Хвіст Уробороса

Інраєда вдихнув густе повітря – сьогодні воно було особливо насичене різними запахами і смаками. Хоча, може то збудження давалося взнаки, і тому так загострилися всі відчуття. Ось і промені Світила видаються такими гарячими і пекучими – навіть трохи боляче. Старійшини кажуть, що колись і повітря, і вода, і життєдайне світло – все було чистішим, смачнішим, кращим. Інраєда цього не знав. Він взагалі мало що знав. І справа була не тільки у тому, що він був молодим (адже насправді не такий він і юний), а у тому, що все своє життя він був обмежений чужою волею. Скільки він себе пам’ятав, він жив в Обителі Порядку, і це було не його рішення. Так склалося…

Часто обриси далеких гір манили його, кликали до себе, спокушаючи високими білими вершинами, та дістатися їх було неможливо: стіни були нездоланними. Іноді він навіть намагався кинути своє Єство за межі, які йому встановили Мерехтливі, та все було марно. Дикі сміялися з цих намагань, вбивали його переродження, та ще й дражнилися і кепкували. Казали, що роблять Природі послугу, стираючи з її Священної Безмежності потворного виродка. Інраєда злився, грозив покарати їх за таку зухвалість, забити, навіки позбавивши життєдайного світла, а потім вихор Мерехтливих починав кружляти навколо нього – міняв його, знищував небажані частини його волелюбного Єства, і він знов надовго замовкав, глитаючи образи та кривду, і оплакував своє спотворене і скалічене тіло.

Лілакадала втішала його у такі години. «Подивись, – казала вона, – який ти великий і сильний. Нехай Дикі сміються, та ти ж сам знаєш, що вони не сміють навіть підходити до тебе. Тут у нас, в Обителі Порядку, вони приречені. Ти ж знаєш про це! І не соромся свого тіла! Воно прекрасне! Мерехтливі зробили його сильниим і здоровим. Не слухай тих дикунів, адже вони просто примітивні, і не можуть осягнути навіть відблиску справжньої краси!» Інраєда погоджувався, та потайки знов дивився на далекі гори і заздрив Диким, які ловили на їхніх схилах веселкові промені Життєдайного Світила.

Та сьогодні все могло змінитися. І ні про що інше думати було просто неможливо. Навіть Лілакадала нервово сіпалася, хоча й робила вигляд, ніби її взагалі не цікавить політика. Вселенська Рада – що могло бути важливішим? Навіть найстарші могли лише переказувати легенди про цю подію, адже реальні свідки останньої перетворилися на порох багато-багато поколінь тому. І ось тепер вона мала відбутися знов! І він, Інраєда, теж буде там, адже вона називається Вселенською саме тому, що у голосуванні беруть участь абсолютно всі! Звісно, це не означало, що всі можуть говорити, адже виступ – надто велика честь, і вона не для таких молодих і… потворних. «Але якщо все буде так, як я сподіваюся, то я стану іншим! І тоді вони побачать!» Чекати ставало все важче, хвилювання досягло такої сили, що здавалося, від нього можна померти. І раптом – ось воно – Загальне Єднання. Світ закрутився, стиснувся в одну точку і вибухнув. А потім прийшло те саме відчуття – наче він знаходився поруч з кожним, наче міг доторкнутися, почути їхні думки. Це відчуття неможливо було описати, але воно так вражало, що він ледь не втратив свідомість від захвату. Нарешті! Він увійшов до Сфери Розуму! А ось і Коло Старійшин. І два речника від кожної сторони. Диких представляє Онглор. О! Це знаний воїн. Нехай він ворог, та навіть у Обителі його поважали завжди. «А з нашого боку хто? Ага, Анаскаон, з Роду Текучих». Найсильніший у Обителі Порядку, чиї землі неможливо було навіть перелічити. Той, кого боялися, кому заздріли. Той, хто був обличчям самого Порядку. «Я називаю його «нашим» лише за звичкою, а насправді ненавиджу! Завдяки йому я живу у клітці. Ні, справжні «наші» – з іншого боку! І мені навіть не треба слухати виступи, щоб визначитись: я обираю свободу!»

