знову змінювало форму, Воно не хотіло помирати, чіплялось за життя іклами і пазурами, усім, чим тільки вдасться за нього зачепитись. Заціпеніння зникло, Стрілок повільно підвівся. Зараз він шкодував, що так необачно лишив автомат у залі. Звір вже прийняв свою істину подобу, гарчав і шкірився. І Стрілок кинувся вперед, вкладаючи весь залишок сил у стрибок. Він налетів на Звіра, інерція потягла їх до краю. Це випустило пазурі, намагаючись зупинити падіння. Та прірва була надто близько. З гидким скреготом пазурі проборознили камінь…і два тіла полетіли донизу, у безкрайню безодню.

Ожив передавач:

- Стрілок?

- Я зробив це, Координаторе, я зробив це… - Тихий, ледь чутний шепіт…

- Тримайся, друже, я тебе евакуюю.

І світ поглинула пітьма.

***

Чай на столі давно охолонув, згасли недопалки в попільничці. Поважний чоловік, на вигляд приблизно п’ятдесятирічний, вимкнув монітор, обернувся до гостя.

- Ось, власне, і все.

Гість мовчав, пауза затягувалася. Нарешті він промовив:

- Так Ви кажете, що за двадцять років, що Ви очолюєте Департамент Внутрішньої Боротьби, це одиничний випадок?

- Це взагалі єдиний випадок за всі тридцять років існування методики.

- А як же інші?

- Які саме?

- Ну, усі маніяки, рецидивісти, серійні вбивці й інші асоціальні елементи, які були направлені до Вас, для проходження…е-е-е, Одіссеї?

- Екскурсії. Ми називаємо це Екскурсією. Хтось відмовлявся і був розстріляним відразу, дехто погоджувався, але не зумівши перемогти Звіра за три спроби, помирав жахливою смертю.

- А чому саме три спроби?

- Лише Богу відомо, але вченими доведено, що більше трьох Занурень, або Телепортацій, як Вам зручно, свідомості людини у власну ж душу, пережити неможливо. Так само незрозуміло, чому Звіра треба знищити лише у істинній подобі.

- А що, були випадки коли вбивали у інших формах?

- Так, декілька, потім ці люди з’їхали з глузду.

- І Ви кожного разу ведете відеозапис Екскурсії?

- Так, звичайно, усі записи зберігаються у архіві.

- Дуже повчально. Але де гарантія, що перемігши Звіра в собі, маніяк приміром, перетвориться на нормальну, адекватну людину?

- Такої гарантії не існує, адже лише один Стрілок пройшов Екскурсію. Для статистики, або ж певних висновків замало, та цей, у всякому випадку, став повноцінною частиною суспільства.

- Доречі, а хто цей єдиний Стрілок, і де він зараз?

- Цей Стрілок – я…