Звірі без іклів

Звірі без іклів

Субота, 28 лютого 2015 г.
Проглядів: 1272
Підписатися на комментарі по RSS

1

Спочатку Олег шукав вібруючий у хвилях простирадла телефон навмання. Марно. Довелося розплющувати ліве око. Зазвичай,  в такий час дзвонять або повні психи або давні друзі. Занадто яскравий надпис "Рома" на дисплеї змусив око сльозитися .

- Слухаю?

Що, спиш? - бадьорий голос у телефоні скоріш проспівав це, ніж промовив. - А чого ти спиш? Вже прокидатись треба. Чи ти забув що зобов'язаний підвезти мене до аеропорту ?

- Ні про що я не забув. - Олег подивився на годинник й обізлився. В нього вкрали тринадцять хвилин сну. - Як заїду по тебе - то відлупцюю  так, що буде боліти до  самої Швейцарії.

- Не відлупцюєш, бо не заїдеш. Тому й дзвоню. Розумієш, це якесь диво, проте я випадково зустрів найгарнішу дівчину у світі. І, що цікавіше, вона летить зі мною одним рейсом. Даю тобі лапу на відсіч, що ми за півроку одружимось. Тому спи собі далі. Я зателефоную вже після приїзду.

- То може ж усе таки заїду? Скільки ж часу ще не побачимось?

- Сиди вдома, кажу! Не до тебе зараз, -  і він якось дивно та змовницьки засміявся.

- Мені ж краще,  - промовив Олег, хоча його вже  ніхто не слухав. У цьому був весь Ромка. Знаходячи нове захоплення, він повністю забував про все інше. Місяцями не телефонував, забував про дні народження та ранні  обіцянки. Навіть при зустрічі не помічав, немов ніколи до того не зналися, і точно не дружили з самої молодшої школи. А коли помічав, то відсторонено вітав, ввічливо запитував як справи, і, навіть не чекаючи відповіді, казав,  що поспішає та йшов собі. Люди зазвичай сторонились таких диваків, тому окрім Олега, інших справжніх друзів у Роми не було. Тому зараз Олега замість сну, брали ревнощі. Він докоряв собі за ці низькі подумки.  Радіти треба за друга. Може, йому нарешті пощастило. Справа в тому, що Ромка зовсім не вмів знайомитися з дівчатами. Його енциклопедичний розум та дві вищі фізичні освіти капітулювали без бою, коли в полі зору з'являлась дівчина. Олег навіть один раз таємно  "зісватав" друга зі своєю колишньою, Марішкою. І ніби вони навіть скохалися. Хоча й ненадовго. Коли та дізналася про джерело знайомства, тобто про Олега, то вибісилась не на жарт. Кричала, що тільки доля має право давати і відбирати кохання, а не люди, і що Олег усе зіпсував, бо вони і так зійшлись би без нього. Ще й десь дістала мішок жаб і висипала їх у Олеговій оселі, щось базікаючи собі під ніс.  Мабуть добре що вони розійшлись. Її дивакуватість не до снаги жодному чоловікові.

Ця думка була останньою. Розум Олега майже від'єднався від  тіла і націлився пірнати у фіолетове озеро сновидінь, як інша дратівлива телефонна мелодія, повернула  його назад, до реальності.  Якщо це знов Рома, то я таки знайду його і неделікатно поясню, що двічі за ніч будити друга навіть остання свиня не посміє.

Та це був не Роман. Це була Люда. Дівчина Олега. Вона чомусь плакала. Хоча Олег і звик до плачу своєї пасії за найменшим приводом, сьогодні, схлипування у слухавці були якимось іншими, чеснішими, чи що:

- Пробач мені, я не хотіла, - потім знову довге рюмсання і не розбірливе бурмотіння. - Він кращий, ти не винний, - знов сльозливий звук у слухавці, - Я йду від тебе. Так буде краще усім. Не дзвони мені більше.  

