Нічого особливого

Олеанна поклала в землю зернятко і прочитала замовляння, потім полила дещицею живої води й обережно загорнула. Далі посадила ще кілька насінин на межі лісу, що оточував замок Осяйних. Коли ці дерева виростуть, вони стануть непереборною перепоною для тих, хто спробує без дозволу потрапити сюди. Навіть Тьмяним важко буде зруйнувати чари. Коли Олеанна закінчила, перше зернятко вже випустило крихітний росток.

– Яка краса, – сказав Даенан, заворожено дивлячись, як ростки прокльовуються один за одним.

Слідом за Даном прибігла всі його собаки-охоронці. Зараз вони були ще молоді, тож одразу кинулися гратися до Олеанни. Пізніше, належним чином виховані, собаки будуть незамінні й у бою, і в охороні земель, і в походах.

***

Виходячи з трамвая, Ліна ступила в калюжу, і тепер у черевику хлюпала вода. Це лише підсилювало роздратування від важкого дня. Вона проїздила кілька годин, розвозячи замовлення з квіткової крамниці. Вдалося вирвати лише пів години на пошук нової інформації, та Ліна знову нічого не знайшла.

Ліна ніяк не могла звикнути до тутешньої погоди. Уже котрий день мрячило, по калюжах ішли брижі від холодного вітру. Небо було сіре, з темнішими плямами хмар, схоже на брудну скатертину. Там, удома, небо могло бути блакитним або яскраво-синім. Воно могло ставати полум’яно-червоним на заході сонця, пекельно-чорним, перерізаним блискавками під час грози. Але ніколи не бувало майже безколірним. Там дерева ніколи не стояли голими – без листя чи снігу. А тут після яскравого, золотого жовтня настав проміжний безбарвний час, який здавався ще важчим через безрезультатні пошуки.

Дан був у квартирі. Він стяг навушники та підвівся з дивана, щоб забрати у Ліни сумку з продуктами. Пізніше, коли сіли вечеряти, Дан почав розповідати:

– Казав мені інформатор, що бачив чоловіка, дуже схожого Тима, у відділенні поліції.

– І за що ж його затримали? – запитала Ліна.

– Його не затримали, – гмикнув Дан. – Він там працює. Тобто служить – майор у слідчому відділі.

– Ти диви! – Ліна зробила круглі очі, але насправді зовсім не здивувалася. Тут вона і не до такого звикла. – Треба до нього якось потрапити. Йому ж легше шукати наших, є поліцейська база.

– Ти думаєш, це безпечно? – занепокоївся Дан.

– Думаю, нічого він мені не зробить. Тьмяним зараз вигідно нам допомагати. Усі хочуть знайти своїх, навіть згодні прийняти допомогу від ворога.

***

Тимарт був у своїй парадній залі сам, не рахуючи, звісно, десятка охоронців. Він вийшов на середину зали і там зустрів свою гостю. Оліанні навіть здалося, що тьмяний хоче потиснути їй руку. Та він зупинився за кілька кроків.

– Я принесла викуп, - заявила Оліанна не вітаючись. – Печатка Ради за двох наших полонених. Але спочатку я хочу їх побачити.

Тимарт кивнув охоронцям, і за кілька хвилин вони привели у залу полонених. Виглядали ті кепсько: бліді, виснажені, із засохлою кров’ю на обличчях. Один з хлопців ще тримався на ногах і майже тягнув на собі другого. Тимарт подав знак охоронцям, і ті принесли у залу дерев’яну лавку. Полонені впали на неї. Оліанна вийняла зі скриньки печатку.

– Обмін? – запитала вона.

– Ні. Пропоную бій. Хто переможе, отримає і людей, і печатку. Згодна?

– Я не хочу битися, але козирі в тебе. Хай буде бій. Тут?

– Так.

Вони вийняли мечі.

– А якщо я тебе вб’ю, хто виконає обіцянку? – запитала Оліанна.

– А ти не вбивай, – посміхнувся Тимарт.

Бій був короткий, і сили приблизно рівні. У якийсь момент Оліанні здалося, що Тимарт піддався – не завершив напад. Вона скористалася нагодою та вибила меч із руки супротивника.

– Ну гаразд, забирай, – Тимарт без жалю поглянув на полонених і скриньку з печаткою та вийшов.

***

Перед дверима кабінету слідчого вже сиділа жінка років тридцяти.

