Опівночі

Каріна протерла шинквас ще раз, хоча поверхня й без того блищала ідеальною чистотою.

Вже скоро північ, а одні гості вагону-ресторану, все ніяк не могли закінчити обіт, що плавно перетік у вечерю. Каріна натякала їхньому слузі, до речі, дуже миловидному і привабливому молодому чоловікові, щоб його господарі йшли собі допивати та доїдати в купе, щоб не осоромитися, бо невдоволений поліціянт-наглядач сидить у темному кутку і зиркає то на гостей, то на Каріну. Молодий чоловік лиш стенав плечима - що він може поробити - з пенька панок, як говориться. Коли він знову підійшов по новий графин, Каріна начепила професійну посмішку і запитала про закуску, але слуга лиш похитав головою. Він посміхнувся їй у відповідь, швидко глянув поверх її голови на годинник і пішов наливати у пусті чарки.

Його господарями було усім відоме з недавніх пір подружжя новоспечених багатіїв, харків'ян Хуторжицьких: мовчазний лисий чоловік з кудлатими, завжди насупленими бровами та намащеними вусами, які він повсякчас підкручував і бульката чорвонощока жінка, яка так і нишпорила очима по приміщенню підшукуючи собі пригод. Однак навкруг було порожньо, а чоловік та слуга не заслуговували її уваги. Вона кинула погляд на видну шинкарку, але хмелю в голові виявилося замало, щоб спробувати чогось нового і вона махнула рукою та підставила чарку.

Каріна криво посміхнулась - ото ще краля знайшлася!

Чому таким щастить? Чому гмурська скринька знайшлася на їхньому подвір’ї?

Дівчина відвернулася і зайнялася перевіркою стійки з випивкою, але бачила перед собою тільки образ слуги Хуторжицьких: повні губи, дивні зелені очі в обрамленні довгих жіночих вій, пасмо чорного волосся, яке чоловік час від часу прибирав за вухо. Шкіра на руках переливалася всіма кольорами веселки і Каріна вирішила, що це такі чарівні рукавички з золотими манжетами. Його посмішка була щира та спокуслива, але... Ні-ні, вона похитала головою, це не її принц... Та й принци їй не до смаку.

За спиною хтось прокашлявся - Каріна обернулася і зустрілася поглядом зі смарагдовими очима чоловіка.

- Мої... - він хитнув головою у напрямку подружжя, - невдовзі покинуть наше товариство і мирно заснуть в своєму купе, а ви...

Каріна здивовано підняла брови, але промовчала.

- Гхм... Ви закриєте заклад на... Хай буде “санітарна година”

Кров прилила до дівочих щік:

- З якого дива ви...

- Не я, - перебив її чоловік і його погляд ковзнув по її грудях та зупинився на кулоні, - не від мене залежить. Тут буде зустріч і найкращим буде для вас зачинитися на півгодини раніше.

Це було вже занадто і Каріна не буде слухатися... Але чоловік поправив затісний золотий комірець, від чого по шкірі обличчя пробігла веселкова хвиля, і повернувся до своїх господарів. Що це за чудасія?! Та то пусте - знов витвір якогось чарівника, бо їм тепер тільки до модних вивертів і діло. Але який нахаба! Її аж розпирало від емоцій. Каріна схопила гарячий кулон і підняла його, щоб він не торкався шкіри. Як жаль, що у неї так мало сили, а то б вона спопелила його на місці! Колись Каріна назбирає грошей і придбає найкращий амулет, найсильніший, і тоді ніхто не наважиться вказувати їй! Каріна глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись. Фіолетовий камінець в простій мідній оправі пульсував разом з її серцем і по ньому вже зміїлися тріщини. Потрібно якнайшвидше купити новий, бо з цього вона вже випила всю силу і він ось-ось зламається, і розлетиться на друзки.

