Коли я був схожий на Джона Малковича

Зараз пізній ранок, я стою поряд з своїм домом, розбуджений телефонним дзвінком і думаю про Джона Малковича.

Повірте, хлопці, я зовсім не схожий на нього.

Звичайно, якби у мене були відкопилені вуха, а у зіницях плескалася повінь чистісінького божевілля, все було б набагато цікавіше. Втім, коли ти маєш серйозні проблеми з самоідентифікацією у власній довбешці, про безумство краще не заїкатися.

Адже воно перебуває поруч, прямо за спиною, трохи вище правого плеча. Воно живе там дуже давно, почуває себе як вдома і по-господарському ганяє янгола-охоронця за покупками.

Іноді божевілля дає мені шанси, які не в силах реалізувати жодному янголу. Іноді вони працюють разом.

Менше з тим, завтра буде потрібно, щоб вони обоє з шкури вилізли. Якщо у них є шкура, звісно…

Я стою на нижній сходинці ґанку, думаю про Малковича і всіх тих героїв, яких він так безпосередньо й майстерно грав у своїх фільмах. Серед цих персонажів ви не знайдете жодну нормальну людину, а те, що мені належить вчинити найближчим часом було б якраз у його дусі.

Дзвінок, що підняв мене з ліжка та витурив геть, виявився від моєї дівчини. Вона півгодини назад примудрилася потрапити до лабетів поліції і це означає, що всім нейронним зв'язкам, які відповідають за неадекватну поведінку, час продемонструвати, на що вони здатні. Знаючи, який шлейф сумнівних справ тягнеться за нами обома, я маю придумати щось неймовірне, щоб витягнути Ему із залізної хватки полковника.

Але про усе це можна розміркувати трохи пізніше. А зараз я стою на сходинках в одному халаті і невеликий жук плексигласу, прикрашений з боків чотирма помаранчевими пропелерами, падає мені на руку з безхмарного вранішнього неба. Він надсадно дзижчить чотирма крихітними двигунами і нічого не знає про божевілля, а просто виконуює закладену програму, слухаючись волі господаря та його останнього заклику про допомогу. Я трохи гойдаю долонею, витягаючи руку трохи вище – у жука, мабуть, трохи порушена система гіроскопування.

Він прилетів здалека. Його вбудована камера навіть не сфокусувалася на моєму обличчі, отже – акумулятори здихають. Мікроптер завмер у повітрі і на останньому видиху гепнувся на долоню. Клацає кришка, розтуляючи паз з крихітною флешкою. Моє божевілля прочитує інформацію безпосередньо, не чекаючи, поки я вставлю носій у роз'єм планшета.

Розібравшись що до чого, божевілля підбадьорююче ляскає мене по плечу.

Я дійсно маю придумати хитру приманку, інакше кепська справа. Не бачити мені моєї кралі, як своїх вух.

Шкода, що ці самі вуха у мене не відкопилені!..

Годі й казати, наступний ранок приніс мені масу «позитивних емоцій».

- Стій, мерзото!.. Стій! Куди подівся? - Кур'єр занадто квапиться, надто поспішає мене убити. Але вбивати потрібно було раніше, до початку розмови. Тепер він гаркотить, сподіваючись, що від його криків я занервую і зроблю помилку. Будь-хто припустився би цієї помилки. Однак, не бере до уваги, що будь-хто – це я. Він прорахувався, сподіваючись, що перед ним середньостатистична людина: я несповна розуму. Як і всі (або майже всі) персонажі Джона Малковича.

Так, і я зовсім несповна розуму, коли хтось зазіхає на моє особисте, дорогоцінне. Я веду небезпечну гру, і хай він волає на всі заставки, свій шанс він втратив.

- Ти навіть не уявляєш, що я зроблю, коли дістануся до твоєї печінки! Ти у мене здохнеш, як собака!..

- Стеж, Борисе! Він йде, наразі драпоне з хати, - це каже другий кур'єр.

На відміну від свого напарника, він намагається шепотіти, хоча його зв'язкам, запаленим від наркотиків, таке навантаження вочевидь понад силу.

- Не заважай! Нікуди він не драпоне, поки у нас його валіза з героїном.

- Думаєш?. А-а… Зажди! Точняк, це ж наша валіза… я мало не забув за неї.

- Дене, ну, заткнися ти вже наразі! Ця паскуда небезпечна. Чорний Іван сказав, він був кілером.

