ПВМ

Присягаюся плоттю і кров’ю нести службу нашому Величному Місту і магам, які в ньому живуть. Присягаюся виконувати свої зобов’язання і судити справедливо, не зважаючи на стать, вік і родинні зв’язки. Присягаюся доповідати про випадки ПВМ до магістеріуму...

Клятва стража Верхнього міста

Ранок у Верхньому місті починався з пісень вогнептахів, з дітей, які вчилися левітувати і постійно падали у кущі та на чужі газони, намагаючись правильно увійти в поворот, дорослих, які спішили на роботу, прибираючи з дороги всіх і все, що могло б стати на заваді.

Ранок у Нижньому місті був зовсім іншим: рівно о шостій лунав дзвінок до пробудження, і похмурі люди запускали двигуни, обігріваючи Верхнє місто і даючи їжу його жителям. Без Нижнього міста Верхнє не змогло б існувати, бо такий вже другий закон магії: неможливо начаклувати собі хліба без того, щоб хліб цей десь не зник. Крім того, потрібно витратити на це певну кількість магічної енергії.

У стражів Верхнього міста не було поділу дня на ранок, вечір чи обід. Кожного з них — від звичайного рядового до капітана таємної поліції — могли викликати на місце затримання громадянина з ПВМ у будь-який час. Можливо, саме тому вони були єдиними із жителів, кому дозволяли телепортуватися, хоч і тільки в особливих випадках, оскільки місце затримання могло бути будь-де. До того ж, це було знаком пошани до їх благородної роботи.

— Коліне, може, ну його? Полежи зі мною ще трохи, — Андрі сонно усміхнулась і прибрала з очей прядку волосся, пухнастого і трошки сплутаного від сну. — У тебе ж може бути хоч один вихідний?

Вона працювала у міністерстві освіти, у департаменті розробки побутових чар і допрацюванні старих, тому, напевне, і не розуміла, чому варто так поспішати і так віддаватися роботі. Колін зустрів там її і зустрів, затримуючи чергового ПВМника. В останні роки їх, здається, стає все більше...

— В Нижньому місті буде у мене сотня таких вихідних, якщо я сьогодні не вийду.

Хлопець поцілував її і зіскочив з ліжка. Торкнувся маленького вогника на книжковій полиці і видихнув з полегшенням, коли він загорівся синім.

— Жива? — перепитала Андромеда, жестом підкликаючи до себе одяг. Светр і джинси прилетіли їй прямісінько у лице. — Блін, от допрацьовую-допрацьовую, а результат все одно ось такий.

— Жива, — відповів Колін і, подумавши, додав: — Чому б просто не взяти речі руками? Вони в тебе, нібито, на місці. І ресурсу більше залишиться.

— Буркотун ти старий, — вона махнула рукою, і сорочка із шафи полетіла тепер вже в обличчя хлопця, але він вчасно перехопив її. — У мене там колодязь цілий, міряли ж минулого року, не парся. Спіши вже краще, ти ж у мене такий зайнятий! Завжди знайдеш час для всіх, окрім мене.

Колін проігнорував цей випад, швидко вдягнувся, помахом руки заварив собі чаю і приманив з льодової кімнати хліб, сир і м’ясо, які по дорозі склалися у декілька бутербродів. Один з них він з’їв, два — залишив своїй дівчині, і, подумавши, приготував для неї ще й філіжанку кави. Може, так вона перестане ображатися?

Сьогодні екстрених викликів, нібито, не передбачалося тому добиратися Колін вирішив пішки, про що скоро пожалкував: десь через десять хвилин дорогу йому перегородила демонстрація за права людей з ПВМ. У повітрі світилися написи “Не винні у вичерпності ресурсів!”, “Людяність для кожного!”, “Ми маги, а не рабовласники” і схожі, але перефразовані, з різним ступенем емоційності і цензурності.

Колін пробирався повз них, намагаючись нікого не штовхнути і нікому не завдати незручностей. Вони кричать: “Стражі — вбивці!”, вони волають: “Бандити!”, вони рухаються до Магістеріму, бо саме там засідають “нелюди”, які і рятують їх від епідемії ПВМ.

І він пам’ятає матір, свою худеньку і сумну матір з величезним магічним ресурсом, який вона вклала лише в те, щоб його батька не забрали до Нижнього міста через зрадницький план. Все віддала за ідею.

