Голодний звір

Двері відчинилися. Всі присутні встали вітаючи полковника.

- Вільно. - промовив Януш Зібор та пішов до столу.

Як завше спокійний та розслаблений. Ніби тигр на відпочинку. Зібор навіть не подивився на пару молодших офіцерів. Хлопці стояли ніби у воду опущені, очікуючи неминучого розносу. І Януш не змусив довго чекати. Він ніколи не кричав на підлеглих. Навіть голосу не підвищував. Але від цього ставало тільки гірше. Взагалі то ці двоє не були підлеглими Зібора. Але командування, у свої нескінченній мудрості, вирішило оптимізувати структуру підпорядкування. І Януш залишився єдиним полковником на добрі дві сотні кілометрів. Звісно це не могло залишитись без наслідків. Але хай там як Зібор робив свою роботу і регулярно інспектував ввірені застави.

Справжніх ветеранів залишилось дуже мало. А серед лейтенантів і того менше. Тих кого не забрала війна перетирало на порох мирне життям. Почвара, що ховає ікла під чепурною маскою ніжності та затишку. Але то було там. А тут Янушу не вистачало досвідчених офіцерів аби тримати в кулаці солдатів, що дуріли від неробства. А ще треба перехоплювати ходоків - шукачів поживи в полишених поселеннях. Звісно мародерів наказували. Звісно з зони зараження вивозити щось суворо заборонено. Та коли і кого це зупиняло? Ближні села вже давно розграбували. Але це тільки розпалювало бажання ласих до легкої наживи. Тим більше, що там в глибині карантинної зони, розташовувались цілі міста в яких повно полишеного людьми скарбу. Речей та коштовностей які вже точно не знадобиться колишнім власникам. А ще там досі блукали зомбаки. Та про це чогось абсолютно всі забували. І от в лазареті лежать троє бовдурів які думали, що зомбі повільні. Так мертвяки повільні, але вони пам’ятаю запах краще собак і їм не треба спати чи відпочивати.

Рудобородий велетень Пітер МакКрейг на псевдо Пірат дивився на молодих лейтенантів, і йому було їх шкода. Але пройдений матеріал треба закріпити.

- Розкажеш їм. - крижаним вітром у вухо Пірата кольнув безбарвний голос Пророка.

Побачивши це Зібор ледь помітно кивнув, та спокійний і суворий голос його не змінився:

- На цьому завершимо. - лейтенанти полегшено видихнули, а Зібор продовжив, - Тепер я з Пророком зробимо те що треба. А ви ідіть провітритися.

Пірат вийшов з будинку останнім і послідував за лейтенантами до курилки. Хлопці сиділи опустивши плечі та курили. На мить вони підняли погляди на кремезну статуру МакКрейга та зупинили погляд на зброї Пітера. Цей меч, грубий та важкий як і власник, завше привертав увагу. Шотландський палаш страшна зброя. Таким можна і мертв’яка зупинити не те що людину.

- Шо, - промовив Пірат, - херово?

Один з хлопців кивнув.

- Я Пітер. - промовив Пірат.

- Стефан, - промовив хлопець білий що полотно. Певно косяк був у його підрозділі.

- Зігфрід. - промовив другий.

- Не партесь так, - Пітер присів поруч. - Ну так херово...

- Та яке херово! - вибухнув Стефан, - якби я був уважніше то нічого б не сталося! І не довелось ризикувати патрулем! І ті троє зараз би не розмовляли з ксьонзом!

- І шо? - гаркнув Пірат, - ти тут скільки? Півроку? Багато бачив? А я тут вже сраний сьомий рік. Як гадаєш я бачив жопу глибше?

Стефа замовчав та присів.

- Давайте я вам розкажу, що буває коли провина накопичується в душі? - хлопці мовчали і а Пітер посміхнувся. - Крутий у нас полковник? Правда ж? Суворий такий стриманий дядько?

- А це тут до чого? - запитав Стефан дивлячись собі під ноги.

- До того що він не завжди таким був. Януш теж колись був лейтенантом причому командував тоді коли ми не встигали навіть грамотно писати імена загиблих та санітарних. У нас навіть був спеціальний сержант, що добивав укушених. Такі не витримували першими. Так що можете собі уявити як Зібору було коли за місяць мінялося до третини особового складу. І ясна річ він не витримував. Я бачив як людина гасне та не міг йому допомогти. Полковник Зібору раз по раз виписував путівки додому та Янушу не допомагало. І повертався звідти гірше ніж йому було на фронті. Мужик згасав на очах.

