Ім’я надії

— Як довго твоєму світу лишилось?

— Менше, ніж я думала. Але ще дихає.

— І як він? Має надію бути кращим?

— Точно ні… Здається, що з кожним разом стає лише гірше. Проте все ж я дам йому останній шанс. Якщо він його не використає, тоді я одразу все це знищу.

— Що за шанс?

— Спробую створити якийсь… шедевр. Може порятує його.

— Хм, а ще будеш втручатись, прописувати випадки?

— Можливо. Проте сумніваюсь, що це допоможе. Я взагалі уже майже не вірю у цей світ.

Прибула

— Боже, що це таке? — скрикнув чоловік, зупиняючи авто на узбіччі. Щось яскраво-синє горіло в небі, швидко наближаючись до землі. Хвіст від цієї комети лишав по собі блискуче мерехтіння, а сам об’єкт цілився у центр пустелі.

Чоловік дістав телефон та швидко розпочав прямий ефір в Інстаграмі. Ще декілька хвилин тому він ледь міг сфокусуватись на безкінечній смузі, яка вночі була ще самотніша, ніж вдень. Однак тепер подорожуючий відчував, як адреналін розганяє втому і надію на сон.

— Люди, лише гляньте! Щось летить сюди! Це НЛО, чи що?— коментував він, спрямовуючи камеру телефона на невідоме.

БУХ

Це щось врізалось у землю. Хвиля піску здійнялась на метри, а сила удару відштовхнула чоловіка разом з машиною. Однак більше змін не відбувалось.

— Так, народ. Я начебто живий. Але ви це бачили? ВИ БАЧИЛИ?! — його голос зривався на істеричні нотки. Кількість людей на ефірі зростала в геометричній прогресії.

— Нічого не видно, але те щось яскраво світиться. Невже справді НЛО? Як відповідальний громадянин, я перевірю це. Перший контакт дуже важливий.

Помалу чоловік рушив уперед, орієнтуючись лише на джерело світла, бо хмара пилу навколо ніяк не влягалась. Проте дихалось напрочуд легко, немов би повітря було насичене пахощами усіх лісів, лугів та водоспадів. Цей чудесний аромат не зміг би створити жоден парфумер.

— Мені трохи паморочиться в голові, важко йти. Це все дуже дивно, люди, але… Боже милостивий...ГЛЯНЬТЕ!

Нарешті навколо трохи розвиднілося, і якраз вчасно. За два кроки від нього був новоутворений кратер, глибиною у ставок. Однак найхимернішим було те, що всередині виявився прихований зелений оазис. Уся яма була встелена травами, листям, квітами, плющем. Рослини й далі продовжували рости, утворюючи суцільне покривало на дні та стінках заглиблення. Посередині ж цього шматочку раю було дуже багато пуху й пір’я.

— Я не можу повірити! Це якась ілюзія чи міраж. І, Боже, там щось рухається!

Із м’якого покривала показалась цілком людська голова. Потім її власник повільно піднявся та виструнчився. Це була…дівчина. Однак її позаземність одразу впадала у вічі. Волосся кольору золота злегка коливалось у повітрі, тонке тіло ховалось під пухкими переливчастими тканинами, а рухи були плавні й граційні. Але створіння немов відчуло чужу присутність. Прибула спокійно повернулась до чоловіка і підвела до нього м’ятні очі, у райдужці яких загорялись та згасали жовтаві краплинки.

— Я прийшла вас рятувати — промовила вона.

Чоловік упав на коліна, телефон вислизнув з рук та згубився у рясному листі. Усе, що він спромігся сказати, було одне слово: «Ангел».

Раптом довкола почулись сирени, замигтіли червоні та сині вогні, десь згори долинули звуки вертольоту, чиї гвинти швидко розвіяли пил, а з гучномовця прозвучало: «Не рухатись! Нікому не рухатись!».

Дівчина лишалась повністю спокійна, вона чекала. Уже за мить навколо кратера зібралась купа людей у спецспорядженні, усі зі зброєю в руках. Чоловіка швидко відіпхнули від краю та кудись потягли. Наперед вийшла особа в костюмі, тримаючи руки за спиною. Він єдиний був не озброєний.

— Ти розумієш мене? — спитав чоловік.

Дівчина мовчала. Вона трохи насупилась, оглядаючи оточуючих. Небом прокотився грім.

— Вони нічого не зроблять, доки не скажу я, — сказав командир.

