Оріон

Юрій походжав відсіком гідропоніки, роздивляючись свіжо вирощені томати, які вже скоро мали стати частиною сьогоднішнього обіднього меню.

Пройшовшись рядами, він уважно роздивився мало не кожен овоч.

На станції не дарма вважали немолодого ботаніка трохи дивним: до своїх рослин він відносився, немов до домашніх улюбленців. Хоча, саме завдяки його важкій роботі всі могли насолоджуватися цілком придатними до їжі та навіть більше того – справді смачними овочами.

Вже практично закінчивши перевірку, він помітив на одному із томатів маленьку чорну цяточку, що не на жарт його роздратувала.

На Марсі ж бо немає ні бур’янів, ні шкідників, тож всі рослини, вирощені у спеціальному поживному середовищі, мали бути просто ідеальними. Інколи, він навіть не міг утриматися від спокуси з’їсти один чи два овоча, просто аби переконатися у якості своєї роботи.

Він зірвав недосконалий помідор та направився прямо до утилізатора, аби одразу знищити навіть натяк на помилку у своїй роботі, проте заступник голови, що так невчасно зайшов до відсіку, зупинив його на півшляху.

– Ну то як урожай? – запитав він, явно очікуючи на якісь захмарні результати.

– Чудово, я ним цілком задоволений. Вже скоро зможемо перейти на автономне господарство.

– Скоро — не значить просто зараз, – відрізав заступник. – Ми отримали повідомлення із Землі. У них там знову якась криза. Доведеться чекати на поповнення запасів ще довше, аніж планувалося.

– Що ж у них там постійно якась криза? Вони взагалі думають, як нам тут живется?

– Повірте, більшість не думає взагалі ні про що, – саркастично промовив заступник. – А що у вас у руках?

– А, це? – злякався ботанік. – Томат.

– Бачу, що томат. Нащо ви його зірвали?

– Ну, бо на ньому якась чорна цятка, тож я подумав, що треба утилізувати непридатний продукт.

– Ми зараз не в тих умовах, коли можна викидати їжу через якісь чорні цятки. Їсти на кораблі вже майже нічого. Нас рятують лише ваші овочі. Віднесіть цей томат на камбуз. А після обіду туди мають бути доставлені й решта овочів, для поповнення запасів. Люди сьогодні мало не побились за ті нещасні помідори на сніданку. Ця партія вам таки добре вдалася… Все зрозуміло?

– Так точно, – знехотя відповів ботанік, все ще дивлячись на томат.

Коли заступник голови пішов, Юрій ще довго боровся із самим собою. І з самою ідеєю передачі неідеального овоча до камбуза.

Він прогулявся пройшовся коридором станції, відтягуючи неприємний для себе момент.

Врешті-решт, Юрій не міг не виконати наказ.

Уже біля дверей камбузу, він поглянув на помідор останній раз та не повірив власним очам.

Чорна цятка кудись зникла. Томат виглядав цілком нормально.

– Яке щастя, – вигукнув Юрій, впустивши його на землю. – Як же чудово! Просто прекрасно! Неймовірно! – від істеричного сміху він не міг навіть вдихнути. Його очі немов накрив густий туман, а за ним і суцільна темрява.

…

Андрій вимивав руки довгу хвилину, поки всі інші, немов наелектризовані напругою, чекали його вироку.

За його розпорядженням, усі присутні прийшли, одягнуті у скафандри для виходу на поверхню, що мали повністю ізольовану систему подачі повітря, аби запобігти можливій повітряно-крапельній передачі збудника.

Ось він нарешті зняв рукавички, поміняв захисну маску та всівся на стілець, оглянувши усіх важким, понурим поглядом.

– Енцефалопатія нез’ясованої етіології. За шкалою коми Глазго приблизно чотири бали. В крові лише ознаки запалення. Аналізи на найпопулярніші земні інфекції, що досить логічно, зважаючи на наше, достатньо довге перебування тут, негативні. Я призупинив розвиток набряку мозку препаратами, але часу в нього не надто багато.

Голова станції ковтнув клубок у горлі.

– Тобто це щось місцеве? – він заледве видавив із себе слова.

– Інших варіантів наразі немає. Нас всіх перевіряли перед місією, та й навіть якби якась хвороба лишилась би не поміченою через серонегативне вікно, вона б була виявлена під час аналізу.

– Лікарю, є якісь дані про заразність? Звідки він взагалі міг узяти це? Юрій цілими днями сидів у себе у відсіку. Я не розумію, як це могло статися.