В цей час, без зайвих церемоній, слуга схопив обох Хуторжицьких по-під руки і легко підняв на ноги. Пан щось п’яно булькотів у вуса і все марно намагався закласти їх за вуха, пані з-під лоба озирала залу, але її погляд не міг за щось зачепитися, а тонка цівка слини тяглася з її другого підборіддя на пишні груди замкнені в затісному корсеті. Потихеньку, крок за кроком, в ритм плавним гойданням вагону, їх вивели з ресторану і провели до купе. За ними, смішно кульгаючи на металевому протезі, вийшов і наглядач.

Через деякий час повернувся слуга. Він підійшов до стійки і замовив львівської перцівки. Сів, випив, постукав пальцем вказуючи наповнити ще раз, але Каріна не поспішала. Молодий чоловік витяг з внутрішньої кишені гроші:

- За вечерю. А ти лий, там на цілу пляшку вистачить, - підбадьорив дівчину і знов перехилив чарку.

Він глибоко вдихнув, потягнувся, розправив плечі - Каріні на секунду здалося, що вона побачила натяк на жіночі груди, але то під таким кутом розійшлися краї жилетки - обперся ліктем на шинквас, видихнув.

- Мене Мар... - закашлявся знову. Каріна відсторонилася від нього - мо’ хворий та заразний. - Мар’яном звати.

- Той добре, - не знайшла, що відповісти Каріна.

Чоловік посміхнувся до неї, підморгнув, глянув на годинник:

- Ще є час, - тихо сказав він і вже голосніше додав: - Чи можна замовити у вас філіжанку кави, е-е-е... - швидко глянув на бейдж. - пані Каріно.

Дівчина відставила вбік багряну пляшку і вперла руки в боки:

- Можна. А у пана свої є гроші?

- Звісно, ти ж бачила.

- А якщо Петро Павлович повернеться, а ти господарськими грошима розкидаєшся?

- Ваш наглядач? - перепитав Мар’ян і байдуже махнув рукою: - Він сюди більше не поткнеться. Зараз або зійде на зупинці, або знайде собі невідкладне діло у паровозі.

- З якого б це дива?

Мар’ян якось гірко усміхнувся і почав розглядати свої долоні. Покрутив так і сяк, торкнувся носом блискучих манжетів:

- Холодні, на відміну від твого кулону, - він зазирнув їй у очі і простягнув руки, - ось приторкнись.

Каріна доторкнулась і тієї ж миті відсмикнула руку - шкіру обпекло морозяним полум’ям - притисла палець до губ.

- Ай-яй, що ти робиш?!

Мар’ян склав руки на грудях сховавши кисті під пахвами.

- То що з кавою? - ніби нічого й не відбулося запитав він. - Цей божественний аромат свіжозмелених зерен, тепло від філіжанки, яке пестить долоні... М-м-м... - він замріяно закрив очі.

Каріна фиркнула, посміхнулася і повернулася до кавомашини...

- Ні-ні , прошу вас, - зупинив її чоловік, - я бачу у вас є джезва, то чи не могли б ви зварити мені такої кави.

- Як по мені так різниці немає чи зварена кава у... хм, турці чи машина наллє?

- О, не скажіть. Ще до того, як механіки змінили світ, були часи, коли каву готували на гарячому піску, розливали у маленькі горнятка і додавали дрібку кардамону...

Каріна пхикнула:

- Досить вже байки травити, вас тут таких залицяльників три вагони кожен раз їде! Хто тільки чим не хвалиться та зуби заговорює, а на думці одне...

- То прочитайте мої думки, мила панні, - Мар’ян притулився ближче до стійки...

Каріна підняла одну брову і зиркнула з-під лоба на чоловіка:

- До своєї б господарки йшов, поки пан хропе!

- О ні, Каріночко, ви все не так зрозуміли.

- Звісно, що не так, - дівчина поставила турку на маленький вогонь.

- Дозвольте ваш кулон...

- Навіщо? Він зламався, а заряд на мінімумі.

- Хотів би поглянути на нього - може мені згодиться.

- Ти механік чи маг? - запитала Каріна, поглядаючи на темну каву. - Бо такі у слугах не ходять.

