Коли народився кінець

Він що міг сили нажав на педаль газу. Проте ця стара шкапа мало що могла витиснути з себе. Так кілометрів дев’яносто не більше. Стрілка на спідометрі на більше й не зирилась.

- Чорти б побрали цю таратайку! – у відчаї вигукнув водій.

Його переляканий погляд все частіше дивився у дзеркало заднього виду - поки що дорога була пустою. На узбіччях майоріли ледь живучі деревця і пожовкла трава – все це віщувало про наближення.

Мозок у відчаї рахував відстань між ними, а рука мимоволі погладила опуклість живота. Водій прикинув час і відстань. Результати були не втішні для нього – він поряд. А дорога пуста лише через те, що щойно був крутий поворот і картинка зникала уже через двадцять метрів. Отже… Ще й прийшлося зменшувати швидкість до п’ятдесяти, а то зараз він би лежав на своєму брухтові в найближчому кюветі.

Прийшлося знову що є сили жати на газ. Старенька «копійка» смикалась, ревіла, але більше дев’яноста не розганялася.

Що ж, подумав водій, так і буде. А рука знову пройшлася по животу.

Він знову глянув у дзеркало і… побачив. Побачив те, що мав побачити, але те, що до останньої миті не надіявся побачити. Побачив його.

Він біг по осьовій – прямо, як завантажений по максимуму танкер йде своїм курсом. Жодного руху в бік, тільки прямо. Тільки ціль. Всі рухи тіла ідеальні і, ніби наперед виважені. Видовище, що варте уваги.

Водій дивився на свого переслідувача секунд десять, коли до нього дійшло, що не варто втікати – марно. Та й куди ти побіжиш в такому становищі, хіба що он до того деревця, якщо проїдеш ще тридцять метрів, а наступні п’ять пройдеш на своїх двох.

Він все одно наздожене, зараз, чи в наступну мить. Це не має значення, є факт. І якщо він наздожене, то легко зупинить авто, навіть на такій швидкості. А як це може відбитися на ньому водій розумів. Він зразу уявив картину: що ось відчуває страшенний удар позаду і машина (цей металобрухт) різко зупиняється. Тріщить підвіска, не витримуючи навантаження, а водій по інерції вдаряється об кермо. Обличчя перетворюється на суміш болю в перемішку з кров’ю. І ще… рука лягла на живіт.

Він нажав на гальмо.

Завищала резина і зад «копійки» понесло. Водій закрутив кермом, намагаючись впіймати дорогу. Проте в цьому випадку це було те саме, що й намагатися впіймати вітер. Він бачив себе викинутим з дороги... коли машина різко зупинилася – намертво.

Водій глипнув у дзеркало. Так і є – він. Це він зупинив авто одним рухом. Одним спокійним рухом, поклавши руку на багажник і трохи надавивши. І все. І зуби хлопця за кермом ледь не повилітали на панель.

Переслідувач - істота, що стояла біля задка машини почала йти до дверцят з боку водія. Хлопець перелякано стежив за цим рухом.

Жах.

Лише жах охоплював його, забираючи останню надію на спасіння. Він положив руку на живіт і заплющив очі. Тепер потрібно тільки чекати.

За три дні до того

Хлопець двадцяти років, по імені Олег, йшов вулицею. В нього був чудовий настрій. По інакшому тут і бути не могло. Вчора він познайомився з класною дівчиною, сьогодні виграв в лотерею п’ять тисяч гривень. Він навіть боявся уявити що буде завтра. І до цього всього додавалася погода, що могла додавати лишень позитиву і нуль десятих негативу.

То ж чому не радіти?

І він радіє. Він хоче закричати на весь світ про свою радість, але стримується. Розуміє, що інші не розділяють його емоцій і можуть зрозуміти не так. Він мусить радіти тихцем, посміхаючись в свою випецькану борідку.

Олег навіть не помічає злобливих поглядів, що вже тривалий час стежать за ним. Та невже їх можна помітити, коли за ним стежать Ці.

Хто ж такі Ці?

