Полюбилися

18+

Ранок був напруженим. Втім – як і будь-який інший.

Але хіба ж не для цього й існують торовані стежки? От Інк і рушив такою. До слова кажучи – Інка теж не зраджувала давнім звичаям – наполегливо-сонно сопіла.

Але погладжування, цьомки й обіймашки потроху проникли в "сон" і почали повертати сторицю – заворушилась, почала подаватись, і постогнувати.

Так, крок за кроком, і тривала Вічна й Нескінченна Священна Ранкова Гра...

Смс задзеленькала вкрай несподівано.

Інк збився і криво зиркнув у бік смарта. Той ніби знітився і вщух.

Але за кілька секунд, щойно вдалось викинути його з думок – знову почав дзенькотіти!

– Які можуть бути смс у такий час!? – заволав розлючений Інк.

– Може вже перестануть. – заспокоювала Інка.

Але не перестали.

Інк, визнавши поразку, переніс увагу на смарт.

На пачки смс. „Земля” – було в заголовку кожної.

– „Агов! Що це ви робите!?” – питала перша.

– „Ану ж припиніть ці надмірності!” – закликала інша.

– „А Баба-Яга проти!!” – наполягала третя.

– „Я ж достукаюсь! Ви не на ту напали!!” – переконувала вона наприкінці.

*

Невдоволений Інк спересердя аж поснідав і подвійно злий і сонний поїхав працювати. Мабуть.

– Ви не уявляєте, що нині сталось! – увірвався на роботу.

– То ти не уявляєш скільки голосів зібрали петиції з цього приводу! – журливо загомонів натовп. – У всіх країнах світу. А подекуди відбулись навіть і погроми мобільних операторів!

– Ееее... – зніяковів Інк. – Яка петиція? Про що це ви...

Петиції вимагали (залежно від місцевих особливостей) – заарештувати, розстріляти, втопити, спалити, катувати або навіть самовбитись об стіну... Всім мобільним операторам. Без винятку.

Інк швиденько підписав найпривабливіші й діяльно забігав:

– То чого сидимо? Поїхали, чи що...

– От дарма ви не слухаєте радіо. Не таке воно вже й застаріле! Є навіть станція на 100% з україномовною музикою...! – гримнув місцевий ретромен. – А от якби слухали, то знали б усе миттєво. Новинарі від самого ранку гудуть про "НайГрандіозніший Розіграш". Люди бідкаються. Влада теж зла, але невтомно розводить руками, і обіцяє шукати злочинців. А от музики нині не було... Від слова "зовсім". Але тепер кожному з вас, кожному радіоненависнику – доводиться переповідати, що оператори наразі під захистом ЛГБТ-військ.

– Якого...? – не втримався Інк.

– Вони нині не постраждали, і тому влада вирішила, що так операторам буде безпечніше...

– Чому не постраждали? З якого дива?? Вони що "ааасссобєнні"??? – від обурення Інк почав заїкатись...

– Слушне питання. І вже не вперше... – загудів натовп. – ЛГБТам багато що доведеться пояснити... Ще й на роботу нині не вийшли. Принаймні – наші. Ходять чутки, що всі потрапили під негайний військовий призов!

– Очманіти... Невже вони отак захоплюють владу...? – загрозливо протягнув Інк.

– А який сенс? – заперечили люди. – Вони ж і так були у більшості! Навіть якщо "Бі" ділити порівну. Безглуздо ж заганяти нас у глухий кут. Всі ж помруть. З ними включно... Хто зостанеться, крім власників глибоких бункерів? – схоже було, що ображені до глибини душі гетери вже вкотре пережовували ці думки, але так і не знайшли логіки у всьому цьому паскудстві...

*

Вечірні новини впродовж годин заспокоювали ображену гетеро-частку людства. Оператори каялись. Влада погрожувала. І всі обіцяли – "ніколи більше!"

***

Наступного ранку Інк прокинувся знервованим, але взяв себе в руки, і запевнив: "я господар свого життя!" І, сповнений рішучості, взявся господарювати.

І все ж ішло добре. Принаймні – непогано. Не підліток уже ж...