- Ну, напевне, маг, - протягнув він, - але, каюсь, механізмами користуюсь, бо вони ж на благо. Так, на благо... - і різко замовк, задумавшись про своє.

Ритмічно стукотіли колеса, плавно похитувався вагон, тихенько дзвенів посуд, підморгувало жовте світло, а за вікнами, у нічній темряві, миготіли вогні передмістя - скоро буде зупинка.

- Багато чого змінилося у цьому світі: вплив магії зменшився, бо залишились тільки дозволені чари: втручання може бути лише санкціонованим, вплив на світ дозованим, сила обмеженою... А раніше, мила моя Каріно, подібні нам правили світом...

Каріна налила у маленьку філіжанку кави і поставила її перед чоловіком.

- Твій напій, - вона не могла збагнути: грає чоловік, щоб домогтися свого, чи йому дійсно боляче, бо верзе він казна що. Вона й сама користується тією магією, що знаходилася в чесно купленому кулоні. Для побутових чар цього вдосталь, адже коли дозволити користуватися силою, як кому заманеться, то і до кінця світу недалеко. Каріна пам’ятала історію про купку біснуватих чаклунів, що вивільнили силу нездоланну, що змінювала простір та час і від якої всесвіт вибухнув на дрібні уламки. В одному з таких і опинився їх світ. Після вибуху було укладено Непорушний Договір про використання магії. І запанував мир, а чаклуни, які вивільнили силу, десь зникли. Говорили, що їх змінили та позбавили можливості керувати силою, закувавши в кайдани, які розробили механіки та запечатали маги, бо немає більшої кари, ніж мати те, що використати ніяк не можеш.

Мар’ян відпив ковточок і посміхнувся через силу:

- Дякую.

Каріна кивнула і перехопила його погляд... От похітливе створіння, воно ж таки ламає комедію!

- Чого вирячився?!

Мар’ян не поворухнувся.

- Я цікавлюсь лише твоїм кулоном, дурненька...

- Кулоном?!

- Я хочу його оглянути, - чоловік відставив чашку в сторону. - Прошу.

Каріна махнула рукою. Зняла кулон і поклала на шинквас перед чоловіком. Той взяв його і почав розглядати під різними кутами, навіть нюхав та торкався язиком.

- Може досить?

- Так, досить, - згодився Мар’ян, - я готовий купити його.

- Навіщо і як ти поясниш своїм господарям зникнення грошей?

Мар’ян криво посміхнувся:

- Вони й ліку їм не знають, бо не зароблені, - він заскреготав зубами.

- Пощастило скриньку знайти...

- Еге ж, пощастило... То що продаєш?

Потяг сіпнувся, зменшив швидкість і почвалав повільно-повільно.

- Скоро зупинка, - сказала Каріна.

- Продаєш? - в його очах палало несамовите божевільне полум’я, ніби від тієї покупки життя його залежало.

Каріна назвала завищену ціну в надії, що він відчепиться, але Мар’ян заплатив вдвічі більше, зграбастав кулон та свою каву і вдоволений сів за неприбраний стіл, де до того відпочивали Хуторжицькі.

Потяг смикнувся і зупинився.

Зазвичай, навіть в Києві, зупинка була недовгою, бо ж як-не-як, а швидкісний західний експрес сполученням Харків-Львів, це тобі не товарняк якийсь чи простий потяг - це ого-го! Зупинились, одні вийшли, інші зайшли, не встигнеш і оком кліпнути. Шусть-шусть, знову смик - і вже в дорозі.

До ресторану зайшли двоє: один високий та такий товстий, що здавалося ніби він черево поперед себе несе, інший - на дві голови нижчий і худий, мов жердина, обережно тримав у руках чорний саквояж. Пузань огледівся довкола, обмацав поглядом Каріну, вдоволено хмикнув і пішов до столу Хуторжицьких

- Добрий вечір чи то пак - ніч, - привітався він, зняв циліндр і начепив на носа окуляри. - Якщо мені не зраджує пам’ять, то вам колись подобались такі панянки, - він кивнув головою у напрямку Каріни.

