У пошуку сміливості

- Привіт, задохлику. Знову читаєш свої книжечки?

Артур підняв голову і помітив трьох старших хлопців, які вчилися у його школі. Вони з відразою дивилися на книгу, яку хлопець тримав у руках. Для багатьох дивним було в наш час йти вулицею і читати книгу. Але Артут любив таким займатися. Любив все дивне.

Але ненавидів, що дуже часто його перестрівала ця трійця. Знав, чим це все закінчиться.

- Чому мовчиш? – продовжував Олег, головний забіяка. – Невже язика проковтнув?

Інші двоє хлопців відразу засміялися.

- Та він просто боїться, - додав інший, якого Артур не знав на ймення. – Дивись, аж обличчя побіліло. Може не варто його і далі лякати, а то дуба дасть?

- Хлопці, я просто йду додому, - нарешті відповів хлопець.

- Хлопці, я просто йду додому, - тоненьким голоском перекривив його Олег. – То чому ж ти зупинився? Давай, іди. Ми ж тобі не заважаємо.

Хулігани демонстративно розступилися, звільняючи невеликий коридор між собою, куди міг пройти Артур. Звісно, хлопець міг спробувати оббігти їх з іншої сторони. Одного разу він намагався. Але виявилося, що нападники значно швидші. Тому він поволі пішов туди, куди йому пропонували. Похилив голову і сподівався, що сьогодні вони відбудуться просто викриками. Сподівався, що сьогодні у них гарний настрій і вони не будуть його ображати.

Він помилився. Як тільки Артур проминув їх, Олег штовхнув його у спину, а хтось з двох вихопив книгу з рук. Хлопець впав на тротуар, боляче подер руку. З рани потекла кров.

- Віддай книгу. Вона бібліотечна. Не ваша, - від болі голос Артура піднявся до крику. На секунду нападники зупинилися, а тоді першим почав сміятися Олег, а тоді і інші.

- Подивіться на нього. Наш книжний монстр уміє злитися. Правда верещить немов дівчисько. Навіщо тобі та книга? Дай мені її сюди.

Інший хлопець відразу підкорився.

- Чари і магія в реальному світі? Це що за дурниці? Ти в таке віриш?

- Це моя справа в що вірити, а в що ні. Віддай книгу, інакше я заявлю в поліцію про крадіжку, - стояв на своєму Артур.

- Ой, страшно. Боюся. – Промовив Олег, а тоді кинув книгу в сторону хлопця. – Забирай. Навіщо мені цей непотріб. Пішли, хлопці. І так багато часу витратили на цього дурника.

Артур нахилився до книги і підійняв її. У нього на очах виступили сльози. Він помітив, що хулігани пошкодили палітурку. Він дуже охайно ставився до усіх речей. А до книг особливо.

- Якби я міг щось зробити. Якби я мав більше сміливості. Якби її можна було б начаклувати. Але в дечому Олег таки правий. Магії в реальному світі не існує.

- Існує, - тихенький голосок вимовив здавалося в його голові.

- Що? Хто це? Ай.

Книга раптово нагрілася і від здивування хлопець випустив її з рук. Впала на тротуар. Сторінки почали перегортатися. Нарешті вони зупинилися на сімдесят третій сторінці. «Принцесу викрав дракон і ми потребуємо відважного легеня, який зуміє врятувати її з лап кровожерливого звіра, - прочитав хлопець верхню стрічку». На правій сторінці був малюнок страхітливого дракона, який в пазурах ніс красиву дівчину.

Артур нахилився нижче і йому здалося, що зображення в книзі рухається. Він нахилився ще нижче і відчув, як його притягує до себе книга. Розумів, що це не може бути правдою. Це ж просто книга.

А потім він полетів вниз. Хлопець заплющив очі, але удару об тротуар не відбулося. Він летів і надалі, уже декілька секунд. Розплющив очі і тихо скрикнув від здивування. Артур падав нічним небом. До землі залишалося ще далеко. Чомусь страх його відпустив. І хлопець зумів роздивитися навколо. Під ним розкинулися мальовниче місто з безліччю башт, красивих будинків та мережею різноманітних містків, які були перекинені через багато невеличких потічків. Місто тисячі річок, - з’явилася нізвідки думка в його голові. Далеко, на горизонті, він бачив величезні гори, які закривали собою пів неба. На протилежному від них боці горіла найяскравіша зоря на небі.

Раптом земля почала швидко приближатися. Виявилося, що ці потічки не такі маленькі, як це здавалося спочатку. Артур затремтів. Закрив очі. Не хотів бачити, як розіб’ється. За деякий час зрозумів, що уже не чує навколо себе завивання вітру. Він розплющив очі і виявив, що лежить на галявині перед лісом, а за кілька сотень метрів від нього розкинулося знаходилася міська брама. На мурах туди-сюди ходили вартові.

