Коли прилітають мухи

Назар сидів у незнайомій кімнаті з міцно зв’язаними за спиною руками. Навколо було темно й лише слабке сонячне світло просочувалося крізь невеличке віконце, окреслюючи силуети його кривдників. На перший погляд вони майже не відрізнялися від звичайних людей, але Назар прекрасно знав їх справжню сутність.

З кожною секундою його нерви здавали все сильніше. І не стільки від страху, як від огиди. Кімната була оповита тисячами мух, які гучно дзижчали, лазили по стінам та літали навколо, вивчаючи присутніх. Особливо їх цікавив Назар, тіло якого комахи обліпили майже повністю, повзаючи по ньому своїми маленькими лапками та намагаючись пролізти до рота, вух та носа. Найгіршим було те, що мотузки не дозволяли Назару навіть відмахнутися.

— Якщо бути чесним, то я здивований. Бажаючи вижити, ви, люди, знайшли спосіб протистояти нам, — мовив грубий голос одного із силуетів.

Назар не відповів. Він не слухав істоту, адже думав лише про те, що ж його чекає далі.

«Що вони зі мною зроблять?» — це питання не покидало його голову ні на мить.

Зрозуміло, що нічого доброго. Назар так і бачив, як істоти безжально мордують його, вивідуючи необхідну інформацію, а коли він не витримає і проговориться, то його просто вб’ють. Або ж, що навіть гірше, він стане оболонкою для однієї з істот. Залишиться невеличкою частинкою цього тіла, закритою десь глибоко в підсвідомості та не здатною нічого робити, окрім як спостерігати за пануванням створінь на планеті.

— Мовчання не врятує, Назаре. А якщо ти розповіси, те що мені потрібно — то я збережу тобі життя. Навіть зможеш залишитися звичайною людиною.

Назар посміхнувся. Авжеж, багатьох вони залишали звичайними. Потрібно ж десь брати рабів.

— Я краще помовчу, — пробурмотів Назар, хоча страх, який шалено тріпав серце, вимагав, аби він говорив.

Голос із підсвідомості кричав: «Скажи, йолопе!», але Назар розумів, що зараз від нього залежить життя понад тридцяти людей, тому мовчав.

— В будь-якому випадку ти заговориш, — очі силуету засяяли червоним. Він підійшов ближче, але все ще залишався схованим у темряві. — Ваш світ належить нам. Залишилося покінчити з кількома групами людей, які дивним чином дізналися про ті знаки — і все. Хоча не можна не дивуватися їх дотепності. Який сенс ховатися? Рано чи пізно, ми все одно їх дістанемо. Однак тих, хто здався без бою або погодився стати нашим помічником, ніхто чіпати не буде, а ті хто відтягують кінець — помруть у страшенних муках. Невже й ти хочеш так померти, Назаре?

«Ні! Не ти хочеш! Скажи йому!» — закричав внутрішній голос, але Назар його не слухав.

— Відколи слуг називають помічниками? — натомість запитав він.

— Відтоді, коли я так сказав, — тепер силует підійшов впритул до полоненого й Назар побачив людину, яку колись у країні називали «президентом». Істоти були надзвичайно розумні. Напевно, не одне століття планували підкорити людство, адже почали захоплення з верхівок суспільства — з бізнесменів, чиновників, власників найвпливовіших ЗМІ.

Назар не відводив погляду від червоних очей істоти, намагаючись не дивитися на те, як по тілу президента повзають мухи. Ця солідна людина, яка тисячі разів виступала по телебаченню, стояла обліплена бридкими комахами. Із підсвідомості виринула страшна думка, що приблизно так виглядає й сам Назар — оповитий мухами, як труп.

— Ваша групка остання в цій країні, Назаре, тому ти навіть не уявляєш, на що ми здатні, аби знайти їх.

— Навіщо вони вам? Там лише кілька людей. Що вони зроблять істотам, які змогли захопити увесь світ?

— Ми захопимо його лише тоді, коли всі люди упадуть перед нами на коліна.

— Але ж там всього кілька людей, з яких більшість — жінки та діти.

— Все одно скільки їх. Якщо вони дізналися про знаки, то мають померти.

— Ти боїшся, що вони знайдуть знаки, які здатні знищити вас? — із посмішкою запитав Назар.