– Заспокойтеся. Ніяких даних щодо цього захворювання у мене немає. Звідки б я їх узяв по-вашому? В будь-якому разі, всім, хто контактував із Юрієм, потрібно негайно ізолюватися. Розумію, це виглядає як надмірний крок, у зв’язку з використанням костюмів, проте я наполягаю на повному виконанні протоколу.

– Ми всі з ним так чи інакше контактували, – тихо промовив голова. – Всіх на ізоляцію не відправиш.

– Тоді працювати мають тільки ті, від кого безпосередньо залежить функціонування станції. І тільки у костюмах. Всі інші — ні кроку із своїх кімнат.

Всі так чи інакше кивнули, погодившись із Андрієм.

– Я зараз покажу вам відео від пана Віталія, що першим помітив хворого. Наразі він перебуває на карантині у своїй кімнаті, тому прийти не зміг.

Лікар вказав рукою на один із моніторів медичного блоку, де увімкнув необхідне відео.

– Ееее… Всім привіт! Це другий молодший механік станції «Оріон» Віталій Будянський. Лікар попросив мене записати для вас повідомлення. Власне, мені майже нічого не відомо. Я йшов коридором, коли почув крик по допомогу пані Юлії, а коли прибіг, побачив лежачого Юрія з піною біля рота… Ну знаєте, наче його щурячою отрутою хтось…Того. Ну я одразу зв’язався із лікарем, а він уже забрав його, а мене відправив сидіти у кімнаті до інших розпоряджень. Ось так. До зв’язку.

– Із нашим радіомеханіком Юлією я вже переговорив. Вона також перебуває на карантині. Все, що їй відомо, це те, що Юрій вже перебував у комі приблизно об одинадцятій годині, коли вона помітила його та покликала на допомогу.

Андрій нахилився вперед, вдивляючись у налякані очі станційників.

– Мені потрібна інформація. Якнайбільше. Треба пригадати всю підозрілу діяльність Юрія за весь час перебування на станції. Хтось щось бачив? Підійде будь-яка дрібниця.

– Я говорила із ним кілька днів тому, останнім часом він не давав ніяких приводів для хвилювання, – підняла руку Олена, гідротехнік станції.

– Можливо, якісь дивні дії? Мимовільні посмикування м’язів? Ністагм?

– Що, вибачте? Не розумію останнє слово.

– Швидкі рухи очей. Так наче він на секунду поглянув на щось.

– Та ні, нічого такого.

– Добре, – кивнув Андрій. – Хтось ще?

Мовчання.

– Будь ласка, без вас я не можу провести епідеміологічне розслідування.

– Юрій був не надто говірким. З ним мало хто спілкувався, – знизала плечима Олена.

Андрій оглянув усіх пронизливим поглядом, від якого заступник голови опустив очі.

– Якщо хтось згадає якісь деталі, відправте мені повідомлення по станційній пошті.

– До речі, я вже відправив повідмлення на Землю, – повідомив голова станції.

– І як? Буде якась допомога? – запитав заступник.

– Сказали почекати, за декілька тижнів, обіцяють надіслати допомогу, – зітхнув він. – А ще виразили глибоку стурбованість нашим станом справ.

– Чудово, – холодно відповів Андрій. За протоколом на час епідеміологічного розслідування я маю більше повноважень, ніж голова станції. Тож наказую всім розійтися по кімнатам до наступних розпоряджень.

– Так точно, – майже в унісон відповіла команда.

Андрій, тим часом, одягнув свіжу пару рукавиць та повернувся до медичного боксу. Судячи із сатурації, яку показав пальцевий датчик, у Юрія було все менше і менше часу у цьому світі.

…

Олена йшла до своєї кімнати вся у думках, не помічаючи нічого навколо себе. Вона уявила собі картину його скорченого тіла, із піною, що виступила з рота та мимовільно смикнулась.

Почуття страху раптово охопило її, заполонивши собою усю свідомість.

Серце шалено калатало у грудях.

Тікаючи від цього відчуття, вона рушила до своєї кімнати, аби зупинити те чудовисько, погляд якого вона так сильно відчувала на собі.

Важко дихаючи, вона забігла всередину та потяглася до комп’ютерної панелі.

– Ви всі помрете, – промовив Юрій із чорними, як смола, очима.

Жінка скрикнула від жаху.