— Я прийшла вас рятувати, — повторила прибула. Вона огялнула усіх, намагаючись побачити очі за темними касками. Її чари не діяли, бо обов’язок для людей був понад усе, тому ніхто не посмів опустити автомат.

— Чудово, значить розумієш. Як ти це зробила? — головний обвів пальцем соковито-зелений кратер.

Дівчина перевела погляд на нього, не промовивши ні слова. Усе складалось не так, як вона очікувала, і це турбувало. Вітер почав навіювати запахи дощу.

— Гара-азд, тоді поговорімо в іншому місці, — посміхнувшись, сказав командир, і додав, звертаючись до підлеглих: — Дістаньте її звідти! І розберіться з тим чоловіком. Дві хвилини і їдемо! Ненавиджу грози.

Солдат

— Агов, ти там заснув, чи що? Побігли, зараз привезуть іншопланетяна! — гукав молодик своєму товаришу.

— Та йду я, йду! — огризнувся той, застібуючи тугий ремінь.

— Як ти думаєш: він такий, як його малюють? Тобто зі здоровенною макітрою і все таке? — не вгавав перший далі.

— Зараз побачимо, — кинув на бігу незадоволений солдат.

На першому поверсі був мурашник: повсюди сновигали вчені та військові. Хтось переносив апаратуру, інші бігали з документами, а дехто готував зброю. Вічно пустий сірий майданчик зараз переповнювався голосами, уніформами, сигналами та блимаючими вогнями. І тут залунала пронизлива сирена, а над головним входом загорілися помаранчеві лампи. Приїхали.

Бійці моментально вишикувались по периметру майданчика, вчені завмерли за їхніми спинами. Ворота почали підійматись. Першими на холодний бетон потрапили важкі краплі дощу. Шалений вітер заніс часточку вогкого та наелектризованого повітря. Крізь морок ступили чоловіки у спорядженні. Попереду йшов задоволений командир, з усміхненого обличчя якого стікали водяні потічки. За ним здіймалась сіра куля, який тягли на колесах.

Солдат не міг розгледіти, що там було. Навіть коли кулю провезли просто біля нього, він вглядався з усіх сил, та не помітив і силуету всередині. Проте відчув приємний запах квітів і трав.

Прибула

— Я тут, щоб порятувати ваш світ. Мені треба зробити оголошення,— промовила ніжно дівчина, приклавши до скла руку. Її посадили у великий прозорий куб, розташований у кімнаті з асфальтно-сірими панелями із шліфованого металу, білими стінами й такою ж стелею. Практично усе було помережане лампами-трубками, які морозили своїм блакитним світлом.

— Ваш народ збирається на нас напасти? — спитав командир. Біля нього стояла купка вчених, які щось занотовували. Лише один з них тільки прискіпливо розглядав прибулу.

— Ви мій народ. Я така ж, як ви, — здивувалась дівчина.

— Хм, а у тебе є якесь ім’я?— поцікавився головний.

— Я не знаю.

— Ну ось. У кожної людини є ім’я. Моє — Альберт Дронстак, наприклад. А це значить, що ти точно не людина.

Дівчина мовчала, а серце збентежено забилось. Вона не розуміла, чому її тримають і не дають зробити те, заради чого її створили. Чому усе виявилось складним?

— Хто тебе прислав? — спитав незайнятий професор.

— Та, хто все це зробила. Вона дає вам шанс. Просто я маю...

— Стоп-стоп-стоп. Та?! Тобто це якась…Хто це?

— Я не знаю, як вам розтлумачити. Таке поки заважко збагнути, хоч ви й намагались пояснити це різними релігіями. Але жодна з них неправильна, — неземна посміхнулась.

— Он як! Фантастично… — тихо промовив вчений, схрещуючи руки на грудях. Враз він повернувся до командира: — Дозвольте її оглянути!

— Згодом. Поки постежимо. Я забороняю її займати, містере Крікл, — наказав Дронстак і знову звернувся до створіння: — Ти згадувала якесь оголошення, так?

— Воно для усіх, не лише для вас.

— Ну звісно, краще завербувати увесь світ зразу, правда ж? — процідив вчений, але замовк під суворим поглядом шефа.

— Ми подумаємо, — сказав головний і рушив до підйомних дверей, потираючи перенісся. Він уже передчував кількість нарад та документів. Усі пішли за ним. Лише містер Крікл ніяк не міг відвести погляду від створіння за склом. Здавалося, що він уже ставить мітки для надрізів.