– Ви до майора Зозулі? – запитала Ліна.

– Так.

«Небалакуча, доведеться витягувати інформацію», – подумала Ліна. –Якщо, звісно, вона взагалі щось знає».

– Я за вами? – Ліна вдавала нерішучість і розгубленість. – Ви вперше?

Жінка поглянула на Ліну. Мабуть, вигляд дівчини викликав у неї співчуття.

– Та ні, я до цього слідчого вже два місяці ходжу.

– І як, він вам допоміг?

– Так, дуже допоміг. Не знаю, що б я сама робила. Що вдієш із такими шахраями, які беруть завдаток і не виконують роботу? Обіцяють, обіцяють, а потім зникають…

Певно, ця історія дуже обурювала жінку. Ліна уточнила:

– Що ж вони мали зробити?

– Виготовити пам’ятник на могилу. Я замовила батькові надгробок. Нарешті назбирали грошей, і таке…

– Тобто той майстер взяв у вас гроші та пропав?

– Та який він майстер! Шахрай! Узяв завдаток і тягнув час… Він спочатку розповідав, що замовив граніт, що робить проєкт, навіть показував, який пам’ятник буде. Потім начебто з’явилися якісь проблеми: матеріал не привезли, податкова наїжджає… А далі зовсім перестав відповідати на дзвінки. Добре, що в мене є договір. Тож я пішла до слідчого. Виявилося, що я така не одна. Набрав той тип замовлень і нічого не зробив нікому. Бере гроші в нових та попереднім повертає, коли вже надто напосідають.

– Як же слідчому вдалося на нього подіяти?

– Цього вже я не знаю. Але гроші всі він мені повернув! Звісно, слідчому довелося дещо дати, але він же заслужив.

Двері до кабінету розчинилися, і з нього вийшов літній чоловік. Лінина співрозмовниця одразу підхопилася та кинулася до дверей. Перед входом вона озирнулася, підбадьорливо посміхнулая Ліні та сказала:

– Не турбуйтеся, все чесно розкажіть майору: він допоможе. Щасти вам!

– Дякую! –посміхнулася у відповідь Ліна.

Чоловіка в коридорі вже не було, тож Ліна намагалая осмислити почуте. Тим захищає закон, допомагає людям… Ну звісно, хабарі бере, але хто ж їх тут не бере… Це якось не в’язалося з Тимартом – Головним шукачем Тьмяних. Ліна швидше очікувала почути, що він допомагає злочинцям та катує підозрюваних, вимагаючи взяти на себе чужу провину. Втім, невідомо ще, як він витяг завдаток у цього цвинтарного «майстра». І скільки стяг за свою роботу з потерпілих.

По той бік стола сидів кремезний чоловік у цивільному одязі. Поголена голова, товста шия, важка нижня щелепа – нічого надзвичайного.

– Доброго дня, заходьте, не соромтеся, розповідайте, які у вас проблеми, – відтарабанив майор звичний текст.

– Вітаю, цікавий образ ти собі обрав… Хоча деяким жінкам подобається, – промовила Ліна, сідаючи навпроти.

Тим підняв очі. На його обличчі не сіпнувся жоден м’яз, хоча тепер він упізнав відвідувачку.

– А ти не оригінальна – білявка з довгими ногами. Хоча чоловікам усім подобається. – Тим широко посміхнувся. – Щоправда, ти майже такою і була, Оліанно.

Ліна не образилася, на відвернту брехню безглуздо ображатися. Усі вони тут стали іншими: не прекрасними, але й не потворними, не величними, але й не страшними – так, щось невиразне.

– Ти прийшла вбивати? – запитав Тимарт.

– Ні. Хочу поговорити. Може, ти знаєш щось про наших? По своїх каналах?

– Віриш, що я когось знайшов і вони досі живі?

– За останні півтора року ніхто не загинув, я б відчула.

– Я знайшов Айрил та Кайта. Вони тут, у Києві. Винаймають квартиру на Виноградарі.

У Ліни тьохнуло всередині.

– Разом?

– Так. А ти когось знайшла з наших?

– Тебе. Більше нікого. Даси їхню адресу?

Тимарт написав адресу та телефон на візитівці та віддав дівчині.

– Я повідомлю тобі, якщо когось знайду.

Ліна піднялася, щоб іти. Уже біля дверей зупинилася та сказала:

– Люди тебе хвалять. Можливо, ти змінився?