Все. Можна забути про сон. Олег встав, одягнувся, зробив двадцяти секундну імітацію  зарядки, увімкнув на музичному центрові R.E.M., зробив гучність достатньо голосною, щоб відсвяткувати, але достатньо тихою, щоб сусіди не покликали на свято міліцію. Усе таки дивна ніч. По-перше, його друг нарешті побачить свою давню мрію - найбільшу фізичну лабораторію у Європі, чи щось на зразок того. І не тільки побачить, а ще й буде працювати на ній. Лише б не змайстрували якогось порталу у інший світ. Олег піймав себе на думці, що настрій - краще не побажаєш. А по-друге, Люда нарешті відчепиться від нього. Звісно, це невеликий удар по його гордості,  та зрештою він і сам вже давно хотів запропонувати дівчині розлуку, та вона настирлива, все не давала йому справжнього приводу для скандалу. Правильно кажуть, усе що не робиться - на краще. Тим паче, інша красуня Надія - вже давно йому очима кліпає. Декілька днів відпочину і займуся цим, подумав Олег і пішов до душу, наспівуючи пісню, слова якої не розумів.

Рома зателефонував пізно вночі, через дев'ять діб після відльоту. Олег, добре знаючи товариша, боявся що більшу частину  розмови доведеться слухати про якісь дроти та частки, хвилі і кванти.  Але за за всі п'ятнадцять хвилин друг, хоч і не замовкав ні на секунду, проте не обмовився ані про швейцарський чистий клімат, ані про гарні умови праці для європейських вчених, ані про ту саму лабораторію. А говорив Ромка лише про Поліну. Поліна те, Поліна се, вона і фільми такі самі любить, і злиться так само, що люди ще не заселили Марс:

- А ще, - Ромка  казав це з інтонацією малого хлопчика, якому подарували гвинтокрил на пульті, - Ще вона також читала "Коротку історію часу" Хоккінга і також боїться плавати, що правда лише у безхмарну погоду, і погодься - це неймовірний збіг.

- Це все добре, - Олег ледь спромігся заглушити невпинну розповідь товариша. - Та скажи мені, будь ласка, як там поживає твоя вузькоспеціальна мрія?

- Ти про ЦЕРН? Та що з ним станеться. Як я і думав, багато одвічно сонливих людей у білих халатах, та ще більше дротів. Тобі не буде цікаво. До речі, мені запропонували постійну співпрацю, і я погодився. Тому, мабуть, я назад вже не повернусь. Та ти не хвилюйся. На весілля обов'язково запрошу. - у слухавці пролунав двоголосий сміх.

Олег не чув останніх слів. У його вухах, немов велика і сильна риба у сітях, застрягла і борсалась фраза "не повернусь". І ця фраза довгим хвостом боляче била по черепові, заважаючи тверезо мислити.  Ми ж були завжди разом. І коли він розбив сусіднє вікно, я взяв провину на себе, і коли спалив машину того ж сусіда, намагаючись створити нітрогліцерин вдома, я теж заступився, а  батько мій оплатив витрати. А коли мене під "Глобусом" побили цигани, він волочив бездиханне тіло на собі до лікарні. Чомусь ці  спогади, зараз здавалися Олегові найдорожчим що в нього було і сприймалися вони як найсвітліші миті у житті, хоча світла в них було набагато менше, аніж у ночі за вікном. Ні, так не повинні прощатися справжні друзі. Олег стиснув слухавку з такою силою, що рука його стала тремтіти, як у старого діда. Десь із іншого виміру він почув глухий Ромчин голос:

- Олеже! Олежко! Ти чого, заснув там чи що? Кажу, прощатися треба, мені вже час йти. Поліна приготувала дивовижні млинці.

- А можна я хоч голос її послухаю? - Слова вилетіли від Олега, без його дозволу.

- Звісно можна, - весело відповів Ромка. - Тільки знай, вона моя і лише моя. Якщо ти навіть натяком намагатимешся фліртувати, як ти вмієш, я більше жодного разу тобі не подзвоню і навіть на поріг не  пущу. Зрозумів? - ці слова, на відміну від попередніх, звучали холодно і серйозно. Олег навіть вловив у фразі приховану загрозу.

З іншого боку лінії щось засовалося, чоловічий голос став тихішим, а жіночий - голоснішим

- Привіт, Олег! - дзвінкий та бадьорий тембр, проте нічого надзвичайного.  А на що він розраховував? Що звіди йому пролунає пісня сирени, яка поневолює розум теоретичних фізиків і змушує їх забувати своїх справжніх друзів. - Як справи на Вітчизні?

