Внутрішній голос

Діма вийшов за ворота університету о дванадцятій годині, і відразу ж попрямував додому. Сьогодні зранку, виходячи з квартири, він почув придушене схлипування. Глухі звуки ехом розносились по темних, порожніх коридорах. Взявшись за перила, він застиг на першій сходинці. Звуки долинали з нижнього поверху.

Він зійшов на дві сходинки вниз і нагнувся. Крізь стійки перил було видно дві фігури. В ранковій темряві обличчя перетворились на сірі маски. Та він їх упізнав. То були люди, що вчора поселились поверхом нижче.

Оксана, в червоному шкіряному плащі стояла, спершись на стіну. Над нею горою височів її чоловік. Кремезний і розгніваний. Руки чоловік тримав в кишенях, та вони постійно смикались, ніби він боровся з бажанням її вдарити. Слова його звучали напружено і ледь не зривались на крик. Схиливши голову, жінка тремтіла, як сухий листок від вітру і щось невиразно бурмотіла крізь сльози. Дімі не хотілось проходити повз них. Він боявся відчути на собі погляд Оксани. Благальний, з крихтою надії. Принаймі зараз він допомогти не зможе. А якщо пройде повз них – то пізніше йому буде соромно подивитись їй в очі. Ліфт вирішив би всі проблеми, та його не було. Він вирішив зачекати.

Ще кілька секунд чоловік говорив, та потім раптово затих. Він дістав руки з кишень,торкнувся її підборіддя і повільно підняв голову. Оксана подивилась на нього і перестала плакати. В опухлих від сліз очах зблиснув страх. Антон заніс праву руку і дав їй такого ляпаса, що вона впала на бетонну підлогу. Довге руде волося, ніби палаючий плащ, закрило їй обличчя. Оксана відкинула його лівою рукою і з очей знову потекли сльози. Гіркі та гарячі.

Діма ледь не кинувся на допомогу, та здоровий глузд переміг. Він їй допоможе, та зараз вже нічого не вдієш. Хіба що вона залишить їх удвох. Бо саме її присутність заважала. Коли він опиниться з Антоном сам-на-сам - зможе застосувати свій дар. А цього ніхто не повинен бачити. Сам Антон його обличчя пам’ятати не буде.

 Оксана піднялась на ноги, прикриваючи долонею  почервонілу щоку. На очах ще тремтіли сльози. Сплутане, ніби після сну, волосся надавало їй химерного вигляду. Вона кинула швидкий погляд на чоловіка і збігла вниз по сходах. Антон залишився стояти на тому ж місці. Він дістав з кишені шкіряної куртки пом’яту пачку сигарет і закурив. Легка хмарка диму здіймалась до стелі і танула в повітрі. “Шанс” – блискавкою зринула думка. Діма швидко озирнувся по сторонах. Нікого не було. Він закрив очі і …

…І уявив собі невеличку кімнату з стінами із чорного каменю і високою стелею. Без вікон і дверей. На довгому дроті зі стелі звисала тьмяна лампочка - єдине джерело світла. Кімната була порожньою. Він на секунду розплющив очі – треба було придумати підходяще покарання.

Посеред кімнати виник товстий деревяний стовп, висотою не більше двох метрів - наче виріс з бетонної підлоги. Слідом з’явився  низький деревяний стіл, на якому лежав подовгастий залізний брусок і гострий ніж. Біля стола стояла мідна жаровня, в якій тліло вугілля. Розпечене повітря над нею тремтіло. В’язниця в голові була готова.

Антон вже майже докурив. Тліючий вогник сигарети, ніби світлячок, розрізав повітря. Він востаннє затягнувся і викинув недопалок в проміжок між поручнями. Залишалося мало часу. Коли він вийде на вулицю, схопити його не вдасться.

Діма зняв рукавиці і швидкими кроками почав спускатись по сходах, перестрибуючи по дві сходинки за раз. Якщо він прогавить такий шанс, то наступний представиться нескоро. А тоді урок буде погано засвоєний.

Антона він догнав на сходовому майданчику другого поверху. Від швидкого бігу калатало серце і було важко дихати. Повітря зі свистом виривалося з грудей.

На стукіт важких чобіт по бетонних сходинках Антон обернувся.  Він запустив долоню в густе чорне волосся, відгортаючи з лоба сплутані кучері, що закривали очі і підняв голову. На блідому обличчі від гніву не залишилось і сліду. Воно не виражало нічого. Тільки жаль світився в очах. «Ти пожалієш ще більше», – подумав Діма і тінь посмішки лягла на його обличчя.

