Кров?ні!

Того пізнього вечора Тимур знову затримувався. Еля місця собі не знаходила від хвилювання, та не наважувалася йому потелефонувати. Як це час від часу траплялося, пару днів її хлопець помітно нервував, втрачав апетит й агресивно реагував на всі її запитання, а потім повертався додому пізно, спокійний і задоволений. Коротко відповідав, що через роботу затримався, й вкладався спати, навіть не поцілувавши її перед сном.

Ельвіра за ці два дні устигала перебрати в голові усі можливі причини такої дивної поведінки: від якоїсь хворобливої залежності до наявності іншої. Але одразу ж відкидала варіант із суперницею, адже вони з Тимом така чудова пара!

Елін коханий у буквальному сенсі носив свою білявку на руках, дарував квіти, ставився з уважністю до її бажань та мрій, використовував будь-яку нагоду підзаробити, щоб побалувати «свою начитанку», як він її з любов’ю та повагою називав, поїздкою за кордон чи дорогущим підручником. Жили вони в Тимовій квартирі, й саме він гарував за двох, а Ельвіра тим часом закінчувала бакалаврат. В дитинстві гордість батьків, зараз – найкраща студентка факультету й загалом університету, розумниця, як не крути. Тимур пишався тим, що її поважають професори, а роботодавці не можуть дочекатися, щоб запросити цю перспективну випускницю до себе у компанію. Еля поруч з ним почувалася принцесою, й відповідала Тимові взаємністю у обожнюванні, цінуючи його за уважність та турботливість.

Але в житті не буває так, як у казках, і оця дивна Тимова поведінка десь раз на місяць затьмарювала їхнє щастя. Можливо, коханий вживає якісь препарати? Це ж можуть бути… наркотики!

Така думка її нажахала більше за гіпотетичну «іншу». Дівчинка з гарної сім’ї, Еля виросла поза вуличним життям і про різні психоделічні речовини знала лише з фільмів та книжок.

Дівчина остаточно відклала підручник «Фінансовий бізнес» й полізла у гугл. Начиталася про ознаки наркоманії, психічних розладів такого, що не витримала, сіла на підлогу й безпомічно заплакала. Раніше усі її проблеми допомагали вирішувати батьки, останній рік - Тим. А з цією проблемою до батьків не звернешся (вони категорично були проти співжиття з цим неосвіченим хлопцем, відмовили їй у спілкуванні), і Тимур часом як навіжений! Подруг вона так і не завела. Все її суспільне життя було зайняте універом, а однокурсниці їй заздрили, тому уникали. Зі своїми друзями Тимур її так і не познайомив, та й не мали вони часу на компанії. Він допізна працював, а вона старанно навчалась. Тому Еля навіть не знала, до кого їй звернутися.

Дівчина вирішила скористатися порадою з одного форуму, й тут-таки записалася на консультацію до сімейної психологині. Бере вона, звісно, чимало за сеанс, але Еля випросить у Тима, на нові чобітки абощо. Придумає щось, міркувала дівчина, міряючи коридор уздовж і впоперек.

Ельвірину увагу відволікло якесь вовтузіння за дверима. Тим забув ключі? Ну нічого, вона йому відкриє й нарешті поговорить з ним рішуче! Тим паче настрій у неї відповідний, вистачить на цей раз сміливості! Не відкрутиться від пояснень!

Еля полетіла до дверей, розчахнула їх – й застигла. На сходовому майданчику дійсно стояв її коханий, але що за вигляд він мав! Волосся скуйовджене й брудне, в очах червоні прожилки, губи скривлені, обличчя аж зелене! Губи замацькані чимось брудно-бордовим. Тимур хижим поглядом блукав по її тілу, наче не впізнаючи її.

Еля поточилася, боляче закусила губу й була впала, якби Тимур її не підхопив. Збуджено озираючись, він затягнув її до квартири, захряснув двері. Потягнув носом повітря, принюхався до крапельок крові, що виступили на губі дівчини, їхній запах не перебивав навіть квітковий аромат улюблених парфумів Елі.

— Тиме?! — хрипко прошепотіла Ельвіра, її блакитні очі розширилися, долоні змокріли. — Тиме, що з тобою?!

Але хлопець її не чув. Він дивився на її губи й посіпував головою, наче хотів поцілувати й не наважувався.

