Феррополіс

 

  Займався тьмяний, білястий світанок. Хмари ще не цілком розступилися перед глайдером, а Кім вже зрозумів, що перед ним - мертва, покинута планета. Він приземлився між потворними заводськими руїнами, які вперто стовбичили, дивлячись у небо, і окинув оком величезне індустріальне кладовище, що розкинулося перед ним. Тут не було ні душі, і все ж лунав тужливий розмірений стукіт: непотрібні нікому машини смиренно продовжували одноманітні рухи по інерції. Купи заіржавілого металу, що продемонстрували чудеса стійкості, педантично і монотонно виконували колись доручену їм роботу.

 Мимоволі намагаючись ступати якомога тихіше, він пройшов під склепіння абсурдно гігантського ангару і побачив лопаті вентилятора, з коренем вирваного з охолоджуючого механізму. Протяг прокручував їх вхолосту. У своєму нерівномірному русі вентилятор був схожий на старого, якому очевидно належить померти - а він все ще жив нікому не потрібний, занедбаний і розбитий. Сипле, смердюче дихання виривалося з його немічної горлянки.

 Неначе знехотя наповзав світанок, і низинну поверхню землі покривав чи то туман, чи то курево - в'язке, мляве, якесь кволе і хирляве. На перший погляд окові нема було за що зачепитися, але через певний час воно починало розрізняти нескінченні купи деталей цього поламаного, покаліченого світу. Великий механізм дав збій. Одного разу переконаний у своїй бездоганності, тепер він справляв загрозливе і жалюгідне враження. Так, він міг ще в пориві спалаху безсилого гніву зтерти з лиця землі будь-кого, хто б засумнівався в його могутності, але це не врятувало б його від болісної, повільної смерті. Рак іржі розповзався його нутрощами, і він був приречений.

 Він не змирився з цим: час зробив його вдачу незговірливою, мстивою, злопам'ятною. Він добре пам'ятав власну могутність: гордовиті труби, спрямовані до самих хмар, гарячі потоки лави, що вальяжно і впевнено текли по розпаленим домнам, масивне ухання градирень, що пихали білястим паром. Закопчене небо соромилося спаплюженої синяви, а світ металу святкував торжество. Але кисень і час робили свою справу: смиренно, вперто, із завидною стійкістю. Шестерні стали непридатними, механізми зносилися, колись міцні матеріали перетворилися на жалюгідні мочала, які мляво гойдалися під слабосилими поривами вітру - невиразно смердючими, як останній подих вмираючого. Колись масивні, тяжіючі над ніжною і слабкою природою будівлі тепер шкірилися в нікуди зіницями вибитих часом шибок. Як беззубі старі, зяяли вони провалами віконних рам, з безсилою і байдужою злістю заманюючи в лабіринти своїх спертих пустот.

Кім зайшов далеко. Нерівномірно стесуючи підошви від дотику до пощерблених країв металу, він блукав по руїнах залізного світу цілий день. І всюди він бачив тільки одне: масивні, загрозливі, безглузді конструкції, що нагадували невдалий експеримент майстра, якому не вистачило таланту створити щось більш досконале.

Вночі небо чомусь очистилося - лише для того, щоб відкрити нескінченну, до самого горизонту окреслену зеленуватою загравою сіру, сумну картину без ознак життя. Навіть темрява тут втратила свою глибину, ніби поблякнувши від часу і втоми.

Даремно провозився Кім в цьому могильнику, намагаючись відшукати сліди органічного життя. Якщо воно і було тут, то час все стер на порох - буквально, не залишивши й сліду, крім терпкого і сипучого пилу, що покривав закутки занедбаних будівель і вулиць. Можливо, ця планета була лише резервацією для виробництва чогось потужного і недосконалого, але необхідного в силу нерозвиненості якоїсь цивілізації на шляху до прогресу.