— Я нічого не боюся, — промовив червоноокий, хоча Назар без проблем вловив брехню в його словах. Після десять років роботи в суді, він бачив брехунів наскрізь.

— А даремно.

Червоноокий не відповів. Він вихопив із кишені ніж, лезо якого зловісно зблиснуло в слабких променях сонця, та повільно провів по ньому пальцями. Ніби передчуваючи задоволення, він заплющив очі та легко усміхнувся, так, наче думав про улюблену страву, яку от-от скуштує.

Але Назар прекрасно розумів, яке задоволення передчуває червоноокий — катування, і тепер приховувати свій страх було куди тяжче.

— Холодне лезо бридке на дотик, але від крові воно теплішає і стає неймовірно приємним, — червоноокий підняв вказівний палець лівої руки, на якому спокійно сиділо дві мухи. — Хіба це не прекрасно?

— Що? — запитав Назар, із жахом слідкуючи за тим, як істота проводить подушечками пальців по лезу, вимащуючи його кров’ю. — Ви всі божевільні. Схиблені! Чорт! Розв’яжіть мене! Психи!

Він спробував вирватися, але мотузки були занадто міцні.

Назар завжди боявся болю. Навіть звичайний укол здавався справжнім мордуванням, а тепер перед ним стояв божевільний, який тільки й шукає, кого б помучити. Назар ще ніколи не відчував такого шаленого страху, від якого серце ледь не виплигувало з грудей.

— Моя кров не дозволить тобі померти й ми зможемо гратися хоч цілу вічність, — він підніс лезо до грудей Назара. — Розпочнемо?

— Ні, стій, ні! — спробував кричати Назар, доки в його очах не потемніло від страшенного болю.

***

— Господи, я скоро здурію, — скрикнула світловолоса жінка, яка сиділа на підлозі, притулившись до стіни підвалу.

— Ми всі божеволіємо, Машо, але потрібно стримувати емоції, — відповів високий чоловік, більше схожий на скелет своєю статурою, який намотував круги підвалом. Мов якийсь наглядач, він слідкував за змученими чоловіками, жінками та дітьми, які ховаючись у цьому підвалі, більше нагадували тварин у хліві.

— Сергію, навіщо тягти час та мучитися, якщо вони все одно знайдуть нас? — запитала Маша, виглядаючи сірими очима з-під брудного волосся, яке спадало на обличчя. Вона ставила це питання вже сотню разів, але отримувала лише одну відповідь. І от зараз те саме:

— Бо якщо нас знайдуть — то вб’ють, — замість Сергія озвалася брюнетка, що сиділа неподалік Маші. Її очі майже втратили здоровий блиск, а темні кола під очима нагадували два фінгали. Борячись із нервуванням, вона безперестану погладжувала голову малолітнього хлопчика, який лежав із заплющеними очима на її плечі.

— Краще б нас швидко вбили, та й все. Якщо ми будемо тягти час, то помремо від таких тортур, про які страшно й думати.

— Замовкни! — озвався лисий чоловік із іншого боку підвалу. — Ти тут не одна страждаєш! Нас тут більше тридцять, але ніхто не ниє, бо ми віримо, що знайдеться спосіб перемогти!

— Як можна перемогти, коли з ними не впоралися цілі армії?

— Армії не змогли нічого зробити, бо не отримали вчасно команди, — відповіла брюнетка, не припиняючи погладжувати голову хлопчика. — Хто мав віддати команду військовим атакувати? Міністр оборони. А він був одним із них. І так скрізь. Істоти проникли в наймогутнішу сферу нашого життя — політику, не залишивши жодного шансу. Але серед нас їх немає, отже, залишаються й шанси на боротьбу.

— Не будьте такою впевненою. Вони спокійно можуть бути серед нас.

— Знаки не дозволять, — Сергій вказав на одну зі стін, розмальовану дивними символами.

— Навіть якщо так, Назар та Дмитро зовні. Їх можуть захопити й дізнатися про нас!

Почувши імена своїх найближчих друзів, які дійсно могли бути вже мертвими чи закатованими до ледь живого стану, Сергій промовчав. Він не хотів про них думати. Занадто боляче.

— Машо, — озвалася стара жінка, яка сиділа неподалік. Її обличчя покривали глибокі зморшки, сиве та розхристане волосся спадало на плечі, а два повністю білих ока дивились у зовсім інший від Маші бік. — Називай їх демонами. Ми не повинні боятися цього слова.