Мар’ян піднявся:

- Не зраджує, але зараз все по-іншому, Влас Іванович.

- А то як же! Звісно, що по іншому, - вищирився чолов’яга, підійшов до Мар’яна і прискіпливо обдивився його з ніг до голови. - Наче все гаразд, - вирішив він,- але закон потребує ретельної перевірки.

- Потребує, то робіть.

- Та зробимо, хвилюватися нічого, тільки це... Ви вже не ображайтеся, коли Славко вас зачепить ненароком - вагон, бачте хилитається - добре хоч не корабель! От треба ж було вам опинитися в потязі! - бідкався він.

- Не моя провина - так господарі захотіли, - відказав Мар’ян.

- Еге ж, еге ж, ваша правда... добре, що мені якраз у Львів потрібно, - Товстун звернувся до прибулого з ним юнака: - Славко, швидше давай!

Молодик пройшов до столу, застелив його білим простирадлом, потім зняв шкіряні рукавички і Каріна побачила, що замість кистей у чоловіка були блискучі металеві протези.

- Гей-гей, добродії, що це ви надумали?! - підвищила голос Каріна. - Я зараз пристава покличу.

Влас Іванович зареготав, а Славко підійшов до шинквасу і показав Каріні посвідчення Головного управління поліції. Підрозділ механіків, значилося там.

- Вам належить начепити табличку “Зачинено” чи “Санітарна година”, закрити рота і зникнути звідси на деякий час, - беземоційним, неживим голосом проговорив той.

Каріні дійсно захотілося перетворитися на маленьку мишку, забитися в нірку і зачаїтися до ранку, бо щоб тут зараз не відбувалося це їй може вилізти боком. Вона ще довго пам’ятатиме обличчя Славка: загострені риси обличчя, сіра шкіра туго натягнута на черепі, немиготливі чорні очі, гострі зуби наче просвічуються крізь губи і тонку смужку вусиків. А його протез... Металевий, блискучий, ні виробленого масла, ні цівок чорного диму...

- Я зараз-зараз...

- Най тут сидить, - подав голос Влас Іванович, - бо ще побіжить будити усіх та нісенітниці розповідати. А так папірець про нерозголошення підпише, та й по тому. Вірно, панянко?

Каріна облизала пересохлі губи і кивнула.

- Ось і добре, - він потер долоні одна об одну і повернувся до Мар’яна. - Скоро почнемо, можете готуватися.

- Представника від іншого управління чекати не будете? - запитав Мар’ян.

Товстун махнув рукою:

- Ви ж знаєте, як мені подобається мати справу з вашим поріддям, вірно? То будьте ласкаві, займіть звичну для вас позу і менше теревеньте, бо я й так намагаюся бути максимально люб’язним.

Мар’ян роздягнувся і горілиць ліг на стіл. Він зняв весь свій одяг, але його тіло залишилось обернене чи то в мінливий туман, чи в мерехтливий саван і не моживо було зрозуміти чоловік то чи жінка; шкіра ж обличчя почала переливатися різними кольорами.

- Хоч ми і даємо довічну гарантію на такі предмети, але по закону їх потрібно перевіряти, - продовжив говорити товстун. - Мені б звісно, як поціновувачу прекрасного, хотілося б побачити ваше справжнє тіло в усій красі, бо ж про нього легенди складали, але маємо те, що є.

Товстун поправив окуляри:

- Ну-с, приступимо. Славо, будьте так люб’язні, почати з наручних браслетів, а я подивлюся на ногах.

Молодик мовчки нахилився до руки Мар’яна і націлив свій вказівний палець правиці на золотий браслет-манжет. З-під нігтя вдарив тонкий блакитний промінь від якого браслет почав вібрувати і світитися. В цей час Влас Іванович перевіряв браслети на ногах двома тонкими спицями, які були з’єднані тонкими проводами з саквояжем. Потім вони перейшли до інших браслетів.

- Завжди мені було дивно, як ви витримуєте це... хм, ці зміни.