Коли кімната спорожніла, дівчина сіла у центрі куба. Вона подивилась на стіни, метал; прислухалась до дзижчання ламп, чиє холодне світло сліпило.

«Мамо, тут щось не так. Замість радості у них страх. Я не розумію. Чому вони не приймають допомогу? Боюсь, нічого не вийде»

По ніжним, мов пелюстки, щоках побігли перламутрові сльози; волосся огорнуло тремтяче тільце.

Раптом зайшов чоловік у формі.

Солдат

Туплячись у підлогу, він зробив крок усередину. Новина, що його приставляють для охорони іншопланетяна, шокувала парубка. Він не думав, що матиме шанс побачити позаземне. Тепер почав боятись його, через що зарікся дивитись на створіння.

Проте, як тільки він ступив у кімнату, то відчув той надзвичайний аромат знову. Це настільки відрізнялось від їдких запахів хімікатів, свіжого бетону і бензину, що йому хотілось вдихнути на повні груди, та ремінь і затісна форма не дозволяли цього зробити.

Мимохіть він підвів очі. Посеред кімнати сиділа дівчина довершеної краси. Декілька секунд вона стурбовано дивилась на солдата, а тоді освітилась теплою, як сонечко, посмішкою. Сліпуче світло стало м’яким та ніжним, блакить плавно забарвила приміщення.

— У тебе є ім’я? Мені сказали, що у всіх людей є імена, — спитала прибула.

Хлопець остовпів.

— Е-е…я…Алек. А ти… ти знаєш нашу мову?

— Я знаю усі мови…Алеку, — відповіла дівчина, відкидаючи волосся, яке знову літало.

— Ти не така, як ми собі уявляли.

Неземна лише зітхнула. Вона теж не такими уявляла собі людей. Проте вперше вона відчула, що може щось вдасться.

***

— Як робота, синку? — поцікавилась огрядна мила жіночка, ставлячи на стіл тарілку з тушкованим м’ясом.

— Ти ж знаєш, що мені заборонено про це говорити. Але загалом…— Алек досі не міг отямитись від побаченого. Усмішка малинових вуст; волосся, що гойдалось, мов хвилі золота; сяючі очі з рідким перламутром на віях.

— Синку? Ти бува не захворів?

— Ні, просто задумався. Вибач.

— Ох, зараз таке коїться у світі. Сьогодні усю ніч злива була. Багато країн тепер рятуються від повіней, а Венеція взагалі практично уся під воду пішла! А ще…

Проте жінку перервав телефонний дзвінок. Вона швидко похопилась та підняла слухавку. Якийсь писклявий голос щось швидко затріскотів, і чим далі мати Алека слухала, тим більше видовжувалось її обличчя.

— Негайно вмикай телевізор, — схвильованим голосом сказала вона.

Уже через дві секунди хлопець побачив на екрані… ту дівчину! Вона стояла на пуховій подушці серед зелені та квітів. Тоді камера впала у траву. Чорнява телеведуча прокоментувала: «Цей ефір з Інстаграму розлетівся по Інтернету за одну ніч. Досі власник акаунту не з’явився у мережі, і його доля нам невідома. Але де тепер прибулець? Хоч зовнішньо це створіння виглядає мирно, та чи можна йому вірити? Може це попередження про захват? І що чекає нас далі? А тепер про погоду: після злив прийшла пекельна спека…»

— Алек, це що, правда?

Проте хлопець уже гортав стрічки різних соцмереж, де у кожному пості бачив обличчя дівчини та напис: «Я прийшла вас рятувати».

Прибула

— Тебе щось турбує? — спитала вона. Вічно веселий солдат навіював їй тривогу.

— Ти знаєш, що про тебе говорить увесь світ? — відповів хлопець.

Неземна одразу встала та підійшла впритул до скла. Нарешті ще один промінчик надії.

— Той, хто тебе знайшов, зняв відео і воно тепер повсюди. Люди хочуть тебе побачити, почути. Є навіть такі, хто бажає тебе знайти і врятувати. Однак наша влада поки не дає коментарів, чим лише дратує твоїх шанувальників, — пояснив солдат, посміхнувшись на останньому слові.

— Це чудово! Я тут, щоб вас виручити, навчити жити. Якщо усі цього хочуть — то це надзвичайно! Усе ж вона усе продумала, — сміючись мовила дівчина.

— Вона — це та, хто тебе сюди відправила?

