Вода, земля і сонце

Сніжинки летять і білим пухом вкривають землю. В кожній із них вимальований візерунок Землі, кожна з них щось бачила і щось чула. Мілкі кристалики льоду – вони живуть. Кожне окремо і всі разом. Вода охоплює все. Вона скрізь, частина кожного і вона усе, усе живе. Ми можемо думати, жити. Проте лише разом із нею.

Земля під нашими ногами дихає, змінюється. Її діти ростуть, розвиваються. Вона турбується за нас, матінка наша. Дає нам їжу, повітря і спілкування. Вода – кров земна. Як і людська кров, так і вода тримає в собі всю інформацію про Землю, її дітей, історію. В ній невидимими руками записані всі наші почуття і прагнення, бажання і справи. Чим чистіший кристал – тим він барвистіший.

Все земне пов’язане однією срібною павутиною. Створюючи щось одне, ми це за невидимими потоками передаємо Землі а Земля – усім іншим істотам. Чим чистіша людина – тим барвистіше її оточення.

Наша їжа – це інформація. Наше повітря – це знання. Ми самі – безкінечна енергія. Поїдаючи щось одне, ми створюємо інше, віддаємо його братам. Проблеми створюють люди, проте вони можуть їх вирішити. Інформація легко змінюється нами. Наші попередні вчинки будують наше майбутнє життя. Думки часом здійснюються.

Кристально чисті наміри створюють кристально чистих дітей. Змінюючи інших, ми змінюємо перш за все себе.

Я все ще сиджу біля вікна і голубими очима дивлюся на двір, на світ. А сніжинки падають і падають. Звідки вони беруться? З неба. Там, у синій блакиті створена величезна лабораторія по перетворенню частини нашої енергії в сніжинки. Сніжинка – відбиток найчистішої земної енергії, бо лише чиста легка енергія може досягти небес. Звичайна вода, яку ми п’ємо – розтоплені сніжинки. Які сніжинки п’ємо – таку енергію приймаємо в себе, насичуємо нею кожну свою клітинку, оновлюючи інформаційний запас.

Узори – в них записане все наше життя, усе. Спіраль генів, смугастий візерунок кота, пори на обличчі.

Цифра сім. Щасливе число.

Сім нот. Сім кольорів. Сім щасть. Сім морів. Сім материків. Сім наук. Сім грецьких мудреців. Сім днів неділі. Сім смертних гріхів. Сім небес. Сім електронних рівнів...

Цифра сім – це число ідеальності і гармонії. Сніжинка має лише шість промінців, проте вона не означає цілісність. Вона частина нас, а ми – промінець сьомий.

З атомів складаємося ми. Проте одним єдиним атомом є Сонячна система.

З атомів складається галактика. Проте галактика також має будову одного єдиного атома.

Простір обмежений, та неймовірно великий. Потрапивши до одного кінця все існуючого, одразу бачиш його протилежну частину і пішовши далі ти потрапиш до того, протилежного кінця. Місце, де немає нічого, неможливо побачити, неможливо туди потрапити, неможливо там існувати.

Часу немає, він ніколи і ніде не існував. Є лише хвилі з яких складаємося ми. І ми, які навчилися вимірювати хвилі – дні і ночі, зими і літа. Час вигадали люди. В природі немає початку, і не буде кінця бо часу немає.

Чорні діри звичайні прибиральники енергії і трансформування її в іншу енергію, більш досконалішу. Досконалості кінця немає. Сама досконалість – лише Бог, найсильніший потік енергії, який тримає на собі Всесвіт, будує і змінює його. Наше Сонце – звичайний прообраз Бога. Воно дає постійну енергію для життя, гарячу і дієву.

Сонце є в усьому, в траві яку поїдають тварини. В тваринах, які їдять траву. В хижих звірах, які їдять тварин. Наша шкіра, гола людська шкіра, завжди вбирає у себе сонячне проміння. Коли його немає – вона чахне, використовуються запаси сонячної енергії.

Колись, давним давно, людина могла жити без їжі – вона просто вбирала в себе пряме сонячне проміння. А тепер, коли Єва і Адам вирішили спробувати на смак фрукти, які так полюбляють їсти тварини, будова людського тіла швидко змінилася. Ввібрала у себе тваринний початок. Цей тваринний початок, ця вода, насичена фруктовою інформацією, швидко передала нашому тілу енергосистему тварин. Саме після того людина не змогла вбирати у себе постійну чисту енергію Бога, вона загубила рай, сама себе змусила пізнавати добро і зло.

Істинно сильний наш брат чи сестра може вирости тільки в цілковитій самотності, в печері серед природи, де його тіло і розум не буде вбирати увесь той негативізм, що через міру присутній в міста і селах. Людина – як губка, стала нею.

Страхи і проблеми людські живі, реальні. Часто їх створила сама ж людина і людина підтримує їхнє життя. Ми надто слабкі. Без допомоги не можемо їх побороти, а боротися треба.

Сніг все ще падає і падає. Великими комочками встеляє землю. А я все ще думаю, ... неймовірно, що тільки може повідати сніг, цей звичайний сніг мені. Цей пристрій – моя власна голова, вона завжди знаходить правду, вона знає правду.

Скоро мені виповниться одинадцять. Я живу серед людей наче серед тварин і мені їх жаль. Я живу одна, вони мене зовсім не розуміють, сміються часто. Одна єдина, не така як інші. Я знаю все.

Скоро мати покличе обідати. І я піду їсти той червоний, буряковий борщ, і буду мовчати. Вона не вірить у фантастику. Але, але...

Я невдовзі піду до дядька Михайла. Ми з ним друзі. Здається, він такий самий як і я.

Він знає все.

А сніг все ще падає і падає,... стукає в серця людей з надією що-небудь виправити. І завжди буде падати, завжди буде намагатися нам допомогти. Буде до тих пір, поки брати та сестри не зрозуміють усе, не стануть такими як ми, не стануть...

 

Ми – істоти індиго. Ми знаємо, що такими як ми повинні бути усі, повинні усі берегти це в своєму серці, викохувати. Жити, знати і відчувати.