Примарна самотність

– Я піднімаю цей келих за кращі золоті руки та невтомний мозок Наталії Іванівни! За кращого головного бухгалтера, який працював на моїй фірмі з дня заснування! З днем народження! І всі, всі, випиваємо, – Кирило був уже на добрячому підпитку, адже святкувати розпочав ще задовго до того як усі співробітники агентства «Крила», зайняли місця за святково прибраним столом: – Аліна! До дна!, – він побачив, що одна з його підопічних лише змочує губи у фужері.

Аліна нервово споглядала на годинник – вже було три хвилини на сьому, а офісний розгардіяш з приводу іменин головного бухгалтеру тільки-но набирав обертів. Скориставшись черговим стадним інстинктом – закурити після ен-ної чарки – вона стрімголов вискочила із задушливого кабінету, та пожежними сходинками вибігла на вулицю.

– Аліночко!, – почулося навздогін. Озирнувшись, вона побачила, що її затримував новенький: – ти так швидко тікаєш! Можна провести тебе?

– Ні в якому разі, – неочікуванно для самої себе випалила дівчина: – тобто не сьогодні, не зараз, ні взагалі – не треба. Ні, ні!

Її чудернацька поведінка вже не вперше за ті кілька днів, які новенький працював в агентстві, дивувала його. Спочатку він думав, що вона заміжня і, боячись ревнощів чоловіка, остерігається уваги, але розпитуючи інших співробітників дізнався, що його колежанка живе сама.

Аліна, сирота від народження, по досягненню повноліття отримала однокімнатну квартирку і з тих самих пір десять років живе там сама… Ну майже сама…

* * *

Піднімаючись ліфтом на шостий поверх, Аліна розглядала себе у маленьке кишенькове люстерко та робила традиційні для неї готування до входу в квартиру: витирала губну помаду, зав’язувала волосся у зачіску «кінський хвостик» та щільно застібувала сорочку на всі ґудзики.

Біля дверей вона, дістаючи ключі та нервово їх перебираючи, ледь змогла загамувати легке тремтіння рук. Нарешті двері піддалися і вона швидко, наче тінь, стрибнула по ту сторону дверей…

Він уже чекав на неї. Якби він мав земне тіло, то зайшовши до передпокоїв, Аліна зіштовхнулася б з ним пліч-о-пліч. Але зараз вона відчула легкий холод на своїх руках – її тіло на кілька сантиметрів нашарувалося на його ефемерне.

– Ти що собі думаєш, лярво?!, – він зеленів від люті, його напівпрозоре обличчя помітно віддавало червоним, – де ти вештаєшся, шльондро?

Аліна не повертала до нього голови, схилившись до відкритої шафи, де висіли пальта та куртки:

– Я говорила тобі, що сьогодні день народження нашого головного бухга…, – не встигла договорити вона, як він зашаліло закричав:

– Так ти ще й напідпитку? Повія! Я завжди казав, що ти – адова повія! Шльондра! Ненавиджу тебе! Навіщо ти живеш! Поглянь на себе…

– Я не випивала, – боязко прошепотіла дівчина і відчула його морозне дихання у себе біля вуха:

– Ти просто користуєшся тим, – крізь зуби шепотів він, відчеканюючи кожне слово, – що я не маю можливості тебе вдарити! Але я… я… Йди вже в кімнату, – неочікувано закричав він, не в змозі стримати емоцій.

Аліна швидко пробігла коридором, по дорозі гублячи краплинки сліз, які намагалася втримати у собі, але деякі з них не піддавалися і маленькими прозорими, ледь відчутними кульками летіли долілиць…

* * *

Вона лежала на ліжку, скрутившись у позу ембріона і, за двадцятивосьмирічною звичкою, тримала великий палець біля вуст. Вона чула легкі, ледь помітні холодні рухи у іншій частині квартири – у ванні, кухні, коридорі. Вона знала, що скоро він зайде до неї просити вибачення. Але вона як завжди вдаватиме, що спить…

 Частіше за все її мучило безсоння, вона рахувала хвилини до того часу, коли зможе вибратися з квартири, лишаючи в ній таке звичайне, але таке нестерпне пекло.

Побачивши тінь і відчувши як повіяло біля неї холодом, Аліна міцніше заплющила очі. Вона відчувала, що він довго збирається з думками, сидячі навколішки біля ліжка. Після тихого зітхання він почав:

– Пробач мені. Ти ж знаєш, що я хочу лише найкращого для тебе! Я хочу, щоб для нас двох ти робила все вдвічі краще, і була кращою… Ти не маєш права так зі мною поводитися, щоб я так нервував!