Ельвіра голосно ковтнула клубок у горлі, злизала кров із прокушеної губи. І, мовби це стало для нього сигналом, Тимур припав до її рота й почав сильно втягувати своїми губами її нижню губу. Ельвіра намагалася закричати й відштовхнути хлопця, але той був сильнішим й уже майже кусав її губу, від чого в її роті набиралася слина із солонуватим присмаком крові.

Нажахана Ельвіра таки спромоглася відштовхнути його, забігла у спальню й закрилася на шпінгалет. Тимур біг за нею, застукав у двері так люто, що аж тиньк посипався зі стінки. Двері здригалися від потужних ударів й от-от мали розвалитися. Це не її коханий, це якийсь монстр в його образі! Ельвіра безпорадно заметалася по кімнаті в пошуках зброї для самозахисту, заскочила за ліжко, вхопила стілець й затулилася ним, коли двері таки вилетіли з пройми. Тимур йшов прямо на неї, рот його був перемазаний червоним, але очі дивилися на Ельвіру більше злякано, аніж божевільно, як до того.

— Не підходь! — верескнула дівчина.

— Елю, сонечко, начитаночко моя, вибач мені! Послухай мене!

— Випусти мене звідси!!! — істерично закричала Ельвіра.

— Я тобі усе поясню, дай мені шанс. Мила моя, я сам готовий голову собі проломити за таке! — Тимур сів на підлогу й обхопив голову руками. — Це не мало бути так…. я не міг стриматися, я собі цього ніколи не прощу!

Ельвіра аж затрусилася, коли крайнє напруження її тіла почало відступати. Вона впізнавала свого Тима, він поводився й говорив не як псих.

— Що …. з тобою? — наважилася запитати вона.

— Я тобі поясню, опусти стілець, — попросив він її смиренно.

— Ні! — знову заверещала вона пронизливо, аж Тимура пересмикнуло, й він заспокійливо здійняв руки.

— Добре, як хочеш, не нервуй тільки.

«Не нервувати?! Мій хлопець - бісів маніяк! Звісно, це геть не причина для нервування, авжеж!» звіріла подумки Ельвіра, доки Тимур мовчав, зосереджено вдивляючись у їхню спільну фотографію на стіні.

— Я зрозумів, що хворий на цю фігню, коли мені було одиннадцять років, — почав нарешті він. — Мені для того, щоб нормально існувати, потрібна чужа кров. Я – вампір.

— Що?! — істерично засміялася вона. — Це що – дурний розіграш? Репетиція Геловіну?

— Послухай, я кажу правду, — Тимур з німою мольбою дивився на кохану, а потім відвів очі й продовжив: — Я народився дуже слабким й не вилазив з болячок. Моя мама не могла навіть ходити на роботу, тягалася зі мною по лікарнях та знахарках. Останні чомусь відхрещувалися від мене, не хотіли братися.

Тимур помовчав, занурившись у неприємні спогади. Мовчала й Ельвіра.

— Якось, під час чергового походу до лікарні, мені робили забір крові для аналізів. До медсестри хтось прийшов, і вона вибігла з маніпуляційної. Мені було скучно, я почав обдивлятися й мацати все, що там стояло. Пробірки з яскраво-червоною кров’ю мов би…. ну, знаєш…. поманили мене до себе. Я взяв одну, витягнув з неї пробку, машинально понюхав. Далі в голові запаморочилося, і я машинально випив ту кров.

Ельвіра опустила стілець, безвольно опустилася на нього, з недовірою дослухаючись до тихої сповіді ще учора такого близького їй чоловіка.

— Немов у тумані, я відкривав одну за одною ті пробірки, й ковтав те, що було всередині. Почув, як двері кабінету відчиняються. Я не придумав нічого ліпшого й зімітував непритомність, упав прямо на ті злощасні пробірки, щоб вони попадали й частково побилися. Ніхто мене тоді не запідозрив.

— І….що далі? — тремтячим голосом спитала Еля.

— Після того мені майже на місяць полегшало. Лікарі дивувалися, що я зненацька одужав. Я нарешті став гуляти на вулиці, нормально відвідувати школу. Мама, звісно, ходила за мною назирці, не вірила, що я здоровий. І недарма.

Тимур зціпив зуби, глянув Елі в очі, відвів погляд, пригадуючи неприємні деталі.

— За місяць мені знову стало погано, повернулися старі болячки. Лежачи в палаті, я пригадав те, що сталося в маніпуляційній, викрав ключ й уночі прокрався в кабінет переливання крові. Там відкрив холодильник, випив кілька порцій, і через день мене знову, дивуючись, виписали. Так я і жив пару років, доки сховище крові не обладнали камерами через пропажі.