Привіт, Поліно - холодно відповів він, і зрозумів, що ревнує. Якась дівка, звідкись береться, краде його ліпшого товариша, і як ні в чому не бувало, вітається. Та що з тобою? Схаменись! Олег кілька разів боляче вдарив себе по коліну, щоб прийти до тями. Друг нарешті знайшов кохання, а ти, егоїст треклятий незадоволений, бо, бачте, він не попрощався, як слід було. Олег зібрався із думками. В кінці кінців - це ж їх перша розмова. Нехай вона буде приємною.

- Привіт Полінко! - він посміхнувся, забувши, що вона його не бачить. - Який там у вас клімат?

- Зараз тут дуже холодно, але нам доведеться звикнути, як бажаємо прожити усе своє життя у цьому місті. Хоча не думаю, що це буде важко. Люди тут, дійсно, трохи інші, але  дуже привітні. Ой, мушу бігти, млинці підгорають. До побачення!

Олег сподівався ще трохи поговорити з другом, але почув лише противні гудки. Він кинув телефон об стіну, ніби той у чомусь винен. Телефон врізавшись, розлетівся на три частини. Байдуже. Олег сів у крісло. Посидівши з півгодини, він знайшов вихід із ситуації. І прийнявся збирати заново телефон. Зібравши і вмикнувши його, Олег став шукати у записній книжці номер Надійки. От хто зараз допоможе відволіктись від важких думок.

- Привіт Надійко, це Олег, не бажаєш вийти кудись? Покатаймося на німецькій машині, поїмо китайської їжі, подивимось французьке кіно. - такий поклик Олег називав ледащим, бо чомусь більшість дівчин, чуючи про різні країни, одразу погоджувались, ніби не розуміли, що дивитися французьке кіно і побувати у Парижі - зовсім не одне й те саме.

- Я сьогодні не можу - відповіла Надія. Добре, нехай набиває собі ціну. Я також знаю правила цієї гри.

- А якщо ми поїдемо до лунопарку і я обов'язково виграю для тебе найбільшого  пухнастого ведмедя?

- Я ж кажу, не можу.

 - Ну, може, тоді не сьогодні, а завтра чи післязавтра. Цей тиждень в мене вільний, а твій образ з голови не виходить вже давно. Я навіть якось сумую.

 - Послухай, не хочу мати з тобою нічого спільного ні сьогодні, ні завтра, ні через тиждень. Не телефонуй мені більш.

Щоб ці жінки показилися. Скільки часу вона мене роздягала поглядом, а тут бачити не бажає. Може, Люда щось понавигадувала. Хоча звідки? Це вона ніби кинула мене, а не навпаки. Добре, на щастя, в мене є ще не один номер, який точно не залишить мене на самоті із поганим настроєм.

- Привіт, Катю! Не хочеш сьогодні прокататися на німецькій машині, потім заїхати до фрнцузського ресторану і нарешті подивитись американську комедію. Не хочеш? Більше не дзвонити? Добре.

- Гей, Оксано, як твої справи?  Сто років не бачились. Вибач мені, що стільки часу не дзвонив, все справи та клопоти. Ходьмо увечері кудись, розважимось. Не хочеш зі мною нікуди йти? Та чого з вами трапилось усіма? Ви що змовились,  дурні корови. Раніше чіплялися на мене, як оті репляхи, а зараз кирпу гнете. І Олег знову жбурнув телефон у стіну. Для апарату це був останній політ. Що ж таке сталося? Неможливо, щоб водночас, всі жінки відвернулись від нього.

 За двадцять чотири роки Олег мав клопіт з дівчиною лише раз, коли закохався, але це було так давно, що він вже й не пам'ятав деталей. Після, навчившись вправно користуватися своєю зовнішністю і статусом золотої дитини,  він майже не чув відмов у пестощах.