Ця історія сягає своїм корінням ще в незапам’ятні часи. В часи коли люди ще не володіли нічим таким, що б так безжально нищило їх.

Вони з’явились на нашій планеті тоді коли люди свято вірили в богів Олімпійців, робили жертвоприношення і ще багато такого, що для людини-сучасної є просто неприпустимим.

Вони довго шукали планету, що зможе породити їхнього нащадка, який приведе їхню расу до нового процвітання.

Корабель плив Галактиками, минаючи їх одну за одною. Вони блукали на задвірках Всесвіту, але так і не змогли знайти ту планету де їхні фібри дадуть паростки.

І коли вони уже поверталися додому, розчаровані й знесилені, сталося диво. Вони наткнулися на дивну систему. Ця система настільки вразила їх своєю крихітністю і жалюгідністю, що вони вирішили пропливти мимо не зробивши жодних досліджень по придатності життя. Причина була одна: в таких умовах життя не можливе.

Проте чомусь вони зупинилися. Щось змусило їх це зробити. Що? Спочатку вони скажуть що колір. Саме так першим був колір. Дивний червоний колір, що так заворожливо діяв на них. Вони дивились в ілюмінатори і не могли відірвати погляд.

-      Якби ж ми могли пустити тут коріння, – сказав один із них.

-      Давай спробуємо, – сказав інший.

Експедиція була відправлена відразу. Знадобилося лише кілька годин, щоб зробити висновок: планета для життя не придатна - немає кисню.

І тоді  інша, набагато важливіша причина, випадковий погляд, звернув увагу на сусіду цієї планети.

- А що там? Дивний колір, чи не так? Наші вчені говорять, що такий колір може давати рідина яку називають «водою».

Результат перевершив усі сподівання. Цей задвірок виявися ідеальним для життя. Було вирішено залишитися тут. Всі показники аналізу планети були приголомшливі. Проте найголовніше було не це. Досліджуючи істоту, що живе на цій планеті було виявлено – вони зможуть дати життя їхньому нащадку.

І розпочалися спроби, одна за іншою невдалі.

Йшли роки, мінялись епохи, а все залишалось на своєму місці.

Все ті ж три дні до

Він занадто пізно зрозумів, якщо взагалі щось встиг зрозуміти. В нього перед очима просто зник світ, немов хтось взяв і вимкнув світло. Зникла реальність.

Думок була ціла купа.

Олег спробував поворухнутися. Марно, він був міцно зв’язаний. Він почав сіпатись, намагаючись зробити хоч що не будь, адже лише в русі людина пізнає життя і має змогу прожити на мить довше.

- Не варто цього робити. Користі ніякої, а нашкодити можеш.

Олег заводив поглядом, шукаючи джерело дивного скрипучого голосу. Він так і не побачив істоту, що говорила таким голосом. Він просто дивився на стелю, що так магічно на нього діяла. Стеля була дивна: червона з коричневими мазками, яка так і манила своєю невідомістю. Здавалося,

що протягни руку і не впрешся в тверду проходу стелі, а поринеш у щось в’язке і невідоме, щось нереальне, але одночасно настільки реальне, наскільки взагалі воно може бути реальним.

- Де я? – запитав Олег.

- На нашому кораблі, – відповів все той же дивний голос.

Тільки тепер він зрозумів, що дивний звук, ніби працюють потужні двигуни, не подих шаленого вітру. Корабель. Який корабель? Де він, чорт би все це побрав?

- Де? Господи, що коїться? Як я сюди потрапив? Хто ви такі? Навіщо я вам здався? Відпустіть мене! – голос Олега зірвався. Він втратив контроль.

Він щосили намагався звільнитися: борсався і брикався…  надіявся.

Я тут помру! Господи Святий, я тут помру! Допоможіть. Думки все страшніші і все більш лякаючі. Мозок не витримував напруження. Здавалося, що ще мить і щось там лусне, виллється і не затече назад. Лусне і настане кінець.

- Господи! – закричав Олег знову, надривно ніби в передсмертній агонії.

