Ви готові підписати контракт?

А до всього іншого Маринку кинув дабл її хлопця. Зламаний зрання ніготь, завалений нормоконтроль, якісь негаразди із майбутньою співбесідою – і тут ще така вишенька на торті! Спочатку, побачивши Кирила під корпусом, дівчина зраділа. Але щось з ним було категорично не так: дивна поза, незвична зачіска, якісь ретро-лахи…

«О чорт!» Виходить, Рік. У це важко повірити, але Марина стріла його вперше. Раніше Кирило з повагою ставився до її (чи материних?) несучасних поглядів. Та зараз хлоп, з яким вона зустрічалася більш як два роки, криво їй посміхнувся й ліниво рушив назустріч.

– Алоха! Вибачай, що несподівано, але Кір просив переказати: найближчим часом вам не варто бачитись, - знайомі очі дивилися на Марину із незвичною байдужістю. – І ти брату не дзвони, він буде поза зоною, я тобі точно кажу.

«Кір? Брат? Це щось новеньке!» - проте всі можливі дошкульні репліки застрягли в маринчиному горлі. «Брат? Хіба так хтось говорить?» Ті, Інші, айді (бо Identity), супутники (бо завжди поруч), альтери (бо майже ego), короби (бо ж корекція особистості), саби, диси, мульти… Та хоч «наші маленькі друзі» – хоча, подейкують, це вже майже расизм. А Кирилові завше подобалося  «дабл» – двійник. І зрозуміло чому: його Рік був найкращим з того, що міг презентувати ринок. Ну, або ж легальна його частина.

Дорогою додому Марина намагалася скласти хайку із словами «життя», «на пси» та «весна не в радість». Виходило кепсько. Власне, останніми місяцями так було з усім. Навчання, робочі перспективи, буденність, психологічний клімат в окремій родині, особисте – мммммать! – життя? «Фейлить всегда, фейлить везде… вот лозунг мой и…». Ні, це вже не хайку. Звичне життя, повсякденне існування вперто втікало крізь тремтячі пальці. От як ключі просто зараз!

У свою кімнату дівчина забігла, навіть не скидаючи взуття. Спочатку треба перевірити пошту. Є! Посилання на анкету Roberts Consulting – вони обіцяли взяти двійко-трійко людей з їхнього випуску на стажування, а це дуже крутий старт! Але спочатку треба заспокоїтися. Маринка глибоко вдихнула, повільно видихнула, поклала долоні перед собою на стіл. Ніби все нормально. «А тепер підняти ліву руку на рівень очей». Шшшшшайзе! Пальці знову жили власним життям, злегка і – що характерно – якось асинхронно вібруючи. Найактивнішим був, здається, четвертий, це ж його Марина хутко звільнила від Кирилового кільця.

– Сьогодні ти – слабка ланка! – повідомила йому хазяйка, з силою притискаючи ренегата до долоні. А тепер можна братися до діла.

Анкета виглядала на подив стандартно. Місце навчання, кваліфікаційний рівень, тренінги-сертифікати, знання іноземних мов, особисті якості, характер проведених корекцій… Стоп! Рот і горло дівчини перетворилися на Сахару. Ні, ні-ні-ні-ні-ні, цього просто не може бути!

– Лоло, Лоло, прийми виклик! – нарешті на екрані телефону з’явилося трохи заспане обличчя. – Привіт, сонце, в мене є питаннячко стосовно анкети від RC. Ти ж її бачила? Я все правильно розумію – червоні зірочки біля віконець означають те ж, що й завжди? Поля, обов’язкові до заповнення?

Подружка помітно знітилася.

– Так, Маринчо, - коротко відповіла вона.

– І корекції?..

– Так. Я думала, ти знаєш. У них вже кілька років це обов’язкова умова для співробітників. Нових, зрозуміло, старих в корцентри ніхто не ганяє. Це ж RC! «Ми не йдемо в ногу з часом, час наздоганяє нас!»

Чудово. Просто чудово. Марино швиденько попрощалася та із стогоном сповзла зі стільця. Пустеля в горлі стрімко поросла скляними скелями, а покараний палець рвався на волю. І як тепер жити?

– Доню, ти вдома? – пролунало з передпокою. – Марино?

«Так, мамо, я вдома».

– Маринко, ти не уявляєш, які дані приніс Павло!

Мама стала на порозі. Здавалося, кучеряве волосся від збудження аж танцює навколо її обличчя.