— Я б радше повірила, що вони інопланетяни, ніж демони.

— Але ми повинні вірити, — продовжила стара. Вона тяжко дихала і, здавалося, кожне слово вимовляє насилу. — Спочатку ніхто не вірив у демонів, але вони існували й тисячоліттями вичікували, аби захопили нас. Так само ніхто не вірив, що ці знаки врятують нас…

— Вони ні чорта не рятують, — перебила Маша, піднявшись із підлоги. — Подивіться навколо! Ми лише мучимося! Ніякого порятунку не буде! Або нас уб’ють демони, або ми помиратимемо з голоду, поступово вбиваючи одне одного, мов канібали. І знаєте, я б краще дозволила демонам швидко мене вбити, та й все!

— Я б із радістю подивилася, але ще десять років тому природа позбавила мене такої можливості.

Маша заглянула в білі очі старої й хотіла сказати ще щось, але змовчала. Вона відвернулася і знову зустрілася поглядом із Сергієм:

— Вони не повернуться, хіба ви не розумієте?

— Розумію, — спокійно відповів той із кам’яним обличчям.

— Тоді чого ми чекаємо? Не здивуюся, якщо демони вже знають про схованку.

— Якщо вони прийдуть, то ми захищатимемося.

Маша спробувала засміятися, але видавила лише слабку посмішку.

— Більшої маячні не чула. Тридцять людей буде боротися з істотами, які захопили світ. Сміхота.

— Ми скористаємося книгою, — відповіла стара.

— Магія? Як дотепно.

— Та закрий вже пельку! — крикнув хтось із гурту. — Сиди й мовчи!

— Так, закрийся!

— Набридла вже!

— Замовкни. — почало долинати із різних кутків.

— Та пішли ви! — Маша сіла назад на підлогу, прислонившись до стіни.

Вона заплющила очі, поринувши в роздуми. Невже все так закінчиться? Вони просто проживуть останні дні в підвалі, а демони спокійно розгулюватимуть назовні, використовуючи людей, як оболонки для себе?

Від думок про події останніх днів боліло серце. Раніше в неї був коханий чоловік, двоє синів та престижна робота в юридичній фірмі. Їх родина жила щасливо, доки в один день не почалося все це пекло.

У світі почалися перевороти в різних країнах. При цьому не тільки десь там в Африці чи на Близькому Сході, де таке відбувається ледь не кожен день, а в розвинених Європейських країнах та США.

Армії країн почали перетворюватися в армії демонів та влаштовували ще більше переворотів, захоплювали мільйони людей, перетворюючих їх у нові оболонки. Багато людей навіть не встигли зрозуміти, що відбувалося. Засоби масової інформації захопили одними з перших і про більшість подій просто мовчали, доки по телебаченню офіційно не виступили захоплені перші люди країн, які заявили, що час людства скінчився.

Тих, хто не повірили й навіть не подумали захищатися чи ховатися, швидко підкорили. Інші ж почали боротися. Але сили виявилися не рівними. Поліція та армії були захоплені, тому на неодержимих людей йшли тисячі одержимих, озброєних до зубів.

Сім’я Маші була серед неодержимих. Завдяки чоловіку, вони вчасно тікати, однак під час одного із нападів демонів він загинув.

Від спогадів жінка зціпила зуби, намагаючись не заплакати. Гордуватій жінці не хотілося показувати слабкість.

Ніхто ще ніколи не бачив її ридання й навіть смерть дітей не змусила Машу показати своїх сліз.

Перед її очима виникла колона автомобілів, на яких вони намагалися втекти. Хто міг подумати, що слова кращого друга Маші — «Вибач, але автомобіль і так переповнений. Усе буде добре, ми доїдемо, а після привалу ти поїдеш з ними» — виявляться брехнею.

Не було «усе добре». Не було «після привалу ти поїдеш з ними». Як і не було її синів.

Із підсвідомості виплила страшна картина: з-за повороту виїхало десять бронеавтомобілів, які почали обстрілювати їх колону. Врятувалося лише кілька автомобіль, але не той, в якому сиділи Машині діти.