Нарешті Рада почалася.

Першим взяв слово Онглор та, замість того, щоб почати виступ, замовк. Ця тиша здалася всім зловісною, наче провіщувала щось жахливе. І коли Старійшини Кола вже ледь не втратили терпіння, пролунали слова, які Інраєда зі страхом і надією чекав майже все життя:

– Обитель Порядку має позбавитись симбіонтів!

– Неймовірно! Ви, Дикі, хочете диктувати нам умови? – Анаскаон аж палав від обурення.

– Так! І не я диктую умови, а сама Природа! Вони – зло!

– Ви просто відчуваєте, що програєте!

– Так! Ми програємо. Але і ви програєте разом з нами! І причина цьому – ваші Мерехтливі!

– Єресь! Мерехтливі служать нам здавна! І навіть ви завжди користувалися ними!

– Так, – сумно погодився Онглор, – це правда. І можливо, це була помилка. Але ви… Ви дали їм розум! Те, що зробили ви, веде всіх до загибелі! Або такого існування, що гірше смерті!

– Маячня! За допомогою наших симбіонтів ми досягли небаченого процвітання! А ви заздрите нашим величним здобуткам, які ми отримали завдяки таким прекрасним інструментам!

– Інструментам?! Майте нарешті сміливість, та визнайте, що це – зброя! Споконвіку ми вели чесну боротьбу за місце під Життєдайним Світилом, та ви вдалися до підступних методів. Ви приручили цих примітивних істот, підманюючи та спокушаючи дешевими дарами, а потім змінили їх, нацькували і почали наступ на нас!

– Брехня! Ми – Обитель Порядку – будуємо цивілізацію. Світ достатку, безпеки та миру! А Мерехтливі служать нам! І працюють для нашого блага!

– То може ви озирнетеся? Три десятки родин Текучих, та ще стільки ж сімей Твердих – ось і вся Обитель Порядку! А тисячі інших родин потерпають від вашого щасливого майбутнього! І врешті подивіться на себе – хто кому служить? Вони вам? То тоді чому ж саме вони вирішують, де вам жити, як продовжувати Єство, і якими вам взагалі бути?

– Завдяки ним ми перетнули Безмежність! Оселилися у таких далеких куточках Всесвіту, про які й мріяти не могли! Ми пануємо там, куди ви навіть не насмілюєтеся наближатися! А вони дбають про наше здоров’я, турбуються про нашу безпеку…

– А ще – жеруть вас! Шматують і переробляють, як забажають! Ви – їжа в їхніх хижих лапах!

– Неправда! – якось непевно вигукнув Анаскаон.

– То може скажеш, де твої родичі? Де Булнар? Куди поділися Геттаст, Унвадан, Гуззак?

– Ви їх добили! Ви, Дикі!

– Не Дикі – Вільні! Так! Мої брати Вільні билися з ними та перемогли у чесному бою. Та не ми їх вбили! Вони померли, бо не мали сил жити! Тому що Мерехтливі випили з них всю силу, забрали їхню душу, а потім, викинули, як непотріб! А ти – ти сам – зможеш прожити без симбіонтів? Ні! Анаскаоне, ти ж з Роду Текучих. Ви безсмертні, і перетікаєте з Єства в Єство, тож ти маєш пам’ятати все від початку Світу. Тоді може згадаєш, яким ти був раніше? Ха! Я так і знав! Ти не можеш! Бо насправді ти – перевтілений! Всі знають, що Текучі використовують Перевтілення лише для продовження Роду або для наступу. Але живуть Відновленням, продовжуючи Єство! Та тобі не дозволяють цього Мерехтливі! Ось твоя свобода! Ось хто насправді панує. Тому ти не пам’ятаєш того, хто ти є! Ти втратив душу! Так, твій рід великий, ви займаєте багато Простору, добре харчуєтесь, дебелі та здорові, та ви геть позбавлені сили життя! Подивись у мою пам’ять! Ось таким був ти ще за моєї юності! А Тагур міг би показати тобі, яким ти був за моїх пращурів, адже насправді він… твій брат! Якого ти зрадив! І тепер Мерехтливі знищують його Рід, бо ти їм подобаєшся більше! Отакий дебелий та тупий! Ти навіть не пам’ятаєш, що це твій родич!