Фігура Юрія потягнулася до неї кривавими долонями. З його рота пішла піна, просто як тоді, коли його знайшли.

Юлія заціпеніла. Якась сила заважала їй поворухнутися, поки руки мертвяка тяглися до неї.

Навіть крик не міг зронитися із її застиглих губ.

Врешті, він схопив її за шию та почав душити, промовляючи одні і ті самі слова.

«Ви всі помрете».

…

Голова місії, злегка постукавши, зайшов до палати, не дочекавшись дозволу.

– Андрію, у нас там… – він заціпився, коли вперше побачив похмуре лице лікаря, що схилився над своїм пацієнтом, серце якого припинило битись.

– Реанімація нічого не дала. Вклинення стовбуру мозку. Без шансів.

Монітор серцевого ритму справді видавав лише пряму лінію, демонструючи трагедію, якій не зміг запобігти медик.

– Що там іще… – тихо промовив Андрій, нарешті поглянувши на голову.

– Ще один хворий. Щойно знайшли. Це Олена, гідротехнік.

– Несіть сюди. Я спробую допомогти їй, – Андрій підвівся та немов машинально пройшовся до умивальника й почав ретельно вимивати руки. – Мені ще треба провести розтин Юрія. Може, нам стане хоч щось відомо.

– Так, дякую, Андрію, – чоловік швидко вийшов із кімнати, поки лікар, немов зачарований, роздивлявся щойно вимиті руки у медичних рукавичках.

– Трясця твоїй матері! – раптом крикнув він, звертаючись, мабуть, сам до себе.

…

– Лікарю, ну як вона? – заступник Голови почав діставати балачками зовсім не вчасно. Андрій навіть спробував йти коридором швидше, аби той відстав, але план не спрацював.

– Лікарю, скажіть, будь ласка.

– Повертайтеся на карантин. – просичав Андрій.

– Я відношуся до найважливішого персоналу станції!

– Справді? – із недовірою промовив лікар.

Вони нарешті дійшли до місця, де було знайдено вже покійного Юрія. Нульового пацієнта.

– Звичайно, без мене тут усе б розвалилося, – почав закипати заступник. – То ви можете мені нарешті сказати про стан Олени?

– Все гаразд. Вона переносить хворобу відносно краще, – Андрій відповів, сподіваючись, що заступник залишить його у спокої.

Той полегшено видихнув.

Лікар тим часом одягнув рукавички та почав уважно оглядати коридор, перед самим входом до камбузу.

– А я можу поцікавитись, що ви робите? – знову почав допитуватись чоловік.

– Свою роботу.

– А якщо поточніше?

– Оглядаю місце, де було виявлено хворого, – Андрій заглянув за один із коридорних стаціонарних датчиків кисню та дістав звідти вже постарілий помідор.

«Хтось із кухарів впустив, мабуть» – Андрій покрутив його в руках.

На світлі цей помідор якось дивно виблискував. Схоже, такий ефект створювали маленькі сріблясті ниточки, що вкривали усю його поверхню.

– Невже це той самий…

–Той самий? Ви щось знаєте? – розвернувся Андрій.

– Я…

– Кажіть. У нас померла людина, а скоро помре вже дві. Розкажіть усе!

– Я наказав йому віднести цей помідор на камбуз та й усе. Він сказав, що на ньому якась чорна цятка, та вже хотів його утилізувати, а у нас і так не вистачає їжі, – розвів руками заступник.

– Краще б ви дозволили його знищити, – просичав Андрій. – Втім, ніяких чорних цяток на ньому немає. Зате є дещо значно цікавіше…

Їх розмову перервала Юлія, що вибішла із сусіднього коридору.

– Нарешті я вас знайшла! – в її очах читався справжній жах, від якого навіть Андрію стало не по собі.

– Там таке… Захворіло дуже багато людей. Треба якось допомогти їм!

– З вами ще договоримо! – Андрій кинувся до медичного блоку, що був ущент заповнений станційниками.

У більшості були ті ж самі симптоми, хоч їх кома і не була такою ж глибокою, як у першого пацієнта. Довелося притягти додаткові ліжка із станційний запасів, аби вмістити усіх хворих у межах не надто великого медичного блоку. Врешті-решт, через нестачу ліків довелося припинити спроби порятунку найважчих пацієнтів, прогноз яких був вкрай тяжким.

Ця ніч на червоній планеті була найважчою за все життя Андрія, що заснув лише під ранок на холодній підлозі медичного блоку.

