«Крапля скверни» — друга частина фантастичної трилогії «Тінь левіафана» американського письменника Роберта Джексона Беннетта, лауреата премії «Г'юґо» та Всесвітньої премії фентезі.
«Крапля скверни»: поєдинок двох геніїв у тіні левіафана
Хоч би як письменники переосмислювали дует Холмса і Ватсона, рано чи пізно в історії повинен з'явитися свій професор Моріарті. Роберт Беннетт чудово це розуміє і в цій частині випускає на арену власного кримінального генія, рівного за здібностями головній розкривачці заплутаних справ Ханумської імперії. Їхня сутичка перетворюється на справжній фентезійний блокбастер із бійками, погонями, інтригами та розкриттям найтемніших імперських секретів.
Головна принада Беннетта у тому, що він бере класичну детективну лінію в стилі Артура Конан Дойла і переносить її у свій унікальний вигадливий світ, щедро приправленого елементами політичного трилера, біопанку та гротескного жахастика. Він майстерно проробив це в першій книзі — «Затруєній чаші», а в продовженні підсилив усе кратно.
Отак воно — бути громадянином Ханумьскої імперії
Щороку у вогкий сезон узбережжя Ханумської імперії атакують страхітливі левіафани. Ці гігантські чудовиська сіють смерть та руйнування, але і їх можна здолати.
Поки титани атакують імперію ззовні, по інший бік захисних мурів їй загрожують інші скверни — у подобі корупції, здирництва та свавілля. Конкретно у продовженні Беннетт намагається підкреслити деструктивні наслідки самоуправства та самовладдя.
У «Краплі скверни» автор переносить читача на задвірки Ханумської імперії — до королівства Яров, зображеного як злиденне феодальне утворення, де вся повнота влади зосереджена в руках короля та його придворних. Основну цінність королівства становлять обширні землі та люди, які насильно прикріплені до цієї землі й повністю залежать від волі пана.
А ще Яров має вкрай вигідне географічне розташування, тому Ханумська імперія майже сто років тому шляхом підкупів і перемовин виборола право розмістити там свою найбільшу цінність — Саркофаг, місце, де видобувають кров вбитих левіафанів, а також численні заводи, які на її основі виробляють щепи та реагенти.
Їх використовують для видозміни людських тіл: покращення пам'яті, нюху, слуху, зору, витривалості тощо. Тільки так, підсилюючи мізки та м'язи, імперія може дати відсіч левіафанам.
Менше зло — всерівно зло
У книзі автор буквально порівнює дві політичні моделі: абсолютну владу короля, що спирається на пряме насильство в Ярові, та обмежену монархію в Ханумській імперії. Щодо останньої Беннетт не пише про це прямо, однак із тих клаптиків інформації, що є у двох частинах, стає зрозуміло: роль імператора там номінальна, а керує імперією Сенат, куди обирається шляхта.
Та найвиразнішою відмінністю між цими двома державами, як показує Беннетт, є наявність у Ханумській імперії ознак верховенства права та розвиненого бюрократичного апарату.
Головна детективна парочка цієї історії — інспекторка Анагоса Долябра та її слідчий асистент Дініос Кол — представляють Юдекс, імперську інституцію, яка забезпечує правосуддя. Разом вони розслідують найзаплутаніші та найнебезпечніші справи по всій імперії.
Долябра позиціонує себе сторожем порядку. Вона прирівнює імперію до «велетенського велета, схильного до інфекцій та лихоманок», тому вважає, що про неї треба дбати зсередини, бо інакше вона занепаде. І коли справа доходить до викорінювання скверни, Ана абсолютно категорична. Серед фігурантів розслідувань, які вона проводить з Діном, часто опиняються представники знатних родів і високопосадовці, чиї привілеї та статки однак не захищають їх від відповідальності за вчинене свавілля.
Натомість закон у Ярові спирається на грубу силу, а інструментом правосуддя є лезо меча. Королівством керують не інституції, а воля короля, підкріплена терором.
— Може, й так! Але пригадай-но, хлопче, — зашипіла вона з дикунським вищиром, — що я приїхала у твій кантончик навмисно, щоб упіймати в пастку найбільш впливовий, найбільш прогнилий шляхетський клан у всій Імперії — і нам це вдалося! Ми зламали їм хребти, й ті не зрослися! Ох, як же це досягнення досі гріє мою душу!
Але нехай хвацьке розкриття злочинів Анагосою і Діном та химерні декорації біоінженерного світу не вводять вас в оману. Імперія завжди залишається імперією. Ханумська імперія не виняток. Століттями вона силою розширювала свої кордони, однак зараз заледве виживає і просто намагається зберегти те, що має.
Дипломатичні танці з бубном із правителем Ярова — це не жест доброї волі. Імперія відмовляється від завоювання королівства не тому, що не хоче, а тому, що не може. Їй бракує найважливішого ресурсу — людського.
Адже кожен, хто стає на службу імперії, зобов'язаний видозмінити своє тіло. Проте фатальною ціною за посилені мізки й м'язи стають численні ризики мутацій, психічні розлади та безпліддя. Виходить замкнене коло: те, що дає імперії перевагу сьогодні, водночас гарантує її повільне вимирання завтра.
Третій не зайвий
Знаю, багатьох у цій серії захоплюють арки головних героїв, а в «Краплі скверни» Беннетт влаштував цілий бенкет одкровень. Наш улюбленець Дін продовжує вірно та доброчесно нести службу карбувальника, тобто раз і назавжди запам'ятовувати все, що накаже йому Ана. Однак темними й самотніми ночами… ні, він не одягає плащ Бетмена, щоб боротися зі злочинцями (це він успішно виконує і завидна). Він вмикає весь свій шарм і на повну віддається розпусті з незнайомцями. Зважаючи на специфіку його роботи, ми не засуджуємо.
Інспекторка Долябра теж показує нові грані своїх можливостей, які явно не сподобаються людям чутливим до запахів та розвиненою уявою. Хоча автор не спішить розказувати нам про те, які підсилення отримала Ана, однак під кінець книжки привідкриває завісу таємниці її походження.
Як завжди, взаємодія між цими двома персонажами неймовірна. Беннет додав у цю хімію стосунків ще більше реагентів гумору, дивацтва й теплоти. Беззаперечно, це той стрижень, що міцно тримає в купі всю історію.
А якщо вам замало й цієї парочки, автор знайомить нас із Мало — вартовою з посиленим нюхом, слухом і зором. Але ці особливості ніщо порівняно з її чарівною зухвалістю, гострими жартами та простотою. І щось мені підказує, що Беннетт обов'язково візьме її в подорож у наступних частинах, адже, судячи із останніх заяв письменника, він не збирається зупинятися на трьох книжках.
Багато коментарів від тих, хто читав першу частину, було про те, що продовження вийшло кращим. Поділяю їхню думку, оскільки «Крапля скверни» скидається на добре продуманий комерційний продукт, де витримано баланс між бажанням автора застерегти світ від романтизації образу «всесильного правителя» та розважально-пригодницьким флером відпочинкової літератури.
У цій частині, на відміну від попередньої, автор не показав нам левіафанів. Але не забуваймо, що «імперія створена на подобі того, з чим вона призначена боротися». Тож фінал історії прозоро натякає: зі справжнім чудовиськом нам ще належить зустрітися.