— А чому ти не розказав усе матері?

— Не знаю. Одразу не хотів її ще більше засмучувати, мабуть, адже це було ненормально.

Ельвіра мовчки погодилася з ним: це дуже ненормально!

— А потім вони з батьком потрапили в аварію. Мати померла на місці, а батько отримав жахливі каліцтва й потребував спеціального догляду. Його забрали до спеціального будинку. І мене. До дитбудинку. Там я страшенно мучився, аж доки не натрапив на дівчину з такою ж проблемою, як у мене, Аріну. Вона була старшою, й дарувала мені не лише фізичне кохання, але й свою кров. А я їй – свою.

— Але ж чому ти не спробував гематоген? Кров тварин? Лікарям не поскаржився? — Елю чомусь розсердила згадка про першу дівчину в житті Тимура, хоча розказував він про страшні для неї речі.

— Ну як би я все це робив у дитбудинку? — у розпачі вигукнув Тимур. — Тим більше Аріна розповіла мені, що пробувала все це. Лікарка послала її до психіатра, якому вона замилила очі, сказавши, що пожартувала. А потім Аріна випустилася…. І я змушений був затівати бійки, й прихитрятися непомітно злизувати хоча би кілька крапельок крові, щоб знову не ставати овочем.

— А зараз? — тремтячим голосом наважилася спитати Еля.

— А зараз…. Є таємне товариство, там кілька таких же, як я, з нашого міста. Спершу ми допомагали одне одному – ділилися своєю кров’ю. Але потім перенаситилися, певно, бо вона перестала діяти. Тому ми переважно підпільно купуємо наші…..гммм…. ліки на станціях переливання крові та ін..

Еля вирішила не уточнювати, що ховається за «та ін.», спитала докірливо:

— І чому ти мені цього раніше не розповів?!

— Боявся. — Тимур глянув їй в очі й на цей раз не відвів погляд. — Я звик від усіх критися, а тобою дуже дорожу, тебе б це точно налякало.

— А тепер?!

— А тепер…. Лікаря, у якого я зазвичай беру трохи крові, заарештували за махінації в клініці. Я пробував якось собі зарадити іншими субпродуктами, але все марно…. Я наче дурний попхався додому, й збожеволів, побачивши кров на твоїх губах.

Ельвіра намацала на тумбочці телефон. Можна ж надіслати непомітно сигнал SOS! Раптом він її поріже й уб’є, якщо має таку залежність?!

— Я зрозумію, якщо ти від мене підеш, — додав розпачливо Тимур. — Але ніколи собі цього не прощу. Навіщо так жити?!

Елі стало шкода Тимура. Вона знала, що хлопець виріс у дитбудинку, але ніколи не розпитувала подробиць. А тут – історія його життя спершу злякала її, а потім засмутила. Чому, ну чому саме з таким прекрасним хлопцем, як Тимур, таке сталося? Вони були такими щасливими разом!

— А…а ти на мене зараз не накинешся? — тихо спитала вона його.

— Не знаю, — чесно відповів Тимур. — Ті пару крапель, що я .. ну… ненадовго мене заспокоїли. Я не смію тебе про це просити, але…. Так було б безпечніше для нас обох!

Ельвіра відсахнулася: вона зрозуміла, на що натякає Тимур. А потім інша думка забилася у скронях: якщо не дати добровільно, то він може знову спробувати силоміць. Ще одного такого нападу вона не переживе.

— Тобі багато треба? — впалим голосом спитала вона.

— Ні, всього кілька кубиків!

Ельвіра зважилася.

— Я готова, — сказала вона. — Де треба різати?

— Різати? — здивувався Тимур. — Не треба нічого різати! — заперечив він повеселілим голосом. — У мене є спеціальний шприц, я вмію робити забір!

Ельвіра знизала плечима. Ну в принципі, все так, як роблять у лікарні, а вона у своїй уяві вже намалювала ледь не чорний ритуал. Зрештою, ця кров для нього ліки, а не збочення.

Ельвіра обережно підійшла до Тимура, очі якого знову палали, але вже не одержимістю, а любов’ю до неї та вдячністю. Він витягнув із кишені шприц, ніжно взяв її руку, витягнув кілька кубиків крові. Завмер.

— Я вийду, — попросилася Еля. Тимур ледь кивнув головою.