Вибух. Крики. Плач.

Мама — Мадонна — із ним малим на руках, плаче, бо не повернути ні батька, ні щасливе життя у величезному просторому будинку з садом, у будинку, наповненому сміхом. Його батько — зрадник. Його батько — засновник руху протесту проти відправлення людей до Нижнього міста. Де він — невідомо нікому.

У Магістеріумі напівтемно від приглушених вогників-світляків вгорі. Яскраво горить картинка — щасливі матір з дитиною, навкруги — вогнептахи. Напис: “Лише ти контролюєш рівень резерву. Подумай про своїх дітей”. Його колега, Джон, усміхається і говорить:

— Що, затримали тебе ці психи? З самого ранку тут стоять. Все-таки, наш магістр занадто добрий, якщо дозволяє такому відбуватися.

— Так, добрий. Тому й не показується, щоб за гріхи наші не заплатити, — невесело усміхнувся Колін.

Він підняв голову: картинка і напис змінились. “Допоможи Магістеріму — сповісти про випадок ПВМ”.

І він радий допомагати, радий бути стражем. Так, він страж. Страж, але, крім того, він і людина.

І ту ж хвилину влітає вогнептах, один із вічних спостерігачів міста, і оголошує:

— П’ята вулиця, 75, жінка, 30 років, підозра на ПВМ.

— Ну що, Колін, по конях? — усміхається Джон. — Хто перший?

Він тут же зник, не встиг його напарник і оком кліпнути. Колін закотив очі, але також телепортнувся, піддаючись правилам гри.

***

Андромеда сиділа за столом, нервово крутячи у руках хустинку. Світер на ній надто великий, напевно, його, і з’їхав на одне плече. Він підійшов ззаду і обняв її. Дівчина здригнулася усім тілом:

— Ти чого так лякаєш! Я тебе вже стільки чекаю... Вечеря охолола.

Колін знизав плечима. Ніби це проблема? Клац пальцями — і все знову гаряче.

— Багато справ. П’ять затримань, вісім людей відправили до Нижнього. А у тебе як день пройшов? Допрацювали щось?

— Та... ніби нічого? — Андрі виглядала розгублено. — Але сталося дещо... — вона затягнула паузу.

— Що?

— У мене для тебе новина.

“Тільки не кажи, що знайшла когось краще. Тільки не кляни мою неемоційність. Тільки не кидай мене”.

— Я... я вагітна.

***

Вони дивилися на нього великими заплаканими очима. Вони тягнули руки і кричали, не бажаючи розлучатися з матір’ю.

— Я повернуся, — обіцяла вона. — Це просто помилка. Це помилка.

Але запалити свічку, яку їй запропонували стражі, вона не змогла. Передчасне вичерпання магії стало чумою їх величезного міста, якому немає справи до біди однієї сім’ї. У його серці вже не вперше кипіла незгода.

Він прокинувся один. Було холодно, і Колін довго не міг зрозуміти, куди ж поділася Андрі. В голові була пустеля, останній спогад — їх вечеря на кухні. Вікно розчинене навстіж, легкий запах озону, як від грози, і голова розколюється, ніби хтось його хорошенько вдарив. А може, і справді вдарив?..

Хлопець піднявся з ліжка, тримаючись за голову, і пройшов до дзеркала. Скронею лущилися бурі залишки крові. Ногами пройшла хвиля холодного повітря, і Колін махнув рукою, щоб вікно закрилося. Протяг не зник. Махнув других раз. Той же результат.

Від докутильгав до вікна, два рази зупинившись, щоб передихнути, закрив його, а потім дістав свічку — звичайний тестер у такій ситуації.

Вона не загорілася.

Тепер залишається лише чекати.

***

Чекати довго не довелось: до нього в кімнату скоро телепортнувся збентежений Джон, якому, очевидно, зовсім не хотілося виконувати свою роботу: в’язати друга напівпрозорими магічними канатами, які унеможливлювали будь-який рух, і переміщати до Магістеріуму.

— Ти ж сам знаєш, — виправдовувався він, — що лише ти сам винен у тому, що резерв вичерпав. Ти міряв його в цьому році?