— Так. Вона створила увесь ваш всесвіт. Проте ви почали руйнувати його занадто швидко, і вона захотіла знищити усе. Але натомість відправила сюди мене як ваш останній шанс.

— Моя набожна мати буде в шоці, — засміявся хлопець і додав: — Але чорт! Справа доволі серйозна.

— Більш, ніж ви собі уявляєте.

— А є інші всесвіти? Чи принаймні ще хтось, крім нас тут?

— Не знаю щодо всесвітів, але на останнє залюбки відповім, — мовила прибула, зблиснувши очима.

Дівчина провела пальцями по волоссю, дістаючи тонку волосинку. Її вона поклала на білу долоньку. Золота ниточка почала вмить зеленіти та дивно звиватись, видовжуючись і ширшаючи. Враз з неї почали проростати зелені бруньки, які вибухали соковитим листям та пишно-рожевим суцвіттям. Із пелюсток скрапувала вода, яка розбивалась об грубий бетон.

Хлопець не міг відвести очей. У них назавжди закарбувався цей дивоцвіт.

— Крім вас є ще багато чого, просто ви припинили це помічати. Воно зникає через вас, а вам і байдуже.

Неочікувано стебло почало зсихатись і викручуватись від власної немічності, а квіти швидко губили свій колір та пружність пелюсток.

Людина і прибула посмутніли, кожен заглиблюючись у свої думки.

—Як скоро я зможу вийти? — раптом спитала довершена.

Солдат мовчав. Він сумнівався, що її звідси взагалі випустять. Відео назвуть фейком, ситуацію загладять, а дівчину віддадуть тому звихнутому Кріклу.

Раптом його рація зашипіла: «Підійдіть до кабінету Дронстака. Негайно».

Солдат

— Сідай, солдате. Є розмова, — спокійно сказав командир.

Юнак пройшов та сів на край незвично дорогого для себе стільця. Він сильно нервував, але не через раптовий виклик, а через те, що намірювався сказати. Ще й сірі очі командира пронизували та стискали хлопця більше, ніж це робила його форма.

— Ти завжди показував найкращі результати, —розпочав Дронстак. — Тебе рекомендували мені особисто. Я доручив тобі найважливіше завдання — стерегти прибульця. Але що я бачу? Ти піддаєшся її маніпуляціям! Як це можливо, щоб солдат став говорити з тим небезпечним створінням?

Ось тут настав ключовий для Алека момент. Він розумів, що від його слів залежить існування того чуда, а ще й, можливо, усього світу. Якщо йому не вдасться переконати шефа, то лишиться тільки ризик.

— Вона не небезпечна, сер, — насмілився відповісти молодик.

— Що, вибач?

— Вона певне вам казала, що у неї є місія — порятувати наш світ. Якщо ми не…

— Як ти смієш?! — прогримів Дронстак. — Вона уже проникла у твою свідомість. І це не дивно, зважаючи на те, як ти витріщався на її фокуси з рослиною! Я усе бачу, солдате! Усе!

— Але ви будете змушені показати її людям! Ви хоч знаєте, що вже є табір людей, які планують її визволити? Вони готують цілий рейд, щоб знайти її!

— Я це знаю не гірше за тебе. А ще я знаю, що багато хто проти неї. І вони праві, бо ми не знаємо, що вона у собі приховує, яку силу має.

— То чому не дати їй шанс? — зірвався на ноги солдат.

— Бо це загубить нас! — піднявся й Дронстак.

— Або нас загубить те, що ми її не випустимо!

Командир замовк.

— Вона проникла у твою свідомість, солдате.

— Що? Ні! Я… — почав виправдовуватись Алек.

— НЕ СМІЙ ЗАПЕРЕЧУВАТИ! — гупнув по столу Дронстак. — Тебе відсторонено. Забирайся.

Забігши додому, хлопець взяв ноутбук. За декілька хвилин він створив пару нових акаунтів у різних мережах. Ще за дві хвилини йому вдалось знайти групи, де люди обговорювали плани дій. І через 30 секунд у кожній з груп з’явився новий допис. «Якщо ви хочете її звільнити, то ось вам координати її місця знаходження. Дайте їй нас врятувати»

Прибула

Солдата задовго не було. Хвилі тривоги накочували на дівчину, Відчувалось, мов остання надія утікає з рук.

Раптом двері піднялись і показався маленький чоловік у білому халаті. Волосся неземної трохи розпушилось, бо його погляд вона досі пам’ятала.