Десь в глибині коридору застукотіли тихі кроки. Хтось наближався. Антон нерухомо стояв і хотів було щось сказати, та Діма швидко схопив  його за руку і різко смикнув на себе. Вираз здивування майнув на його обличчі і вже через секунду він зник. Розтанув, як дим у вітряну погоду. В’зниця наповнилась спантеличеними вигуками. Можна було обмежитися простим доторком, та на це пішло би більше сил. А так він ніби вкинув його собі до голови. Кроки ставали дедалі гучніші і миттю пізніше перед ним виникла невисока молода жінка в чорному капелюсі з широкими крисами. Він привітався, і коли вона пойшла повз – присів на низьке підвіконня.

Крізь брудне віконне скло сочилось бліде світло. На підлозі нечіткою плямою вимальовувалася його тінь. Він знову заплющив очі. Його сусід був прив’язаний до стовпа. З одягу залишились тільки штани. Довга мотузка обвивала ноги від ступнів до колін. Ще одна, вдвоє коротша, була обмотана навколо пояса, а навколо шиї – шкіряний ремінець. Тверде дерево вдавлювалось в м’яку плоть. Руки були зведені за спиною і кисті зв’язані скотчем. Він вже не кричав і тепер просто дивився вниз, звісивши голову.

Перед ним виникла фігура – висока жінка в довгій червоній сукні з чорним, як смола, волоссям, заплетеним в косу.

-Ти більше не будеш бити дружину, чи не так? – її бліде обличчя осяяла сліпуча усмішка.

-Що…, - почав він, та сильний удар не дав йому закінчити. З розбитої губи тоненькою цівкою потекла кров. Вона підійшла до столу, взяла брусок і засунула одним кінцем в розпечене вугілля. Потім взяла ніж і майже нечутно повернулася. Усмішка залишилася на обличчі, оголюючи рівний ряд сліпучо-білих зубів.

Гостре лезо торкнулось щоки і залишило по собі глибокий поріз. Ринула кров і Антон закричав. Він почав вириватись. Голова шалено крутилась, та недовго - ремінець сильно натер шию.

-Тихо, - прошепотіла вона рівним солодким голосом. – Зараз я зупиню кров.

Антон заскиглив. Червоні краплі падали на підлогу, зливаючись в маленьку калюжу, поверхня якої блищала під тьмяним світлом.

Вона дістала з жаровні розпечений до червоного залізний брусок і піднесла до його обличчя.

-Ти більше не будеш бити дружину?

-Не…, - почав він, та гарячий метал, притиснутий до рани обірвав слова і пронизливий крик сколихнув тишу. 

Діма уявив, що та кімнатка всередині блискучого кубика, і закинув його подалі, в темряву підсвідомості – легше буде відшукати.  Він не мав зараз часу за ними спостерігати. Придумана ним жінка, яку він називав Кривавою Кралею, впорається і без його втручання. Він створив її вже давно, якраз для таких випадків, і та добре робила свою роботу. Цей урок Антон запамятає на довго. А якщо ні…Тонкі губи розтяглись в жорстокій посмішці.

І тепер, коли нудні пари позаду, можна було трохи поспостерігати. Недовго. Хвилин двадцять.

В холодному повітрі кружляли в повільному танці сніжинки. Вони плавно опускалися на землю, зливаючись з товстим сніговим покривалом. Він перебіг на іншу сторону дороги, і став пробиратьсь крізь густий натовп. До дому залишалося не більше ста метрів.

***

Діма лежав на ліжку з прикритими очима. В кімнаті було тихо, а крізь вікно, закрите шторами, майже не проникало денне світло. Він стежив за Антоном близько десяти хвилин. Той безсило висів на мотузках і тихо скиглив. Обличчя, груди і руки були вкриті численними порізами. Більшість з них припечена. Його було не впізнати.

Вистачить. Кривава Краля миттю зникла. Ніж, який вона тримала в правій руці, дзвінко вдарився об підлогу. Як тільки звук розсіявся – ніж зник, а слідом за ним стіл і жаровня. Пролунав глухий удар – величезна рука проломилась крізь стіну. Градом посипалось каміння, розсипаючись в пил на підлозі. Рука впала перед стовбом, долонею вгору. Мотузки, як змії, зісковзнули вниз. Антон впав в грубу, ніби витесану з дерева долоню і пальці зімкнулись на ньому. Рука повільно поповзла назад.

Як тільки його тіло опиниться поза стіною, він зразу ж перенесеться в реальний світ,на те саме місце, звідки й зник. Ран на тілі не буде, та біль він пам’ятатиме довго, і сто раз подумає, перш ніж знову бити дружину.