Хлопець не знав чому дивуватися більше. Раптове переміщення сюди, політ в повітрі без крил, дивне місто. Він стояв і розглядав цей світ. Дерева були дещо іншими. Він відчував від них якусь енергію.

- Це ж він, адже так? – почув Артур тихенький голос.

- Хлопець упав з неба. – Відгукнувся інший голос. – Отже це точно він.

- А може і ні. – суперечив перший. – Може його якийсь дракон випадково впустив.

- Який ще такий дракон? Тут дракон лише один. Янис. І він зараз має іншу здобич. Про це усі знають. Тому це точно він. Ми повинні відвести його до старшого.

- Ти впевнений, що це точно він?

- Дурненька. Якщо він зрозуміє, що ми говоримо…

- Отже, спробуймо?

- Звісно.

Артур озирався по сторонах, шукаючи власників голосів.

- Ей, ми тут. Знизу. – Голос цього разу говорив гучніше. Хлопець подивився собі під ноги і побачив двох білочок.

- Походу він нас не розуміє, - захвилювалася та, що мала білу плямку на хвості.

- Все розуміє. Просто шокований. Дай йому трішки часу, щоб прийти в себе, - відповіла білка, яка була значно більшою за біло плямку і виглядала старшою. – Мене звати Кір, а це моя подруга Мітра. Вона трішки боїться. Але не зважай на неї. Ми раді приймати тебе на нашій землі, чужоземцю.

- Невже я втратив свідомість і ви мені ввижаєтеся? – нарешті подав голос Артур. – І я зараз у лікарні, а не у цьому дивному світі. Зрештою, галюцинації різні бувають. Читав я про це в одній книзі.

- Ні. Ти в нашому світі. Еріндейлі. Адже це твоє призначення, мандрівнику світами.

- Мандрівник світами?

- Так. – Ввічливо пояснив Кір. – Той, хто може подорожувати зі світу у світ. З’являється в момент, коли найбільше потрібен. Вміє розмовляти зі звірами. Якщо ти нас розумієш і щойно звалився з неба, отже це про тебе.

- А можна детальніше про ось цей, потрібний момент.

- Нашу красуню принцесу викрав страшний дракон. Елія з Еріндейлу у небезпеці. І ти повинен її врятувати. Але годі розмов. Підемо до старшого.

Артуру нічого не залишалося, як слідувати за білками. У своєму світі він давно припустив би, що збожеволів. Але він не був у своєму світі. Тут все було інакше. Тому хлопець вирішив поки що пливти за течією і поглянути, куди вона його приведе.

За деякий час вони підійшли до високого дерева. Посеред якого знаходилося величезне дупло.

- Матінко, виходь, - крикнув Кір. Але нічого не відбулося.

- Матінко, ми привели мандрівника світами. Треба твої настанови і спорядження. – Спробувала Мітра.

І тоді нарешті почулося старече охкання. А за деякий час у отворі появилася сива білка.

- Ох. Хто там мене кличе? Що вам потрібно?

- Матінко, ми знайшли мандрівника світами. Привели його до вас, щоб ви розповіли йому, що він повинен зробити. Розповіли йому історію, чому він появився тут.

- Адже це ваш обов’язок, як старійшини роду, - підтвердила Мітра.

- Я знаю свій обов’язок, - гримнула стара. – Гаразд. Ти, миршавий, лізь у дупло.

Білка зникла.

- Це вона до мене? – здивувався Артур.

- Так. Не хвилюйся, там достатньо місця. Та і ти невеликий.

Хлопцю нічого не залишалося, як послухати своїх провідників. У дуплі було сухо і чисто. Виявилося, що місця там справді достатньо. Після початкового вузького лазу він потрапив у невеличку внутрішню кімнату, у якій навіть було одне звичайних розмірів крісло. У цій кімнаті Артур міг стояти на свій повен зріст.

- Отже, ти хочеш бути героєм? Шукаєш сміливості? – сказала матінка і хлопець підстрибнув від несподіванки. А тоді помітив її на невеличкому помості навпроти крісла.

- Я? Героєм? Не знаю, ніколи ним не був.

- Сідай у крісло і слухай. – Хлопець відразу виконав прохання матінки. Був у неї тон, який відразу відкидав будь-які заперечення. – У наш світ з’являються раз на декілька століть мандрівники з вашого світу. Здебільшого це хлопчаки, які взяли певну книгу…

- Точно, книга, - вигукнув Артур.