Вона прокручувала в голові всі ці події безперестану, намагаючись знайти в них якусь заковику. Хоча б щось, що може натякнути на якийсь жорстокий жарт. Але ні. Це реальність — жахлива реальність.

Демони та магія.

Маша усміхнулася лише від згадки про ці два слова.

Хто ж міг подумати, що на землі знайдуться божевільні, які готувалися до такого апокаліпсису? Хто знав, що їм відомо, як можна захиститися від демонів за допомогою знаків? Ніхто. Для жінки-юриста магія — це щось занадто нереальне.

— Я відчуваю їх, — неочікувано прокректала стара.

Сергій миттю підбіг до неї.

— Де вони? — ледь вимовив він, стримуючи страх, який холодними пазурами пробирався під шкіру.

— Обшукують район.

Попри те, що слова відьми більше нагадували старечий маразм — люди вірили, адже лише завдяки їй вони живі.

З усіх тільки Маша не могла радіти тому, що вижила. Схоже, вона єдина розуміла, що рано чи пізно демони знайдуть їх схованку і почнуть убивати — повільно, насолоджуючись муками останніх неодержимих, за якими стільки часу полювали.

— Скоро вони знайдуть нас.

— Ти тільки цього й чекаєш? — крикнув Сергій.

— Мені все одно. Рано чи пізно ми помремо, як і всі інші.

— Або залишимося в живих, хоч і станемо рабами чи оболонками, — додала брюнетка, яка гладила по голові хлопчика.

— Ви вважаєте, що це добре?

— Все краще, ніж смерть.

— Ваш син так не вважав, коли з’їв миш’як, — уїдливо відповіла Маша та відвела погляд від божевільної.

— Ви занадто знервована, — спокійно сказала стара відьма.

— Я така, якою є!

Зморщені старі губи скривилися в посмішці, від якої по спині Маші пробіглися мурахи.

— У таких ситуаціях ми всі божеволіємо. Не дивно, що ти бажаєш померти.

— Я не божевільна! Просто не розумію, чому маю тут сидіти. Мій чоловік та діти загинули. Я втратила все й не бажаю спостерігати за муками нещасних, які сподіваються, що стара відьма їх врятує.

— Хіба ти не розумієш, що якщо вийдеш назовні, то знайдуть нас усіх та… — заволав Сергій, однак замовк, помітивши, як відьма підняла руку, вимагаючи тиші.

— Можливо, у нас немає шансів. Але я вірю, що ми врятуємося.

— Віра? Я вас прошу. Вона ще нікого не врятувала.

— Віра має велику силу.

— Тоді, чому ніхто із тих, хто сидить там десь на небесах не рятує нас?

Відьма хотіла щось сказати, але Маша не стала слухати.

— З мене досить цієї маячні — вона впевнено пішла в бік сталевих дверей, що вели назовні, але підійшовши до них, заклякла на місці. Тіло просто припинило слухатися.

— Якщо доля подарувала тобі життя — то подякуй їй, а не влаштовуй концерти! — закричала стара. — Не для цього ми — демоноборці — століттями готувалися до апокаліпсису, щоби зараз через тебе загинули останні люди, у яких є шанси повернути планету!

— Ми нічого не повернемо!

— Це ти так думаєш, — відрізала стара, після чого Маша знову змогла ворушитися.

***

Назар насилу біг уперед, відчуваючи, як сили повільно покидають тіло. Але йому вдалося втекти. Хтось подарував йому такий шанс і він не може ось так просто впасти без сил, знову потрапивши до лап демонів.

Він мчав дворами, ховався поміж руїн, за сміттєвими баками і все заради того, щоби дістатися схованки. Він вірив, що вони чекають на нього. Що їх гурт не втратив надію та не здався демонам. Вони повинні боротися, як би складно не було. І він допоможе. Потрібно лише залікувати рани.

Назар подивився на своє понівечене та розпухле від сотень укусів мух тіло, відчувши відразу до демонів. Вони насолоджувалися муками людей, навіть невинних. Із задоволенням слухали крики та благання помилувати. Такі створіння повинні сидіти там, звідки вилізли. Хто б що не казав про людську жорстокість, але серед людей таких психів одиниці.

Ще більшого болю завдавало споглядання на руїни, які його оточували. Кілька днів тому в цьому районі спокійно жили люди та займалися буденними справами. Тепер же тут пустота. Ні людей, нічого.