— Як об’єкт себе почуває? — спитав він, натягнувши на себе дурнувату посмішку, мов говорив з дитям. Він підійшов майже впритул до скла. Ще б трохи і бейдж з написом «Пр. Крікл» дзенькнула по кубу.

Прибула мовчала, бо не розуміла, кого цей вчений назвав об’єктом. Чиє це ім’я?

— Ну що ж, мовчи. Думаю, у моєму кабінеті розговоришся.

Самовпевненість і нав’язливість чоловіка дратувала. В очах довершеної з’явились червоні прожилки.

— Ти казала, що несеш порятунок. Проте останнім часом померло вже чимало людей. Причина тому природні аномалії, їх стало підозріло багато. Ну і це все почалось з часу твого прибуття. Дозволь покажу.

Вчений дістав з кишені телефон. Вона бачила подібний у чоловіка, що її знайшов. Прибула підступила ближче.

На екрані висвічувались перелякані обличчя, заплакані очі, зігнуті тіла. Мінявся лише фон картинок та відео: вода, потріскана земля, пекуче сонце. Проте усі люди були подібні, емоції одні й ті ж: страх, страждання, біль, сум. А через секунду з’явилось фото будинку обплетеного зеленню, що буяла пишним рожевим цвітом. За стебло ледь тримались люди, а хтось уже — ні.

— Декілька хвилин тому ряд країн та островів, які омивають океани, накрили хвилі цунамі. А це хтозна скільки жертв.

Нарешті Крікл вимкнув телефон. Проте усе побачене й далі відображалось на личку дівчини. Її тіло трусилось, з очей потічками котився перламутр, сяйво зіниць зникло. Навіть її розум не знав, як реагувати, і тому видавав одне: «Неправда. Мамо, як це?».

— Тебе трусить? Що ж, може скажеш, де буде землетрус чи, можливо, зміщення плит? — продовжував посміхатись Крікл. — Та-ак, скоро ти-таки потрапиш до мене.

Прибула вже не слухала. Голова й далі безупинно розривалась: «Як це, мамо, як це?».

Солдат

Дістатись до секретного об’єкту було важко. Натовп людей практично не давав машині рухатись. Усі йшли в одному напрямку — туди, де мала б бути прибула.

Кинувши авто на дорозі та прихопивши наплічник, хлопець побіг. Звідусіль його слух пронизували галас та скандування, а гуркіт неба лише посилював ефект. Темні хмари змушували забути про те, що сонце колись взагалі існувало. Проте рух не припинявся, а лише пришвидшувався.

Алек непомітно відокремився від людей та направився до запасного люку, про який знали лише бійці. Спустившись, він навпомацки натяг на себе форму. У його голові склався чудовий план, який мав бути втіленим, чого б це не вартувало. Аби лиш сталось так, як він собі продумав.

Вийшовши на головний майданчик, він полегшено зітхнув. Як і передбачалось, усі навколо сновигали та спішили. Бійці готувались до захисту штабу, вчені ховали дорогоцінні винаходи йдокументи в укріплених складах.

Солдат побіг до роздягальні бійців, де думав знайти пропускний бейдж. Раптом хтось на нього налетів. Зіткнення виявилось доволі сильним, але впав якраз нападник — куций чоловік у білому. Хоч груди глухо застугоніли від удару, юнак все ж зрадів такому зіткненню. Перевага цього збігу якраз зірвалась із шиї старого.

—Ти сліпий чи що, хлопче?

Алек швидко нахилився допомогти літній людині звестись. Заодно непомітно підібрав бейдж.

— Краще занеси камеру до 31 кабінету, а то ганяєш тут. Бігом! — прокричав старий та побіг далі.

Тепер у хлопця був пропускний та ще й камера! Бінго.

Прибула

Дівчина усе ніяк не могла відійти від візиту Крікла. Ці крики та плач людей заполонили собою куб та відбивались від його скляних стін, пронизуючи голову знову і знову.

Проте шум дверей відволік.

— Алеку! — зірвалась прибула з місця. Посмішка освітила її личко. Але як тільки вона помітила знервованість солдата, то знову спохмурніла.

— Значить так, зараз я тебе випущу, але ти маєш слухатись мене в усьому, гаразд? — звелів хлопець, нервово перебігаючи очима по прекрасному обличчю.

— А що таке? Ми йдемо до людей?

— Можна й так сказати.

Швидко приклавши бейдж до панелі на стіні, юнак звільнив неземну, а тоді простягнув їй білий захисний комбінезон з капюшоном, жовті окуляри та бахіли.