- Звик.

- О так, до всього звикають, - погодився Влас Іванович і Каріні здалося, що вся та брутальність його була напускною, - та все ж я ніяк не можу второпати механізм цього закляття.

- А я вам не зможу пояснити, та й охоти не маю.

- То воно звісно, що так, бо ж кому охота про клітку говорити, коли душа літати поривається.

Мар’ян підняв та повернув голову, щоб поглянути на Власа Івановича:

- Та ви поет... - сказав. Товстун розвів руками - який є, мовляв. - І ви праві, бо краще на сухій гілці, ніж в золотій клітці.

- Краще то краще, але ж ви самі винні...

- В тому, що хотіла зберегти цей світ, не дати магії згинути навіки, в тому...

- Досить! - гепнув по столу рукою Влас Іванович, від різкого окрику здригнулася Каріна, а от Славко продовжував працювати, ніби нічого не сталося. - Досить. Кожного разу, коли ми зустрічаємося ви завжди намагаєтеся довести свою правоту.

- Бо ви єдина людина, яка зможе мене зрозуміти.

- Я не був би в цьому так певний, - заперечив товстун і розігнувся тримаючись за поперек. - Старий я вже став, а ви ніскільки не змінилися, хоч навчали ще мою покійну матінку.

- Я пам’ятаю.

- Ото б її ви спробували переконати, бо ж від ваших дій, вона назавжди позбулася можливості генерувати енергію, а амулетами так і не навчилася користуватися.

Влас Іванович сів за стіл, знайшов порожній фужер і налив з пляшки вина - пані Хуторжицька замовляла найдорожче, щоб вразити усіх навкруг, але сама обирала міцну горілку.

- Славо, займись поясним, а я погляну на шийний.

- Та все ж вона змогла народити вас.

- До чого тут це?

- Магія на жінок іноді має особливий вплив. Сила бажає повністю володіти тілом. Безроздільно.

Товстун хмикнув:

- Отже, своїм народженням я маю дякувати вам?

- Частково.

- Але ви стали неймовірно могутньою.

- Ваша правда, та зроблено це було не для звеличування себе. Магія зникала, чари ставали слабшими і, щоб вони залишилися в цьому світі, його довелося розколоти, бо це був останній засіб. До речі - я могла й загинути, але від вибуху звільнилося достатньо енергії і після нього одні маги збільшили свій потенціал, а у інших внутрішня сила зникла назавжди. Ту у всіх залишилася можливість керувати потоками та творити чари.

Влас Іванович відпив ковток червоного вина.

- Не в усіх. А от, якби ви втратили всю силу і вам довелося би побиратися, а потім вийти заміж за нелюба...

- О ні, я б не змогла, - повні губи розтяглися в посмішці. - Найперше через те, що я обираю жінок. І як ви можете так про батька?

Товстун криво посміхнувся:

- Не батька, але... Мені розповідали, що Володарка воліє тримати біля себе молодиць... Але ви не відповіли...

- Щось би та й вигадала. Можливо, стала подібною до Хуторжицьких чи попередніх моїх, так би мовити, господарів, які розкидаються грішми наліво і направо. Моїми, до речі, грішми...

- Ну, то й добре, - промовив Влас Іванович, - а зараз я перевірю ваш шийний комірець і ми покинемо...

- Говоріть прямо - нашийник.

Чоловік знову посміхнувся і дістав спиці, а у Каріни похололо серце - невже це легендарна Володарка Імлана? Та, що розколола світ? Змінена, схована, закована.

Влас Іванович нахилився ближче до жінки, доторкнувся спицями до нашийника, потім ніжно прибрав з її обличчя пасмо чорного волосся, щиро усміхнувся і заглянув у очі. Каріні на мить здалося, що вона бачить високого та широкоплечого юнака, з копною неслухняного рудого волосся та з ластовинням на щоках, але марево швидко зникло.

- Я знаю, як діють ваші чари, та я зможу втримати себе в руках. Це ніби виклик для мене - встояти перед відьмівськими штучками не маючи на собі жодного оберегу.