Паніка. Паніка. Паніка. Полетіли запобіжники і…

- Давайте! Він готовий! – наказав комусь різкий і скрипучий голос.

Біль яка з’явилася в низу живота була нестерпна. Крихти розуму, що ще жевріли в голові не змогли витримувати це.

Настала темрява. Зникло світло. Чіпляючись за рештки свідомості Олег встиг подумати, що ось він кінець. Кінець.

Рапорт 1. Причина

Це є добра планета. Тут присутні усі життєво важливі елементи. Тут ми можемо жити і розвиватись. Тут ми навіть можемо створити нове потомство. Тут ми маємо шанс.

Вчорашні експерименти показали, що люди (самці) здатні виносити нашого зародка. Їхні організми достатньо сильні, щоб витримати триденний цикл розвитку ембріона.

Це звичайно лише припущення, яке ще не перевірено практично, але слова Малклокухула не підлягають сумніву. Якщо він так сказав, то це правда.

По його словам дані ємності витримають напруження і не мають звикання до ембріону. Малклокухул категорично заборонив вживляти  ембріон самицям даного виду, пояснивши це тим, що в них присутній хімікат «материнство», який спричиняє миттєве звикання і робить розрив ємності і дитини важким. Ризикувати ми не можемо. Нам потрібний відданий нащадок, аби прибуття Мотурунаклана стало швидшим. Вони не можуть чекати довго. Час на Дробуртукруні спливає. Льодовики приступили до захоплення останнього континенту. Ми розуміємо це і зробимо усе від нас можливе… і не можливе також.

Рапорт 2

Ми уже здійснили 2345 спроб. Всі невдалі. Люди не витримують і згорають.

Дані істоти мають великий імунітет. Ми не можемо зламати його. Опір їхніх організмів страшенний.

Відповідь на рапорт 2

Продовжуйте спроби. У нас немає вибору.

Інструкція

1. Зловити людину, самця (яркий представник свого виду 21, безхарактерний, міцний тілом, куций розумом, легко піддається паніці).

2. Знерухомити.

3.Довести до істерики.

4. Запліднити.

5. Звільнити, але наглядати. Наш ембріон повинен відчути дух цієї планети, щоб потім було легше пристосуватися до середовища.

6.Спіймати.

7.Далі плід зробить все сам.

Рапорт 3

У цих істот був занадто сильний дух. Саме тому ми зазнавали невдач. Їхній мозок розумів що несе наше втручання. Вони розуміли, на підсвідомому рівні, що ми підкоримо їх, якщо нам вдасться задумане.

Тепер все змінюється ці істоти слабнуть. Зараз у них йде 1989 рік. По нашим підрахункам через десять їхніх років води будуть ослаблені остаточно.

Необов’язкова частина.

Весь цей час я шукав причину чому зараз, а не тоді? Знаєте хто винен? Вони самі. Їхні ІТ-технології зробили їх слабкими. Без них вони уже нінащо не здатні. В них зламався дух.

Тепер вони наші. Ми їх покоримо.

День 1. Відлік пішов

Він прийшов до тями в тому закоулку де й розпочалася вся ця історія. Олег стояв на тому ж самому місці. Чомусь відразу це збагнув. Здавалося, що нічого й не було. А що було? Якщо подумати, то все те було лиш сном. Сном жахливим і… ні то не могла бути реальність. Він навіть боявся думати, що то була реальність. Його все життя вчили не вірити в це. Інша реальність не існує. Ні, це неможливо. А тут… Так нехай це буде сон.

Проте його щось мучило. Частина його свідомості нашіптувала йому протилежне. Вона впевнено шепотіла два слова – це реальність, це реальність. Це лякало його. Але він чомусь вірив в це.

А потім всі роздуми стали непотрібні так як його знудило. Олег повалився на коліна і вся маса, що зібралася в шлунку за… (Господи, а скільки зараз часу) повалила назовні. Потім ще довго гіркий присмак в роті нагадував йому про це, але то було все другорядним…

Олег підвівся і обтерся рукавом дорогого светра. Раніше він ніколи б не зробив цього, але тепер… Чомусь тепер це можна було робити.