І от в один вечір, за два дні після того як Януш поїхав додому, до мене підійшов Пророк.

- Ти знаєш де живе Зібор?

- Так... - спросоня протягнув я.

- Тоді поїхали.

- Зараз?

- Негайно.

Нарешті я очуняв аби розібрати тон Пророка. Я його таким стурбованим ніколи не бачив. Він буквально не міг встояти на місці. Тому ми поквапилися до полковника. Той відпустив нас як тільки Пророк почав розповідати чому. Тільки наказ було підписано Пророк схопив його і ми рвонули навздогін. Ми майже не спали і не зупинялися. Ледь не загнали коней. Та перед заходом сонця четвертого дня ми знайшли Зібора. На півдорозі до його хутора під деревом в полі. Він сидів увесь аж трусився, а в руках в нього лежала шабля. Коли підішли ближче я вже, грішним ділом, думав, що його покусали. Хлопець просто висох, а обличчя стало білим що крейда.

Я застиг не знаючи, що робити. А Пророк підскочив до Зібора, вибив шаблю, та схопив Януша за грудки. Януш немаленький хлопчина. Хоча тоді він і більше походив на скелет обтягнутий шкірою. Та все одно Пророк підхопив хлопця наче ганчірку.

- Кажи — просичав Пророк.

- Хрестина... - ледь прошепотів він.

У мене під горло підскочив ком. Здалося серце перестало битись на мить. Я легко уявив що могло статися.

- Що з Христиною? - крижаним тоном промовив Пророк.

Зібор мовчав.

- Що з Хрестиною?! - вигукнув Пророк.

Януш упав на коліна та розплакався. Дивитись як ридає здоровенний мужик страшне видовище.

- Вона жива? - напосідав Пророк.

- Так... жива... - просипів Януш.

Ми присіли і чекали доки Януш заспокоїться. Хоча б настільки аби змогти говорити про те що сталося. І він почав розповідати як жив останній рік. Як думав що впорається. Ходив на сповіді. Пив ліки. Чи просто пив. Але те що гризло його з середини нікуди не дівалося. Христина бачила це, але не могла йому допомогти. Бачив це і Януш. І це гнітило його ще більше. Він втрачав інтерес до всього що робив. І колись зразковий офіцер став отримувати догану за доганою. І навіть вдома він не міг знайти собі місця. Тікав від дружини та дітей. Ночував в полі чи лісі. І наче ставало леше...

- Але демони повертались. - промовив Пророк, - Вони завжди повертаються. Все голодніше і все зліше. Впиваються іклами в кістки та висмоктують душу.

- Так... - одповів Зібор, - коли Христина поруч вони наче відступали трошки. Її дотик їх розвіював. Відлякував. Але коли її нема поруч ці почвари повставали з тіней. І знову упивались мені прямо в серце.

Зібор уперся руками в землю та опустив голову а Пророк продовжив:

- Що сталося вчора?

- Вчора ж була типу річниця — видихнув Зібор, - у Києві парад. А я замкнувся думав запропонувати їй піти. І не знаю просто що сталося. Хрестина стала напосідати, що її дістало. Що вона так не може. Типу я можу так? Знаєш я минулого звільнення був у банку. У юриста переписав на неї майно. Аби ні яки родичі мої в неї не відібрали хутір. Коней... В мене добрі коні.

Януш запнувся заплющивши очі. А Пророк промовив:

- Продовжуй. Все нормально.

- Ну я думав повернусь. Оце все на неї переписав. І тепер в неї та дітей буде щось. Може і не багато, але щось. І тоді можна спокійно. Можна...

- Можна що? - пророк нахилив голову на бік.

- Піти в атаку і не повернутись. - видихнув Януш. - мені духу не стало повіситись. Я пробував.

- Все в порядку. - Пророк поклав руку Зібору на спину. - ти живий і це добре. З Христиною що?

- Вона мене розпікала. Казала що вона не може так далі жити. Що втомилась. А я не витримав та вихопив шаблю.

Замовк на мить. А моє серце вдруге застигло. Я був готовий зірватися з місця і летіти на хутір до Зіборів. Бо не вірив я йому на слово. Не міг повірити. Я вже було зробив крок у бік коней та Пророк жестом мене зупинив.

- І далі, - в той момент навіть голос Пророка, завше байдужий, здався мені по людськи теплим. - що було далі.

- Христина сильна жінка. Дивовижна. Але в той момент вона заклякла від жаху. І я себе зненавидів. Зненавидів, що можу заподіяти шкоду коханій жінці. Господарці мого дому. Матері моїх дітей. Так не можна. Так не може бути. І я втік в поле. Тому що немає права жити чоловік що піднімає руку на кохану.