***

Дівчинка в рожевій зимовій куртці і в’язаній шапці з помпоном стояла на автобусній зупинці. На вигляд їй було не більше дванадцяти років. Діма побачив її крізь вікно тролейбуса, коли той зупинився. Двері відкрились, та дівчинка залишилась на місці. В руках вона тримала порожню пластикову пляшку.

Зайшли нові пасажири. Тролейбус продовжував стояти з відкритими дверима. Дівчинка попрямувала до бетонної урни, що стояла на зупинці. Діма вже хотів відвернутись, та дівчинка різко зупинилась і глянула йому просто в очі. Миле личко прорізала широка посмішка. Рука з пляшкою застигла над урною. Вона відвела руку і лінивим рухом кинула пляшку на дорогу, не відводячи від нього очей. Морозне повітря сколихнув тихий сміх. Вона знизала плечима, мовляв, ти ж можеш мене покарати. «Вона знає мій секрет», – вибухнула думка в голові. Діма зірвався з місця, та запізно – двері вже зачинилися і тролейбус повільно покотився по дорозі. «Вона точно знає».

Дівчинка помахала рукою, і по спині побігли мурашки. Треба було щось робити. Але як вона дізналася? Може бачила, як він когось забирав? Діма не знав. Та дуже хотів дізнатись. Адже вона вже могла комусь розповісти.

Коли тролейбус зупинився, він кулею вилетів через двері. В обличчя крижаними голками впився морозець. Він був одягнений у чорні джинси і сіре пальто, але холод пробирав до самих кісток. А може це був страх?

Діма кинувся бігти - між зупинками було не більше двох хвилин і він сподівався її застати. На довге, до плечей, волосся кольору сажі  злітали поодинокі сніжинки. В обличчя вдаряв вітер, а мокрий сніг скрипів під ногами. В голові крутились тривожні думки.

На зупинці стояло багато людей, та дівчинки серед них вже не було. Він почав озиратися і через десять секунд її помітив. Вона йшла по тротуару десь в ста метрах від нього. Рожева курточка яскраво виділялась серед сірого натовпу. Повз нього снували люди, занурившись в свої думки та буденні клопоти. «Як неживі», - майнула несподівана думка. Дівчинка обернулась, знову махнула рукою і зникла за рогом будинку.

Діма пішов слідом. Він дістав з кишені шапку і нятягнув на самі очі. Не варто було ризикувати. Якщо він схопить її біля під’їзду, хтось це може побачити. З вікна або з вулиці.

Коли він вийшов на потріскане заасфальтоване подвіря перед будинком, дівчинка стояла спиною до нього і дивилася в тоноване вікно автомобіля. Людей навколо не було. Зі звуків – тільки свист вітру. Він швидко рушив вперед стараючись ступати безшумно. Серце гулко калатало в грудях і він затамував подих. Не варто було зволікати.

В його уяві виникла пташина клітка – дівчинка посидить там, поки він не прийде додому і не вирішить, що робити далі. Та в голові не було жодної  ідеї. Що з нею робити далі?

Дівчинка все ще дивилась у вікно і не рухалася. Ніби манекен. Тільки довге волосся майоріло за спиною. Може вона просто його сюди заманила і тут на нього вже чекають? В машині, наприклад? Та це було занадто неймовірним. Це всього лиш маленька дівчинка. Та й чого вона не сховалась в домі, а просто стоїть тут?

Залишалось десь два метри коли Діма кинувся уперед. Він схопив її за плечі і з силою рвонув на себе. Та вона не зникла! На темній поверхні скла зблиснула посмішка і вона вдарилась йому в груди. Страх холодними пальцями стиснув все тіло. Чому вона не зникла?

Він все ще тримав її за плечі, не в силах відпустити. Дівчинка задерла голову догори.  В великих сірих очах відбивалось небо. «Які гарні очі,- подумав Діма. – І такі знайомі». З її рота вирвалась  хмарка пару і повільно поплила в морозному повітрі. Вона застелила очі – і світ навколо потонув в пітьмі.

***

Діма відкрив очі. Серед пітьми простягалась дорога – вузька смужка асфальту, якій не було, здається, ні кінця, ні краю – і більше нічого. Кругом одна тільки темрява. Та дорогу він бачив, незважаючи на відсутність будь-якого освітлення. Значить все це не справжнє. Значить він потрапив в таке ж місце, в яке замкнув Антона і багатьох до нього. І заперла його та дівчинка.

-Іди, - пролунав гучний голос, -  іди вперед.