Він пробігся поглядом довкола, шукаючи випадкових перехожих які могли побачити його за цим ганебним ділом. Довкола не було жодної живої душі. Погляд пробіг. Зупинився. Повернувся до одного вікна – другий поверх, третє вікно з права. Кілька секундне розглядання чогось дивного. Нерозуміння, що то воно таке. Скліпування очима, в надії що мара зникне. Впевнення в тому, що нічого там не зникло. Розуміння того що там стоїть. Шок. Переляканий крик. І дія. Яка? Від цього потрібно втікати.

І він побіг. Біг він швидко і не озираючись. Спотикався, підводився і біг далі. Байдуже, що перехожі дивляться на нього як на психа. Потрібно втекти і як найдальше.

Істота, що налякала Олега була все ще там. Її було видно лише по пояс, але того вистачало аби ваша кров зупинилася від жаху, наповнилася ним і, якщо повезе, побігла далі.

Обличчя монстра було гнилим. І то була не просто гниль від не вдало вичавленого прища. То була гниль, що прожила не одну сотню років. Вона гнила століттями не завдаючи клопоту власнику. Вона розуміла що таким чином досягне свого краще, ніж різким бліцкригом проти якого є протиотрута. Століття вона ховалася за гладеньким шаром шкіри, вбиваючи…

Прибулець помирав. Він розумів, що його обдурили. Скоро час його існування завершиться. Але в нього є завдання. Останнє. Яке він виконає, обов’язково. А потім, коли їхній нащадок з’явиться, можна піти й на спочинок. Прибулець зробив спробу посміхнутися – гнилі м’язи відмовилися його слухатися.

Байдуже.

Він думав, що зможе бігти довше, але сидячий спосіб життя дався взнаки. Пройшло хвилин десять, а він уже висолопив язика і повз не швидше за старого равлика. Тож прийшлося перейти на ходу. Це лякало його, але іншого виходу не було. Тай бігти було марно. Він відчував їхню присутність скрізь.

Уже ближче до вечора хлопець зрозумів, що заблукав. Як? Адже він виріс в цьому місті! Він вважав, що знає його!  Але то було так, він заблукав.

Де він? Роззирнутися Олег не встиг. Приступ болю внизу живота повалив його на асфальт, змусивши крутитися як від електрошоку. Було відчуття ніби щось розриває зсередини. А потім… Та ні не можливо… він відчув як в животі щось росте. Саме так, там щось збільшувалося і доволі швидко.

Біль. Залишався тільки біль. І він закричав.

Приступ тривав, а він кричав, навіть не намагаючись зупинитись.

Все зникло так різко як й з’явилося. Всередині ще відчувалося легке поколювання, але та розриваюча і всепоглинаюча біль зникла.

Хапаючись за свідомість Олег повільно поповз до найближчого будинку. Все що йому зараз було потрібно це сон. І цей напівзруйнований дім був саме тим місцем яке він шукав. Там тихо і там немає їх. Поки що немає.

Та то все потім, все потім.

Спав він майже спокійно. Був лише один сон, занадто дивний аби зрозуміти його. А снилося йому ось що.

Він сидить в себе вдома і п’є чай. Ранок, субота, відпочинок. І тут з якось кутка виходить дивна істота, більше схожа на жабу, ніж на людину. Підходить до нього і починає голубитись, намагаючись вмоститись на колінах.

- Татку. Татусику. – промовляє вона і тягне свої маленькі бридкі рученята.

Олег хоче її взяти і тут дещо помічає. В його животі видніється величезна дірка, ніби зсередини вилізло щось велике. Довкола нього море крові і купа кишок. Але від такого я б помер, думає він.

І почали відчинятися вхідні двері…

Більше тої ночі сновидіння не навіщали його.

День 2

Прокинувся він від болі в животі і від того, що блювота почала затікати за комір. Олег підскочив і впав назад. Біль. З рота виливалася жовч в перемішку з кров’ю.