Аліна мовчала, бо знала ці слова напам’ять. Вона згадувала як часто він говорив їй подібне. І в той же час згадувала як вони обидва були дітьми і цей час здавався їй найщасливішим за все життя. У дитячому будинку у неї не було друзів, а тільки він. Вони разом гралися, полюбляючи одні і ті самі ігри, одні й ті самі місця. Він завжди був поруч, окрім тих моментів, коли Аліну одну водили до віддаленої кімнати в дитбудинку, в якій з нею просто розмовляли і гралися. Там питали в неї, чому вона не бавиться з іншими дітьми. Вона щиро не розуміла, навіщо інші, якщо є він. Без зайвих сумнівів, вона розповідала про нього, а у відповідь чула лише зітхання. Щораз у цій кімнаті з’являлися все нові дяді і тьоті, запитуючи в неї одне й те ж саме – про нього: який він, звідки він, як його звати, чому він грається тільки з нею.

Згодом її перевели в інший інтернат, маленький і затишний. Там всі діти були інакшими. На відміну від першого дитбудинку, ці діти були зовсім не злі, нічного не відбирали, а сиділи собі кожен сам по собі. Деякі співали, деякі гралися наодинці, дехто дуже голосно розповідав щось на незрозумілій мові. Саме в цьому інтернаті Аліна зітхнула з полегшенням – тут їй ніхто не заважав бути з ним сам на сам.

Але одного разу вона дуже сильно злякалася. Їм було років п’ять і вони як завжди гралися удвох на подвір’ї – спілкувалися, роздивлялися подерті старі книжки… Аліна хотіла показати, яку цікаву іграшку вона знайшла в ігровій кімнаті і простягнула її йому. Він намагався взяти, але не міг. Не міг фізично, щоразу поринаючи всередину матеріального тіла іграшки і проскочуючи повз. Таке було вже не вперше, але раптом він почав червоніти і гримати на Аліну:

– Це все через тебе! Ти, тільки ти винувата в тому, що я такий! Ти бридка, я тебе ненавиджу! Забирайся!, – він захлинався від власної люті і від сліз, які, стікаючи з його щік губилися десь у просторі.

Саме тоді Аліна усвідомила, чому її завжди так ретельно розпитували про нього – бо він був не такий як всі… Його взагалі не було для всіх, так само як в той час в реальному світі не було його сліз.

З тих самих пір він став особистою Аліниної таємницею, особистим таємничим супутником. Після багатьох розмов у відокремленій кімнаті, її знову перевели у звичайний дитячий будинок, разом з нею перевівся і він. Але їх відносини стали не такими світлими і радісними як раніше – з кожним днем він ставав все агресивнішим до неї, з кожним днем його злість зростала і з кожним днем життя Аліни перетворювалося на пекло.

* * *

За суднім столом щебетали колежанки – вони згадували події вчорашнього дня: більшість молодих співробітників після святкування дня народження продовжили вечір, усією юрбою переміщуючись по барам та клубам міста.

– Дуже шкода, що вчора ти так рано побігла, – спершу Аліна побачила як на столі у неї з’явилася філіжанка завареної кави, а вже потім подивилася на того, хто її приніс. Новенький Тарас все ще мав надію поспілкуватися з загадковою відлюдницею: – може ти якось викроїш хоча б годину на вечірню каву?

– Будь-ласка, не треба, я тебе прошу, – не піднімаючи голови і нервово то хапаючи олівець, то складаючи папір на столі відповіла дівчина.

Тарас бачив як почервоніли її щоки і відчув її страх, тваринний страх:

– Послухай, можливо я можу допомогти?

– Ні!, – різко випалила Аліна. На них із сусідніх столів допитливо подивилися колеги, раптом почувся тріск і дівчина побачила у себе в руках навпіл зломлений олівець.

– Прошу, вислухай мене одну хвилинку, – м’яко сказав Тарас, тримаючи за лікоть Аліну і виводячи її в коридор офісу: – я розумію, що у твоєму житті щось сталося і ти не хочеш говорити. Я не буду мучити тебе, розпитуючи. Я родом із села Шепіт, і неподалік від моєї малої Батьківщини є одна людина, яка може допомогти. Тільки не лякайся, це не поліція і не психолог, це надлюдина! Вона допоможе, я впевнений в цьому!