Тихий шелест мостин під ногами, взутими у важкі берці. У відчинені двері колишуться завіси жовтим тюлем, що тільки-но проштрикнули стволи помпових рушниць: дві тіні крадуться по напівтемних кімнатах, намагаючись виявити здобич…

Ще б гаркотіли поменше - і можна було б років з «надцять» тому, навіть знайти для них таку-сяку справу, подумав я, криво посміхаючись. Йолопи.

- Цить!.. Дивись-но… та він у ванні! Бачиш? Ну, всьо. Попався гад!

Колись, через тисячу років або роком пізніше, я неодмінно вийду на пенсію, і стану вечорами розповідати ці історії онукам, пропускаючи чорні моменти, що можуть налякати чи зіпсувати настрій, але діти, звісно, не повірять жодному слову – конфлікт поколінь, знаєте.

Авжеж, я прикрашатиму. Казатиму, що за мною ганялися всі гангстери від Львова до Свердловки, а спецслужби стежили за кожним моїм кроком за допомогою дронів і кожен другий день посилали на захоплення групу спецназу. І, звичайно ж, я не забуду згадати, що геть усі приміщення в нашій домівці я зробив прохідними, щоб завжди можна було зайти супротивникові до дупи.

Старший онук у черговий раз мені скаже: «Дідо, ти нам протуркотав всі вуха зі своїм Малковичем! Ти краще зізнайся, що тобі нудно на пенсії, і ти вигадуєш для нас ці дурниці!»

Але я розповідатиму історії та підсміюватимуся над віддзеркаленням мого божевілля в їхніх очах.

- Відчиняй двері.

- Слухай, ми ж не збиралися його вбивати? Так собі… налякати хіба…

- Дене, стули пельку, заради бога, бо я вколошкаю і тебе разом з ним!

Ці йолопи пересуваються надто повільно. Ден, що молодший за партнера, обережно береться за ручку дверей у ванну. Мабуть, він уявляє, що діє абсолютно безшумно. Ручка рипить так, що чутно на протилежній вулиці.

- Чорт забирай! Це ж халат висить на мотузці! А на нього дме вентилятор!..

- Він обдурив нас? – перепитує хлопчисько Ден.

- Срака гребана! – в люті Борис відкидає ногою вентилятор.

Усвідомивши, що станеться далі, він обертається та стрибає вперед, якраз, щоб встигнути розгледіти фігуру у напівтемряві коридору.

- Ось!.. Он він!.. - волає Ден. - А-а-а!!! Трясця!!

Я завжди намагаюся грати чесно. Певна річ, ви розумієте, що, маючи справу з СБУ, ФСБ, Інтерполом, бандитами і бойовиками, недобитками з Донбасу, чесна гра – це розкіш, подібна до білого роллс-ройсу, який котить по вибоїнах десь Троєщиною. Безглуздо, непрактично та виразно пахне відсутністю розсудливості.

Жоден нормальний онук не слухатиме подібну нісенітницю. Адже з першого погляду ясно, що жарти із згаданою мною публікою завжди мають паршивий кінець. Особливо, коли жартівник запропонував за валізу чистісінького героїну кілька пачок фальшивих десятитисячних доларових купюр.

Втім, справа не в героїні.

- Що, загубили мене? – виставляю ляльку вперед.

От як, виявляється, корисно тримати вдома парочку забавних манекенів для одягу…

Бум!!! Бум!!

Промазати з дробовика може і снайпер, якщо стріляєш з десяти метрів. Але Борис не схибив, як і його підручний: сильні хлопці, мушу визнати. Постріли відкинули манекен вглиб коридору, і непрохані гості дозволили собі на мить розслабитися. Це вони даремно зробили. Нервують, дурні. Тепер досить висунути руку у двері спальні… обидва стоять навпроти дверей ванни – тут впорається навіть моя сліпа бабуся, якщо захоче.

Тр-р-ра-та!!

Черга з автоматичного Ельфа-2 з підвищеною скорострільністю розпорює грудну клітину Бориса.

Тр-р-ра!!

Місяць поспіль я згадуватиму здивований вигук Дена, який за чистою випадковістю отримав кулю в мошонку. Переоцінив південно-східний картель виучку своїх кур'єрів. Правди нікуди діти.

Я викотився з кімнати і зробив ривок по коридору, сподіваючись, що тупуватий Ден надто сильно зайнятий своєю мошонкою і не встигне вистрілити ще раз.