Олег відчував як щось всередині змінювалося. І ці зміни були радикальними і безповоротними. Він прислухався. Було чутно дивний звук, щось тихо тече і чавкотить. Ледь чутний звук. Так собі чмак-чмак-чмак. І ця клята теча, що зводить з розуму. Хлопець знову прислухався, щоб зрозуміти звідки йде звук.

Чмак-чмак-чмак.

Йому здалося, чи справді чмакотіння стало гучнішим.

Чмак-чмак!

Господи, ні не здалося! Він чує його. Він навіть чує з якої сторони йде звук. Він йде десь знизу. Низ живота горів вогнем. І тепер, Олег був у цьому впевнений, там щось рухалось. Він приклав до живота руку і ледь не знепритомнів від несподіванки, а на спині виступив холодний піт. Рука лежала на гладенькій опуклості живота. Такого живота, які часто носять жінки на сьомому місяці вагітності. Олег задер футболку, надіючись, що то ілюзія. Живіт справді був таким як він щойно відчув.

- Я що вагітний? – запитав він сам себе, і відразу уточнив питання. – Але від кого?

Відповіді він не дізнався, принаймні поки що.

Знову жахливий спалах болю. Тепер хлопець точно відчував рух всередині себе. Якийсь клятий паразит ганяв поміж його нутрощів.

Погляд Олега був переляканим. Було видно, що він ніяк не може зрозуміти. Хоча все уже ясно, але він просто не хоче в це вірити. В погляді Олега почали майоріти нотки божевілля.

Він, переборовши біль (вперше і в останнє), підвівся. Треба йти. Треба втекти допоки це не закінчиться. А який ж буде кінець? Байдуже! Головне піти звідси, тому що тут щось коїться. Олег щось відчуває. Щось дивне. Щось живе. Що?

… Чиясь присутність…

Але спочатку є одна справа, яка не приймає відкладань. Він нажав на живіт. Начавив з усією силою  на яку спромоглися руки в той момент. Свідомість побіліла від болю. Він упав, але тиску не послабив. Він мусить це зробити. Паразита потрібно вигнати!

-Не варто цього робити.

-Що? – запитав Олег.

Його мозок ще не зрозумів, що біля нього ворог.

- Чому?

Незнайомець відповів.

- Ембріон якого ти виношуєш наший. Він остання надія нашої раси. Вбивши його, ти накличеш наш гнів. А це занадто жахливо аби тобі розповідати.

Тільки після цих слів Олег зрозумів, що навпроти нього, в кріслі-гойдалці (яке з’явилось тут дивним чином) сидить істота яку він бачив у вікні. Вони дивилися один на одного. І Олег побачив там дещо людське… Що то було він зрозуміє пізніше. Зараз він не знав, що то була звичайна людська втома. Прибулець вже давно стомився носитися землею вишукуючи такого як він.

Олег відчував як страх порціями насичує його кров.

- Хто ти?

- Твій наглядач. Я стимулюю тебе для розвитку нашого нащадка.

- Стимулюєш? Як?

- Породжую в тобі страх. Наші діти краще дозрівають коли ваша кров насичується ним. Вони, так би мовити, їдять його.

- Що ти зробиш зі мною?

- Відпущу.

Олег підвів переляканий погляд, не вірячи у почуте. Прибулець кивнув і кинув якийсь предмет хлопцеві під ноги. Ключі.

- Тікай. Я даю шанс. Надворі стоїть машина, можеш взяти її.

Кілька секунд Олег стояв як вкопаний. А потім підняв ключі (це було важко, заважав живіт, але він зміг) і повільно пішов до виходу. Всю дорогу, а це метрів двадцять, від будинку до старої «копійки» він боявся що позаду з’явиться переслідувач і знищить дивну ілюзію. Проте цього так і не сталося – сьогодні. Олег завів двигун і рушив – істота всередині сиділа тихо.

- Їж мій милий. – прошепотів наглядач.