І дійсно, дівчата дуже полюбляли Олега. Але він не пишався цим.  Він розумів, що то не його особиста заслуга, скоріше сімейна спадщина. Його дідусь був доволі заможний, тому міг собі дозволити підібрати найкращу пасію, його батько був ще багатшим, і він також одружився на першій красуні свого часу. Тому Олегові дісталися і доволі міцний бізнес із закріпленою у поколіннях базою клієнтів, і чудова генетична врода. От він і міркував: якщо людина вміє малювати, то вона купує собі фарбу і проводить ночі у майстерні, якщо людина порається з технікою, вона завжди пахне мазутом і на око відрізняє ключі за номером. То чому ж він мав соромитися свого таланту, що проявлявся у вдалому спілкуванні із протилежним полом. Нехтувати тим, до чого хист - нераціонально. Тому Олег і розвивав свій талант, вивчав поведінку жінок, шукав загальний знаменник їх потреб та бажань і навчався їх вдовольняти. При цьому, він ніколи не обманював: не казав заради самих лестощів того, що дівчата хотіли почути; ніколи не давав марних обіцянок та не корчив з себе того, ким не був. Можливо саме тому, до цього часу не мав ні клопотів, ні проблем, ні холодних простирадл.

Але зараз удача його зовсім покинула, переїхала і не лишила адреси. Чому? Не зрозуміло. Олег не робив нічого, щоб образити її. Та проблеми тому й називаються проблемами, бо з'являються  всупереч нашим бажанням та очікуванням. А ситуація точно підходила під категорію проблем, бо робила життя, хоч і не нестерпним, та зовсім не комфортним. Олег вирішив підійти до проблеми, як підійшов би до неї  його товариш, що емігрував, тобто науково. Він виписав до блокноту імена усіх подруг, потім перебрав їх у порядку від найбільшдоступних до найнайменш. Потім набирав кожний номер і пропонував зустріч. І кожного разу йому відмовляли. Олег в житті не чув більше виправдань, ніж за той вечір. Складалося враження, що весь жіночій світ змовився, щоб покарати його за якісь незрозумілі гріхи. Можливо, так воно і було. Можливо,все це один великий жарт.

Тому, наступного вечора, Олег вирішив знайомитися з новими дівчатами. Теж марно. Його цурались навіть ті, кого він прозивав сіренькими мишами, на кого ніколи не звертав уваги, бо клопоту з ними завжди більше, ніж насолоди. Наступного вечора він також ні з ким не зміг познайомитись, і наступного, і наступного. Доведений до відчаю Олег подзвонив до нічного ескорту і заказав собі повію. Та, звісно, приїхала та відпрацювала свої гроші, проте було помітно, що ініціативою вона не відрізнялась. Чи це Олег собі сам вигадав?

Впродовж трьох місяців Олегу не вдалося познайомитися з жодною дівчиною. Це було незвично і нестерпно. Він постійно дзвонив комусь, шукав когось, підходив до когось з жартами, хвастався своїми грошима, бігав зранку з голим торсом. Усі жінки в місті і найближчих населених пунктах були до нього байдужими. Звісно, це погано відбилося на його стані, і коли "прокляття" (як він сам обізвав ситуацію, хоч ніколи і не був забобонним) закінчилося, Олег був схожий на дешеву копію самого себе. А трапилося це випадково. Він бездумно блкав по парку, щось бурмочучи собі під ніс, як на нього налетіла якась незграбна особа.

- Вибачте, - промовила вона, я вас не помітила, - і, подивившись йому у вічі, почервоніла. А ви б не могли, - промовила вона вже більш кокетливо - Провести мене до якогось кафе, бо, здається, я сильно забилась. Олег на півхвилини знепритомнів, він вже встиг відвикнути від флірту, і тому такий його несподіваний прояв збив хлопця з пантелику. Щоб впевнитись у реальності існування дівчини,  Олег трохи сильніше, ніж необхідно, схопив її за руку і сказав:

- Запрошую вас прямо зараз у найдорожчий ресторан у місті. - і трохи поміркувавши, щоб не здатися занадто підозрілим,  додав: - Сьогодні в мене просто свято, ото і будемо святкувати. І вона погодилась.

Невже все стало таким же простим як і раніше. Посмішка не сходила з обличчя Олега, і здавалось, жодна новина не зможе цього змінити. Здавалось. І знову телефонний дзвін.  На тому боці слухавки жіночий заплаканий голос. Це мати Романа. Вона каже, що його вчора кинула Поліна, і зараз він лежить у швейцарській лікарні після невдалої спроби самогубства, а коли його випишуть - то відправлять додому. Їм не потрібні нестабільні працівники.