***

Яструб заклекотів високо в небі, попереджаючи про небезпеку, і тієї самої миті стріла просвистіла біля скроні в Олеанни та застрягла у дереві. Вершники спробували стримати коней, та на це не вистачало часу: вони вже мчали просто в пастку. Айрил прокричала закляття, і вітер змінив напрямок та посилився: він відвертав стріли, не даючи їм влучити в ціль. Кайт тим часом підняв туман, і вершників наче огорнуло білим серпанком. Іще туман притишував звуки, тож вороги не могли ні бачити, ні чути вершників, поки ті проносилися повз засідку. Нападники блукали в тумані, схоже, ранили одне одного. Кільком усе-таки вдалося дістатися до дороги, та вітер дув їм просто в обличчя, збиваючи з ніг. Тим часом Олеанна, Айрил та Кайт змогли відірватися від погоні, ведені єдиним у тумані променем світла.

***

Маленька дівчинка роздивлялася Ліну чорними очима, потім узяла батька за руку та запитально поглянула на нього.

– Це тьотя…

– Ліна, – підказала гостя.

– …тьотя Ліна, Ганнусю. Вона наша подруга.

Дівчинка посміхнулася та промовила:

– Я Ганнуся.

– Я дуже рада з тобою познайомитися, – відповіла Ліна.

– Доню, піди до себе пограйся, будь ласка, – сказав Кайт. Він дивився на гостю швидше стривожено, ніж радісно.

Коли дитина пішла, Кайт трохи розслабився та просятгнув Ліні руку:

– А я тепер Костянтин. І Ярина – так звати мою дружину.

– Гаразд, – відповіла Ліна. – Вона вдома?

– Так. Вона відпочиває. Їй не можна хвилюватися. Ми чекаємо на другу дитину, хлопчика.

Обличчя в Костянтина стало лагідним, щасливим – майже таким, як було раніше, в іншому світі. У щасливі часи.

– Я почекаю, поки Ярина прокинеться? – запитала Ліна. – А потім і Дан прийде?

– Добре. Але у вас немає поганих новин?

– Ні. Нічого особливого.

***

– Спочатку жили по хостелах, гуртожитках, підробляли на будівництвах, тимчасових роботах. Потім нам порадили людей із поліції, що могли зробити документи, – розповдав Кость трохи пізніше, коли мала заснула, а всі дорослі зібралися на кухні. – Нам дали паспорти, сказали, що проблем не буде: цих людей ніхто не шукає. Зовнішність ми підкоригували, і проблем справді нема.

– А робота? – спитав Дан. – Мені вдалося влаштуватися охоронцем в одну компанію. Можу тебе порекомендувати.

Кость знітився. Відвернувся, потім заперечно похитав головою.

– Та ні. У мене тепер бізнес, ну, так би мовити, справа своя. Ви не хочете виїхати звідси – за кордон?

– З нашими документами? – недовірливо запитала Ліна. – Краще, мабуть, не ризикувати.

– Я все влаштую. Можна перейти і без усіляких документів.

– Це і є те, чим ти займаєшся? – схопився Дан. – Проводиш нелегальних мігрантів через кордон?

– Так, – кивнув господар. – Я ж був розвідником, пам’ятаєш? І тут навички знадобилися.

– А що, ти його засуджуєш? – вступила в розмову Ярина. – Хіба він щось погане робить? Допомагає людям…

– Не знаю. Але ж це протизаконно… – промовив Дан.

– Та яке нам діло… – знову заговорила Ярина, та Кость перервав її:

– Ви ж бачите: у мене діти… Як мені інакше утримувати сім’ю, платити за квартиру?.. На будівництві багато не заробиш.

Він замовк. Ніхто з ним не сперечався.

– Ви знайшли когось із наших? – після паузи запитала Ліна. Кость заперечливо похитав головою. – Не намагалися повернутися назад? Айрил… Ярино, ти не пробувала відкрити портал?

– Ні, – сказала Ярина. – Спочатку я хотіла, але в мене не виходило, а потім дещо… Потім я завагітніла і боялася, що це зашкодить дитині. А тепер…

Ярина замовкла, Кость вяв її руку та продовжив розповідь дружини:

– Ми сумніваємося, чи зможуть діти пройти портал. Що вони якось зміняться, перетворяться на щось… когось. Ми не можемо. Мабуть, ми тут назавжди.