Він був задоволений. Все йшло по плану.

- Майже кінець.

День 3. Точно кінець

День минув швидко. Настав вечір, наступив ранок, а Олег все їхав, вперед не задумуючись куди. Гроші, які він знайшов в машині стали в цій втечі у великій нагоді.

Невже вони спеціально положили сюди гроші, аби я міг втекти? Ні, такого не може бути? Але це є єдине пояснення! Навіщо їм це? Пояснень Олег не почув, не було кого слухати. То ж він просто їхав.

Під вечір третього дня він зрозумів позаду вороги. Вони переслідують його і скоро наздоженуть… А тоді… Не важливо! Я маю шанс і скористаюся ним.

Марна ілюзія.

… Олег нажав на педаль газу…

… Тепер дивлячись у дзеркало заднього виду він знав, що шансу більше немає.

Переслідувач з гнилим обличчям підійшов до дверцяти.

- Виходь. – сказав він сухим буденним голосом, лише черв на обличчі нервово задриґався від скорочення м’яза, просякнутого гниллю.

Олег покорився. Вилазити з-за керма було важко, заважав живіт, який тепер роздувся до неймовірних розмірів. Було відчуття ніби зайвий рух і черево лусне як перестиглий дикий огірок. Він підвів погляд і поглянув на прибульця.

- Пішли, – сказав той.

І знову Олег покорився. Він не міг зрозуміти чому ось так просто йде за ворогом, знаючи, що добром це не закінчиться. Знаючи, що там на нього чекає смерть. Як він це дізнався? Йому нашептав на вуху внутрішній голос, який не був його голосом. Голос був інший – чужий. Істота в середині нього покорила його. Зламала і так слабкий дух. Він перетворився на маріонетку, якою сіпають туди сюди. Він ніщо. Він простий інкубатор, а за кілька хвилин взагалі перетвориться на купу сміття.

«Чудове місце, щоб померти,» - подумав Олег, дивлячись на сонячну галявину, яку оточували стрункі берези. – «Як в моїх мріях».

Він не знав, що мусить пережити перш, ніж померти…

Біль здолав його за якихось чотири метри до омріяної галявини. Олег упав на коліна і схопився за живіт. Очі ще поглянули на галявину і на відстань яку він уже не здолає, а руки притислись до живота, аби послабити біль. Марно, воно народжується і станеться це зараз.

Повітря наповнилося лускотом: рвалися м’язи і лопала шкіра. Олег закричав. Все довкола покрилося червони кольором. Мозок розривало. БІЛЬ. БІЛЬ. БІЛЬ для хлопця і народження для прибульця.

Олег корчився в судомах, а з черева з’явилася голова. Монстра? Ні, людини! Все було дитяче, окрім одного – погляду. Уже тоді там читався розум, який не даний нам. Ми лише інкубатори.

- Татку, – промовило немовля, дивлячись на прибульця, що стояв поряд і стежив за дійством.

- Так сину, я твій татко – один із багатьох. Пішли до інших татків.

Прибулець нахилився і звільнив немовля з черева Олега, обгорнув тканиною і пішов. Перекошене від болю мертве обличчя хлопця дивилось їм в слід.

…Ми лише інкубатори…

А поруч була галявина. Мрія – якої так він й не дістався, тому що нам це не дано. Ми знищили цю здатність. Настав час інших творити історію. І можливо вона буде омріяна. Але то уже не наша справа.

День після кінця одних. День після початку інших

Він був хорошим наступником. Він зумів втілити мрії своєї раси в реальність. Поступово вони відродилися на новій планеті і отримали нові обличчя… Життя тривало. І тепер вони мали змогу щоранку милуватися червоним кольором, що колись полонив їх на все життя.

Все було чудово. Ми так і не зрозуміли що сталося. Ми просто зникли, так і не навчившись йти до мрії.

Вони наша заміна, яка також зникне. Настане день і в їхніх поглядах червоний колір застигне навіки. Вони розучаться йти до мрії. Так як колись розучилися робити це ми.