- Не перебивай. Взяли одну книгу у вашому світі і з ним під час її читання відбулася подія, яка дозволила їм пройти ворота у наш світ. Тут ти або зумієш стати героєм, віднайти у собі сміливість і змінитися, або…

- Або?

- Не повернешся у свій світ, бо загинеш.

- Але я не можу битися з драконом, якщо ви про це. Це смішно. Тоді мені відразу напевне краще кинутися з високого дерева.

- Не хвилюйся. Звісно, з голими руками тебе ніхто на дракона не буде посилати. Є певні дарунки і не прості. Магічні. Які допоможуть тобі. А далі все залежатиме від тебе. Зрештою, у тебе виходу і так не має. Якщо ти не виконаєш своє призначення і відмовишся від геройського вчинку, то ніколи вже не повернешся до свого світу. А жити у нашому напевне тобі буде непросто.

- Гаразд. Показуйте свої дарунки.

- Підійди до скрині. – Матінка вказала на скриню, неподалік від крісла. Артур відкрив її.

- Якесь воно все старим виглядає.

- Не капризуй. Звісно, старим. Бо йому багато тисяч років. Головне, що воно не втратило свої магічні властивості. Кольчуга і шолом легкі, але дуже міцні. Вони захистять практично від будь-яких ударів. Також в них ти можеш не боятися вогню з драконової пащеки. Постоли не прості. В них ти зможеш рухатися дуже швидко, зможеш робити стрибки на декілька метрів. І головне – меч. Ріже навіть драконову шкіру, немов масло.

- Тобто, в цьому я буду практично невразливим до драконових ударів, швидко пересуватимуся і зможу завдавати смертельних ударів? Невже все так просто?

- Звісно, що ні. Ти ще дракона в очі не бачив. Дехто не може перебороти свій страх і все одно гине. І навіть захисні речі не захистять тебе від усього. Якщо десь помилишся, то дракон цим скористається. До речі, бий у голову, або в серце. Воно з лівого боку, приблизно посередині між головою і хвостом. Також, варто спочатку бити по ногах, щоб погіршити йому маневреність. Адже дракон дуже швидкий, попри свої розміри.

- А як я туди доберуся? – стояв Артур у шоломі, кольчузі, постолах і з мечем в руках. Подумав, що хотів би себе побачити в дзеркалі зараз.

- Вийдеш з мого помешкання, вдариш капець об капець і скажеш «Драконова гора». А потім, якщо все обійдеться добре і ти врятуєш принцесу, то скажеш «Замок принцеси». І наостанок, щоб повернути мені речі і відправитися додому «Дім матінки».

- Дякую матінко, за підказки, за речі.

- А ти, бачу, хороший. Бажаю успіху. Вертайся.

Артур поволі проліз через отвір. За деякий час опинився перед деревом. Незвично було тримати меча у руках. добре, що він зараз був у чохлі. Тому хлопець не порізався.

- Ого, а він змінився. Справжній лицар, - вигукнула Мітра.

- Дякую, вам, друзі, за допомогу і підказку.

- Успіху, - махнув головою Кір.

Артур вдарив стукнув ходаками і промовив: «Драконова гора». Все замиготіло, завертілося, а потім він раптово опинився перед величезною горою. Не втримався на ногах і впав.

- О, ще один визволитель прибув.

- Так, але цей має магічні речі.

- Отже, протримається на пару хвилин довше.

Перед хлопцем стояли три здорові постаті, повністю закуті у залізо.

- Ви про що? – запитав Артур.

- Ти ж прийшов рятувати принцесу від дракона?

- Так.

- Гаразд. Тоді тобі ось туди, - один із стражників вказав в сторону величезного отвору в горі.

- А ви для чого тут?

- Підказуємо куди йти і маємо доставити принцесу і її визволителя в замок. Якщо буде кого доставляти.

Артур розвернувся і пішов в сторону гігантської печери. На око вона була висотою не менше ніж п’ятиповерховий будинок.

Перед входом він зупинився. Хлопцеві ніколи в житті ще не було так страшно. Що там ті хулігани, коли ти маєш зустрітися віч-на-віч з живим драконом.

Але іншого виходу у нього не було. Тому Артур поволі пішов вперед. У хлопця німіли коліна, шалено стукотіло серце. У правому боці почало поколювати, а руки спотіли.

- Твій страх чути на тисячі сажнів, - почув він страшний голос монстра.

Хлопець знову зупинився. Але тоді труснув головою і швидко, щоб не передумати, пішов уперед.