Кур'єр навіть не дивився в мою сторону і це було просто чудово, тому що мені вкрай була потрібна інформація. Її отримати слід було раніше, ніж Ден відкине копита.

- А тепер я тебе катуватиму, - сказав я, стаючи над кур'єром, що скорчився. - Втім, маєш можливість померти швидко.

Валіза з героїном лежала на журнальному столику, саме там, куди його поклав красунчик Ден.

Ну, навіщо, дурні? Ну, навіщо ви переглядали купюри на світло? Ви б ще сюди агрегат для визначення фальшивок притягнули! Вам-то всього було потрібно забрати товар назад. Ну, не задоволений клієнт якістю. Ну, сплатив неустойку новенькими хрусткими папірцями…

Ні ж, грім би мене вдарив! Які недовірливі попалися співробітники картелю!

Що мені робити з цим семикілограмовим шкіряним чудовиськом, щільно забитим кульками з очищеним наркотиком?

Істину вам кажу, коли вийду на пенсію, скажу своїм онукам: «Знаєте, малюки, у вашого діда одного разу в руках опинилася ціла валіза чистісінького героїну. І знаєте, як він нею розпорядився? Так, на жаль, як повний дегенерат!»

Я зателефонував начальнику одного з оперативних відділів СБУ, що ганявся за мною останні пару років, і запропонував приїхати, мовляв, маю для нього до біса цікаву пропозицію.

Полковник Семецький, коли дізнався, хто з ним говорить, трохи не проковтнув власного кашкета:

- Швидко ти працюєш... Домовилися, чекай, - буркнув він у слухавку, і я майже відчув, як ворочається звивина в його мозку. – Ти лише пильнуй за собою там, не щезай… Будь ласка…

Я спостерігав за пристрастями, що розпалювалися у грішній душі полковника, та розпинали спокусами.

- Я тебе теж завалю, якщо ти не припиниш тинятися повз мого столу та моєї валізи!

- Не завалиш, це тобі нічого не дасть. – Семецький адресував мені похмурий погляд і, важко зітхнувши, плюхнувся у крісло навпроти журнального столика. Валіза з дванадцятьма поліетиленовими упаковками героїну, все також апетитно розкрита, обіцяла великі неприємності.

- З якого біса, Павле, ти вирішив, що я відпущу твою дівчину замість цього барахла? – Полковник скривився, маючи на увазі, що таким поганим хлопцям, як я, він нічого не заборгував, навіть якщо погані хлопці роблять поліцейському відділу велику послугу. До того ж, Семецький був розумний, а це означає, що навколо будинку вже зайняв позиції штурмовий загін. Проте полковник ясно і чітко усвідомлює, що для мого божевілля якийсь там загін не перешкода. – Я можу забрати і тебе, і валізу, ти знаєш про це? І не розмахуй тут своєю пушкою, я до тебе у гості не напрошувався. Відбитки пальців розкажуть все, про що ти замовчуєш.

- Максе, ми сто років знайомі. Я можу спокійно зарити трупи і забрати чортовий героїн. Але я цього не зробив.

- Геть не зробив! Навіть при твоїй крутизні витягнути Ему з мого будиночка дуже важко. Я б сказав – просто неможливо. – Семецький знову піднявся і почав ходити перед столиком, підмітаючи дощату підлогу подолом свого довжелезного плаща. Його важка хода примушувала деренчати посуд на кухні. – Ти збирався сказати, цим хлопцям, - він махнув рукою у бік коридору, - що невдоволений товаром. Віддати неустойку фальшивими купюрами, а потім дочекатися коли вони заберуться геть і простежити їх шлях до перевалочної бази.

А вже потім, маючи на руках козирі, повідомити про це мені. Правильно я мислю?

- Абсолютно, - погодився я. – Твоя прозорливість просто не знає меж. Але один з кур’єрів мав нюх на фальшивки.

- І кур'єри трохи розсердилися, - підхопив полковник, зупинившись. - Тільки вони не знали, з ким мають справу. Ти ж, Павле, вбив більше людей, ніж всі російські "Гради" на Донбасі разом взяті. Пробач мені Боже! – і слава богу, як-то кажуть!..

Я тільки розвів руками. Макс Семецький на відмінно знає свою справу мисливця за наркобаронами. Ось тільки він занадто принциповий, має свої слабкості і знає, що я у своєму житті не продав жодного міліграма погані.