Дан дивився на нього співчутливо, Ліна промовчала.

Додому вони пішли пізно. Пообіцяли зайти після народження хлопчика. Можливо, не самі, можливо, вдасться знайти ще когось.

***

Стихії допомагали їм у боротьбі: вітер відвертав ворожі стріли, дощ гасив полум’я снарядів. І вони змогли прорватися у залу Ради. Тьмяні опустили мечі, а Осяйні вже готувалися прийняти їхню поразку. Леді піднялася східцями до трону. Лорд відступив за спини своїх соратників. І тут Оліанна відчула, що її ніби витягають із власного тіла і кидають кудись далеко – у безодню. Її та всіх Осяйних ніби затягувало у портал, що відкрився на місці трону. Проте разом із ними потягло і Тьмяних. Усі змішалися, а потім їх наче розкидало у різні боки. Отямилася вона тут - у цьому безбарвному, похмурому світі.

***

– Яка ж рада тебе чути, Оліанно! – номер був незнайомий, проте цей голос Ліна впізнала би завжди.

– Леді… – прошепотіла дівчина.

– Так, яке щастя! – голос був і справді піднесений, лагідний і, як завжди, глибокий та мелодійний. – Ти можеш зараз прийти на Гірку? А Дан?

– Так… – знову прошепотіла Ліна.

– Кайт і Айрил теж будуть. До зустрічі. – І Леді відключилася.

***

Уже випав сніг, і з ним усе здвалося чистішим і привабливішим. Не видно було бруду, опалого листя, калюж. Зате похолоднішало, з річки дув вітер. Кость та Ярина вже тупцювали біля входу в сквер. Леді ще не прийшла.

– Я ледь няню вмовила з Ганнусею посидіти, – стурбовано промовила Ярина. – Сподіваюся, це не надовго.

Ліна хотіла відповісти, що не треба хвилюватися, що тепер усе зміниться, але не встигла. До них ішла Леді. Всі одразу її впізнали: легка, нестримна, чарівна – це була їхня Леді. Фарбоване волосся та височенні підбори виглядали незвично та недоречно, але, напевно, лише для тих, хто бачив Леді в іншому світі.

Запримітивши їхню четвірку, Леді тут-таки кинулася всіх обіймати.

– Ви ж мої дорогенькі, живі, здорові. Я так скучила!

Проте невдовзі так само раптово Леді стала серйозною та діловою.

– У мене для вас багато роботи.

Ярина нетерпляче промовила: «Та ми…» – і відступила на кілька кроків назад.

Леді глянула на неї здивовано, потім заговорила знову лагідним тоном:

– Як я вас знайшла, ви хочете запитати? Нескіченні пошуки в Інтернеті. Перегляд фотографій, новин, відео. Одного разу я побачила тебе, Оліанно. Так, ти так само прекрасна, зовсім не змінилася. Я наймала детективів, платила їм, вони теж шукали. А потім – о диво! – ви зустрілися всі четверо.

«Стежила… – з неприязню подумала Ліна. – І знову це: не змінилася».

– Я тепер Ліна, – сказала дівчина. – Я уже звикла до цього імені.

– Гаразд, Ліно. – Леді лагідно всміхнулася. – Я буду вас називати новими іменами, поки що. Проте скоро, коли ми повернемося, все буде як колись.

Звісно, вона сказала те, про що вони мріяли. Чи не всі. Ліна оглянула своїх друзів. Ярина виглядала схвильованою. Може, це через залишену з нянею доньку. Хоча, якщо глянути далі… Чи можна буде взяти дітей із собою? Схоже, Леді не помітила Ярининої вагітності. Кость дивився на дружину, і його погляд ставав усе сумнішим. Дан здавався спокійним, утім, його почуття важко було зрозуміти.

– Ліно, тобі потрібно викликати Тимарта на зустріч, – сказала Леді. – Ми маємо його позбутися. Що менше стане їх, то легше буде нам.

– Що нам буде легше зробити? – спитав Дан, ніби не розуміючи.

– Повернутися, любий, – поблажливо відповіла Леді. – Тоді ми зможемо схопити Лорда самого, і він буде змушений відкрити портал.

– Ви уже знайшли і Лорда? – зацікавився Кость.

– Ні, – у голосі їхньої володарки чулося роздратування. – Але з допомогою Тимарта ми його й усіх Тьмяних знайдемо.