Ельвіра зайшла до ванної кімнати, глянула на себе в дзеркало. Під зляканими очима залягли синці, губи дрібно тремтіли, губа розпухла й боліла. Елін мозок відмовлявся приймати те, що відбулося. Уперше вона вчинила за принципом Скарлетт й вирішила подумати про це завтра. Страшна втома огорнула її, дівчина знесилено опустилася на ослінчик біля стіни й задрімала.

Прокинулася Ельвіра в Тимурових обіймах посеред ночі. Спершу солодко потяглася до коханого, збираючись спати далі. А потім аж кинулася всім тілом від спогадів, спина моментально вкрилася липким потом. Що вона робить поруч з ним?! Раптом він ще випив її крові?!

Дівчина обережно, щоб не розбудити чоловіка, який її обіймав, обмацала себе. Наче нових ран не було. Як їй вибратися, щоб його не розбудити?!

Вона вдивилася в обличчя хлопця, якого ще учора кохала. На його обличчі блукала блаженна усмішка, Тимур солодко спав і геть не нагадував того вечірнього монстра. Ельвіра навіть на мить засумнівалася, що то їй не наснилося. Торкнулася ледве помітної ранки від шприца на руці. Господи, за що їй це? А, може, вона збожеволіла?

Дівчина раптом засоромилася своїх страхів. Якщо вона кохає цього чоловіка, то хіба відступиться від нього лише через те, що він таким вродився? Це не його вина, це його біда!

Ельвіра твердо вирішила, що разом вони подолають цю «проблему»! Наука ж не стоїть на місці! Вона попросить своїх професорів познайомити її зі світилами медицини, вони не відмовлять своїй найкращій студентці!

Міркуючи так, вона обійняла свого коханого й заснула.

Але на ранок Тимур навідріз відмовився будь-що робити зі своєю «проблемою». Наче й нічого не сталося, переводив тему на інше. Він мав попереду чудовий місяць, запросив Ельвіру в ресторан й освідчився їй, подарувавши шикарну обручку. Дівчина почувалася щасливою, і сама потроху почала забувати про існування «проблеми».

А через місяць Тимур знову став дратівливим. Ельвіра запанікувала: ще раз той жах вона не хотіла переживати. Спитати напряму, чи роздобув він дозу, наречена не зважилася. А коли знервований і блідий Тимур повернувся з роботи, сама підійшла до нього й запропонувала:

— Давай укол.

Тимур недовірливо глянув на неї, повагався мить – й дістав зі свого наплічника голку та циліндр. Доки він лаштував шприц, думки Еліні метушилися, мов застукані на кухні таргани. Їй хотілося, щоб коханий відмовився, сказав, що вирішить цю «проблему» сам! Але ж вона його майбутня дружина, як же ж «у горі й у радості»?

Тимур отримав свою дозу – й, знесилений, пішов спати. А Еля просиділа усю ніч на кухні, безпорадно загублена у своїх думках.

Вона згадала, що укотре перенесла запис до психологині, відкрила її сторінку й почала читати фахові поради про стосунки. Вони суперечили одна одній: підтримуйте одне одного, не терпіть те, що для вас є неприйнятним. Якою з них скористатися у її випадку?

Так нічого вона й не вирішила для себе. А Тимур нарешті повів її знайомити зі своїми друзями. Микита, Інга, Семен – усі вони і були тим самим товариством, де кожен з них потребував чужої крові раз на місяць.

— Тепер сторонні знають про нас, просто чудово! — здійняв руки догори цибатий Семен.

— Ельвіра не стороння! — палко заперечив Тимур і з гордістю розповів, що його кохана пожертвувала йому трохи своєї крові. Ельвіра помітила, як при цьому зблиснули очі пухкенького Микити, він нахилився до Тимура й щось йому гаряче зашепотів. Тимур обурено схопив друга за бари. Інга розтягнула чоловіків.

— Ще ми через якусь чужачку не сварилися, пацани, ви що?

— Ми з Ельвірою не чужі. Ми тепер кровні. Вона – мій порятунок. І хто на неї зазіхне, тому шию зламаю.

Товариство вражено замовкло. Тимур схопив свою майбутню дружину за руку й потягнув геть. Еля безпорадно озирнулася, помітила, яким хижим поглядом дивився на неї Микита.

— Ти пошкодуєш про те, що розірвав наше братство! — загорлав він навздогін Тимурові.

— Мені так прикро, що ви посварилися, — пробелькотіла Ельвіра, хоча зраділа, що не доведеться знову спілкуватися з цими «проблемними».