Раптово зникло світло, вагон сіпнувся, здалося, що зупинився... Каріна почула, як годинник почав повільніше лічити секунди... Шусть-шусть, знову смик і все стало на свої місця.

Імлана щось просипіла-прошипіла у відповідь.

- Одну хвилинку, - попрохав Влас Іванович і знов доторкнувся до нашийного кільця.

- Я не збиралася вас причаровувати Власе, це сила струменить з мене через ваші ж запобіжники, - Каріна почула справжній голос Імлани - грудний, оксамитовий, він зачаровував і полонив. - Ваші золоті кайданки п’ють її з мене і розсіюють довкола. Ви вигадали гарну кару.

Влас Іванович розігнувся, витягнув хустинку і витер піт з чола.

- Не я, ясна Імлана, вигадав таку кару. Я тільки переплавив вашу зброю і віднайшов сполуку, яка допомагає розсіювати силу, а вже ваші посестри вигадали стримуюче закляття.

- О, так сестри, - навіть через мару, що вкривала обличчя Володарки, Каріна вгледіла ненависть та зневагу. - Вони контролююсь усе, вони використовують бідних жінок, для наповнення своїх амулетів та гаманців. Гляньте на той кулон і я доведу вам...

Чоловік спочатку завагався, але все ж таки повернувся до столу і доторкнувся спицями до кулону.

- Ого! Та він переповнений і запобіжник ось-ось зламається, - він з цікавістю глянув на Імлану: - Як це вам вдалося?

Каріна хутенько сховалася за шинквасом і затисла рот рукою. Матінко рідна, то це ж вона наповнила кулон силою і готова була віднести його в майстерню, щоб там його “полагодили”! Тобто вона сама, без жодних додаткових джерел, може створювати та використовувати силу. Одже все те, що в дитинстві втовкмачували їй, а також усім іншим, дітям виявилося брехнею...

- Я тримала його ближче до кайданів, - відповіла Володарка, - він вловлював та акумулював силу, а через те, що вихідний отвір занадто малий, вона не використовувалася і не зникала.

Каріна зрозуміло, що “занадто малий” і “не використовувалася” Імлана сказала для неї. Дівчина повільно піднялася.

- Ти запізнилася, Ельзо, - здалося, що Володарка не здивувалася такій появі відьми. - Завжди знала, що в тебе дурні манери і схильність до епатажу.

В кутку, де раніше сидів поліціянт, клубочилася пітьма.

- Я вже давно тут! - вигукнула пітьма. - Я все чула! Де ти взяла цей амулет?!

- Купила в майстерні, це ж не заборонено.

Влас Іванович кивнув і розвів руками:

- Це ваш недогляд, панні Ельзо - наше Управління чарами не займається.

Пітьма метнулася до столу і ось вже над Імланою схилилася жінка в білому одязі верховної чарівниці.

- Що ти збиралася робити з цим амулетом, відступниця?

- Хотіла знову відчути силу, якою можна керувати.

- Щоб знову накоїти біди?

- Якби не та “біда”, що я накоїла, то догоджала б ти й далі в тому кублі, де... - дзвінкий ляпас перервав Імлану і червоною плямою запалав на щоці..

- Замовкни! - закричала відьма і обернулася до Власа Івановича. - Ви перевірили кайдани?

Товстун невдоволено смикнув кутиком рота:

- Ми свою роботу майже виконали, - чітко вимовляючи всі літери сказав чоловік і швидко глянув на Славка - той кивнув. - Залишився лише шийний комірець. Його потрібно застібнути і перевірити замок. Саме кільце ціле.

Ельза відмахнулася:

- На такі дрібниці вже не має часу - закриєте, коли я перевірю та підживлю заклинання, бо часу майже не залишилося.

Відьма підняла руки догори і потрясла ними, наче циганка, рукава сповзли відкривши золоті браслети. Прикраси задзеленчали і засвітилися, бо кожен був всіяний насиченим силою дорогоцінним камінням.