- Заспокойся. - промовив Пророк. - вона жива і добре. Зараз думай про себе. Нам треба зайнятися тобою.

- В сенсі? - Зібор підняв огляд.

- В тебе залишився тільки один варіант, — Пророк опустився на коліно. - Ти маєш зустрітись зі своїми демонами і підкорити їх. Посадити на ланцюг. Для тебе вже настав краї. І або ти ти зігнеш волю своїх демонів. Або вони наздоженуть тебе і зжеруть. І наздоженуть тебе вони дуже скоро.

- І як це робити?

- Я покажу. - промовив Пророк, - Але зробити ти це маєш сам.

- Гаразд.

Тоді Пророк повернувся до мене і розказав що робити. Ми спустили коней у посадку розчистили невеличку галявину. Пророк посадив Зібора по середині і запалив перед ним свічку. Мене поставив стерегти коней біля моцного дубу. Тоді здавалось сам ліс стих. Ліс в ночі він живе. Ухають пугачі. Полюють їжаки та лиси. Але коли запалав вогник свічку заткнулись всі. Всі звуки щезли наче їх і не було ніколи. Навіть зірки поховалися за хмарами.

- Слухай мій голос. - Пророк став прямо перед Зібором, так аби обличчя було за колом світла. - а тепер розказуй хто тебе мучить.

Януш мовчав. Було видно, що він виймає з глибини спогади. Раз по раз починав говорити і замовкав на пів слові. Але Пророк його не квапив. А я стояв за невеличким колом світла що оточувало Зібора. Біля дерева. Пророк мене поставив там і сказав нізащо не відступати від дерева. Я не знаю скільки пройшло часу перш ніж Януш почав говорити.

- Північанин. - слово каменем впало в безмежну тишу ночі.

- Що з ним? - запитав Пророк.

- Я.. я відправив його на смерть.

- Це твоя робота.

- Не так! - з очей Януша бриснули сльози, - це була дурня! Ми відбили напад! Ми вже могли відходити. Колона була сформована! І я з якогось переляку згадав за бідон питної води. Та трясця сраний бідон сраної води! І хлопчина пішов до зеленки де стояли наші міномети. Там його і спіймав мертвяк. Пошматована почвара від неї лишилися тільки пів корупсу і одна ціла рука. Але коли хлопець забирав бідон з кущів виплодок накинувся на нього і розірвав шию. Як він верещав! - Нічну тишу прорізав переляканий крик хлопця. - йому було усього сімнадцять років.

Поки Зібор говорив галявину затягував туман. Склизький холодний туман, що білими мацаками обвивав дерева та гнув високу траву. Я відчував слизькі холодні пасма як вони тягнуться до мене. Але біля дубу залишалося крихітне кільце куди туман не заступав. Коні перелякано притислись до дерева. Я вже хотів було їх заспокоїти, аби не заржали, та вони стояли тихо наче боялися привернути до себе увагу. А ще той туман оминав Пророка. Буквально налякано відступаючи від худірлявой постаті людини. Лякало туман і світло свічки, що створило захисне коло навкруг Януша. І тут я помітив як прямо з туману постала фігура молодого хлопця у шинелі з розірваною шиєю. Це був Північанин. Я знав його. Тоді і я вчепився у дуб намагаючись не дихати. Але привід пройшов повз мене і зупинився перед Зібором.

- Далі. - промовив Пророк.

- Борис. - вимови Зібор, - нам було нічим перетягнути його рани. За день до того він розповідав мені яку класну дівчину зустрів. Він вмирав в мене прямо на руках. Я відчував як його життя протікає в мене між пальцями. Його кров ставала все холоднішою. Пульс все слабіше. А він питав чи все буде добре. І я брехав.

Нова тінь постала з туману і підійшла до кола світла. Я знав Борьку славний був малий. Дебелий, що скеля і добрий, що твій дідусь. І я розумів Зібора. Бо ж це він віддав останні перев’язувальні матеріали підрозділу, що ішов в рейд. А ми повертались і все мало бути добре. Мало. Та не сталося.