…

– Юля… Юля ти…

Вона схопила його за руку та допомогла підвестися.

– Ти ж мала бути на карантині… Тільки що дійшло.

– Я в повному порядку. Зараз більше нікому допомагати вам.

– Треба глянути… На результати посіву, – Андрій тримався за голову рукою, наче це могло хоч якось могло втамувати нестерпний біль.

– Посіву?

– Я провів розтин Юрія. Його мозок повен цих довбаних сріблястих ниток. Ця штука жива і вона їх вбиває, – Андрій дістався свого мікроскопа та взявся уважно перевіряти зразки.

Юля закусила губу, чекаючи поки лікар нарешті закінчить.

Довгі хвилини, повітря було наелектризованим до межі.

– Лайно! – Андрій відсунув мікроскоп та прикрив голову руками.–Антибіотики та протигрибкові не знизили активність популяції цих марсіанських мікробів, чи що воно там таке.

– Але ж я досі в порядку, хоча і помітила Юрія першою. Значить, у деяких людей є імунітет? Може, це можна якось використати?

– Немає у вас ніякого імунітету. І не може бути. Це організми з іншої планети, – Андрій поглянув на неї запаленими очима. – Ви нещодавно їли помідори? Ті, що з нового урожаю.

– Помі… дори?

– Так, червоні такі, у нас на станції їх вирощував Юрій.

– Ні. Я не люблю їх. Замість них завжди беру консерви.

– От і я їх не люблю, – зітхнув лікар.

– Хочете сказати, що на станції масове харчове отруєння?

– Невідомим марсіанським організмом, який потрапив на станцію за нез’ясованих обставин.

Андрій підвівся та почав походжати кімнатою, обдумуючи щось.

– Юліє, якщо ви вже в порядку, зайдіть до Віталія Будянського, перевірте, як він там. Не знаю, чи їв він помідори разом із усіма.

– А ви?

– А я маю сидіти із пацієнтами. – Андрій знову розпочав свій ритуал миття рук. Мити довго і ретельно, аж поки вони не стануть цілком чистими.

Він на мить поглянув на своє втомлене обличчя та набрав у шприц чергову дозу ліків, злегка постукавши по циліндру пальцями.

…

Юлія ледь-ледь прочинила двері, аби поглянути, як там хворий.

Помітивши, що він солодко спить, вона навшпиньках пройшла усередину, аби не розбудити його.

Її погляд зупинився на блістері з-під якихось ліків, що лежав на тумбочці коло ліжка.

Поглянувши на них ближче, вона кинулась будити Віталія ляпасами, аж поки він не підскочив на ноги, шокований настільки різким пробудженням.

– Господи, Віталію, ви що, хотіли вбити себе?

– Я що? – протер очі чоловік.

– Нащо ви випили стільки снодійних? Це ж смертельна доза! Добре, що ви двері зачинити забули, а інакше я б вас уже не добудилася.

– Та я ті таблетоси ще вчора прийняв, коли мене лікар на карантин відправив. Знаю, що перебрав трохи, але мені просто хотілося відпочити, якщо вже воно так сталося. Та і не смертельна то була доза, я таку вже приймав якось, і нічо, – Віталій якось аж занадто поважно зиркнув на жінку. – Безсоння у мене. Діагноз такий.

– Вчора? Тобто ви прийняли велику дозу і... – Юлія раптом замислилась. – А помідори ви їли? Ще тоді, на сніданку?

– А до чого тут ті помідори? – розгубився Віталій. – Ну їв, їх майже всі їли.

– Віталію, – жінка поклала йому руки на плечі. – Ви тільки що врятували дуже багато життів.

– Я?!

– Блістер я із собою візьму, а ви відпочивайте.

– Та я не…

Але Юлія його вже не слухала, зачиняючи за собою двері.

…

Новоспечений голова станції пройшовся заставленим кушетками медичним блоком, переступаючи через використані флакони та шприці.

Здавалося, втомлений погляд Андрія діставав аж до глибин його душі.

Їх гра у мовчанку давно затягнулася.

Голова хотів було витерти краплинки поту із чола, проте згадав, що досі носить скафандр.

– Вітаю із призначенням, – не приховуючи обурення, промовив Андрій.

– Ви кликали мене? – проігнорував його слова новий голова.

– Сідайте, прошу.

– Я можу постояти.

– Сядьте, – слова Андрія були важчі за тонни металу, із яких збудували ту кляту станцію.