Аліна мовчала, але по тому як її до сих пір напружені м’язи руки, за яку притримував її Тарас, пом’якшилися, хлопець зрозумів, що вона почала роздумувати.

– Ти знайдеш його дуже легко – від мого села необхідно вийти до річки Серет і прямувати вздовж берега поки не побачиш стежку. Ти впізнаєш її одразу – ні з чим не сплутаєш, вона і приведе тебе до нього. Ти знайдеш допомогу, повір!

* * *

Вже кілька днів Аліна кожної секунди вдома очікувала нових обурень до себе, але, на диво, він сидів у кріслі і мовчав, зрідка кидаючи на неї погляди. Вона знала, що такі довгі мовчання зазвичай приводять до найбільших спалахів агресії. Так було і цього разу…

Готуючи пісну кашу (бо він не дозволяв їй жодної кулінарної різноманітності), Аліна відчула легкий холод за спиною та напружене дихання. Він чекав, поки вона повернеться до нього і дівчина не змогла зробити інакше. Не піднімаючи очей вона приготувалася…

– Свиня! Ти взагалі бачила скільки крупиць гречки в тебе випало, поки ти її насипала в каструлю? Безруке створіння! Ти витрачаєш наші гроші і так безглуздо їх тринькаєш!

Він чекав, що вона спробує сказати хоч слово у своє виправдання, але Аліна покірно мовчала. Це почало його обурювати ще більше. Раптом він замахнувся своїм примарним кулаком і спробував вдарити і без того налякану дівчину. За багато років співжиття це була не перша спроба і вона, як і попередні, не увінчалася успіхом.

Аліна відчувала як крізь неї проходять льодяні удари, охолоджуючи нутрощі. Їй здавалося, що вона від цього охолодження стає дедалі меншою, звужуючись із середини і машинально опускала голову та плечі все нижче і нижче…

Його колотило від люті, і крізь зуби він прошепотів:

– Ти не маєш права жити! Ти повинна зробити це, негайно!, – він дивився в сторону відчиненого балкону, з вікон якого було ледь видно крони дерев.

Раптом Аліну осяйнула думка, що, можливо, це дійсно кращий варіант! Ці декілька кроків позбавлять її від недожиття, від цього пекла в якому вона опинилася з народження. Трохи несміливо вона зробила півкроку в сторону спасіння…

На плиті зашкварчала гречка і Аліна різко повернулася до каструлі, щоб перемішати її.

Вона зробила різкий рух в той час як він її сварив, це було вперше. Від несподіванки він замовк і, опустивши долу руки, дивився їй в спину, яка вже не виглядала згорбленою та замкненою…

За ці пів секунди до суїциду, Аліна вирішила, що зробити повноцінні кроки назустріч визволенню, вона зможе зробити будь-коли, але наразі має спробувати ще один шанс…

І в найближчі вихідні вона поїхала.

* * *

Стежку, про яку говорив Тарас, вона впізнала одразу. І не тому, що це була якась особлива тропа, увішана вказівними знаками, але побачивши поворот у ліс, Аліна одразу відчула, що їй треба саме сюди.

Не дивлячись на те, що дорога прямувала через карпатський дрімучий ліс, тут було спокійно і затишно. Невдовзі дівчина побачила куди мала привести її ця путь. Вірніше, спочатку не побачила, а почула.

Це були досі невідомі для неї звуки – здавалося, наче дитина грає на пружині або на одній струні, але тональність та звучання було настільки різним, що було зрозуміло – грає доросла людина. Чим ближче Аліна підходила до маленької дерев’яної садиби, яка з усіх боків була оточена старезним парканом, тим голосніше грав цей дивний музичний інструмент. З якогось моменту він перестав бути незвичним – ввижалося, що ці дивні, майже одноманітні звуки є частиною думок та дій дівчини. Здавалося, наче кожен її крок супроводжується новою краплею звуку і кожна думка виражається не словами, а звуками…

Знайшовши єдиний підступ до хати – ворота, які були зачинені лише на невеличку клямку – дівчина побачила власне саму хату, яка на перший погляд здавалася просто великим трикутним дахом: він ніби оповивав будівлю, опускаючись майже до самої землі. Не з першого погляду Аліна знайшла маленькі, низькі двері, через які і потрапила всередину будинку. Тут кожну клітинку повітря оповивав цей дивний звук і, нарешті, гостя побачила звідки від лунав.

Спочатку здалося, що хазяїн садиби видавав мелодію ротом, але приглядівшись Аліна побачила у його вустах еліпсоподібну незамкнену залізячку, яка була продовжена двома лапками. В середині приклепано тоненьку сталеву платинку, граючи на якій інструмент і видавав ці дивні звуки.