А ще він тримає за яйця мою дівчину. Тобто він тримав би її за яйця, якби вона була мужиком.

- І ти мені хочеш щось запропонувати? Привести мене до курника цих поганих дилерів? Я без тебе їх знайду. Чому я теперка повинен мати справу з якимсь кілером? А ти знаєш...

- Знаю, Максе, - встряв я. – Нормальних людей я не вбиваю, навіть коли мені платять. Точніше. Вбиваю – але … намагаюся не до фінального кінця.

- Пишаєшся тим, що ти кілер, який працює нечисто? – гмикнув Семецький. – Так можна і роботу втратити, хлопче. А ще, я думаю, що тобі слід про неї забути…

- А ще я твою дупу колись врятував, - це був заборонений аргумент, але плював я на джентльменство.

Будь-хто скаже, що ця справа давня. Навіщо запудрювати мізки онукам всякою нісенітницею? Війна в Афганістані, війна в Югославії, війна в Іраку і Сирії. Ну а тепер війна в Україні, звичайно.

Колись, коли ваш дідусь був молодшим, у нього була блискуча зіркість і найшвидша реакція в усьому полку. Афганські горці-повстанці тільки чудувалися – як він встигає впіймати кинуту гранату, і кинути її назад, поки вона не вибухнула? Спритний хлопець! Хіба що від пострілу з гранатомету ухилитися не вмів. Але тут вже, як пощастить.

Загалом, в тому бою Павлу Журбі пощастило, а його ротному Максу, який сусіднє кулеметне гніздо тримав, - не дуже. Пустили горці з ГПР- 7 постріл прямо у просвіт між мішками з піском.

Що тут залишалося робити? Вискочив Павло зі своєї криївки – вона трохи вище була – і саднув чергою з АКСА по вірогідній траєкторії снаряда, що наближався. І, знаєте, поцілив! Постріл вибухнув буквально за три метри до піщаного бруствера. Шуму було багато, але втряслося, інакше залишився б радянський секрет без оперативного командування прямо в розпал атаки моджахедів.

Павлу тоді ще медаль дали, а Максу цілий орден за вдало проведену операцію – один з небагатьох в цій ганебній війні.

Семецький, після того, як все закінчилося і вони вже розвалилися в кузові шістдесят шостого, в очі йому подивився так дивно і фотографію дістав. А там - дівчина з двома малюками на руках.

«Ти брешеш, дідо, - скажуть онуки, - ти все вигадав. Ти не був в Афганістані. І в Чечні теж не був. І в Грузії. А тим більше у Сомаліленді».

Еге ж, нове покоління росте, окаті – просто як їхній дідо у молоді роки. Ема ж попалася випадково. Не встигла відстежити одну-єдину камеру спостереження на Хрещатику. Кмітливий Макс, ясна річ, скористався її помилкою – влаштував засідку за всіма правилами, бідна дівчинка ледве встигла відіслати до мене аварійного дрона, склавши дуже зворушливе тридцятисекундне послання. Полковник тримав її у себе вже три дні, чекаючи з моря погоди.

Можливо, ці наркоторговці чимось особливо прогнівили небеса. Наші шляхи з Семецьким перетнулися, і тепер у них не залишалося жодного шансу. Трохи посперечавшись із-за майбутньої долі валізи, ми вирішили, що завтрашній ранок чудово підходить для операції по знешкодженню перевалочної бази дилерів. Поза сумнівом, база була наповнена озброєним до зубів бандитами, як рада – депутатами під час ухвалення закону про недоторканість, але Макс сказав, що гуртом і батька бити легше.

Мені здалося, що він щось переплутав у приказці, але заперечувати у цій ситуації було собі дорожче. Ще передумає і буду штурмувати базу самостійно…

Я дуже бажав, щоб Ема до нас приєдналася, але хитрий сбушник, єхидно посміхаючись, повідомив, що вона підвернула ногу, втікаючи на підборах від його спецназу і навряд чи виявиться серйозною помічницею.

Дивовижний квітневий ранок зустрів нас на розвилці трас Полтава-Харків-Донецьк. Раптова скромність Макса, який обмежився всього лише п'ятьма спецназівцями в якості групи підтримки, викликала здивування

Можливо, інша частина його відділу, дізнавшись, хто заварив цю кашу, у терміновому порядку подала заяву на позачергову відпустку?