 "Нездорове, затхле, безглузде місце", - подумав Кім про себе, не розуміючи, навіщо витратив стільки часу на цій непривітній, потворній планеті. Глайдер безшумно відірвався від сухої землі і злетів до зірок. Приємна, заспокійлива абсолютна тиша космосу м'яко витіснила розріджену, сперту акустику чужого потворного світу. Але холодний брязкіт суглобів машин ще довго стояв у Кіма в вухах, спричиняючи дискомфорт і викликаючи неясну, тужливу тривогу.

 Можливо, колись ця планета була іншою: квітуча і рясніюча фарбами, наповнена буйством органічної матерії; галаслива, тепла, свіжа, вона породила життя, а життя це породило механізми. І зараз все, що залишилося від цього життя - невловимий пил, який знищується і стоншується з дня у день, перетворюючись у все більш дрібні, незначні часточки. Він все ще унеможливлював спокійне дихання, але не міг бути нічим більшим, аніж прикрою алергією, від якої можна позбутися, вдягнувши примітивний респіратор.

Чим далі Кім відлітав від Землі, тим легше йому ставало на душі. Вже за кілька годин він абсолютно відкинув гнітюче відчуття безвиході, яке навіювала ця планета, і навіть думати забув про неї.

 Ні він, ніхто інший так і не дізнався, що ця покинута, незатишна кулька і була колискою людства.

ФЕРРОПОЛІС. ЗСЕРЕДИНИ

 - Та пішло воно все до чорта. Це стерво Ельвіра. Її кляті претензії. Уся ця остогидла робота. Та й саме життя нехай засуне всі свої срані сенси собі в дупу і котиться туди, де сонце ніколи не світить. І цей бридкий ліхтар, який всі називають сонцем, нехай теж йде до біса. Ненавиджу. Усіх, усе. Нехай повиздихають!

 Закінчивши свій звичний вечірній ритуал, Денис заліз під лист проржавілого тонкого металу, який служив чоловікові дахом і ковдрою одночасно. Денис ще трохи побурчав на життя і мирно засопів під тужливий розмірений стукіт старовинних машин. До цього брязкаючого хору приєдналося бурчання живота чоловіка.

Ніхто вже не міг згадати, звідки ці машини тут взялися і навіщо вони взагалі потрібні, але майже релігійна організація «Mental Metal» вважала своїм обов'язком як можна довше зберігати невтомних гігантів в робочому стані. Волею випадку склалося так, що Денис став почесним членом даної організації. А як відомо в околицях індустріального кладовища (яке дехто називав зовсім абсурдним, недоречним і навіть вульгарним словом «Дім»): «Якщо ти один раз потрапив в дабл ем - то вийти зможеш тільки коли твоє необов'язково-бездиханне тіло кинуть під величезний вентилятор».

Місцеві жителі були мало схожі на живих істот. За час перебування в цьому забутому, занедбаному місці вони перетворилися скоріше в суміш пилу, металевої стружки і іржі. Чужинців тут просто не бувало, але якби один з них забрів в ці краї, то він навряд чи ідентифікував місцевих як органічне життя. Ні. Вони були частиною індустріального кладовища. Вони вросли в метал.

 Сонце вже сховалося за горизонтом. На пост-металічну пустку опустилася ніч, оголюючи жалюгідні потуги співробітників «Mental Metal» побороти руйнування, якими завідує сам час. То тут, то там спалахували іскри від скреготу металу. Деталей машин вже давно не торкалися мастильні рідини. Та й звідки їм тут взятися? Все, що представляло хоч якусь цінність і користь, вже давно розтягнули. Залишилися тільки машини. Вони давали досить тепла, щоб пережити холодну вітряну ніч. Звичайно, якщо не наближатися до них дуже близько. В іншому випадку - отримаєш такі опіки, від яких лікує тільки вентилятор.

 До речі, до недавнього часу було два вентилятора, але буквально кілька годин тому один з них (той, що стоїть в Гранд ангарі) злетів з охолоджуючого механізму. Кріплення було настільки прогнилим, що було дивно, як це він не злетів ще років двадцять назад. Природно, без належного інструменту, матеріалів і потрібного досвіду такі пошкодження неможливо виправити. А дабл ем нічим подібним не займалася ніколи. Та головний на ділянці був Денис, і саме на нього посипалися всі шишки. Що було несправедливо, прикро, обурливо, але єдино можливо в цьому місці. Йому урізали заробітну плату, і тепер він був змушений засипати голодним. Не те щоб це було в новинку для Дениса, але дана ситуація викликала певний дискомфорт у чоловіка.