— Забий, — мовив Тимур крізь зціплені зуби. — Микита останнім часом почав з котушок з’їжджати, це наша не перша сварка. Ну його.

— Коханий, — зупинилась Ельвіра. — Ти.. тільки не сердься, але … Мені тут передали контакти професора, який працює з людьми з такою ж…. проблемою, як у тебе. Але у Штатах.

— Для чого ти виносиш сміття з хати?! — стиснув кулаки Тимур. — Хочеш, щоб мене усі вважали монстром?!

— Ти не монстр, і я не…. просто…. — Еля розгублено кліпала очима, але Тимур вже швидко закрокував уперед. Дівчина витерла сльози, що набігли на очі, й поспішила, щоб наздогнати його.

***

Залишався день до їхнього весілля. Ельвірині батьки так і не виявили бажання прийти на нього, тому закохані мали відсвяткувати лише удвох. Ельвіра учора забрала сукню, і, як Тимур її не вмовляв показатися в ній, дівчина наполягала, що до весілля наречений не може бачити наречену в урочистому вбранні.

— Ми з тобою вже стільки пережили разом, — пригорнув Тимур Елю до себе, — а ти віриш у забобони!

— Та щось мені якось не по собі, — Ельвіра скривилася. — Сьогодні як йшла від салону, мені здалося, що за мною хтось стежить!

— Всі наречені хвилюються, он ти як змарніла за останні місяці! — Тимур цьомкнув дівчину в лоб. — Я на пару годин вискочу по роботі, дещо треба завершити, бо ж на нас чекає цілий медовий місяць на теплому морі!

Місяць…. Ельвіра і так тепер відміряла своє життя місяцями, й життя її майбутнього чоловіка теж складалося з місячного циклу… Важко так жити!

***

Коли Тимур повернувся додому - Ельвіри там не було. Двері покинуті незамкненими, коробка з-під сукні лежала розкритою, але самого вбрання ніде не було. Серце на мить зупинилося, потім шалено закалатало. Тимур витягнув телефон, раз за разом уперто набирав Елін номер, аж доки у слухавці не пролунало: «На жаль, абонент знаходиться поза зоною досяжності».

Тимур стрімголов помчав на вулицю, попитати, може, хтось щось бачив? Його смартфон тенькнув. Тремтячими руками відкрив смс. «Не хотів з нами ділитися? То ми візьмемо самі!»

Звісно ж, це бісів Микита!

Тимур помчав до закинутого будинку неподалік, куди їх одного разу привів Микита. Натягав туди різного мотлоху, розводився про те, що годі вже їм жебрати кров то тут, то там, якщо можна об’єднатися й захопити одну жертву на всіх. Нехай це буде спершу нікому не потрібний безхатько, але вони нарешті нап’ються крові досхочу.

— Ти хворий! Я здам тебе!

— Куди? — розреготався Микита йому прямо в лице.

— Куди треба!

— Та ніяк ти мене не здаси! Чи хочеш, щоби й на тебе навісили пару-трійку «висяків», з таким бекграундом?

Тимур усвідомлював, що Микита правий. Але принаймні той заткнувся й більше подібних ідей не висував. Та Ельвіру він міг привести саме туди!

Тимур влетів у напівзруйновану пройму дверей, побіг через анфіладу кімнат туди, де чувся гомін голосів. Кулею влетів у напівосвітлений зал.

Ельвіра була там. У білосніжній весільній сукні, прив’язана хрест-навхрест до дерев’яних дощок, збитих у щось подібне до олтаря. Довкола неї низкою тяглися черепи – пластикові й справжні, був навіть один людський. У них чекали своєї черги вставлені воскові свічки. А над нею схилився чоловік у чорному балахоні з каптуром, що закривав обличчя. У руці він тримав палаючий смолоскип, від якого лягали довгі моторошні тіні на стіни та Ельвіру.

Тимур кинувся на нього, але ззаду його схопили, кинули на підлогу, заламали йому руки. Тимур люто рвався, але його стукнули по голові чимось важким, і він на якийсь час знепритомнів.

Коли отямився, його руки й ноги були міцно замотані мотузкою, а збоку його вхопив Семен, підняв й поставив на ноги, бурмочучи «заспокойся, ну чого ти». Свічки довкола Ельвіри вже яскраво палали, тягнучись вогняними язиками до рюшів її сукні, а Інга тримала у руках тонкий ніж з довгим лезом.