Нарешті він вийшов у ще більшу частину печери. Посеред неї лежала величезна купа золота, на якій сидів здоровезний дракон. У Артура поза шкірою пішов мороз. Хіба можна перемогти таке створіння. Його меч це зубочистка для нього. Дракон підняв голову і грайливо позіхнув. Немовби спеціально показуючи, скільки у його пащеці зубів і які вони гострі.

- А. Друг білок. Невже ти віриш у свою перемогу?

- Я принаймні спробую. – відповів Артур. Тільки зараз він помітив красиву дівчину, прикуту до частини печери, яка знаходилася за спиною і дракона. – Або ти можеш мені віддати принцесу і я піду з миром. Золота мені не треба. І ніхто не постраждає.

- Ха-ха. – Сміх дракона луною розлетівся печерою. – Гарний жарт. Бачу, що попри страх, у тобі є дещо більше. У тобі є дещиця сміливості. Хоч ти прийшов сюди для перемоги над монстром зважаючи на твої слова, я запропоную тобі розвернутися і піти. Обіцяю не нападати зі спини.

- Ні. У мене немає іншого виходу.

- Що ж. – Дракон потягнувся і змахнув крилами, які тут у печері були зайвими. - Тоді оголи меча. Чи збираєшся битися без нього?

Артур злякано дивився на величезні пазурі і міцні лапи монстра. Нарешті він вийняв меч із чохла і це подіяло на дракона, немов гонг у боксерському раунді.

Монстр чимдуж метнувся в сторону хлопця. Попри свої великі розміри рухався напрочуд швидко. Тут би і настав кінець Артуру, якби не чарівні постоли. Він спробував ухилитися від кидка дракона, але сам не розрахував своєї швидкості. Тому зупинився біля протилежної частини печери, біля принцеси. Дракон був на місці, де секунду тому стояв хлопець.

- А ти швидкий, - усміхнулася дівчина до Артура. Мала приємний голос і красиві очі. Була трішки нижчою за нього.

- Не заглядайся на мою здобич, - гарикнув дракон і стрибнув в напрямку хлопця.

Той знову ухилився. Вже потроху звикав до свого нового взуття. Але меч поки що більше заважав йому, адже він його ніяк не використовував. А з ним було важче тримати рівновагу при такому швидкому переміщенні.

Вони певний час побігали, мок кіт з мишкою. Нарешті дракон призупинися і хитро глянув на хлопця.

- Добре бігаєш.

- Я думав, ти знаєш про мої магічні речі, - Артур зупинився і віддихувався на достатній відстані від монстра.

- Та знаю. Ти, я бачу, знаєш менше. Постоли добавляють усім швидкості, але пропорційно відносно їхньою початкової швидкості. Себто, якщо б їх одягнув равлик, то його максимальний біг не здавався нам чимось надзвичайним. Припускаю, що ти і без них доволі швидко бігаєш.

- Перше місце на районному чемпіонаті з бігу на сто метрів, - гордо розправив плечі хлопець. І в цей момент дракон знову кинувся в його сторону.

В останню мить Артур встиг ухилитися і відбігти. Коли зупинився, то відчув, що чогось бракує. На голові не було шолома. Дракон застиснув його у своїх сильних лапах. Але як він не старався, шолом не змінював своєї форми.

- Добра річ. Важко знищити.

- То ти вирішив мене заговорити. Негідник. – сказав Артур.

- На війні всі методи хороші. Треба ж тебе якось впіймати.

А тоді дракон відкрив свою пащеку і звідти полетів струмінь полум’я. Артур знову був швидший, але йому здалося, що ще секунда і його потилиця згоріла б. Хлопець розумів, що довго так не протримається. Він починав втомлюватися.

- Вдар його вже мечем, чи що? – принцеса, яка до того часу мовчала, не втрималася і сказала своє слово. – Нападай, а не тікай. Бо так ти ніколи не переможеш.

Напевне ці слова вплинули на Артура, бо він помчав найшвидше, як тільки міг і щосили занурив меча в найближчу лапу дракона. Він очікував почути якийсь спротив, але не відчув нічого. Почув лише вереск монстра. Хлопець відбіг на безпечну відстань і подивився на дракона. Той піджав одну лапу, кінцівка якої висіла на волосині, а з рани текла густа чорна кров. Його меч теж був чорний.

Хлопець відчув запах перемоги і знову кинувся на ворога. Але виявилося, що злий дракон ще гірший суперник. Монстр якимось дивом ухилився від випаду меча, який цілив у другу лапу і щосили штовхнув Артура через всю печеру. Хлопець врізався у камінь і важко осів на землю. Добре, що головний удар прийшовся по торсу, де його захищала кольчуга.