 Ніч пройшла швидко, хоч Дениса і мучив його постійний кошмар, в якому він втікає зі звалища. Йому снилося, як його родина, якої він ніколи не знав, прилітає на космічному кораблі і хоче забрати Дениса додому. Як він біжить до них, але залізне звалище починає провалюватися крізь землю і ховає чоловіка заживо під купами металу. А члени сім'ї лише байдуже потискають плечима і відлітають геть. Денис прокинувся від того, що хтось обережно пройшов повз. За час життя на звалищі чоловік навчився розрізняти нові звуки навіть крізь сон. Це було питанням виживання - в будь-яку секунду могла вибухнути або відлетіти частина старовинної машини. Денис виповз з-під свого укриття. Він рухався так, немов вітер або тяжкість металу призвела до руху іржавий лист. Чужинцеві нізащо не запідозрити в подібному русі ознаки життя. Денис піднявся на повний зріст, попередньо сховавшись за купою металу так, щоб прибулець не міг його побачити. Він озирнувся і не міг повірити своїм очам - просто перед ним стояв космічний корабель. Красень глайдер височів над іржавим неподобством звалища, наче квітка, яка пробилася крізь товщу бетону.

 «До біса! Це не може бути правдою» - подумав Денис.

Він повернувся в бік того місця, де все ще чулися кроки чужинця. Денис пішов за ним. Прибулець був зовсім не схожим ні на кого з жителів звалища: високий, здоровий, з прямою спиною. Такого одягу, як на чужинцеві, Денис ніколи не бачив: костюм світився неоном. Денис просто не міг відірвати погляду від цього дивовижного видовища.

 «Невже? Невже ж це і є... може це брат? Або батько... може... »

 Денис хотів заговорити з чужинцем, але не знаходив в собі сміливості. Він вирішив поки просто поспостерігати. Життя на смітнику привчило чоловіка не довіряти першому враженню. Він кілька разів заплатив дуже велику ціну за подібну безтурботність. Денис потер культю руки, яка все ще боліла – незважаючи на те, що її вже три роки як не було, і продовжив стеження за чоловіком. Чужинець гуляв звалищем. Він зайшов в Гранд ангар і застиг там на якийсь час, дивлячись за останніми обертаннями відірваного вентилятора. Чужинець про щось розмірковував, а потім різко розвернувся і пішов далі. Денис нерухомо завмер. Він затамував подих, щоб ніяк не видати своєї присутності. Чоловік буквально злився з однією зі стін ангара. Чужинець пройшов повз, нічого не помітивши. Денис низько припав до землі і продовжив свій шлях вже на чотирьох, немов комаха-привид. Він бачив, як чужинець походжає по руїнах залізного світу. Помітив, що взуття прибульця зовсім не годиться для прогулянки по тутешніх місцях - його підошви нерівномірно зчісуються по щербатих краях металу.

 Поблукавши ще якийсь час по звалищу, чужинець повернувся до свого корабля. Вигляд у нього був явно розсердженим, немов він щось шукав, але так нічого і не знайшов. Денис відчував якийсь зв'язок з чужинцем - йому стало сумно, що незнайомець не виявив того, на що сподівався. І тоді сталося те, що глибоко шокувало Дениса. У своїй голові він почув голос чужинця: "Нездорове, затхле, безглузде місце". Денис застиг від подиву. Він не міг поворухнутися. Не міг відповісти. Він просто стояв і дивився, як чужинець сідає в глайдер. Як глайдер безшумно відривається від сухої землі і злітає до зірок.

 Після цього випадку ніхто Дениса на звалищі не бачив. Місцеві списали його зникнення на вентиляторні справи «Mental Metal». Це було нормою для них. Життя звалища продовжилася, але вже без Дениса.