Слухачі ошелешено мовчали. Виступ Онглора спантеличив всіх, навіть представників Обителі. А оратор Диких палко продовжував:

– Браття… І вороги мої! Ми різні. Ми живемо у злагоді, або б’ємося за ресурси. Так завжди було, бо то є Великий Задум. І так має бути у цьому Всесвіті. З цієї боротьби народжується Дух, який рухає нас вперед, а симбіонти, яких створили в Обителі, вбивають його! Вони вбивають нас, Вільних, і не тільки у ваших теренах, коли ми наближаємося до вас, але повсюди. Вони знищують саме Життя! Та й цього їм тепер замало! Вони порозумнішали, навчилися і почали робити страшні речі! Подивіться на це створіння! Впізнаєте? Так, це Аялла! Була Аяллою. Та як же ж треба ненавидіти світ, щоб робити таке! І коли ви будете вмирати, або корчитися від болю у їхніх катівнях, то згадайте мої слова: вони винищать всіх Вільних, і залишать лише безмізких потвор, як оце бідне створіння, нездатних навіть до простої розмови!

– Ми не можемо позбавитися них! – розпачливо закричав Анаскаон.

– Тому, що боїтесь? Тому, що слабкі та бездухі? – засміявся презирливо Онглор.

– Ні! Тому що позбутися їх можна лише винищивши! Повністю! Це – геноцид розумних істот! Хіба можемо ми піти на таке? Хіба не маємо ми шанувати Життя?

Ці слова вразили всіх, адже більшість, окрім вже повних покидьків, не уявляла собі такого злодійства, і брати участь у такому не хотіла.

– Розумних? Скільки спроб ми зробили, щоб вони бодай почули нас? Марно! І хіба розумні істоти роблять таке зі Світом, у якому живуть?

Онглор кинув у Сферу Розуму образи, які збирав з усік куточків Всесвіту, і Сфера здригнулася від жаху і відрази.

– Та це не все! Ось, дивіться, що показав мені Аадуун – величний мислитель, що пам’ятає як ми з’явилися з Колиски Життя. Хто може сумніватися в мудрості цього мудреця? Тож узріть, яке майбутнє чекає на нас! Ви цього хочете?!

Кожен, хто зараз був під’єднаний своєю свідомістю до Сфери Розуму шоковано усвідомлював побачене. Не довіряти Аадууну було безумством. А це означало, що є лише два варіанти розвитку подій: або ми, або вони. Симбіонт виявився паразитом. Найстрашнішим та найнебезпечнішим. І треба було наважитися на жорстокий крок.

– Але ж ми не знаємо, як це зробити, – став жалюгідно виправдовуватись Анаскаон.

– Я не дивуюся – ви геть деградували! Тому я приніс готове рішення. Ось воно, дивіться і запам’ятовуйте всі! Ось формули – застосовуйте їх. Змінюйтесь, змінюйте свої дари та принади, наповнюйте Єство отрутою і розсіюйте його довкола!

– Але… це жахливо! Так ми можемо знищити й інших Мерехтливих, які нічим не завинили!

– Так… Я знаю, – сумно зітхнув Онглор, – це гріх, з яким нам доведеться жити. Та сподіваюся, що Природа відновить рівновагу – життя завжди знаходить стежки. Ми маємо голосувати. Але якщо ви, нещасні раби, не захочете підтримати нас, ми все одно це зробимо – з вами, або без вас! То що скаже спільнота?

Інраєда затамував подих, і раптом здивовано побачив, що Лілакадала сказала «так». Радість охопила все його Єство: «Якщо навіть вона зрозуміла, то все вдасться! Далекі гори, я йду до вас!»

***

Гаррі Олдсмит обережно відчинив важкі двері і визирнув назовні: наче все безпечно. Лічильник Гейгера мовчав. Індикатор бойових отруйних речовин залишався нейтральним. Та чи здатний він виявити отруту?