Здавалося, хазяїн зовсім не здивований гості: не зупиняючись грати він лише раз глянув на неї повз і, замруживши очі, продовжив далі.

А дівчина розглядала музиканта. Це був дуже старий чолов’яга. Важко було вгадати його вік – можна було подумати що йому років вісімдесят, але він виглядає старішим, або наприклад йому біля ста і він виглядає молодшим. Сиве волосся та борода обвивало обличчя, яке було вкрито глибокими зморшками.  Одягнений був у вишиваній сорочці, пущеній по штанях з червоного сукна. Поверх сорочки вишиваний та прикрашений заклепками кожух. Ноги були перев’язані чимось безформенним із овечої шкури, обплетені кольоровою ниткою.

Аліна перевела погляд із дивного чоловіка, оглядаючи його помешкання, як раптом звук затих.

– Я…, – несміливо почала гостя, але чоловік зупинив її піднятою догори правиці, і повільно вийшов у інше приміщення, дверцями до якої слугувало простирадло, завішене на гвіздках. Через кілька хвилин він визирнув звідти і жестом запросив слідувати за ним.

Аліна опинилася у маленькій кімнатці, в якій майже не було видно стін – все було вкрите пучками трав, виробами зі шкіри, дерев’яним приладдям.

– Я прийшла до вас…, – знову почала дівчина.

– Я знаю чому ти прийшла. Ти прийшла не одна. Твій супутник наляканий і чекає тебе біля річки – він не мав хоробрості прийти сюди.

– Так, але звідки ви це знаєте?

Чоловік проігнорував запитання і заплющив очі. Він сидів, спершись на дерев’яну палицю, вирізьблену візерунками і, здавалося, спав. Але через деякий час він, не відкриваючи очей і не змінюючи положення, запитав:

– Ти хочеш щоб я тебе відпустив від нього?

– Так… або ні… я не впевнена, що знаю чого хочу. Ми від народження разом і я… начебто звикла, але мені нестерпно. Я не живу повноцінним життям… Можливо я прийшла лише за тим, щоб дізнатися хто він і чому обрав саме мене?!

Дідуган встав і жестом запросив Аліну слідувати за ним. Вони вийшли надвір і, обійшовши будинок, хазяїн провів дівчину до ще одних дверей, за якими виявилася невеличка кімната із вузьким дерев’яним ліжком та маленьким столиком із огарком свічки на ньому.

– Вже пізно. Лягай відпочивати, а завтра я тобі все розкажу.

* * *

Вони сиділи удвох у тій самій маленькій кімнатці, де все було завішане травами та різними виробами. Аліна пила теплий трав’яний чай, підсолоджений стевією та із заплющеними очима насолоджувалася звучанням інструменту, який вчора так її вразив. Сьогодні вона вже дізналася, що він має назву дримба, а ще познайомилася із хазяїном. Він не назвав свого імені, а відповів:

– Називай мене як душа забажає, першим же іменем, яке спало на думку.

Не знаючи звідки в Аліниній голові промайнуло – Микола, і саме так вона почала називати дивного дідугана.

Вже пройшло майже пів дня, а вони все ще не розпочали говорити про її справу, задля якої вона власне приїхала через усю країну. Але дівчині було так спокійно тут, вперше за багато років вона міцно спала – без думок, без сну, без переживань, що зможе відчути холодок біля свого ліжка, який може розбудити її в будь який час ночі…

Раптом інструмент замовк, але музика все ще звучала у голові гості, і на фоні цього примарного співу почав говорити Микола:

– Ти знаєш хто він – цей твій супутник? При яких обставинах він з’явився?

Аліна примруживши очі, злегка посміхаючись відповіла:

– Ні, не знаю. Він зі мною стільки скільки пам’ятаю себе…

Їй здавалося дивним, що вони говорять про нього, адже її стан наразі був таким спокійним, що здавалося багаторічна тривога розсіялася із звуками дримби та вилетіла у лісове подвір’я.

Її співрозмовник підвівся і засмалив люльку, аромат якої віддавав приємними травами, а густий дим заполоняв усе приміщення. Не дивлячись на те, що старий вже давно перестав грати, музика все одно лунала чітко і голосно, а оповита від куріння кімната здавалося то зменшується то збільшується у розмірах. Марилося ніби дівчина спить, але бачила все наяву.