Вагон гойднуло - потяг увійшов у плавний поворот.

- Кляті механізми! Трясця! - вилаялась Ельза. - Чому покинули місце проживання?! У вироку суду ясно було вказано...

- Було вказано, - перебила її Імлана, - що я не маю права залишати своїх господарів і завжди перебувати поряд із ними. Не я ж вибирала собі таких пияк!

- До чого тут господарі? - незрозуміла відьма. - Ми їм достатньо виділили грошей...

- З моїх заощаджень!

- ...з конфіскованих скарбів, щоб вони сиділи на місці. Потягу до мандрівок у них не було.

Влас Іванович прокашлявся:

- Вибачте, але я здається знаю, чому вони в потязі.

Ельза питально глянула на нього.

- У Львові завтра повинен відбутися фестиваль пива, на який з’їдуться майстри з усієї Європи.

- Тьху... Тільки не кажіть мені, що й ви туди направляєтеся.

Товстун скромно промовчав і почухав своє черево.

- Все так дивно співпало... - задумалася Ельза.

- Е-е-е... Фестиваль рекламували ще місяць тому...

- Досить! Не має значення, - різко перервала його відьма. - За кілька хвилин середина ночі - час перевірити закляття.

Каріна і Влас Іванович разом глянули на годинник - Ельза перехопила їх погляди - вже за чверть перша.

- Неуки! Але вам те ні до чого, - зверхньо процідила Ельза.

Вона поворушила пальцями і Імлана піднялася в повітрі. Каріна бачила - уже могла бачити - тонкі ниті, що тяглися від пальців Ельзи до браслетів Імлани. Вони пульсували наче судини по яким від поштовхів серця струменить кров. Очі Імлани закрилися, а голова звісилася на бік. Ельза ворухнула рукою і тіло Володарки підпливло ближче до відьми. Вона принюхалась, нахмурила брови, торкнулася язиком до браслета на руці Імлани. Потім схвально кивнула головою і ще раз перевірила дрібні літери на усіх кільцях. Зробила кілька пасів над кожним кільцем.

- Все гаразд, - видихнула вона, - запечатана. Встигли. Точнісінько опівночі.

Вона клацнула пальцями і тіло Імлани впало на підлогу. Ельза гидливо скривила губи і підійшла до столу Хуторжицьких. Вона наповнила келих вином і випила все одним махом. Потім підняла кулон Каріни. Принюхалася, знову нахмурила брови, ніби намагаючись довідатися, що ще приховує аромат концентрованої сили, але вирішила залишити це на потім і сховала кулон у ліф.

- Я закінчила, - сказала вона. - Вам, Влас Іванович, потрібно закрити нашийник і можете відправлятися до своїх пияків. Та хоч би й з господарями відступниці, вона вам може прислужувати. Ви тільки уявіть - Володарка Імлана прислуговує механіку Власу.

- Дякую, ясна Ельза, та мені це не до вподоби, - він ледь-ледь вклонився.

- То й добре... Трясця! - відьма раптово висмикнула кулон і високо підняла його.

Звісно, що гарячий. Каріна таки вгледіла тонку, майже прозору ниточку, яка тяглася від грудей Імлани до її кулона.

Ельза струснула лівою рукою приводячи в бойову готовність браслети, чим знову нагадала Каріні циганку. Відьма наблизила кулон до свого обличчя, вдивилася у вогняні тріщини і... не встигла відсахнутися, як камінь вибухнув. Усі друзки, наче за чиєюсь вказівкою, вп’ялися в її здивоване обличчя, пара найбільших уламків, які нагадували тонкі стріли влучили в очі. Ельза голосно заволала і впала додолу, Влас Іванович ошелешено стояв, не в силах поворухнутися, Славко ж байдуже спостерігав за дійством.

- В яблучко, - прошепотіла Імлана і Каріна здивувалася, що почула її крізь шум руху потяга, перестук коліс і завивання Ельзи.

Імлана сіла і покрутила головою, розминаючи шию.