— Ні, — байдуже відповів Колін, думаючи тільки про те, куди поділась Андрі, і чи винна вона в тому, що його досить посередній запас раптово вичерпався.

— Ну от. Та й тобі тридцять скоро, це ж якраз найкритичніший вік, — Джон зітхнув. — Не хочу я тебе зв’язувати. Будеш тікати?

— Ні, — все так же беземоційно відповів Колін, згадуючи слова тієї жінки.

За мить вони вже стояли у холі Магістеріуму, і Джон повів його гулкими довгими коридорами.

“Це помилка. Це помилка”.

Цікаво, якщо він потрапить до Нижнього, зустріне там маму? Вона ж жива, вогник-маяк, що горить синім, не бреше. Вона десь там, вірить, що колись план батька стане реальністю, і чекає, коли її заберуть. Може, живе лише цим, може, вже змирилася і перегорнула цю сторінку, не згадуючи, що колись жила у Верхньому місті. Народжуються ж діти без резерву там, у Нижньому?..

— Але, знаєш, одна хороша новина у мене для тебе є, — перебільшено бадьоро і голосно почав товариш. — Ти побачишся з Магістром.

— Ну звісно. Не кожен же день затримують стража з ПВМ.

І це було правдою. Хто, як не стражі, знають, як не допустити передчасного вичерпання магії? Дивно, що всю раду не зібрали, чи не відправили його одразу до якоїсь там вигрібної ями Знизу. Джон здригнувся і озирнувся навкруги, ніби боячись, що їх можуть підслухати, а потім нахилився ближче:

— Не бійся, Андромеда сьогодні особливо яскрава, — прошепотів він і штовхнув збитого з пантелику Коліна у прочинені двері.

Той стояв і кліпав очима, зовсім втративши розуміння ситуації. Він опинився у кімнаті з високою стелею і мармуровою підлогою. Біля протилежної стіни стояло крісло — його б запросто можна було назвати троном — підбите шовковистою тканиною і сховане у тіні. На ньому явно хтось сидів, Колін міг розгледіти лише силует.

— Підійди ближче, — пролунав низький і глибокий голос, від якого шкірою пробіг мороз.

Хлопець зробив декілька кроків.

— Вірний сину Магії, не сподівався побачити тебе тут. Розлучатися із стражами завжди найважче, такі, як ти, — сіль нашої землі. Однак, правила існують для всіх, якщо робити виключення, порядку не буде, — він говорив по завченому, а можливо, навіть читав текст, зовсім, насправді, не шкодуючи. — Прошу здати значок мені у руки.

У кожного стража значок був свій, індивідуальний, він гарантував безпеку і недоторканість у будь-якому місці і в будь-які часи. Позбавитися його — як позбавитися шкіри, оскільки він прошивав все тіло спеціальними чарами, захищаючи і відвертаючи біду. Шкоду стражу міг завдати тільки інший страж або хтось значно вищий за рангом. Вищий за рангом?..

Магістр протягнув руку, яку перетинав кривий товстий шрам — від великого пальця і до прикритою тканиною зап’ястка. На середньому пальці сяяв масивний фамільний перстень. Колін зробив ще декілька кроків, намагаючись заглянути магістрові в обличчя.

— Добре, батьку? — голос зірвався на останньому слові, і ствердження перетворилося на питання. Магістр різко сховав руку у тінь. — Так, батьку, я тебе впізнав! Як ти опинився... тут? Ти ж був проти всієї системи! Мати віддала за тебе все! А Ти... Ти!..

— Хлопчику мій, колись ти зрозумієш, що велика влада приходить із великими жертвами. А поки що... — рух руки, і значок злетів з його грудей. Ніби серце із грудей вирвали. — Заберіть його!

Його знерухомили двоє офіцерів і відлевітували коридорами у підземелля. Там і залишили лежати на підлозі, вдихаючи сирий і затхлий запах склепу. Щоками котилися сльози. Його життя зруйнувалося всього лиш за день. Це кінець.

Завтра він зустріне ранок серед жителів Нижнього міста. Стане його жителем. І це вже не можна змі...

Зверху почувся вибух. Задрижала стеля, і на обличчя Коліну посипався дрібний бетонний пил. Залунали крики і кроки.

Андромеда яскраво засяяла.