Зібор продовжував. Він називав імена і більшість з них я знав. Багато гарних хлопців відали своє життя захищаючи мирне життя. Але втричі більше було вбито саме цим мирним життям. Бо коли вони поверталися то розуміли, що нікому взагалі то не цікаво чим і як вони заплатили за комфорт міст, що не зачепила Навала. Хлопці бачили, що чим далі від зони карантину тим буденнішим ставало життя. І що вони, їх жертва і їх біль тут нікому не цікаві та не потрібні. Життя іде собі далі і ті хто кричать по ночах згадуючи імена чи намагаються зібрати себе по шматках там не потрібні. І кожний такий що не втримався затягує за собою інших. Ми багато гарних хлопців втратили на передку. Але ще більше наклали на себе руки не витримавши байдужості.

А Зібор все казав та казав. І поставали все нові і нові тіні. І тоді прийшли вони. Спочатку згустками темряви. Дві косматих почвари безформеними тінями літали над полем ляскаючи щелепами. І лишень тонка смуга світла відділяла їх від Зібора. Вони раз по раз стрибали на неї і раз по раз відскакували. Та демони насправді не квапились. Свічка майже догоріла.

- Зупини їх. - від голосу Пророку тіні на поляні здригнулися, а туман припав до землі.

- Як? - з мольбою в голосі запитав Януш.

В той момент я готовий був вихопити палаш, шотландський палаш страшна зброя. Був готовий рятувати командира та друга. І куди тілько власний страх пропав? Але я не міг рушити з місця. Точніше міг, але рухався так повільно наче застряглий у меду джміль. А на галявині події розгорталися зі швидкістю блискавки.

- Дай їм імена. - голос Пророка лишався холодним та твердим. - Поквапся, твоє життя залежить від цього.

Януш зібрав усі сили в кулак і встав на повний зріст:

- Гнів. - перша почвара вдарилась в землю і з туману повстав велетенський чорний вовк з пекельно червоними очима. А шкуру йому заміняло чорне полум’я, що танцювало під поривами потойбічного вітру.

- Жага. - друга тінь перетворилося на вовчицю кольору розжареного пустельного піску. Підтягнута та хижа вона зблиснула синіми очима і підступила ближче до кола.

Привиди здригнулись і розтанули в тумані. А демони стали наближатись до Зібора, оточуючи з двох сторін. Свічка мерехтіла і коло світла дрижало відступаючи під натиском мороку. Моя рука все ще тягнулась до палаша. Пророк стояв непорушно. І я хотів закричати та ледь зумів відкрити рота. Зібор глибоко зітхнув. Від його подиху свічка згасла. Тої ж миті демони присіли для стрибку.

- Стояти. - прохрипів сильний чоловічий голос.

Спочатку я подумав що то був Пророк, але голос був не схожим. Демони на секунду зупинились і замислились. Але відчувши слабину в душі жертви знову заричали та притислись до землі.

- Стояти. - знову прохрипів Зібор.

А наступної миті перші ранкові промені сонця торкнулися галявини і вся мара щезла. Януш обм’як і я в два стрибки опинився поруч підхопивши його на руки. Я не міг повірити що все закінчилося.

- Це тільки початок. - Промовив Пророк ставши прямо над нами. - У вечорі вони прийдуть знову. І стануть ще зліші і голодніші.

- То що робити? - запитав я.

- Все те саме. - зітхнув Пророк, - А ще гартувати ланцюги на які посадиш цих тварюк. В них тепер є імена. Це дозволить керувати ними, але і робить їх сильніше. І назад шляху вже нема. Ти або посадиш їх на ланцюг або вони тебе розірвуть.

- Скільки? - запитав Зібор.

- Поки не вийде. - знизав плечима Пророк. - Поїхали. Тут неподалік живе відьма. Зупинишся там.

- А Хрестина? - запитав Януш.

- Ти до неї зараз не поїдеш. - жорстко заперечив Пророк. - потім ми з Піратом завітаємо.

До відьми ми дісталися над вечір. Пророк вів нас одному йому відомим знаками по лісу по якихось звірячих тропах. Та коли дісталися то нічого особливо містичного там не було. Просто відлюдкувата хижа з потемнілими від віку стінами. І поруч така ж комора чи сарай. Господарка теж просто така собі манюся бабця, охайненька та звичайна.

Та коли побачила нас на порозі ледь не підстрибнула і прожогом кинулася до стінки з амулетами.

- Забирайтесь! - заверещала вона. - Забирайтесь з відси!

- ні. - Пророк виступив уперед, і вказавши на Януша додав - йому треба дещо зробити.

- Ага знаю я таких, - противно верещала бабка. - він вже однією ногою там.

Я думав приб’ю цю каргу, але Пророк спокійно продовжував.

- А другою ще тут. Ти бачиш хто я?

- Так бачу, - фиркнула бабця, - але залякувати мене не вийде.