- Досить ховатися, дівчинко, допоможи мені.

Каріна боязко виступила з-за шинквасу, завагалася на хвилинку, але потім рішуче підійшла до Імлани і допомогла їй піднятися. Володарка підізвала Власа Івановича і поглядом наказала відімкнути кайдани. Чолов’яга завагався.

- Прошу вас, Власе Івановичу, зробити це добровільно, без примусу, - попрохала вона.

- Але як ви змогли?

Імлана змучено посміхнулася і глянула на Ельзу - закривавленими тремтячими руками відьма намагалася витягти уламки амулету. Вона вже не кричала, а лише тихо підвивала.

- Згадайте, шановний механіку, в який час ви перевіряли мої кайдани?

- Ну, цей... завжди в кінці серпня, але я не запам’ятовував, бо цим керували відь... чарівниці.

- Головне: в один і той же день, в один і той же час. Ви трішки раніше, а вони рівно опівночі, на середині ночі.

- О дванадцятій?

- Облиште, ви і не знаєте різницю між закінченням-початком доби та часом між заходом і сходом сонця - справжньою серединою ночі. Ви ж так тісно співпрацюєте з відьмами, - посміхнулася Імлана. - Ельза завжди вираховувала час за місцем нашого проживання, але ми рухаємося на захід, а тут світило і сідає, і прокидається пізніше. Трішки, але пізніше... А це заклинання потребує точності. Відмикайте!

Влас Іванович підійшов і обережно взявся за один з браслетів - у його ніби блискавка влучила - він затрясся, по кистях зазміїлися червоні стрічки і поповзли вище, ховаючись під рукавами сюртука. Жінка різко висмикнула руку і штовхнула Власа. За секунду біля господаря стояв Славко. Однією рукою він без зусиль тримав товстуна, а в іншій вже виблискував револьвер і дуло його дивилося на чарівницю.

- Вгамуй свого пса, Власе! - наказала Імлана. Вона вдоволено засміялася: - Вибач, не змогла встояти проти спокуси, щоб відомстити тобі за винахід.

Славко не зводячи байдужих очей з відьми всадив Власа Івановича на стілець.

- Гей, механіку, ти хоч щось живе залишив у цьому механізмові?

- Все гаразд, - прохрипів товстун і Славко сховав револьвер.

- Закляття вже втрачає силу, то най твій слуга звільнить мене, а натомість я залишу тобі життя.

- Ви так впевнені в своїй силі.

- Мені є звідки її черпати, - сказала Володарки і всі почули, як затріщали кістки.

У Каріни запаморочилась голова, перед очима повисло напівпрозоре простирадло, а коли все прояснилося вона побачила Ельзу, яка лежала на полу з неприродно вивернутою головою.

Влас Іванович здригнувся усім тілом і наказав Славкові звільнити Імлану від кайданів.

- Дякую, Власе, - чарівниця відсторонилася від Каріни і звабливою ходою направилася до свого одягу. Мерехтливий туман, який огортав її тіло зник разом з путами і перед ними з’явилася чарівна жінка з бездоганною фігурою. - В нагороду можеш помилуватися моїм тілом, ти ж цього хотів.

Імлана одяглася в той одяг, який носила поки була Мар’яном.

- Приємно знову відчути себе жінкою, - сказала вона. - Вільною жінкою.

- Ви будете мстити, ясна Імлана? - запитав Влас Іванович, розглядаючи свою окуляри з тріснутими скельцями.

- Звісно, що буду, але не зараз і не вам, так що можете й надали займатися своїми залізяками і експериментами над людьми, - дозволила вона.

Імлана скрутила волосся і сховала його під циліндр. Кілька пасів руками і вже Мар’ян посміхався Каріні та Власу Івановичу.

Молодий чоловік підморгнув дівчині:

- Чи не бажає панянка приємно провести час у старовинному місті у компанії чарівного юнака?

Каріна зашарілася і схвально кивнула головою. Чом би й ні? Можливо, цей “чарівний юнак” і є її принц?