Думки Назара перебила цегла, яка відпала від якоїсь зруйнованої стіни, змусивши здригнутися. Кожен шерхіт зараз змушував здригатися. Демони продовжували розшукувати неодержимих, тому часом патрулювали навіть ці руїни. Він міг натрапити на них будь-якої миті. Але ні. Він утік і тепер його вже точно ніхто не спинить.

Підбігши до однієї з напівзруйнованих п’ятиповерхівок, він ще раз оглянувся. Відчуття, що його обов’язково повинні переслідувати не покидало. Це як у фільмах жахів: ти думаєш, що в безпеці, а потім з-за кута з’являється чудовисько й розриває на частини.

Демони не могли відпустити так просто людину, яка знає про останнє в країні сховище неодержимих. Авжеж, вони шукають його. Сумніві не було. Потрібно бути дуже обережним, особливо поблизу сховища.

Один із під’їздів п’ятиповерхівки був більш-менш цілими й саме до нього побіг Назар, спинившись біля сталевих дверей під’їзду. Домофон не працював, тому Назар без проблем відчинив двері та побіг до входу в підвал.

***

У сталеві двері гучно постукали. Усі люди миттю підхопились, перелякавшись, що їх знайшли. Лише Маша залишилася сидіти та посміхалася, ніби промовляючи: «Я ж казала. Зараз нас усіх переріжуть».

Сергій подивився на відьму:

— Це вони? Вони знайшли нас?

Відьма не відповіла. Вона заплющила білі очі та кілька секунд мовчала, прислуховуючись до гупання у двері.

— Що нам робити? — не витримавши мовчанки, заволав Сергій.

— Відчиняй.

Сергій вирячив очі.

— Але якщо там…

— Ні. Там людина. Дуже налякана та змучена людина.

— Ще один неодержимий?

— Один із нас.

Почувши ці слова, Сергій не зміг приховати радощів. Один із тих, хто вийшов назовні живий. Але чому один? Невже другий загинув?

Сергій прикусив губу. Зараз це було не важливо. Головне, що хоча б один врятувався. Чоловік побіг до дверей та зі скреготом відчинив їх, побачивши у напівзруйнованому під’їзді змученого Назара.

Йому хотілося кинутися та обійняти друга, але Назару потрібна допомога. Він жахав: замащений кров’ю одяг, безліч ран та дивно розпухле тіло, ніби після жаління сотень бджіл.

— Друже, — Сергій підхопив Назара, аби той не впав. — Господи, що вони з тобою зробили?

Назар промовчав. Він був занадто змучений, тому Сергій допоміг йому пройти всередину та сісти на стілець. Із натовпу відразу вибігла Аня — колишня медсестра, яка кинулася до Назара з аптечкою. На жаль, окрім бинтів та перекису водню в ній не було нічого, але й цього мало вистачити, щоби надати хоча б якусь допомогу.

— Вони тебе катували? — запитав Сергій, споглядаючи на рани товариша.

— А то не видно, — сказав Назар, зціпивши зуби від болю, коли Аня почала обробляти рани.

— Що з Дмитром? — невпевнено запитав Сергій.

— Краще не питай, — Назар похитав головою та відвів сповнені смутку очі. Чоловіки не плачуть, однак стримувати сльози тяжко. Дмитро був для них обох другом, з яким вони були разом ще з п’ятого класу. Вони були справжньою родиною, а тепер Дмитра не стало. Ще ніколи Назар не відчував сильнішого болю, ніж коли на його очах вбили друга. Навіть всі ті катування — ніщо.

— Назаре, — озвалася стара відьма. — Ти бачив його?

— Я багато кого бачив.

— Як виглядав демон, що катував тебе?

— Як би це не звучало, але мене катував президент, — усе ще кривлячись від болю, відповів Назар.

— Ти бачив мух? — неочікувано запитала стара.

На мить усі, хто чув цю розмову, здивовано подивилися на відьму, мов на божевільну. Планету майже захопили демони, а її хвилюють якісь мухи.

Однак Назара питання не дивувало. Він зі страхом згадав комах та здригнувся.

— Він був обліплений мухами.

— Як я й думала, — пробурмотіла відьма, а наступне ім’я вимовила так тихо, що Назар ледь зміг його почути: — Вельзевул.