- А я і не збирався. Але ти знаєш що я можу тобі запропонувати.

Оченята бабці хижо зблиснули і вона облизала губи:

- Оце вже цікаво, - промовило мерзенне створіння. - то що від мене треба.

- Йому треба дах над головою, якийсь харч та вода.

- Здурів? - смикнулась стара, - та я до нього і близько не підійду.

- Добре, - зітхнув Пророк, - пішли поговоримо на одинці.

І вони сховалися в хижі. Говорили вони там майже годину і увесь цей час ми з Янушом просто мовчки сиділи усвідомлюючи те що сталося в ночі. Та от на порозі з’явився Пророк. Він підійшов до нас і сказав:

- Все добре. - він поглянув на Януша, - ми з тобою залишаємось тут. Робити ти все будеш сам. Бабка права насправді. Твої демони розірвуть її як кролика. Старого кволого кролика.

Пророк навіть посміхнувся. А потім повернувся до мене і промовив:

- Поїдь до Хрестини. Спробуй її заспокоїти.

- Жартуєш? Краще вже з демонами. - відсахнувся я, згадавши норов Христі. Та зустрівши засуджуючий погляд Пророка додав — Добре добре, вже їду. Не знаю що я їй скажу, та спробую щось вигадати.

- Добро, - кивнув Пророк, - до нас не повертайся. Їдь одразу до частини. Полковнику скажеш як є. Він зрозуміє і випише лікарняний.

- А коли ви повернетесь? - запитав я

- Не знаю. - чесно одповів Пророк стурбовано дивлячись на Януша.

Пірат зітхнув та подивився на подивився на Стефана з Зігфрідом ті продовжували сидіти уважно слухаючи Пітера. І пірат продовжив.

- Як бачите у Зібора вийшло. От он який він став. Спокійним та сильним. А знаєте чому?

- Чому? - вголос спитали лейтенанти.

- Бо постійно поруч його демони. Та Януш трима їх на короткому повідку. І лише в бою спускає з ланцюга. - Пірат кивнув якимсь своїм думкам. - а решту Януш їх тримає жорстко, бо інакше вони його самого розірвуть.

Хлопці розуміючи кивнули.

- А у вас є демон? - запитав Стефан.

Пірат підняв погляд прямо перед собою. На паркан. Туди де сиділа струнка дівчина. Надто струнка на живу. Колись красиве обличчя посиріло та запало, а в очницях горів синій вогонь голоду. Їй колись біла сукня перетворилась на лахміття брудне від глини та крові. А грудну клітину спотворив гидотний шрам. Шотландський палаш страшна зброя. Від правої руки дівчини до безіменного пальця Пірата тягнувся тоненький золотий ланцюжок.

На мить він дозволив провині схопити його за серце крижаними пальцями. І баньши хижо посміхнувшись стала спускатися з паркану. З їй іклів потекла огидна чорна слина.

Та Пірат стис кулак і подумки промовив:

“Заціпся. Ти - не вона.”

І почвара відступила назад.

Пірат зітхнув та промовив до лейтенантів:

- Звісно є.

Хлопці розуміючи кивнули і розпитувати не стали.

- Ну то ясно що Зібора полковником зробили. - наважився порушити тишу Стефан. - А з полковником Андруховичем, що сталося?

- Він не впорався. - тихо промови Пірат, - І демон його зжер.

Хлопці затихли і пірат повернувся до них і взявши обох за плечі промовив:

- Тому не жартуйте з почуттям обов’язку та провини. - хлопці підняли погляд прямо на нього — Те що ми робимо — це робота. Важка. Марудна. Не зрозуміла тим хто лишився вдома. Але конче потрібна усім робота. І хто її зможе зробити якщо не ми? - хлопці вимушено посміхнулися - Але не годуйте своє почуття провини. Бо ним ви годуєте своїх демонів. Вони поки ще маленькі. Кволі. Просто холодні чорні пацючата в темних кутках. Але якщо підкидати їм гнилого м’яса втрат та болю - вони виростуть та зміцніють. Воно вам треба?

Хлопця заперечливо покивали.

- От і я думаю що не треба. - Пірат схвально поплескав обох по плечах. - от і молодці. Просто робіть свою роботу добре. Тут і зараз. І повертайтесь до дому живі та здорові. Ви мене зрозуміли?

- Так. - кивнули обидва.

- От і добре, - потеплішав Пірат, - за тиждень Зібор пришле вам одного з наших лейтенантів. Проведе курс по роботі з підлеглими. Та і селюків ваших приведе до ладу. Стануть на солдатів схожі.