Чорний мікроавтобус стояв на узбіччі солідно та переконливо: вистачало одного погляду, щоб зрозуміти – від його пасажирів краще триматися чимдалі. Я витягнув спортивну сумку із спорядженням з багажника і розплатився із переполоханим водієм таксі. Той одразу ж стрибнув за кермо та газонув з розвилки так, ніби за ним біси гналися.

Отже, карти здані. Обережно крокуючи по мокрому від недавніх дощів асфальту, я перебрався на протилежний бік траси, і тихо розчинив двері автосалону.

- Ти шо, здурів?! – оцінивши в першу чергу моє вбрання, Семецький, мабуть, вже лаяв себе подумки за наказ спільного штурму з незрозумілим для його штурмовиків придуркуватим гавриком. – Ти вирядився пасхальним кроликом?

І правда – в інших хлопців просто очі на лоб полізли від пасхального кроля, що зненацька з’явився у дверях. Деякі інстинктивно схопилися за зброю, але за мить ними заволодів дружний регіт.

- Квітень на дворі, і, можливо, що наркобаронам також близький дух Пасхи…- з усмішкою, я витягнув з нагрудної кишені блискучого жука і протягнув полковникові. - Якщо зі мною що-небудь станеться, передай його Емі, будь ласка. Там новий запис на карті. Скажи, що діти у бабусі, а її улюблені квіти я полив.

- Сам передаси, - зло буркнув Макс, роздивляючись мікроптер так, ніби він міг його вкусити та заразити вірусом Ебола. - І, до речі, якщо ти не спромігся заглянути в енциклопедію, я скажу, що жодних пасхальних кроликів в Європі не було.

- Ну не міг же я вбратися пасхальним яєчком? У ньому губиться геть уся пластика. А я люблю гарну фізичну форму… До того ж, я все одно піду першим: доки вони з подивом роздивлятимуться мій труп, ви можете без зусиль перестріляти їх з "Валів".

Макс заскреготав зубами:

- Я так і знав, що не варто брати у команду божевільного. І "Валів", до речі, у мене немає.

- А ви насправді стежите за мною з супутника?

Полковник не звернув на мою репліку ані найменшої уваги:

- Краще скажи, чому Ема потрапила в поле обзору камери? Ну, йшла вона кудись там, вбивати якогось виродка. Вона ж начебто із здоровим глуздом, я це ще тоді, на вашому весіллі, побачив, що вона єдина адекватна серед твоєї туси… Ні! Обов'язково потрібно було лізти!.. Що теперка буде?

- Відомо що. Ми їх всіх завалим, - відповів я з ентузіазмом.

Семецкий роздратовано смикнув важіль передач і дав по газах. Уся команда бравих хлопців сиділа як заворожена та слухала діалог свого начальника з пасхальним зайцем.

Один з хлопців, судячи з виду, старший за віком, нерішуче кашлянув:

- Пробачте, босс, - сказав він несподівано високим голосом. – А що ви робили на весіллі у цього… перепрошую… ммм… кролика?..

- Я був свідком, - пригнічено сказав Макс і додав швидкість.

- Він ще дітей моїх хрестив, - додав я і дістав з сумки "Форт-224", - і, потрібно відмітити, здоров'я вашому начальникові цей захід не додав.

Після цих слів я дико засміявся, із задоволенням роздивляючись пики спецназівців, що витягуються.

- .Бачиш, онде, ліворуч по коридору.

Тра-та-та!..

- Справа.

Тра-та-та!..

- Ще один сховався у підсобці.

Макс задумливо дивиться на мене і дістає гранату Ф-1. Напевно, важко дивитися в очі людини, якщо на ньому здоровенна рожева маска кролика, подумав я. До речі, під цю маску відмінно ховається посилена армійська каска, а під пасхальним костюмом можна без проблем укрити бронежилет шостого рівня захисту.

Макс дивиться мені в очі, потрібно помітити, це у нього чудово виходить, і вдячно киває. Така вже ця людина, завжди бачить суть речей, навіть коли вони схожі на чортзна-що.

Ба-бах!!!

Нутрощі підсобки перетворюються на окремо взяту філію пекла в Україні. Зараз в моїй країні багато таких філій, але ця одна з феєричних. У дверний отвір вибухом виносить спотворений АК- 104 і ще якісь малоприємні клапті, що секунду тому були дуже шанованим начальником караулу в цій дірі торговців драпом під Горловкою.

- Ліворуч!

Тра-та-та!..

- Справа!

Тар-та-та!..