– Виявляється, що з тих людей, які пройшли корекцію хоча б раз, майже 83 відсотки протягом усього життя приймають заспокійливі препарати. А з тих, хто робив їх дві або більше, – всі 94! Ти собі це уявляєш?

«Так, мамо, уявляю. Зараз всі сидять на седативах. Окрім, хіба що таких донкіхотів, як ти».

– А якщо порівняти ці результати із дослідженнями з попередніх років, то ми можемо впевнено показати…

***

Руки тремтять, панічні атаки, здичавілий пульс – порівняно із безсонням усе це фігня. Скоро вже світатиме, а сон і не думав пробігати повз маринчине узголів’я. «Я – орнамент на подушці. Я – квітка на шпалерах. Я – остання літера в книзі. Я – шелест листя. Я – зітхання сусіда. Я – спокій ночі… Та невже!»

Раніше теж було не дуже, але відколи Марина побачила анкету – усе остаточно полетіло шкереберть. Навчання скоро скінчиться, з Кирилом у будь-якому разі не клеїлося, але що робити, коли робота твоєї мрії повільно розчиняється в повітрі? Залишилося ще три тижні. Протягом трьох тижнів багато що може змінитися, еге ж?

«А що саме, наприклад? Ти зробиш корекцію? Ти справді думаєш зробити корекцію?» Ну, а чом би й ні? Зрештою, зараз всі роблять корекції. Чи майже всі. Принаймні, серед марининого оточення. Ніхто й не помітив, як перекроювання себе стало нормою. Почали із стандартного «Давайте вивчимо приховані можливості нашого мозку». Ну а далі – хто куди. Більшість бавиться у виділення якихось рис: позбутися одного, набути нового… Хтось грається із глибокою корекцією, створюючи повноцінні суб-особистості. Хоча гасло «Пройди корекцію – і ти ніколи не залишися на самоті!» – насправді брехня, і всі це знають. Шанс контролювати сабів отримують одиниці. Але про це не прийнято говорити вголос. Як не прийнято згадувати колишні «забобони». Роздвоєння особистості? Фе, як грубо! Дисоціація? Непопулярне слово. А просто-таки дисоціативний розлад? Та його вже років п’ятнадцять, як з переліку ментальних хвороб прибрали! Отак і живемо. А молоді люди, які не хочуть щось з собою робити, поволі перетворюються на фриків. І хто скаже, що це несправедливо?..

Заради чого можна було б робити собі корекції – Маринка в курсі. Що саме із собою зробити – ніби також. З плюсами тут визначитися неважко: можливості, перспективи, шанс хоч щось змінити в остогидлому житті. А що маємо з мінусами?

«Я не хочу, щоб хтось ліз мені в голову».

Поважна причина, ніде правди діти. Щоправда, якась непопулярна, та й навіть самій собі її важко обґрунтувати. Що ж тут такого? Усі роблять – і в усіх все нормально. А якщо ненормально, то – що там мама розповідала про заспокійливе? – пігулки залишаються найкращими друзями дівчини.

«Я не хочу бути, як всі!»

Марино, сонце, яка зарозумілість! Ти думаєш, що ти така крута й особлива? Подумай сама, який відсоток людей може дозволити собі навіть найпростеньку корекцію. А іноді від цього може залежати усе подальше життя, хіба не так?

«Я не хочу приймати таке рішення під тиском обставин».

Овва! Слушно, будь-хто погодиться. Але Roberts Consulting, дитино, такий шанс трапляється один раз. Та й не бреши ти собі, що ніколи про це не думала і ніколи того не бажала. А тут такий чудовий легальний привід…

«Мама не зрозуміє».

Еееее… Так, не зрозуміє. Більш того, їй це відверто зашкодить. Це ж таке треба – у Тамари Гордецької, палкої активістки антикорекційного фронту, єдина дочка йде до «вівісекторів»! Чудовий матеріал для ЗМІ. Зрадіють всі: прес-служби корцентрів, прибічники глибокого втручання та навіть ті однодумці, з якими Тамара розсварилася, коли публічно відмовилася боротися за емансипацію сабів. «Я не готова вважати продукт комерційної дисоціації особистістю, що має власні права!» - виступила вона тоді шикарно, дивно, що далі веселих написів на дверях парадного справа не пішла. Але, Марино, ти живеш своє життя, не материне, пам’ятаєш?

«Я не хочу стати схожою на тітку Олесю».