— Вельзевул? — перепитав Назар.

— Найближчий демон до диявола. Назаре, вам надали велику честь.

— Як чудово, — нервово посміхнувшись, сказав Назар. — Мене катував кращий друг диявола. Аж рани від радості зажили.

— Не до сарказму, — відьма повільно піднялася й почовгала до великого дерев’яного ящика, на якому лежала розгорнута стара книга.

***

Будинки зруйнованого району обліпили мільярди мух, які допомагали господарю розшукувати неодержимих, у той час, як він спокійно ходив поміж будинками. Давно йому не доводилося виходити на зовні, тому він навіть забув, як тут прекрасно. А ще прекрасніше було те, що все закінчувалося. Ще кілька груп неодержимих і кінець — люди повністю схиляться перед демонами.

Він із насолодою оглядав руїни. Усього кілька днів тому тут жили мерзотні люди, а скоро все це відбудується і в цих будинках будуть жити демони.

Демони, які зможуть спокійно існувати у цьому світі, не боячись та не ховаючись від людей. Демони, які більше ніколи не повернуться в пекло.

Вельзевул заплющив очі та сконцентрувався. Він відчував своє дитя. Однак могутні знаки заважали знайти його.

«Не страшно», — подумав демон.

Магія не існує вічно, а життєва енергія відьми швидко закінчується. Тільки-но вона помре — неодержимих у цій країні більше не буде.

Вельзевул відчув, що дитя поруч. Іноді знаки слабшають, отже відьмі залишилось небагато.

Він подивився на одну з п’ятиповерхівок, яка, на диво, була доволі цілою й посміхнувся.

«Тут».

***

Насилу відьма підійшла до книги та оперлася руками на ящик. Вона відчувала страшенну слабкість, а ломота в тілі була настільки сильною, що хотілося просто впасти й не ворушитися.

Але вона повинна переконатися в дечому. І лише книга може допомогти в цьому.

Стара відчувала, що сила магії зжирає її зсередини. Підтримка знаків забирає забагато життєвих сил. Але якщо вона помре, то Вельзевул відразу дізнається, де схованка.

Вона не дозволить цьому статися. Однак, як він дізнався, у якому саме районі їх шукати? Невже вона так ослабла? Чи допомогло щось інше?

Відьма доторкнулася до чола і впилася гострими нігтями в шкіру. Біль допомагав думати. Вона зосередилася і спробувала відчути те, що могло б допомогти Вельзевулу знайти їх. Вона навіть уявити не могла, що це, однак воно пов’язане з Назаром. Демони наблизилися так близько, коли він повернувся до схованки. Але вони не слідкували. Ні. Вона не відчувала їх, коли Назар тікав до схованки.

Щось інше.

Неочікувано, перед очима старої виникла картинка: мухи повзають по тілу Назара. Вони лізуть у вуха та ніс, намагаються пробратися до рота. Їх хоботки боляче жалять, змушуючи його тіло страждати від пекельного болю.

«Він таке пережив. Жах».

Перед очима потемніло й попередня картинка змінилася новою: Вельзевул мордує Назара, майстерно орудуючи ножем, а потім він кудись уходить. Хоча ні — він біжить. Сталося щось серйозне.

Відьма вже готувалася побачити нову картинку, коли голову пронизав біль, від якого її старі ноги підкосилися.

— Ще трішки, — пробурмотала вона, вхопившись за книгу зі сподіванням забрати хоча б трішки магічної енергії. Схоже, межа вже близько.

Картинки почали з’являтися знову. Назар залишився наодинці й попри біль звільнився від мотузок. Однак мухи обліплюють його, намагаючись утримати. Назар починає відбиватися й вибігає з кімнати, зачинивши в ній мерзенних комах. За ним встигають вилетіти всього кілька, але вони вже не проблема, окрім однієї мухи, яка встигла пробратися у вухо Назара та затаїтися там.

І знову відьму пронизав біль, який вона витримати не змогла. Стара почала падати на підлогу. В останню мить її підхопив Сергій.

Відьма почала провалюватися в темряву. Схоже, це кінець. Але вона повинна попередити про муху. Треба, щоби вони вбили її, доки не пізно.

Відьма вирвалася із темряви та вхопилася за руку Сергія. Вона розтулила губи й щось пробурмотіла.

— Що? Що сталося?