Але дракон не збирався зупинятися. Він вхопив свою жертву у одну лапу, спочатку відкинув меча, а потім іншою лапою зняв з хлопця кольчугу і відкинув його. Той важко приземлився на кам’яну долівку.

Артур відчував, як по обличчі тече кров. Ніс був розбитий, одне око швидко спухло. Він поволі піднявся на ноги.

- Побігаємо? – запитав дракон і стрибнув в сторону хлопця. Останній зібрав всі свої сили і метнувся туди, де лежав меч. Вхопив його і щосили рубанув монстра по другій лапі.

Шалений крик на мить вивів хлопця з рівноваги, а вже потім йому прийшлося тікати від вогню. Який виривався з пащеки монстра і ні на секунду не зупинявся.

Нарешті вогонь припинився, дракон переводив подих. І тоді, зібравши усі сили, Артур підбіг до монстра і рубанув по третій лапі.

Він відбіг, щоб перепочити і замітив дещо дивне. У дракона було дві пошкоджені лапи і дві цілі. Аж він точно порізав три лапи. А тоді на одній з цілих хлопець помітив свіжий рубець. І зрозумів, що монстр зцілюється неймовірно швидко. У хлопця опустилися руки. Він був страшенно втомленим, втратив свої захисні кольчугу і шолом. Дракон мав значно більший запас сил. Тоді Артур вирішив змінити тактику. Він побіг в сторону дівчини і щосили рубанув по ланцюгу. Той розлетівся на друзки.

Дракон заревів і кинувся в їхню сторону. Він встиг першим. Вкотре відкинув хлопця до стіни. Меч вилетів з руки і Артур зрозумів, що уже не зуміє піднятися.

- Здавайся, - заревів монстр, який схилився над хлопцем. – Боятися не соромно. Здавайся і можливо я тебе помилую.

- Ні. Ти негідно вчинив, коли вкрав принцесу. Шкода, що я не можу її врятувати. Але я не буду здаватися поганцю. Краще вже смерть.

- Книг перечитав? Смерть – це кінець усьому.

- Ганебне існування гірше, аніж померти із честю.

- Отже, ти таки віднайшов свою сміливість. – Хихикнув дракон.

- Фасі, годі, - вигукнула дівчина. – Ти подивися, він ледве дихає.

- А я що? – підняв лапи догори дракон. – Він мене добряче поганяв і три рани завдав. Добре, що не пробував в серце чи в голову вдарити, інакше могло різне трапитися.

- Що тут відбувається? – дивувався Артур.

- Ми знаємо, що ти з іншого світу. Знаємо про твоє призначення. Той, хто приходить у наш світ, шукає у собі сміливість. І ця постанова споконвіків створена, аби розбудити у ньому сміливість.

- Тобто, це все гра? – розпачливо прошепотів хлопець.

- Ти сміливо кинувся на дракона, не здавався до кінця. І не погодився на помилування. Не вважаю це грою. Думаю, що ти отримав те, що тобі було потрібно. А тепер тебе треба повернути у свій світ.

Артур мало пам’ятає наступні події. Він із принцесою летів на драконі. Приглушено чув зойки матінки білки. Її нарікання, що важко буде його швидко полікувати, але вона постарається. А потім свідомість хлопця поглинула темрява.

Він відкрив очі і побачив, що лежить на тротуарі. Неподалік валялася книга. Його голова страшенно боліла.

- Дивіться, він досі на тому самому місці. Вже година минула. Ти що тут спав? – Олег захихотів з свого жарту. Двоє посіпак стояли обабіч нього.

- Краще йди звідси, - різко відповів Артур. – Чому ти завжди підходиш лише з двома своїми друзями. Сам на сам боїшся?

- Я? Боюся? Тебе? – Олег підійшов ближче. – Кого тут боятися? Дивіться, хлопці. Воно навчилося говорити.

Артур розмахнувся і різко зацідив кулаком в обличчя хулігану. Той заточився і сів на тротуар. З його носу відразу бризнула кров. Його так звані друзі перезирнулися і швидко побігли геть.

Хлопець підступив до свого нападника.

- Не бий більше, - з очей Олега бризнули сльози.

- Я і не збирався. Запам’ятай - ніколи більше не переходь мені дорогу.

Артур розвернувся і пішов геть. Йому здавалося, що він забув щось важливе. Щось, що змінило його кардинально. Щось таке, в що повірити було б дуже важко. Він старався згадати, але не міг. Тоді махнув рукою на цю справу і вирішив продовжити насолоджуватися книгою. Розкрив її і почав читати:

«Дракон вкрав принцесу. І усі шукали сміливого лицаря, який зуміє її врятувати…».