Бачила як старий взяв ще один дивний інструмент, схожий на барабан, але набагато менший, прикрашений різнокольоровими стрічками і дерев’яними маленькими фігурками. Він грав на ньому, пританцьовуючи та вимовляючи незв’язні звуки, які зовсім не були схожі на слова.

Аліна посміхалася і все частіше закривала очі, а туман від диму полонив уже весь простір кімнати, не видно ні дідугана, ні стін, ні інструменту, лише біло-сірий густий дим, який повільно перетворився на непрозору воду. Дівчина підігнула коліна до грудей і піднесла до вуст палець, як робила це завжди, коли відчувала стрес. І раптом подивилася на свої руки. Вони були маленькі і зморщені, на дотик шкіра була схожа радше на жаб’ячу ніж на людську, між пальцями простежувалися ледь помітні перетинки. Вона почала роздивлятися себе всю: дивні маленькі ніжки, які дуже важко розігнути, вона помацала свою голову – немає жодної волосини… вона спробувала дотягтися до того місця, де мав би стояти Микола, але відчула, що туман має тверде обмеження, яке злегка розтягувалося від того, що дівчина натискала, намагаючись відштовхнути його… десь іздалеку почула жіночий голос:

– Ну, ну, заспокойтеся! Мама буде йти повільніше…

Мама... Раптом Аліна збагнула, що це її мама! Мама, яку вона не бачила і не знала від народження, але зараз вона була не просто поруч, вона була її частиною. Дівчина зрозуміла це, коли руками наштовхнулась на дивний орган, який ріс у неї з живота. Це була пуповина! Радісно розмахуючи руками, Аліна намагалася достукатися до мами – я тут, я тут. І несподівано відчула, що натрапила на ще щось дивне. Обернувшись, вона побачила зморшкуватий заживок, який спав…

І тоді вона згадала все… Вона згадала, що зі своїм супутником була знайома ще задовго до народження…

* * *

Моменти до початку земного життя та до народження, вона пам’ятала лише епізодами…

Ось вони вдвох, дивлячись через хмари, обирають собі майбутніх батьків і раптом зупиняють вибір на одній і тій самій жінці, яка має стати їм матір’ю. Вони радісно усвідомлюють, що тепер протягом земного життя будуть пліч-о-пліч…

Далі Аліна уривками згадує себе в утробі – перші звуки, віддалено чутні через мамине черево; обриси її руки, якою вона погладжує живіт; тривога, коли мама схлипує ночами, адже батько покинув їх, коли дізнався що вона при надії.

А потім ставало все тісніше і тісніше, підходив час народження, а отже і вихід в земний світ. Аліна згадувала, що саме в цей час її брат-близнюк почав спати все частіше, зрідка прокидаючись, щоб сонними рухами спробувати поворухнутися, але такі спроби ставали все рідшими й рідшими і з часом він заснув міцніше звичайного…

Крізь пелену накуреного Миколиного приміщення Аліна ніби наяву бачила і чула як лікарі говорили з мамою, поки вони разом їхали на ношах лікарнею:

– У вас завмерлий плід, необхідне оперативне втручання, щоб спасти другу дитину.

– Ні це якась помилка, вони виживуть обоє, – стогнала мама, вкриваючись сльозами.

– Ми хочемо для вас якнайкраще, ви можете загубити їх обох. І це великий ризик і для вашого життя…

– Вони хотіли врятувати нас обох із мамою, а вберегли лише мене, – крізь сон Аліна шепотіла Миколі. Вона знову опинилася в маленькій кімнатці карпатського чародія: – Мама померла під час операції. З тих самих пір мій брат-близнюк, ненароджена дитина, живе поруч зі мною…

– Так, – Аліна почула низький голос, начебто Микола говорив у гучномовець: – так і є. Ти розумієш, що таке операція по ліквідації завмерлої вагітності? Іншими словами – це аборт, хоча й зроблений на останньому місяці життя в утробі. Твій брат-близнюк живе як абортована дитина – її не приймають там, наверху, не може жити і тут, на землі. Він звинувачує тебе у тому, що так трапилося…

– І що ж мені робити?, – Аліна вже чітко усвідомлювала де вона знаходиться і що трапилося.

– Велесова книга говорить: «Велес приніс отроків на землю нашу, як рід слов’янський почав свій шлях на землі». Батько й хранитель нашого роду Бог Велес приносить дітей з потойбічного світу, переводячи дітей через річку забуття. Його вічна супутниця Мати Макоша, вона же й Дух Землі, приймає на цій стороні ці душі, коли наступає час народження. А коли ці ненароджені діти вбиваються всередині, їх душі губляться між світами, і блукають там поки їх не повернуть Велесу.