-Чого тобі треба? – крикнув Діма. Голос був наче не його – хрипкий, пронизаний страхом. Відповіді не було. Він обернувся – дорога позаду зникала в хмарі чорного диму. Звідти доносились страшні звуки – несамовиті стогони, від яких холола душа та пронизливі крики, які, здається лунали з самого пекла. А ще запах. Нудотно-солодкий запах троянд і гнилої плоті. «Можна було б не казати», - подумав він. Йому туди не хотілось. Дим стрімко наближався, тому він швидкими кроками рушив вздовж дороги.

Він йшов вже близько десяти хвилин, та дорога все ніяк не закінчувалася. Пряма і гладка як зеркало, вона, здається, не мала кінця. Від швидкої ходьби почали боліти ноги і збилося дихання. Він кричав, та ніхто не відповідав, зупинявся, та чорний дим швидко наздоганяв.

Далко попереду виникли невиразні фігури. З кожним кроком вони набували форми і скоро він розгледів їх. Там були люди. Не хотілось з ними зустрічатися та вибору не було. Коли він впритул до них наблизився – дим позаду зупинився.

Посеред дороги, загороджуючи шлях, стояла гойдалка. На ній гойдалася жінка – боса, в короткій білій сукні. Очі в неї були закриті. Руде волосся то розвівалось, то припадало до спини. Скреготливі звуки різали слух. То була Оксана. Поряд з нею, спершись на залізний стовп стояв її чоловік.

-Памятаєш мене? – весело мовив Антон. На його обличчі застигла доброзичлива посмішка.

-Ти не справжній, - прошепотів Діма, звертаючись скоріше до самого себе.

-О! Я справжній, - сказав він крізь сміх. – І вона також.

Світлана перестала гойдатись і відкрила очі. Та в них не було страху, як думав Діма. В них читалась провина.

-Ти думав, що все знаєш, - продовжив він, і посмішка зповзла з його обличчя. – І ніколи не задумувався над причинами тих чи інших вчинків. Ти просто забирав людей і знущався над ними. І отримував від цього задоволення.

-Неправда, - випалив Діма. –Я всього лиш карав поганих людей. І змінював їх на краще. - Та слова Антона зворушили щось в його душі. Можливо, в них була доля правди?

-Вона вдарила нашу доньку, - тихим, повним смутку голосом мовив він. – А я вдарив її, бо жалюгідні виправдовування, що лились з її рота, іржавим ножем різали мені душу. І не пишаюсь цим. Та чи заслуговував я на те пекло, через яке ти змусив мене пройти?

«Ні»- подумав Діма. Та вголос сказав:

-Я не знав.

-Це вже не має значення.

Світлана злізла з гойдалки. Вона опустила очі додолу і невпевненими кроками підійшла до Антона. Він взяв її за руку, ще раз глянув Дімі в очі і вони зникли. Та його погляд, звинувачувальний, і водночас, співчуваючий, ще на секунду завис в повітрі. Невдовзі зникла і гойдалка. Чорний туман заворушився, і, сповнений похмурих думок, він рушив далі.

***

Як він так легко прирік Антона на страждання? На чотири годин страшних тортур? Та ще й не заслужено?Діма не знав. Та навіть якщо б він і правда вдарив дружину, хіба то було не надто жорстоко?

Раніше Діма ніколи не сумнівався в правильності своїх вчинків. Всі люди, яких він забирав були поганими. І хіба те, що Антона він покарав несправедливо щось міняло? Вони всі цього заслуговували.

Тепер туман рухався швидше. На лобі виступив піт, а в лівому боці, наче метроном,тоненькими голками колов біль. Що він поганого зробив? Навіщо вона змушує його страждати? Ніби почувши його думки туман знову пришвидшився. З кожною секундою тіло залишали останні сили. Декілька разів він вже хотів зупинитись, та звуки, що долинали з клубка темряви гнали вперед.

Діма жадібно хапав ротом повітря. В горлі нестерпно пекло, ніби там палало вогнище. «Більше не можу», – подумав він і впав на холодний асфальт. Перед очима тремтіла пітьма.

Коли він прийшов до тями, лежачи обличчям вниз – туман застиг в метрі від нього. І навіть звуки трохи затихли. Над ним височіли дві фігури – він впізнав поділ червоного пляття і підняв голову. Кривава Краля. Проблиск надії освітив його душу та миттю згас. Відстань між ними вмить зросла, хоча ніхто і не рухався.

Того, іншого чоловіка він теж впізнав. Невисокий хлопець років вісімнадцяти, з коротким чорним волоссям. Його він тримав в в’язниці перед Антоном, за те, що вкрав з прилавку буханку хліба. Кривава Краля відрубувала йому по одному пальці, і шепотіла на вухо, що красти – це погано.