— Так тебе ніхто не має впізнати, — тремтячим голосом сказав хлопець.

Через дві хвилини вони вже бігли булими коридорами, у яких метушились люди. Ніхто й справді не звертав увагу на порушників, кожен був заклопотаний своїм. Лампочки мигтіли, фарбуючи білосніжні стіни у помаранчеві і червоні відтінки; сигналізації верещали з однаковими інтервалами.

Нарешті солдат спинився біля високих дверей та швидко відчинив їх, тягнучи за собою дівчину.

— Це єдине непотрібне зараз місце з інтернетом, — розповідав юнак, блокуючи вхід та дістаючи ноутбук із наплічника. — Зараз у тебе буде можливість донести своє повідомлення світу.

Прибула нарешті відчула радість та якийсь щем у грудях. Скинувши маскування, спинилась. Вона усвідомила, що без Алека їй нічого не вдалося б. Заради таких людей світ і має існувати далі. Як мама може його знищити, коли тут ще є добро?

— Сідай сюди і дивись прямо в камеру. Спершу ми запишемо відео, а тоді я викладу його в мережу. Чомусь не виходить вийти в ефір, одразу вибиває, але не біда. Тільки прошу, говори головне, бо часу в нас обмаль, добре? — поспіхом пояснював Алек, налаштовуючи комп’ютер та камеру. Не почувши відповіді, він обернувся і зустрів повний вдячності погляд. Здавалось, що уся ніжність світу виливалась через ті очі.

Тоді прибула плавно сіла та рішуче поглянула в камеру. «Усе ж я це зроблю».

Солдат

Поки довершена розказувала про будову світу та інструкцію життя в ньому, хлопець дивився на годинник що 10 секунд. Здавалося, що якщо він не стежитиме за часом, то той обов’язково втече і видасть їх. А там…лише чорт знає, що там.

Раптом промова дівчини зупинилась.

— Усе?

— Ні, але ти чуєш це шипіння?

Тільки зараз Алек зміг почути дивний звук, немов сичання великої змії. Невже це…

— ГАЗ!

— Що?

— Завершуй швидше і треба тікати. Нас труять, — прокричав хлопець, закриваючи рота рукавом.

Неземна швидко защебетала на камеру. Алек узявся розбирати барикаду. Стоп! «Якщо ті знають, де ми, то певно вони вже за дверима. Куди ж тоді тікати?» Солдат почав оглядати кімнату, шукаючи запасні двері. Даремно. Шипіння посилилось, а повітря просякло хімічним туманом. Та хлопець усе шукав.

Через хвилину у носі пекло, горло страшенно дерло, а кашель вивертав нутрощі. Погляд мутнішав з кожною секундою. Сфокусуватись було нереально, усе плило, кольори зливались. Тіло немов стало легшим, хоч контроль над ним послабився. Тут Алек почув, немов крізь вату:

— Що далі?

Дівчина підбігла до нього. На неї газ поки не сильно вплинув, хоч дихала вона вже важче.

— Тобі треба…— кашель не давав говорити взагалі. У новому приступі хлопець аж заточився.

Прибула підтримала хлопця і поволі потягла до ноутбуку, повторюючи:

— Ми зможемо, Алеку. Ми мусимо!

БУМ

Щось гупнуло у двері.

«Вони тут».

Солдат ледь дістався до столу, тримаючись за неочікувано сильну дівчину. БУМ! Усе розпливалось, лише у мілі-секунди фокусування він щось набирав на клавіатурі та підключав роз’єми. БУМ! Відео майже завантажилось. БУМ! Сайти відкриті. БУМ! Лише натиснути «Надіслати»…

Враз спину прошив різкий біль. Рука тіпнулась і курсор з’їхав в бік. Солдат повільно розвернувся. Двері були зламані, а коридор зяяв червоною пащекою. Люди у протигазах стояли зі зброєю.

На секунду все стало дуже чітким: він почув сирени, побачив Дронстака, його націлену рушницю. Здавалося, він навіть помітив, як звідти вилетіла куля.

Голову щось штовхнуло. Болю не було. Солдат впав на коліна та повернув голову до переляканої прибулої. Тоді він повільно завалився на бік, втрачаючи залишки свідомості. Та незрячі очі й далі палахкотіли рожевим дивоцвітом.

Прибула

«Мамо»

Очі ледь можна розплющити.

«Він упав, упав»

Голова важка. Пам’яті нема.