У мене в руках штурмовий пістолет-кулемет "Форт-224", останній писк збоченої конструкторської думки вітчизняного оборонпрома. Полковник же більш старомодний, він озброєний двома "Форт-17" з довжелезними збільшеними магазинами на 22 патрони, що цілком складають конкуренцію моєму гібриду.

Зазвичай, начальники відділів не лізуть у бійку попереду своїх підлеглих, але тут особливий випадок. Та і не міг Макс залишити поле битви за пасхальним зайцем. Спецназ підтримував атаку з флангів, не даючи дилерам відправити групу бойовиків нам у тил. Старший цих крутих хлопців, лейтенант Ковальський, спочатку косився на мене з недовірою, але варто було мені вилізти з мікроавтобуса і, перевалюючись, попрямувати прямо до броньованих воріт центрального ангара дилерів, у нього щось цвірінькнуло в голові. Чи його діти вірять у пасхальних кроликів, чи сам він досі пише листи Санті, але після того, як почалася колотнеча, лейтенант зробився моєю тінню, випереджаючи навіть всюдисущого начальника. Мабуть, він милосердно думав, що дурнів потрібно прикривати з усіх боків і згори теж. В усякому разі, коли на даху ангара з'явився снайпер, лейтенант зняв його зі свого "Вепра" раніше, ніж я встиг сказати слова вітання, і цим дуже піднявся в моїх очах.

- Ліворуч.

Тра-та-та!..

- Спра… Ліворуч!.

Тра-та-та!..

Вціливши в охоронця, полковник послав мені нищівний погляд.

- Будь ласка, уважніше, Пашко. Я розумію, що у тебе під костюмом схована ціла Кенігсберзька фортеця, але у мене звичайний броник… Всім змінити магазини. Рядовий Ляшко, перезаряджайте дробовик!

Заслін охорони в ангарі виявився насправді дуже серйозним. І патронів вони не жаліли.

Тра-та-та!..

Бум! Бум!..

Тра-та-та!..

Ба-бах!..

Бум! Бум!..

- А-а-а! Суки!!!

Бум!..

Тра-та-та!..

Ба-бах!..

- Замочу!!!!

Бум! Бум!..

Тра-та-та!..

А потім Макс Семецький:

- Ковальский не витрачай даремно гранати! Вони що - казенні?

Ба-бах!

- Ковальский, я кому сказав?

Тра-та-та!..

Бум!..

Тра-та-та!..

- Здається, що все, полковнику. Скільки ж їх тут було?. Ціла рота, напевно!

- Що тепер? – Коли ми відчистили передбанник від супротивника, Семецький вирішив дати слово партнерові. Не думаю, що його серйозно цікавила моя думка: він таким чином підкреслював власну демократичність і повагу до підлеглих і родичів. Він зазирнув за кут коридору.

У тьмяному світлі заґратованих ламп можна було вгледіти залізні сходи вниз. Ясно, що ангар має підземний поверх, можливо, навіть не один – це ж наркоторговці, врешті-решт. Внизу сходів був невеликий майданчик з дверима.

– Може, варто викликати підкріплення? Ти мав рацію, - сказав Макс.

- А ще я, куме, маю ручний кулемет, - я красномовно тряснув "Фортомом".

Макс по-звірячому посміхнувся, показав все тридцять два зуба і кивнув двом спецназівцям, які складали наш другий ешелон:

- Ковальский, у тебе, здається, завалявся пластид?

- Таку вибухівку на завдання брати заборонено! - рапортував той. – Ви ж самі нам заборонили, після того випадку…

- Не придурюйся, будь ласка, лейтенанте, - підкреслено ласкаво сказав Макс і тут же гаркнув. - Щоб цих дверей за хвилину тут нахєр не було!!!

Чорний Іван, нинішній глава південно-східного відділення картелю, нервово вслухувався у розриви гранат на верхніх поверхах притулку. Перед ним стояли три босса і начальник охорони та непевно щось бурмотіли, намагаючись дати пояснення погрому, що вчинили поліцейські. Один огрядний, других два струнких, а начальника відрізняв маленький зріст. «Найгірше, що все вже сталося, - подумав Іван. - Мені би дати драла, а цих дегенератів відправити би нагору… може, затримають спецназ ще на пару хвилин. Але краще полегшити собі та їм життя…».

- …хто? Хто на вас напав? – гнівно перепитав Чорний Іван та витяг швидко свою руку вперед. – Пасхальний кролик?!

Бах!!