Але так було лише до приходу смс...

Інк вперше в житті кричав на смарт. Всяке бувало... Але ж то просто пристрій. Який сенс кричати? Все-одно по той бік крик не пройде – лише жалюгідне хрипіння.

Але наразі голос розуму втонув під нестримним цунамі люті.

Навіть смарт, чи хто там у нього вселився – і той лиш спантеличено блимав, не намагаючись огризатись.

Тільки згодом, трохи вгамувавши лють, Інк прочитав в смс від „Землі” категоричну заяву:

– Не дозволю! Вгамуйтесь!!

***

До третього ранку – всі смарти в хаті були вимкнуті ще звечора.

Інка прокинулась посеред ночі й вже не змогла заснути...

Страх. Страх випарував сон за лічені секунди. Страх вгніздився десь посеред мозку й нещадно гриз його. А як звідти проженеш? А жити ж як!? Коли якісь падлюки вкрали її особливе, непорушне, Конституційне Право?? Коли не вона, а якісь "хтосі" – замість неї – кажуть "НІТ"...

Такі думки дошкуляли годинами, аж поки Інка розплакалась, забулась, і тицьнулась мокрим личком у чоловікове плече. Але той чомусь не заволав, а, натомість – просто обійняв.

– Давно не спиш? – здивувалась Інка, і аж затихла від несподіванки.

– Та вже кілька годин... – зізнався Інк.

– То може ще поспимо?

– Краще би почати. Зайвий час не завадить. Всі ці нерви... – забубонів Інк.

– Гаразд...

За півгодини все ніби налагодилось.

А потім прийшла смс. На всі смартфони. На вимкнені. І на максимальній гучності...

Інк обм’як, потім відкинувся на бік.

Інка розплакалась. Інк послухав і теж зронив скупу чоловічу сльозу. Чи дві.

Смс знову пішли пачками і навіть частіше, аніж під час звичайного цькування.

– Що ще!? Якого чорта – заволав Інк у простір.

Смс стихли. А потім тихенько бринькнула одненька.

Від „Землі”, звісно ж.

– Чого ви так розхвилювались? Це занадто сумно...

– За що? – хором вигукнуло подружжя.

– Та як же ж! Ви робили необачні речі. А на мені й так вже забагато людиняк. Вам більше не можна розмножуватись!

Подружжя навперебій заходилось пояснювати.

– Гм... Всі ви так кажете. Майже. Але факти є фактами – вас забагато.

– То все китайці винні – не розгубився Інк.

– Й індуси! – допомогла Інка.

Земля задумалась на хвильку...

– Гаразд. Давайте своє "несправжнє розмноження". Але пам’ятайте – I’m watching you! – і надіслала ммс із суворо нахмареною півкулею, яка тицяла мікімаусною рукою собі у пару високих гір.

– Ми зараз вже не зможемо...

– Добре. То потім. Коли схочете.

*

Через тиждень. Всюди на Землі:

– Не забудь вийняти!

– Забудеш тут...

*****

Минув місяць.

Майже як медовий...

Інтимне життя налагодилось.

Принаймні, у Інків.

І ранки вже минали спокійніше.

Лиш інколи він чи вона здригались, коли погляд випадково потрапляв на якийсь смарт.

Але то бувало рідко. Бо книги з них вже не читали. Є ж і не такі страшні пристрої... Ще й беззвучні.

*

Як і завжди – в нечисленні робочі дні – Інк збирався зранку поїхати і попрацювати. На роботу – як на свято. Треба ж колись відволікатись від відпочинку! Він таки буває виснажливим...

Завів машину.

Виїхав з двору.

І отримав смс...

– Цей чотириколісний монстро виділяє забагато бридоти. Дим. І капає щось... Раджу це виправити! За добу. – повідомила „Земля”.

Інк завмер.

А потім тремтячими руками надіслав повідомлення на роботу: „Їду на СТО!”

СТО він не побачив – черга з машин заповнювала всі смуги з кожного напрямку, і губилась десь за рогом...

– Авто не повинно диміти, коли стоїть! – нагадала про своє нинішнє невдоволення „Земля”.