Зазвичай душа абортованої дитини живе поряд із батьком або матір’ю, але ваш батько загинув через кілька днів після того як пішов від вас, тому на цій землі у твого брата-близнюка із кровних – лише ти. Ми проведемо з тобою обряд очищення та спасіння блудної душі…

* * *

Наступні дев’ять днів пролетіли неначе мить у сні. Микола підготував все для обряду: молоко, мед, свічки, хліб та світлу сорочку. Одяг, в якому Аліна приїхала до нього, він забрав.

Дівчина всліпу повторювала все, що їй говорив старий. Щоранку вмивалася молоком і в перший день збирала квіти поблизу будинку.

На другий день вони разом пішли до річки. Дорогою чоловік грав на дримбі і Аліна йшла напівмарячи. Вони пустили вінок із квітів до Серету і дівчина повторювала за Миколою:

– По землі річки течуть, світлі води до мене несуть, чисті води та глибокі. Вони мою душу очищають, на життя світле благословляють. У Дані матінки душа широка, вона Землю і Небо з’єднує, Новим життям душі все наповнює. Де водиця впала, жива проростала, буйним квітом, зеленим листом, Дарами Богів і пригожим життям…

Аліна почула як в кількох місцях річки наче стрибнули у воду плавці, але як не придивлялася нікого не помітила, але тільки-но вона відводила погляд як знову в тих місцях чула плескіт води.

– Миколо, хто це?, – жахаючись спитала вона.

– Не бійся, це – фантоми. Вони не тронуть тебе. Це твій час, їхній час наступить після опівночі.

На іншому боці ріки вона бачила, що за деревами ховається її брат-близнюк, але він не наважувався підійти близько до того місця, де жив карпатський чаклун.

Кілька днів поспіль обрядовці провели у кімнаті. Микола курив люльку, грав на дримбі і закликав Вітер-Стрибоже на допомогу. І Аліна зовсім не здивувалася, коли на третій день здійнялася величезна буря. 

Дерева пригиналися, сильно вдаряючи по даху будинку, до невеличких вікон налітали листя та трава, усюди в помешканні дрижало скло. Здавалося, що вітер проникав у помешкання, овіюючи холодом його обивателів.

– Ой, Вітере-Стрибоже, – як зачарована повторювала Аліна за дідусем, – ти ясний і гожий. Степами гуляєш, дуби нахиляєш. Рознеси по полю біль мою, неволю…

Вітер огортав дівчину і вона відчувала, що починала скніти кожна часточка її тіла. Вона була виснаженою, їй було дуже зле, але з останніх сил закінчувала покаяння. Від несподіваного різкого болю у грудях вона втратила свідомість.

Їй снився сон. Брат-близнюк, який так і не мав свого земного імені, довго дивився прямісінько їй у вічі, але мовчав. Вона бачила, як він молодшав у неї на очах і за хвилину став маленьким хлопчиком, яким вона пам’ятає його з дитинства. Він розвернувся і пішов від неї у багряно-червоний туман, який захлинав своєю силою і яскравістю. Аліна дивилася йому услід, поки він не перетворився на маленьку крапочку і згодом не зник зовсім…

* * *

Теплий промінчик сонця почав загравати на обличчі, та поступово перебрався на плечі і руки… Знехотя, посміхаючись Аліна почала прокидатися, потроху відкриваючі очі. Поспішати не було куди. Вона звільнилася з роботи в задушливому офісі ще кілька тижнів тому, і збиралася крокувати у нове життя.

Вона не знала точно яким буде це життя, але знала напевне, що отримала великий запас сил. Вона не хоче витрачати їх на безглузду і не потрібну роботу перебирання папірців і отримувати за це кошти.

Замість традиційної ранкової кави, дівчина насолоджувалась збором карпатських трав, підсолодженим лісовим медом. Вона тримала у руках залізний гачок, який нагадував підкову. Погладжуючи його, замріяно піднесла до вуст і заграла…  Спочатку дримба грала не дуже впевнено, але через кілька хвилин маленька квартира була огорнута дивними заспокійливими звуками.

Аліна примружила очі. Нарешті вона мріяла. Мріяла про майбутнє, про сьогоднішнє, про цю мить. Вона не ставила ніяких цілей і планів, але відчувала, що найближчим часом по-справжньому насолодиться своєю самотністю.

Справжньої самотністю… без власного таємничого супутника…