«Що було далі? Щось мало бути…»

Рухатись неможливо, немов заціпило.

«Мамо, я змогла? Змогла?»

СПАЛАХ

— Нарешті ти прокинулась. Не думав, що газ аж так вплине. Звісно, він був удосконалений для тебе, та все ж…

Крікл. Знову він.

— А я казав, що ти будеш тут.

Перше, що дівчина змогла розгледіти, була крива посмішка вченого та спрямоване їй в обличчя світло. Тоді вона помітила ще й ремені, які прикували її до металевого столу.

— Відео. Люди знають правду – і це головне, —прошелестіла дівчина, голос якої хрипів.

— О так, відео розлетілось швидко. Тепер усі справді знають, яка ти небезпечна.

— Що? — сіпнулась тілом неземна.

Крікл вмить поставив стіл горизонтально, покрутивши щось внизу. Дівчина побачила три екрани, які звисали зі стелі. Двоє бічних показували людей: вони били та бруднили стіни, галасували і кидали різні речі за мури, носили плакати з написами, на кшталт: «Віддайте її нам», «Вбити монстра». Усі були розлючені, знервовані, злякані.

На середньому екрані було відео: прибула накинулась на Дронстака та звернула йому шию. Ці три секунди повторювались безкінечно.

Голова загуділа. «Я цього не робила, я цьогонеробила, яцьогоне…»

ХРУСТ. Ось цей звук. Саме це вона почула, коли у червоному світлі стрибнула на чоловіка в чорному і схопила його за шию. «Я зробила так, що він теж упав» Вона кричала тоді гучніше усіх сирен. Просто ХРУСТ.

— Усе не так! Не так! — вигиналась прибула.

— Не так?! — прогримів над нею Крікл. — А це як?

Екрани показали здоровенну тріщину на землі, яку було видно з космосу.

— А це як?

Тепер фото ураганів, смерчів, торнадо.

— А ЦЕ ЯК?

Трупи людей. Сотні, тисячі, мільйони.

Прибула ридала. З грудей виривався дикий рев туги й відчаю.

«Я хотіла порятувати…рятувати»

— ТИ – ГОРЕ! ЧУМА! НЕЧИСТЬ! — вигукував Крікл. Важко було йому заперечити.

— Наш світ уже настраждався, тому я не чинитиму тобі болю, який, вочевидь, ти спрямуєш на людські голови. Відповідно, я зроблю це швидко.

Вчений підійняв руки. У них був кіл та молоток.

— Мозок твій я не торкну, бо усе ж це цікавий об’єкт, шкода псувати. А от серце… — сказав чоловік, приставляючи кіл до грудей дівчини. Холодний метал обпік.

Замах руки.

СТОП

Чоловік завмер. Екрани теж. Жодного звуку від ламп. Нічого.

СВІТЛО

З нього вийшла висока жінка у синій сукні з червоним плащем. Усміхнулась.

Мама

— Здрастуй, люба, — мовила жінка. Голос був лагідний, теплий.

Дівчина дивилась розчервонілими очима, досі схлипуючи. Її груди поривчасто здіймались, намагаючись вгамувати плач.

— Що вони з тобою зробили? — мама підійшла до прибулої та прибрала з її чола мокре волосся. — Ну тепер усе, ходімо.

Вона змахнула рукою — і ремінці на неземній розв’язались. Та ледь не впала, та, швидко віднайшовши рівновагу, сказала:

— Я не піду.

Жінка насупилась. Волосся кольору меду загойдалось.

— Не зрозуміла, — відповіла спокійно богиня. У її лілових очах виник інтерес.

— Навіщо йти?

— Бо цей світ уже не врятувати, а тебе мені шкода. Ти найкраще, що я створювала, тому і хочу забрати з собою.

— Тоді забери і їх, — сказала дівчина, вказуючи на екрани з людьми.

Жінка зітхнула. Це теж були її діти, так. Але вони такі…неправильні. Зруйнували усе, підкорили собі усе, хоч так не мало бути. Все-таки давно треба було знищити цей світ.

— Ти не розумієш. Вони звідси, а значить вони невдалі. Проте наступного разу буде краще, я обіцяю.

— А скільки уже таких разів було? — поцікавилась дівчина. Мати не спішила відповісти.

— Це…це дуже виснажує, — почала поволі богиня, обличчя якої на мить відобразило увесь її досвід. — Створюєш, робиш, довершуєш, вираховуєш. І завжди знову щось не так. Кожен раз знаходиться якась деталь, що псує усю злагоджену систему! Увесь всесвіт!