А оце вже неспортивно! Олесин випадок – він особливий. Багатому таткові треба було гідну спадкоємицю. З флегматичної та замріяної Олесі таку не зробиш… Чекайте, а чому не зробиш? Ні, зрозуміло, що офіційно дива не трапляються. Поглянь лише на солодку парочку – «Кіра та Ріка». Ти ж не думаєш, що отого мачо недоробленого ліпили на рівному місці? Ні, це теж Кирило, як би тобі не хотілося думати по-іншому. Але Ріка продукували в легальному корцентрі, а за Олесю взялися специ з чорного ринку. Ніхто не знає напевно, як саме вони працюють. Та найчастіше кажуть, що перед тим, як розпочати шматування мозку клієнта (метафоричне, звісно, хоча біс їх зна…), вони до максимуму наганяють стрес. Колись напідпитку в Тамари прохопилося: «Не дай Боже, жінці пережити те, що вони зробили з Олеською!» І ця фраза залишила по собі дуже неприємний присмак…

«Я боюся! Просто боюся!»

З оцього варто було б почати. Тільки, люба… Ти ж боїшся усього. Боїшся змін, боїшся, що зміни ніколи не трапляться, боїшся залишатися на місці, але іти далі – також. Боїшся схибити, боїшся діяти… Може, варто позбутися хоч котроїсь з причин? Зроби вже хоч щось! Просто прийми якесь рішення!

«Та скільки ж можна! Треба спати, спати треба! Наша пісня гарна й нова… Шістдесят сім жовтих слонів та ще один слон – шістдесят вісім жовтих слонів. Шістдесят вісім жовтих слонів та ще один слон – шістдесят дев’ять жовтих слонів. Шістдесят дев'ять жовтих слонів та ще один слон…».

***

«Любонько, тобі брови не потрібні? Припини негайно!» Рука сіпнулася. Марина із сумнівом подивилася на пальці. Може, краще на руки сісти? Ні, це надійно, але помітно. Треба якось інакше вирішити нашу маленьку проблему. Але б і добре було витіснити цей внутрішній голос в окрему особистість! Та ж ні, на таку корекцію Маринка не підписуватиметься.

Перший етап минув досить спокійно – первинний медогляд, обмін жартами із приязним лікарем («Ви ж використовуєте електрошок?» – «Як можна! Виключно електростимуляцію!»), потім анкетування, а зараз час поговорити із моделістом… «Оммммм».

Нарешті до яскраво освітленого офісу зайшла молода жінка – повненька, коротке руде волосся, приємна посмішка. І ця на вівісекторку не схожа, але всяке ж бува.

– Доброго дня, мене звати Вікторія, сподіваюся, я зможу вам допомогти.

«А, може, краще не треба?»

Якщо не питають про матір – то бесіду вже можна вважати вдалою. Проте не на всі питання було легко знайти правильні відповіді.

– Чому ви вирішили прийти до нас саме зараз? Більшість клієнтів розпочинають корекцію ще підлітками.

«Бо всі так роблять? Бо мені ніяково? Бо без цього фіг знайдеш справді класну роботу? Бо моє життя загрузло в болоті, і я не знаю, що тут можна вдіяти?»

– Іноді здається, що я ризикую проґавити щось цікаве. Що якась частина життя проходить повз мене, а йдеться про досвід, який в інший спосіб не отримати… - більш-менш чесно відповіла дівчина.

– І як ви уявляєте цей досвід? Чим ви готові поділитися із своїм майбутнім супутником?

– «Супутником»? А чому ви послуговуєтеся таким словом?

Очі пані Вікторії спалахнули цікавістю.

– Бо воно безпечне. Не всім легко прийняти масштаби корекції. Та якщо підкреслити водночас і окремішність, і все ж неповноправну суб’єктність її… результатів… Шанси на спокійне сприйняття збільшуються. Хоча є й клієнти, що ставляться до корекції, як до гігієнічної процедури. То чого б хотіли ви? - моделістка несподівано повернулася до спільних баранів.

Марина скоса глянула на руки. Руки сумирно лежали на колінах, демонструючи максимальну лояльність до хазяйки.

 – Більшої врівноваженості, мабуть. Ну, знаєте, аби я була спокійнішою, витриманішою, а… «супутниця» нехай буде пустункою. Це ж можливо?

– У цьому немає нічого складного, наші шаблони добре пристосовані до таких вимог.

«Шаблони? Чудово!»

– І це нескладна для вас процедура? Усе пройде без збоїв, а потому я повністю контролюватиму… ситуацію?