Інк, забачивши як швидко позаду росте черга, не витримав, рвонув крізь подвійну суцільну, і поїхав назад. „Потім заїду...” – потішив себе заспокійливою думкою.

Але надвечір черги були ще більшими.

– „Має ж бути перехідний період!” – припустив Інк, і поїхав додому...

*

Наступного ранку Інк нагадав собі, що „нема чого боятись, окрім власного страху”, але взяв, про всяк випадок, затички у вуха і, зітхнувши, вийшов. Завів авто.

І отримав смс...

– Так їхати не можна! – огризалась „Земля”.

– Але це неможливо виправити у такі строки. Нема виходу!

Тоненький струмінь диму з випускної труби ліниво поповз у відчинене вікно і прямо у ніс!

– То як смакує, га? А лиш уявіть як концентрат рватиме на клапті ваші людиняцькі нутрощі – то просто казка... – грайливо промурмотіла Земля з акустичної системи. – Що!? Думали, я так не можу? От же ж наївні...

Інк бридливо відмахнувся і з переможною посмішкою натиснув кнопку зачинення вікон. Але дим не розгубився, зібрався хмарою і обліпив лобове й бічне скло. А потім – потроху просочувався всередину крізь щілини. Але, здебільшо, заходив крізь вентиляцію. Трохи очищений – та все одно отруйно-темний...

Інк злякано вдягнув мокру медичну маску і якось доповз на роботу. Причмеленний, з почорнілими маскою і щоками – але ще живий. Втім, більшість колег були у такому ж жалюгідному стані...

У наступні дні Інк – вже не розраховуючи на владу, яка лише белькотіла щось безсиле про "гравітаційну зброю невловимих хакерів" – встановив фільтр на випускну трубу і їздив у протигазі. Але допомагало якось не дуже... Та й фільтрів вистачало хіба що десь так на одну поїздку.

Подумавши й все порахуваввши – Інк перейшов на автобус. Хоча й там всяке бувало. Неприємне... От – розповідали, що інколи пасажири били водія несправної машини, коли змушував дихати всіх димом і не хотів повертати гроші за вкрай недешевий проїзд...

*****

До весни на дорогах майже зникли димлячі авто з ДВЗ.

Та й узагалі – поменшало машин.

Велосипедисти отримали омріяну смугу, або навіть і дві-три. Електродрібнота теж більше не мусила тулитись на хідниках. А інколи бувало, що втомившись, дехто з них прилаштовувався у зону розрідження позад автобусів – дихати там вже було безпечно.

А от „Земля” чомусь слала розпачливі смс:

– Нудно... Хочу сексу... Мені вже замало самого лише підглядання! Я перейшла на наступний рівень!! Де ваш неперевершений мазохізм? Куди мені застосовувати розсмакований садизм?? Дайте ж хоч хтось! Хоча б завалящий мільярдик разів... Щодня.

Жалісливі люди або ж просто телепні – все ще допомагали „Землі” розвіятись. Збирались у клуби. Палили шини...

Та надовго їх не вистачало. Люди ж слабкі й крихкі...

Вони намагались присоромити байдужих і невдячних землян, повсюдно нагадували їм про неоплатний борг людей перед Землею... Розповідали про важливість взаємопідтримки розумних істот. Про неймовірні перспективи співжиття і взаємозбагачення. Про неоціненну роль активного статевого життя у розвитку планет в цілому, і Землі – зокрема. І, відповідно, і її пожильців.

Але більшість людиняк виявилась вкрай безсердечною, прошеною, жадібною – і більше не давала „Землі” жодних шансів "відтягнутись".

Навіть продажі сучасної версії "Радітора", попри шалену їх рекламу – відбувались на диво мляво, і виробникам довелось тратитись на тривале консервування відходів партій товару...

У останній смс від „Землі” бринів сум, розпач і ледь прихована погроза:

– То от ви які! Добре-добре... Я піду спати. Сама! А якщо прилетить астероїд – то бодайтесь з ним самі! Динозаври вже пробували...

Але ж хіба хоч хтось думає про завтрашній день, і що він нам принесе...?