Чоловік у каптурі промовив:

— Нарешті ми поп’ємо удосталь крові! Цей час настав!

— Відпусти її, Микито! Візьміть мене!

Микита відкинув каптур, взяв у Інги ножа й зареготав:

— Ти дурний, якщо думав, що кров нам треба нам лише як ліки! Насправді нас п’янить від того, що ми забираємо частинку життя у людей! І та, яка забрана насильно, набагато смачніша! Адже так? Ти коли напав на свою кралю, відчув це, Микито?! Відчув?!

Тимур смикався усім тілом, подумки вже душив це падло, випивав з нього усю кров… Стоп! Невже ж він теж перетворюється на такого ж монстра?

Ельвіра лежала непорушно, лише її тіло трусилося від холоду. Страху вона вже не відчувала. Навіть прихід Тимура її не схвилював. Дівчина збагнула, що її життя по суті закінчилося у той момент, коли вона вирішила зостатися з Тимуром. Зовні вони лишалися тією ж щасливою парою, їхній союз дійсно був скріплений кров’ю. Її кров’ю. Якби він розказав їй про все раніше! Якби дослухався й погодився шукати інший вихід….

А тепер…. Микита правий – з чужою кров’ю забирається і частина життя. Еля за пів року змарніла й утратила інтерес до усього. Навіть ледве вступила до магістратури, адже закинула усі заняття. Вона страшенно втомилася від Тимурової таємниці.

— Ріж уже! – рвучко скомандувала. Микита змінився на обличчі: він очікував почути благання про пощаду! А ця бліда дівка геть його не боялася! Він розмахнувся й ляснув її по щоці. Голова Елі смикнулася, а через мить дівчина плюнула йому прямо в очі. Микита озвірів й почав розстібати пасок на штанах, навіть не витираючи слину з обличчя.

— Я змушу тебе підкорюватися мені, хвойдо!

— Гей, ти що робиш! — підбігла до Микити Інга. — Ми хочемо крові, а не бачити, як ти шпілі-вілі Тимурову дівку!

— Ти що - ревнуєш?! Дурепа!

Між Микитою та Інгою зав’язалася штовханина. Семен відпустив Тимура, підбіг до них.

— Гей, чого ви? Ми зібралися лише трохи попити крові! Ельвіра ж своя, сказав Тимур! Це ж лише вистава! Правда, Микито?

Тимур дострибав до Микити й з усієї сили вдарив його головою у живіт. Той скорчився й повалився на підлогу. Інга замахнулася ножем на Тимура, той намагався ухилитися й упав на Ельвіру. Ніж прийшовся прямо в зап’ястя Ельвіри. З руки дівчини прямо біля обличчя Тимура густо потекла кров. Тимур підвів голову й принюхався. Ельвіра нарешті знепритомніла.

***

Згорблений Тимур з перемотаною бинтами рукою стояв на колінах перед хрестом, на якому біліла табличка з написом «Ельвіра Шоптенко. 28.02. 2001- 31.10.2021». Він беззвучно ридав, здригаючись усім тілом.

— Ніколи собі не пробачу! — бив кулаками в землю Тимур. — Як мені тепер з цим жити? Навіщо мене врятували?...

Із-за високої могили кількома рядами далі чорноволоса жінка зневажливо спостерігала за його горем.

— Дурнику, життя у нас одне, і його треба цінувати, — прошепотіла вона. — Ніхто не вартий твоїх страждань.

Чоловік біля могили наче почув її тихі слова.

— Елю…. Я пішов би слідом за тобою, але…Хіба це достатня спокута? Я поїду лікуватися, обіцяю тобі! Я запам’ятав ім’я професора, яке ти тоді для мене написала! І стану донором, на твою світлу пам’ять! Якби лише це могло повернути тебе….

Тимур обіймав могильний хрест настільки палко, аж той захитався й фотографія білявки з величезними блакитними очима над іменем та прізвищем небіжчиці перекосилася.

Ельвіра Шоптенко, з темно-чорним волоссям, зеленими очима, вужчими, аніж на фотографії на хресті, біля якої ридав Тимур, й круглішим обличчям, вдягнула чорні окуляри й пішла собі геть. Хай собі кається. Заслужив. Свою спокуту за змарноване власне життя вона вже пережила. Тепер – тільки щастя, тільки те, що вона, вона одна, хоче! Аби лише якось ще навчитися не помирати щоночі у снах.