Відьма знову спробувала щось сказати, але марно. Сергій уже збирався погукати Аню, аби та допомогла старій, коли її нігті боляче впилися в руку.

— Муха, — ледь видавила вона.

Сергій не міг не здивуватися і вже збирався перепитати, однак нігті впилися ще сильніше.

— В його вусі муха.

Ці слова здалися якоюсь маячнею, однак за мить Сергія ніби вдарило струмом.

«Ви бачили мух?»

«Він був обліплений мухами».

Сергій подивився на відьму, але вона знепритомніла. Її грудна клітка насилу піднімалася і здавалося, що ось-ось дихання припиниться взагалі. Потрібно терміново позвати Аню, але спершу попередити всіх. Якщо він вірно зрозумів, то муха…

Сергій обережно опустив відьму на підлогу, після чого кинувся до Назара:

— Невже ти її не відчуваєш?

— Що?

— У тебе у вусі муха!

Назар спантеличено поглянув на Сергія, ніби на психа. Він хотів уже запитати: «Що ти несеш?», коли відчув, що у вусі дійсно щось поворушилося. Весь цей час він міг просто не помічати муху, адже після кількох годин мордувань на повзання якоїсь комахи у вусі навряд чи звернеш увагу.

І от знову Назар щось відчув. Там дійсно щось ворушилося. Воно ніби зрозуміло, що час вшиватися.

— Чорт, там дійсно щось лазить!

— Не дай їй вилетіти.

Назар пригадав Вельзевула, який керував мухами, мов ручними тваринками. Невже одна із них залетіла у вухо, аби слідкувати?

Аня, яка намагалася привести до тями відьму, зрозуміла, що треба спочатку позбутися комахи. Вона відкрила аптечку, дістала звідти шприц та набрала в нього перекису водню.

— Потрібно вимити її.

— Чорт! — закричав Назар. Тепер він уже добре відчував, як комаха копошиться десь усередині.

— В якому? — запитала жінка.

— Та чорт його знає, напевно, у правому.

Не роздумуючи Аня вичавила у вухо Назара перекис. Той відчув, як щось холодне полилося, здавалося, до самого мозку. Перекис зашипів, а потім почав витікати, а разом із ним випала й невеличка зелена муха.

Не чекаючи ні миті, Сергій прибив її.

***

П’ятиповерхівку, у підвалі якої ховалися неодержимі, повністю обліпили мухи, а з усіх боків за нею слідкували сотні демонів.

Вельзевул стояв попереду всіх і злісно дивився на місце схованки останніх неодержимих. Його червоні очі палали люттю, а жили на шиї розпирало, ніби якісь шланги.

У тому будинку вбили його дитя. Жорстоко прибили рукою. Якщо раніше демон ще замислювався над тим, щоби вбити всіх швидко, то тепер бажав помсти. Хотів, щоби всі ті виродки мучилися.

— Що накажете? — запитав один із підданих.

— Чекайте, — Вельзевул не міг дочекатися, коли сила знаків щезне. Тоді мухи знищать неодержимих. Навряд чи комусь можна побажати смерті від нападу тисяч божевільних комах.

Але зараз не до роздумів про майбутню виставу смерті. Він слідкував за відьмою. Стара дійсно думала, що врятує цих людей. Як думали й інші демоноборці. Але вони нездари, які одне за одним помирають. Магія вбиває, якщо нею зловживати.

І зараз від старої віяло смертю.

Вельзевул відчував її серцебиття. Воно сповільнювалося. Залишилося зовсім трохи. Перебої ставали все частішими. Вона тримається з останніх сил.

За мить, Вельзевул повільно пішов уперед.

— Господарю, — крикнув один із демонів.

Вельзевул махнув рукою, наказуючи нападати.

Серце старої зупинилося.

***

Маша намагалася нащупати пульс на руці відьми, але марно. Вона подивилася на оточуючих, які сподівалися, що відьма просто втратила свідомість, і похитала головою.

— Чорт! — вилаявся Сергій. — Потрібно готуватися! Будь-якої миті вони зможуть увірватися!

Люди почали метушитися, хапаючи все, чим тільки можна захиститися. Комусь дісталася справжня зброя, а хтось готувався відбиватися палицею чи дошкою. Зрозуміло, що демонів таким не вбити, однак вибору не було.