– Як хворі? Є якісь новини? – голова всівся на стілець, уникаючи погляду лікаря.

– Ще декілька годин тому я був упевнений, що всі помруть, – цілком чесно відповів Андрій, відкинувшись на спинку крісла.

– Тобто з’явилась якась надія!? – пожвавився Голова.

– На вашому місці я б так не радів. Якби ваша коханка Олена, адже ви з нею перебували у стосунках, чи не так? – не очікуючи відповіді, запитав Андрій. – Якби вона не прокинулась, я б так і не докопався до істини.

– Якої ще істини? – напружився чоловік.

– Ви не любите помідори, пане Леонід?

– Помідори? – Голова замислився лише на мить. – Ви знайшли щось у них?

– Лише інопланетний організм, що здатен викликати смертельну енцефалопатію та кому, а так нічого незвичного.

– Як же він потрапив туди? Це ж неможливо!

– Я гадав, ви розкажете мені про це докладніше.

– Я нічого про це не знаю.

– Брехня вже немає ніякого сенсу. Олена вижила завдяки дозі барбітуратів, яку я вже встиг увести усім, хто ще мав хоч якісь шанси на одужання, – Андрій опустив очі. – На жаль, ми все одно втратили багато людей. В станційній аптечці недостатньо препаратів. Довелося провести медичне сортування хворих. Знаєте, це було досить важко. Обирати, кому давати шанс на життя, а кого лишати допомоги.

– Ви…

– І все ж таки, я хотів би почути правду. Як станційний лікар, я маю довести справу до кінця.

– Ви зібралися записати моє зізнання? Тут десь диктофон?

– Доказів вже і так достатньо. Я давно відправив повідомлення на Землю. А якщо зі мною щось станеться, це лише підтвердить мої слова. Тож скажіть мені правду. Не для протоколу. Я просто хочу почути це із ваших уст.

Леонід зітхнув. Здалося, що йому навіть стало легше.

– У нас майже закінчилась питна та технічна вода. Запаси мали поповнити вже давно, але все ніяк не було нових надходжень. Треба було якось економити. За протоколом, воду із льодовиків Марсу можна використовувати лише для електролізу, і то — після ретельного очищення. Однак, досі ніяких проблем із нею не було. В кінці-кінців, ми все одно мали колись перейти на неї повністю. Тому я і сказав Олені використати її для поливу овочів. Просто полити ті бісові овочі.

– Ви явно переоцінили можливості наших фільтрів. Ці марсіанські організми досить стійкі у середовищі, можуть утворювати міцну капсулу та швидко розмножуються.

– Я не знав, що так буде. Все, про що я думав, — це безперебійне функціонування станції. Раніше ніяких повідомлень про існування мікроорганізмів у льодах Марсу не було.

– І все ж таки, вирощені на станції овочі ви не ризикували куштувати.

Мовчання.

– Олена тут ні до чого. Я всю провину візьму на себе, – голова поглянув рішуче, відкинувши страх.

– Як хочете, це все одно вирішуватиму вже не я. Лікар — не суддя.

– Я можу побачити Олену? Будь ласка.

– Проходьте, але не перенапружуйте її. Мені і так довелося багато чого у неї випитувати.

Пронизливий погляд Леоніда говорив красномовніше за будь-які слова.

Тільки коли Голова нарешті пройшов до палат, Андрій полегшено видихнув, заплющивши втомлені очі.

Маленька сльоза потекла його щокою, скрапнувши на підлогу.

«Треба закрапати щось від подразнення очей», – подумалось йому.

…

Витяг із українського щомісячного наукового журналу:

«У результаті злочинної недбалості заступника голови станції «Оріон», на станції відбулося масове отруєння інопланетним інфекційним агентом, що призвело до великої кількості людських жертв.

Світова наукова спільнота, проаналізувавши випадок, дійшла висновку про необхідність подальшого вивчення виявлених організмів, а також підняття питання про підвищення безпеки майбутніх місій з колонізації червоної планети.

В результаті трагедії, перша українська програма з колонізації Марсу була закрита. Всі астронавти були евакуйовані на Землю, силами України та Міжнародної космічної асоціації, їм була надана вся необхідна допомога та реабілітація.

Суд над Леонідом Ковальським все ще триває.

Ми також спробували взяти ексклюзивне інтерв’ю у станційного лікаря, Андрія Вінграновського, що займався лікуванням хворих, однак, від будь-яких коментарів він відмовився»