Обличчя співрозмовниці миттю змінилося. Жорсткіша лінія рота, суворий малюнок брів, абсолютно інший погляд.

– Наша компанія бере на себе повну відповідальність за технічний бік справи, за перебіг трансформації, за процес, якщо хочете, але не надає жодних гарантій на результат. Зазвичай такі корекції минають безпроблемно, й клієнти лишаються задоволеними. Випадки порушення субординації особистостей трапляються вкрай рідко. Але ви маєте врахувати, що механізм контролю базової особистості за суб-особистостями не є передбачуваним. Як, власне, й можливість встановлення зворотнього зв’язку як такого…

«Ну ще краще! І через оце всі пройшли? А з іншого боку – я що, щось втрачаю?»

– То я вас правильно розумію? - перепитала Марина. – Усі наслідки для моєї психіки є сферою моєї ж відповідальності?

– Ідеальне формулювання! То ви готові підписати контракт?

***

Хтось нарешті здогадався вимкнути тривожну сигналізацію.

– Принаймні тепер вона не верещить.

Біля скляної стіни бокса вже зібрався переконливий натовп. Ще б пак! Недешевого обладнання палати більше не існує. Прикручені до підлоги (завгосп божився!) меблі рушили з місця. Тоді як винуватиця гармидеру із закритим ротом виглядала не дуже й переконливо. Апокаліпсис скінчився хвилин десять тому. А зараз зщулена фігурка забилася у дальній куток бокса, методично гупаючи правою скронею у стіну.

– І де носить Кам’янець, це ж її клієнтка? О, нарешті! Ти є Віта чи Віка?

Руда пані Вікторія мовчки проштовхнулася до скла. На власні очі картина непринципово відрізнялася від відео з камер і абсолютно точно мала назву «А після такого звільнять увесь відділ!». Начмед догризав нігті поряд.

– Ярославе, але ж цього разу нічого такого?..

– Ні, Ві… Віто. Тобто… Так, тремор, тахікардія, зіниці, як кавуни. Нічого надзвичайного як на «О, Боже, це ж моя перша корекція!». Ще дівча на безсоння жалілося…

– І зненацька у нас стресовий колапс! Ми не мали права проводити корекцію за таких умов. І за менше позбавляють ліцензії!

– Але на чорному ринку працевлаштуємося миттєво! - подала голос гальорка. – Вікторіє Стефанівно, ви, можна сказати, дистилювали тривожність, таке ще нікому не вдава…

Пропозиція не верзти дурниць була прийнята майже одностайно, але проблему, що розгойдувалася за скляною стіною, це аж ніяк не вирішувало.

– Гаразд, зовні у нас кататонія, - розгортав дискусію на звичні рейки Ярослав. – А всередині?

– Не знаю. Навіть уявити не можу – усі наші системи збоять. Але, кажучи з досвіду… Як мінімум (мінімум!) вщент зруйновано механізми управління страхом. – Гальорка радісно репетувала своє «Я ж кажу – дистильована тривожність!» – Тільки не питай мене, яким чином ми цього досягли. Усе робили за стандартною схемою, де ж помилилися…

– То, може, вона сама? Трапляються ж такі випадки: надто сильна воля, схиблена мотивація, таке-всяке… Ні? Мовчу, мовчу. А що з цим будемо робити? Молитися, аби до боса одразу не дійшло?

Вікторія закрила обличчя руками:

– Під мою відповідальність. Протокол 18-16. Зараз!

– Ізоляція через можливу суспільну небезпеку? Віто, заради Бога, от за таке бос точно…

– Про вовка, про вовка!.. Начувайтесь, людоньки, бос на гучному зв’язку.

«Кажете, 18-16, Вікторіє Стефанівно? 18-16? Знову? У вас це вже стала традиція: варто мені поїхати з країни, і ви починаєте штампувати психопатів? Мовчіть! Скільки ще я маю підтирати та прикривати вам усім зади? 18-матьйого-16! Через елементарну корекцію! Ідіоти довбані! Гицлі недороблені! Франкенштейни хє…»

***

Шшш…

Шшшшш…

Тихо-тихо, все гаразд. Не плач, моя крихітко. Бач, нічого такого.

Усе буде добре. Усе владнається, ти тільки заспокойся.

Ось так, моя люба. Дивись…

Ми все це здолаємо. Навчимося з цим жити.

Не слухай нікого. Не бійся нічого.

Нема чого боятися.

Ти не маєш чогось боятися.

Я не боюся.

Нічого.