Тіло одного з худих боссів рухнуло на чисту підлогу. Чорний Іван ще раз піднімає руку з «Глоком-17»:

- Повтори ще раз!

- Кролик. Великий, собака... – ледь вимовляє другий, огрядний босс.

Бах!!

- У мене, напевно, щось із слухом. Не можу розчути, - каже Чорний Іван та проводжає поглядом падіння другого тіла, що лише мить тому назад було живою людиною. Друга мить – і воно важко випростовується, з голосним стукотом, на вже брудному від крові килимку.

- Там спецназ, - каже глухо начальник охорони, з його обличчя геть щезає рум’янець. – Не менше десяти. Озброєні стрілецькою зброєю, підствольними гранатометами…

БА-БАХ!!!

Це могла бути лише вибухівка, якою вщент рознесло двері.

- …і пластиковою вибухівкою типу С- 4, - продовжив він, обтрусивши з голови вапно, що обсипалося. – Що накажете робити?

- Ммм… Ну, як «що»? Якщо серед них є кролик, нам знадобиться паска і парочка фарбованих яєць! Не з порожніми ж руками на гостини запрошувати?.. Ви безнадійні ідіоти! Негайно влаштувати "тиху" засідку з чотирьох, а краще з шести! Щоб я побачив на другому рівні тільки трупи! Їхні трупи, звісно, - він важко зітхнув. - Вирушайте виконувати…

Гримнули двері, підлеглі кинулися виконувати завдання.

Чорний Іван ще раз зітхнув, клацнув дверцятами сейфу і з нього похапцем почав скидати пачки купюр та пакети з героїном у величезний рюкзак.

- Командире, тут щось недобре. Занадто тихо…

- Тримайся, Ковальский. Кролика вперед! Але – акуратно…

Я тихо крадуся по коридору другого рівня, і моє божевілля, що було зачаїлося, палахкотить в моїх очах. Воно шматує наркодилерів дев'ятиміліметровими чергами з "Форту". А Ковальский, мій позачерговий янгол-охоронець, завершує справу пострілами зі своєї рушниці.

Обережно продовжуємо просуватися у напівтемну глибину підземного бункера.

- Ковальский, бачиш он ті двері? Дивися... там… тінь… Там хтось ходить.

- Зрозумів. Ляшко, ану перевір!

- Точно, хтось є. Трясця!... Це плащ висить на люстрі. І на нього дме вентилятор!.. Порожньо!...

- Давай перевіримо. Кролика першим.

Тра-та-та-та-та-та!.. - лунає з глибини коридору.

Ні!!! Максе!

Як безглуздо я зловився на власний гачок!

Макс пірнає у дверний отвір, але запізно, і я виразно бачу крізь прорізи маски, як пробиває його бронежилет кулеметна черга.

- А-а-а!!! Гад!!! - Божевілля спалахує лазерним вогником, окреслюючи крізь сльози, що виступили, фігуру з рюкзаком на спині.

Тра-та-т-а-та!...

Кулі рвуть на клапті нарядний рожевий костюм, але сьогодні під ним ховаються два шари кевлара і металокераміки. Дуже важко і незручно, зате здатне витримати практично будь-яке попадання звичайної стрілецької зброї.

У моєму пістолеті-кулеметі саме зараз закінчуються патрони, і я відкидаю даремний агрегат. Немає часу для перезарядки, немає часу витягнути пістолет. Розуміючи, що ця історія добігає кінця, божевілля дає зелене світло.

Смішно, і дуже-дуже швидко перебираючи ногами, Пасхальний Кролик починає набирати швидкість, рухаючись подібно до потягу всередині метрополітену.

В його груди впивається ще одна кулеметна черга, але більше стрілок нічого не встигає зробити. Насунувшись, кролик стрибає вперед та змикає свої пухнасті лапи на шиї наркобарона.

- Не помирай, Максе! Тримайся, тримайся, будь ласка, - кажу я.

Чи Пасхальний Кролик.

- Агрх... Агрх… - червоні бульбашки крові на вустах Семецького, але він хоче щось сказати Пасхальному Кролику.

- Мы вбили їх усіх, Максе! Радій за нас! І навіть цей… Чорний… він також не сховався, паскудо!