— Ти це про людей зараз? Але вони зроблені тобою за твоїм же власним зразком. Вони є ти!

— Ти є я, а не вони! — гримнула жінка.

— А хіба я не людина? Хоча…— неземна затнулась. — А в мене є ім’я?

— Що за питання? Нам не потрібні імена, ми унікальні, — обурилась богиня. Усе це починало втомлювати та набридати.

— Гаразд… Але ти не хотіла цього всесвіту, мамо.

— Що, вибач?

У старшої відібрало мову. Це створіння дивувало усе більше.

— Усе тут було запрограмовано на самознищення з початку. Спершу я цього не розуміла, але тепер бачу чітко. Світ не може порятуватись, мамо, бо ти йому не даєш. Ти цього не хочеш! А як же цей всесвіт зміниться, якщо навіть його творець у нього не вірить?

— Однак не я ж спричинила усі ці катаклізми, моя дорога, — заперечила жінка, плащ якої усе більше набував темних відтінків.

— Але ти спричинила мене! — перейшла на крик дівчина, маленьке тіло якої здригалось від власного голосу. — Я лише призма твоєї сили! Глянь на мене. Створена рятувати та допомагати, я принесла сюди більше горя та згуби, ніж коли-небудь цей світ бачив! У мені живе руйнація так само, як і в усьому тут. Одне пожирає інше, люди вбивають інших людей, природа нищить сама себе!

Жінка мовчала. Любов до власних творінь їй була майже невідома за останні декілька вічностей. Але вона ніколи не вбачала у цьому причину недолугості світів.

— А подивись на відео! На ці нещасні обличчя, їхній переляк, — не вгавала молодша; перламутр усе рясніше стікав її обличчям.

— Як ти можеш захищати тих, хто хоче тебе вбити? Крім того, вони ж знають, що ти є їхньою останньою надією! — так само не здавалась мати.

— Бо вони не винні, що бояться! За цією злобою стоїть страх та бажання захиститись. Вони живуть у вічному жаху. Як твій світ існуватиме, якщо він боїться своїх рятівників і творців? Та ніяка я не надія. Якби в мене було ім’я, то це була б Руйнація, а не Рятунок.

Богиня мовчала. У неї не було більше ні бажання, ні сил сперечатись, мислити, творити. Вона ніжно глянула на своє дитя і посміхнулась. Тоді підійшла до неї і взяла її розпашіле личко у рожеві долоні.

— І все ж я не помилилась в одному, — мовила жінка. — Ти – справді мій шедевр. Сподіваюсь, у тебе вийде краще.

Прибула

Мати клацнула пальцями і дівчина перемістилась. Тепер вона стояла на місці жінки, а та якимось чином опинилась біля столу, бракувало лише ремінців, щоб повністю повторити позу неземної.

ДАЛІ

Галас екранів повернувся, світло замигтіло.

ЦУК

Кіл пробив грудину богині. Звідти заструменіла синя кров, сліпучі промені та червоні дрібні квіти.

Крікл зблід, потупився і вронив молоток, що глухо бамкнув об кахель.

Усе почало труситись і тріщати, галас з екранів перетворився на крики.

Прибула немов заніміла. Голова йшла обертом, слова й думки змішались. Неочікувано вона помітила, як богиня підморгнула і сплеснула в долоні.

ПУСТОТА

Усе біле, тихе. Дівчина оглянулась і зробила крок. Під стопою щось зашелестіло. Маленька червона квітка. Прибула її бережно взяла.

— О, вітаю. Тепер ти створюватимеш? — пролунав звідусіль голос. Навколо почали вимальовуватись певні силуети, з’явились до цього небачені кольори.

— Я…— затнулась неземна, але через хвильку рішуче відповіла: — Так, тепер я Творець.

— Що ж, якщо треба поміч, то звертайся, — відповів приємний чоловік, який виник з якихось невловимих частинок, і додав:— Мій всесвіт живе найдовше з усіх, тому завжди знайду пораду.

Дівчина кивнула і помітила перед собою водянисту прозору сферу, що зависла у повітрі.

Нова богиня занурила туди руку, і враз опинилась на чистій білій землі. Це була пустка та скоро перетвориться у рай. Усе вийде. Дівчина зробила ямку і посадила туди квітку. Та почала проростати, збурювати корінням землю, пускати зелені лози. Світ зробив вдих.

Усе вийде.