Діма підвівся на ноги. Чому вона тут? Він зробив один крок і наткнувся на якусь перешкоду - невидиму, та міцну. Хлопець посміхнувся. Він присів і приклав долоню з розчепіреними пальцями до асфальту. В руках у Кривавої Кралі з’явилась невеличка сокира. Вона замахнулась. Тонке лезо на мить застигло в повітрі і вже через секунду один з пальців відлетів. Та хлопець цього наче й не помітив. Ніби не відчував болю.

Натомість його відчув Діма. Він раптом голосно скрикнув і схопився за великий палець лівої руки. Палець був на місці, та в ньому пульсував пекельний біль. Кривава Краля тим часом знову занесла сокиру.

-Стій, - благально закричав він, - Я тебе створив! Ти моя! – Він несамовито барабанив по невидиму бар’єру.

Та вона була глуха до його благань. Сокира опустилася і ще один палець відлетів. І знову біль пронизав Діму. Та невже він змушував проходити людей через таке?

-Я все зрозумів, - прорізав тишу відчайдушний крик. З очей линули гарячі сльози. – Я засвоїв твій урок! Більше не треба!

 Вона обернулась. З леза капала кров. –Добре, - долинув солодкий голос. Бар’єр, на який він опирався, зник і Діма звалився додолу. Коли він підвівся – вже нікого не було. Біль теж зник.

Тепер його випустять? Хотілось би надіятись. Діма раптом з лякаючою ясністю усвідомив, що його вчинки були значно гіршими за вчинки людей, який він карав. Він завжди це знав, але боявся в цьому зізнатися. І йому требе було почути ту правду від когось стороннього, бо внутрішній голос він заглушав. Тепер, коли правда почута, на душі стало значно легше. І він був вдячний тій дівчинці.

Та хто це був? Можливо, дочка Антона і Оксани? Ця несподівана думка здалась чудною, та це могло бути правдою. Вона могла все бачити в той день. Але те, що в неї такий же дар було просто неймовірним.

Діма все ще залишався в цьому придуманому місці. Він не перенісся в реальний світ, але і тут нічого не відбувалося.

Звуки, що долинали з чорної хмари знову поголоснішали. Крики болю і відчаю стрясали німу тишу. І тут він зрозумів, що має зробити. Ввійти в неї, і прийняти на себе весь той біль. Бо то був крик всіх тих людей, яких він мучив у себе в голові.

Діма проковтнув комок у горлі і зробив невпевнений крок. Страх знову запустив свої  пальці в душу. Та не час було боятися. Він зробив крок, другий, і вступив в густу пітьму. Спалах болю пронизав тіло і вже через секунду він відчув під собою м’який, холодний сніг.

***

Дівчинка стояла над ним.

-Дякую, - сказав він піднімаючись. Дивлячись на її обличчя в Діми виникло відчуття, що він бачив його вже тисячу раз.

Вона посміхнулася.

-Ти дочка Оксани?

-Ні. – Її голос теж звучав знайомо.

Зненацька все навколо завмерло. В повітрі застигли крихітні сніжинки. Затих вітер і зникли всі звуки. Дівчинка почала мінятись і ось перед стояла вже не вона, а … його копія. Наче відображення в дзеркалі.

-Хто ти?

-Твій внутрішній голос. Твої сумніви і невпевненість.

-Цього не може бу…

-Цей світ теж не справжній, - сказала його копія.

Він подивився вгору. Сірі, ніби намальовані хмари висіли в небі. Та й люди здались йому несправжніми. Порожніми оболонками без душ.

-Ти не хотів мене слухати, тому я почав потроху створювати світ, де б зміг подавити твою волю. В глибинах підсвідомості. І загроза викриття гарно мені послужила. Я зміг до тебе достукатися.

-Та як я сюди потрапив?

-Увісні.

Увісні. Значить все це йому тільки сниться? І ніякої дівчинки не було? Він сам себе катував?

-Як тільки ти зайшов в тролейбус і сів на сидіння – я занурив тебе в сон.

Ось як. Значить він все ще їхав в тролейбусі. З-за хмари визирнуло сонце і засліпило очі. Коли він знову їх відкрив, то сидів на мякому сидінні, спершись на спинку. Гудів мотор і гомоніли люди. Тролейбус зупинився і двері з шипінням відкрились - на тій зупинці, де він зустрів увісні дівчинку.

«Прогуляюсь пішки». Діма вийшов на холодне морозне повітря і повільно побрів додому. «Старий “я” помер на тій дорозі. І я зроблю все, щоб знову туди не потрапити».