- Агрх…

Чи знаєте ви, що відчуваєш, тримаючи на руках людину, яка захлинається кров'ю з простріляних легенів? Напевно, онуки мене не зрозуміють, адже, знаєте, маю сумніви: їхні батьки навряд чи прислухатимуться до свого божевільного татка, що колись був не тільки для них – найкращим у світі Пасхальним Кроликом… Не думайте, що я про це не здогадуюся. Вони, сміючись, слухатимуть мої історії і думатимуть, що я ніколи не ловив свою велику рибу мрії… Онуки ж підсміюватимуться, думаючи, що їхній божевільний дідусь придумав собі відмінну біографію.

- Тримайся, Максе… - благально шепоче Пасхальний Кролик.

Чи то кажу вже я, схилившись над полковником СБУ та своїм кумом водночас.

- Ковальский! – гукаю хлопця.

Розумієте, я лише хотів, щоб з бабусею майбутніх моїх онуків не сталося зайвих неприємностей... У прийдешньому вона буде дуже гарною бабусею, хоча наразі і кіллер. От і все, що хотів я.

Чи Пасхальний Кролик?

Просте бажання кіллера на Пасху…

- Агрх... Павле…. – Семецький ледь чутно промовляє моє ім’я. – У мене флешка. Встав її в микроптер і… Агрх!.. відішли до штабу. На ній дещо записане. Порушення протоколу. Вони будуть зобов'язані відпустити Ему...

- Тихо будь, Максе. Не ворушися, друже. Все буде....

- …не в порядку… - шепоче Семецький, створюючи нову червону бульбашку.

- О, боже! Чому ти говориш! Замовчи, тобі не можна, Максе!.. – я обережно відтираю йому долонею криваву піну. – Ковальский! Нарешті!! За тобою – як за смертю!..

- Я тут! – метушиться Ковальський. – Ось адреналін, ось кардіодрайвер, знеболююче… ще комплект хірургічних наноботів! От, блін… він втрачає свідомість – це дуже зле… Запускайте наноботи!

- Якого біса, Ковальский? – я не приховую здивування, приймаючи до рук пристрій, схожий на закритий циліндр, розміром з мій «Форт». – Звідки у тебе портативний кардіодрайвер? Це ж – начебто засекречені технології, хіба ні? А наноботи?!

- Так… Це... натисніть на червону клавішу раз, потім різко на дві зелені! Так! І на срібну разок… Вколюйте.

- Куди?

- В руку, у вену, скоріше запрацюють. Обережно, наразі вилізе голка. І почне сама вприскувати під шкіру мікрокапсули з наноботами…

- А ті вже самі розчиняються і проникають у пошкоджені мембрани, ремонтують, регенерують?

- Так. Разом із швидкістю крові, - каже Ковальський та визволяє руку Макса для уколу, а потім, простежуючи за голкою, починає знімати бронежилет.

- Он як… Ти полковника точно зможеш полагодити?

- Гадаю, так. Це ж Семецький, адже він практично безсмертний,- з цими словами він всаджує в груди, в область серця Семецького, шприц з адреналіном.

Полковник розплющує очі, наповнені подивом та чортовим болем.

- Дай йому знеболююче, Ковальський! Він повертається до тями.. Так ця нанотехніка для мене призначалася? – я звільняюсь від вбрання Пасхального Кролика, не подбавши про маску, дриґаючи ногами у різні боки.

- Так. Начальник велів, щоб з вами - ні-ні. Нічого не сталося. Якщо там щось таке… так наказав з того світу вас витягувати, не дивлячись, так би мовити, на матеріальні витрати… - розповідає Ковальський, набираючи вже у шприц знеболююче та, прицілюючись, робить ще один укол, але на цей раз у вену.

Спецназівець продовжує обережно, але здирати з Макса бронежилет, поки той несподівано не підкидає руку догори…

Я рефлекторно підхоплююся на ноги, у моїх руках миттєво з’являється «Форт»! Ковальський же хутко хапає полковника за руки, навалюючись на ту, в яку щойно ввів знеболююче!..

Але Семецький лише тицяє в мене пальцем:

- Стривайте, клоуни… чекай, Ковальский... - хрипить він. - Павле, а ти… зніми маску…

Важко відсапуючись, я стягую голову Пасхального Кролика, і моє чистісіньке божевілля йде геть разом з маскою кроля. Щоправда, воно встигає дзеркально плеснутися на прощання у зіницях Макса.

Полковник, харкаючи кров'ю, знову розтягує губи, що спеклися, в усмішці:

- Знаєш, куме… все ж таки… у тебе відкопилені вуха… як у Джона Малковича...