Знаки на стінах повільно зникали. Без старої вони втрачали свою силу дуже швидко.

Перед тим, як кинутися й собі за зброєю, Сергій подивився на Машу. Вона мала рацію. Рано чи пізно демони їх знайдуть і навряд чи просто вб’ють.

Сергій тяжко видихнув і кинувся до дверей, які люди підпирали всім, чим тільки можна.

Маша слідкувала за метушінням та намаганнями врятуватися останніх у цій країні неодержимих і дивувалася. Невже, вони не розуміють, що кінець. Хоча, просто сісти й чекати смерті теж не варіант. Краще померти в бою, чим вижити, а потім страждати від тортур.

Вона вже хотіла й собі кинутися в пошуках зброї, коли її погляд застиг на книзі, яка весь цей час рятувала їх.

Маша обережно перегорнула кілька сторінок, на яких були зображені дивні знаки, а також написано невеликі тексти незрозумілою мовою. Та придивившись, вона впізнала знайому латину, яку рік вивчала в університеті.

Можливо, у них куди більше шансів врятуватися за допомогою одного із заклять.

Але якого саме? Маша почала гортати книгу, намагаючись перекладати заголовки заклять, але більшість слів були незрозумілими.

Хоча одне закляття привернуло увагу. Заголовок перекласти було тяжко, але кілька слів пригадувались. Як і будь-яка інша людина, Маша любила серіали й ніколи не могла подумати, що вони можуть допомогти їй у такий момент.

«Geniti forent pelli».

У якомусь серіалі цю фразу використовували, як закляття для вигнання нечисті.

«Маячня. Не може все бути так просто…»

Її думки перебив удар у двері, за яким послідкувало ще з десяток сильних ударів, витримати які двері не змогли, зірвавшись з петель. У кімнату почали вбігати люди з червоними очима. Вони були озброєні, однак нікого не вбивали, намагаючись лише роззброїти неодержимих.

«Вони не дозволять нам просто так вмерти».

Звідусіль залунали постріли. Деяких демонів відкидало назад, однак жоден постріл не вбивав, а всі поранення на їх тілах заживали за лічені секунди.

Маша розуміла, що часу обмаль. Вона повинна читати закляття попри всі сумніви, інакше їм кінець.

Тяжко видихнувши, Маша почала вимовляти латинські слова.

Кілька істот схоже відчули силу закляття, яке скоро може викинути їх з оболонок, і відразу кинулися до Маші.

Та жінка не припиняла читати. Вона промовляла слово за словом, речення за реченням, майже доходячи до кінця невеликого тексту. І от, коли один із демонів був за метр від Маші, вона прочитала останнє слово.

Усе навколо ніби застигло, але демони не зникли. Маша навіть встигла злякатися, що закляття не допоможе, коли демони заволали. Ніколи ще вона не чула такого реву. Демони почали звиватися в конвульсіях, а їх червоні очі неприродньо вирячилися. Здавалося, це тривало вічність, але насправді не пройшло й десяти секунд, як люди, у яких сиділи пекельні істоти, попадали на підлогу.

У підвалі запала тиша, яку миттю розірвали радісні крики. Побачивши могутність закляття, люди сподівалися, що тепер воно врятує від будь-якого нападу, але Маша не могла приєднатися до радості. Її тіло пронизав страшенний біль, а в очах потемніло. Вона й не помітила, як полетіла на підлогу і, як не намагався Сергій, підхопити її не встиг.

Маша впала, вдарившись головою. Однак цей біль був ніщо, у порівнянні зі страшною агонією, яка мучила тіло. Жінка й уявити не могла, як тій відьмі вдавалося витримати все це.

— Ти як? — нахилившись до неї, запитав Сергій, але відповіді не отримав. Маша не могла не те що ворушитися, навіть говорити.

— Зараз, — Сергій підхопився і збирався побігти до аптечки, аби обробити розбиту голову Маші та знайти якесь знеболююче. Та коли обернувся, ледь стримав несамовитий крик.

Люди в підвалі валялися на підлозі, повністю обліплені тисячами мух, а через дверний проріз за цим спокійно спостерігав червоноокий чоловік, у якому Сергій впізнав колишнього президента.

Сергій не встиг нічого зробити, як рій із тисяч мух рвонув у їх із Машою бік.