Темно й моторошно у підземному царстві — споконвічному жахітті всіх смертних. Безліч довжелезних лабіринтів, яким не видно кінця. Метушаться тіні, що не знайшли спокою. Луною відбивається од стін стогін покараних грішників. Виходу звідси немає. Звідси не виходять.
Повільно піднімається сходами Володар Темряви. Не кваплячись, йде коридором. Від його кроків у новоприбульців стигне кров у жилах. Сьогодні серед щойно страчених і доставлених сюди грішників – самі жінки. От і тремтять від усвідомлення своєї подальшої долі, і щосили намагаються відвести погляд од високої чорної постаті, що наближається до них.
Цей переляк на обличчях жертв – краща для нього втіха. Він обводить їх поглядом. Вочевидь, жертви чергового відьомського процесу. В основному всі – яскраві красуні, більшість у відвертому одязі, що красномовно свідчить про рід їх занять за життя. У деяких крізь скромний вигляд відчутно виблискує відьомський хист. Треба буде відібрати найсильніших собі на службу, решту ж... З рештою все зрозуміло. Здається, цього разу безневинних жертв немає – майже небувалий випадок у часи панування інквізиції. У кінці цього ряду стояв, замріяно дивлячись у стелю, молодий демон із солоденьким обличчям, який щойно привів жінок. По цьому обличчю неозброєним оком було видно, що все це вкрай набридло йому, і він би зараз із більшим задоволенням пішов гуляти десь на землю і звабив пару-трійку доброчесних дівчат.
Володар Темряви поглядом відіслав демона і лише тоді помітив тоненьку невисоку фігурку, що досі ховалася за його спиною. Ще одна? Він спочатку навіть у це не повірив – занадто вже разюче відрізнялася вона від подруг по нещастю. Неймовірно худа, у якійсь вицвілій подобі сукні, бліде веснянкувате обличчя, русяве волосся заплетене в тоненьку кіску. Не відьма. Не повія. Явно не розбещене дівчисько з вельможної родини, що знущалося зі слуг. Дуже молода. Занадто молода, щоб її так...
- Що це таке? – різко спитав він. – Чому тут?
Вона мовчала, опустивши очі, лише трохи посунулась, показуючи йому те, що досі намагалася сховати за спиною. Книжки. Ціла купа книжок, спалених на вогнищі після церковного суду. Гострі, як лезо ножа, трактати про нечесних церковних служителів, що, прикриваючись Божим ім’ям, інтригують і рвуться до влади. Глузливі оповідання про рай і пекло, що там, на землі, не інакше названі єретичними. Роздуми про сенс життя і про життя без сенсу, яким, на думку автора, живуть вельможі на чолі з королем. Ну й багатство!
- Це що… все твоє? – недовірливо спитав він.
Мовчання.
- Тебе питаю! – підвищив він голос і, схопивши дівчину за підборіддя, змусив глянути собі у вічі.
І... раптом сталося досі нечуване. Могутній Володар Темряви, якого ніщо не могло здивувати або налякати, скривився, як від зубного болю, під поглядом смертної. Бо не страх був у цьому погляді, а цікавість. Із найвищої темної сили він у цю мить перетворився на об’єкт, на персонаж, з яким це дівча у своїх творах може зробити все, що заманеться. І нічого не зміниться, навіть коли він кине її до вічного полум’я. Воно теж стане об’єктом.
- Ти хто така? – майже пошепки спитав він.
- Маріанна, - вперше за весь цей час подала голос вона.
- Бачу. – Він і справді вже бачив. У її блакитних очах, як у розкритій книзі, читав історію дівчинки із збіднілої знатної родини, яка занадто рано навчилася читати й писати, підглядаючи за старшими братами, і мислити, спостерігаючи за навколишнім життям, яка у чотирнадцять років втекла з дому, рятуючись від вигідного, але ненависного заміжжя, і подорожувала світом, де прийдеться записуючи власні думки і спостереження і формулюючи їх у перші свої твори... Він бачив, як ці твори ставали все більш гострими і довершеними, він бачив кожне слово, кожну літеру... кожну думку, що в них ховалася. Він бачив, як народжувались ці думки. Він відчував кожного персонажа, створеного нею... і вже не знав у цю мить, чи сам існує, чи, може, вона його вигадала?
- Іди геть, - промовив крізь зуби. Кого завгодно на її місці зараз би вітром здуло. У її ж очах була лише щира розгубленість.
- Але... туди мене теж не пускають, - вона підвела очі вгору, потім вказала на книги, - з таким багажем. Що ж я, наче без адреси?.. Куди ж мені після смерті?
- Ви не вмираєте, - кинув він і, озирнувшись кудись у темряву коридору, гукнув:
- Сюди!
Знову з’явився колишній демон, на його солоденькому обличчі світилося аж надмірне бажання догодити господарю – яскраве свідчення того, що хвилину тому він думав зовсім про інше. Володар Темряви, взявши дівчину за лікоть, грубо підштовхнув до нього.
- На переродження! І наступного разу думай, кого до мене ведеш.
Демон розгублено кліпнув очима.
- Але ж, звідки мені знати…
- Ти тут служиш для того, щоб знати, - холодно перебив його Володар. – Не подобається – вижену. – Він кивнув на дівчину. – Будеш он у їхніх казках дітей лякати.
Демон і грішниця швидко попрямували довжелезним коридором, кидаючи одне на одного зацікавлені оцінюючі погляди. Кожен думав про своє. Дивлячись услід цій парочці, Володар Темряви знову скривився, відвернувся й крадькома поглянув угору.
- Без адреси… Чомусь мене це не дивує.
І, викинувши це з голови, взявся до своїх справ.
______________________
На початку двадцять першого століття світ шаленів від чергового бестселлера невідомої досі письменниці. Мова у романі йшла про молодого демона, якого вигнали з пекла за погану службу і надмірну цікавість. У книжкових крамницях увагу читачів привертала яскрава обкладинка з позначкою «шедеври фентезі», молодь захоплювалася дотепними, гострими, як лезо ножа, фразами, які, не довго думаючи, розбирали на цитати, більш доросле населення, прочитавши роман, з повагою відзначало: «Досить оригінально», критики в один голос називали його «новим словом у жанрі, в якому, здавалося б, сказано все», фантастичні сайти в інтернеті рясніли форумами, де жваво обговорювалися проблеми, підняті автором, а християнська література гнівно засуджувала «цей непотріб».
Світлі й темні вищі сили зітхнули з полегшенням. Судів інквізиції у двадцять першому столітті давно вже не існувало, а отже їхня зустріч із зухвалими душами без адреси відкладалася на певний строк.