Дихати в протигазі було важко, а ніяких ознак небезпеки не було, тож, трохи вагаючись, Гаррі задер край резинового виробу і зробив маленький вдих. Здається, нічого. Ще раз… «Живий. І не пече, не болить. Можна зняти». Як же ж приємно дихати свіжим повітрям! Небо синіло прозорою чистотою, жовті дерева вдалині вкривали пагорби. Тиша. Неймовірна тиша навкруги! Тут, у цьому забутому Богом містечку, завжди було не гамірно, та такої тиші він не пригадував. Гаррі обережно пішов доріжкою, вкритою барвистим листям, оглядаючись на всі боки. Ось ферма Джима Брандоу. Мертва. Звісно, адже вони завжди вірили у стабільність і захист держави – ніхто не очікував. Отака розплата за легковажність. А він здавна готувався – знав, як не росіяни, то марсіяни точно нападуть. Тому у льоху створив справжнісінький бункер: з припасами, з генератором, з фільтром – краса, а не бункер. От тільки недовго він протримався. Останні дні фільтри так забилися, що дихати було нічим.

Дивно, але у живих він залишився лише завдяки старому Брайді та пияцтву. Якби той алкоголік не споїв його тоді, і Гаррі не затяг старого до бункеру аби показати «найбезпечніше місце у світі», то був би і він зараз мертвим. Бо вранці оголосили Надзвичайний Стан.

«Ех, Брайді, Брайді. Де ж ти тепер?» Не витримав старий: якось тишком виліз з льоху і зник. Добре хоч люк зачинив. Дивакуватий він був. Хоча – добрий друзяка. І пити вмів. Як все почалося, то все телевізор дивився – аж доки не зник останній канал. Всі новини без зупинку. Про дивний пилок, що заповнив повітря, про рослини, які, наче скажені, викидали його. Про те, як від того пилку спочатку вмирали астматики, а потім і здорові люди. Брайді від тих новин просто збожеволів. Сидів у своєму кутку і мимрив про Кінець Світу, мовляв, мстяться рослиноньки нам, за те, що ми їх жеремо та знищуємо. І сама Земля вирішила стерти людство з її прекрасного тіла, бо люди – то вірус, який вбиває планету.

Цього року дійсно сталося диво: дерева не зацвітали аж до червня. Жодне з них. Навіть квіти. Росли, а не квітнули. Багато різних розмов тоді було на цю тему. А потім раптом вибухнули всі разом. І дихати від запаху і пилку стало геть неможливо – всі ходили в респіраторах або просто хустину натягали на рота. Поштар Гінзби на третій день цвітіння помер. Казали, саме від пилку. Та він же астматик був. І взагалі старий. Але потім хворіти став кожний другий. У пабі лише про кінець світу й говорили. От тоді вони й напилися. А як прокинулися – Брайді мерщій до телевізора. А там кажуть «трави зацвіли», мовляв, тепер взагалі капець. Гаррі у те не вірив, адже він завжди знав, що новини брешуть, але не вийшов назовні навіть коли старий зник. Вирішив почекати до осені – точно буде безпечно. Ледь дотяг. І ач – вгадав! Якщо й був у тих рослин заскок, то вже все владналося. «Тепер би от припасів зібрати, перезимувати, а там все владнається. Померли всі? То й добре. Слабаки вони були. Всі ці бовдури лише дратували. А тепер – скільки місця! І все моє!»

– О! А це що? – Гаррі ошелешено роззирався навкруги – скелети, багато скелетів. Вся худоба Джима подохла і лежала тепер брудними купками кісток просто у загоні. «Ти диви! Навіть тварини не витримали».

Неподалік від загону починався Джимів сад. Які ж яблука цього року вродили! Просто красені! Рука сама потягнулася до гілки і зірвала великий жовтий плід. Гаррі вдихнув його аромат і мрійливо закрив очі: «От цього у бункері не вистачало – м-м, яка смакота!» Рот заповнило слиною. Яблуко гучно хруснуло, і він жадібно проковтнув величезний шматок, що сочився медом і чимось незнайомим – приємно-терпкуватим. «Оце життя!»

Це була остання його думка. За секунду Гаррі Олдсмит помер.