– Він нам допомагатиме? – з іронією спитав Кость.

– А серйозно: як ми від нього щось дізнаємося? – занепоїлася Ярина. – Будемо його катувати?

– Ні, що ти?! – обурилася Леді. – Я використаю винятково магію.

- Що те ж саме, – прошепотів поряд Дан на вухо Ліні.

***

У безлюдному провулку було майже темно. Сніг знову розтанув, і тому темрява здавалася ще густішою. Ліна спершу почула кроки та плюскіт води в калюжах – це наближався Тимарт. Потім побачила його силует. Дівчина знала, що за нею стежать. Що Леді незабаром з’явиться поряд. Цього не можна було уникнути. Рано чи пізно вона знайде Тима, Лорда та всіх Тьмяних, і притому виловить поодинці. І що найгірше, примусить Ліну і всіх Осяйних їй допомогати. Дівчина сама собі дивувалася. Але вона хотіла, щоб Тим прийшов не сам. Нехай з ним будуть інші Тьмяні, нехай і сам Лорд буде тут. Якщо всі вони зберуться одночасно, оцінять сили свої сили і сили супротивника, у них буде шанс домовитися і розійтися мирно.

Тим підійшов і не встиг навіть привітатися, як з’явилася Леді. За її спиною Ліна побачила Дана, Костя та Ярину. Леді вдарила одразу, і Тим упав на землю. Тоді ж до нього кинулися Тьмяні. Лорда серед них Ліна впізнала легко, хоча виглядав він наче успішний бізнесмен чи менеджер. З ним прийшли ще п’ятеро Тьмяних, двоє були в поліцейській формі. Дан і Кость вийшли вперед, затуливши собою Володарку, але Лорд легко розкидав їх у різні боки.

І вони опинилися один навпроти одного – постійні супротивники, одвічні вороги. Ця боротьба точилася протягом тисячоліть, трон переходив від Тьмяних до Осяйних і повертався назад. Гинули воїни з обох боків, народжувалися нові покоління та ставали до боротьби. Бралися замки, захоплювалися міста, палали будівлі, летіли стріли, схрещувалися мечі. І от доля боротьби мала вирішитися у цьому безбарвному світі, у глухому провулку, серед неоковирних п’ятиповерхівок та іржавих машин.

Ліна замружилася, очікуючи нищівного спалаху, а коли розплющила очі, з жахом побачила, що між супротивниками стоїть Ярина. Як вона там опинилася, Ліна не помітила. Може, хотіла підійти до свого чоловіка. Напевно, вороги вже не могли зупинитися. Навряд чи вони хотіли вдарити по Ярині, вагітність якої була вже помітна. «Її зараз спопелять», – подумала Ліна і кинулася до ворогів, намагаючись їх зупинити. Та вони вдарили, спалахнуло світло.

Ліна відчула, що її тягне, знову виштовхує з тіла. Вона бачила, як те саме відбувається з іншими. Тягло Леді та Лорда, Осяйних та Тьмяних, і тільки Ярина стояла посередині непорушно. «Невже все знову…» – подумала Ліна, намагаючись за щось ухопитися.

І раптом усе скінчилося. Ярина стояла, як і раніше, посередині, а Лорд та Леді зникли. Решта ж Тьмяних та Осяйних були на своїх місцях. «Це все, – майнула думка у Ліни, – тепер ми тут назавжди». Проте її одразу ж відволік стогін Тима. Жінка з Тьмяних, яку Ліна не могла впізнати, намагалася привести його до тями. Один із поліцейських викликав швидку. До них підбіг чоловік із сусіднього будинку.

– Що сталося? Вибух? Потрібна допомога? – запитав він, відхекуючись.

– Тут поранений, – відповів поліцейський. – Швидка вже їде. Ви можете принести бинт чи простирадло?

Чоловік кивнув та швидко пішов до під’їзду. Загула сирена швидкої.

Коли медики забрали Тимарта, а поліція записала свідчення, всі стали розходитися. Свідчення, до речі, не домовляючись, давали однакові. Мовляв, зібралися вони, старі друзі, хотіли зайти до ресторану, раптом побачили спалах, почули вибух, Тим упав…

Розходячись, усі – і Тьмяні, й Осяйні – казали: «Побачимось». І справді, тепер вони не боялися зустрічі.