 

 

2

Тільки зараз Рома зрозумів, що самотність - то дуже погано. Тільки зараз, коли компанію йому складали лише чотири затхлі зелені лікарняні стіни та якийсь невгамовний метелик, він осягнув жахливу і безмежну порожність цього відчуття. Він завжди вважав самотність першою вчителькою, думав, що лише вона здатна пояснити людині чого та боїться та до чого тягнеться. Самотність була його таємною дружиною,  про яку він думав на роботі і до якої повертався увечері. Лише вона його розуміла, лише вона не заважала йому бути справжнім і думати правду. І Рома, який постійно хвалився своєю холодною розсудливістю і об'єктивним мисленням, зараз докоряв собі через те, що ніколи не додумувався до простої, як молекула кисню, істини: самотність - найпрекрасніша у світі річ і залишатиметься такою доти, доки її ні з чим порівнювати. Всі родичі та знайомі, які оточували Рому, сприймалися ним як невід'ємна частина навколишнього світу, з якою необхідно спілкуватися та обмінюватися знаннями заради виживання. Що таке душевна взаємність він не розумів. А потім з'явилась Поліна. З'явилась і  змусила його забути минуле, запевнила, що одна людина - це півлюдини, і лише дві, з'єднані між собою почуттям, можуть складати повноцінну одиницю існування, самодостатню та захищену від негараздів та змін навколишнього середовища. І Рома повірив. Повірив і відпустив самотність, навіть не подякувавши їй за стільки років співіснування. А потім Поліна зрадила його. І тоді самотність повернулась. Вона вже не була лагідною та розуміючою. Вона мстила. Вона розривала його серце навпіл, вона змушувала заздрити усім людям та речам, що мали пару: закоханим студентам, фарам на машинах, колесам на велосипедах, чашкам з блюдцями, шкарпеткам, навіть вікнам у палаті. Все це шепотіло за його спиною, називало його невдахою, сміялося так, щоб він обов'язково почув. І нема кому розповісти про дратуючий парний всесвіт, бо всі знайомі були такими ж парними створіннями. І гіршим за всіх був його друг Олег. Кожен раз він навіщав його з новою пасією. І кожен раз Рома прикидався, що спить, лише б не розмовляти із ними, не чути їх відразливих сюсюкань. Проте цього разу, коли двері до палати відчинились, Олег зайшов один. Вперше за місяць. З собою він приніс великий букет рожевих хризантем:

- Я хотів принести цитрусів та лікарі заборонили, сказали, що ще не можна. Дуже радий бачити, що ти нарешті не спиш, вже свербить, як хочеться з тобою порозмовляти. Тож розповідай, як справи? - і він ще сміє посміхатися, обурився Рома після того, як методично псував мені життя впродовж останніх чотирьох тижнів. Хворий відчув, як кров відходить від обличчя і голова йде обертом. Між тим він відповів посміхаючись, не хотів, щоб Олег бачив, що йому зле. Навіть не бажаючи жити, він соромився своєї слабкості:

- Усе добре, хіба не бачиш? - здається, Олег повірив йому. Але ця посмішка, перша за останні кілька тижнів, відключила усі Ромчині захисні механізми, і той, скрививши обличчя у страшній гримасі, почав істерично кричати  на товариша:

- Скажи, навіщо ти приходив до мене зі своїми дівками? Щоб похизуватися? Щоб посміятися з мене? Ти, єдиний, хто мав зрозуміти мій стан, хто зобов'язаний бути поруч. Покидьок. Хіба не розумієш, як мені самотньо, як не вистачає простої розмови, щоб сказати усе про усіх і не тримати в собі цей гніт ненависті до людства.

 

- Не вистачає розмов? Щось я цього не помітив, коли ти бавився із своєю Поліною у Європі. Я чув тебе лише раз за всі три місяці. Хоча до того не проходило й дня, щоб ми не розмовляли. Зізнайся, ти звичайнісінький соціопат, якому і люди то недуже й потрібні. Тільки твоя Поліна. Та й те, доки не набавишся. А що до мене?  Чи ти вважаєш, що мені було легко тоді? Чи ти вважаєш, що я весь той час проводив у хмільному угарі на різних вечірках? Ні, я був таким же самотнім, як і ти зараз. От тільки не намагався себе вбити, бо розумію ціну життя і вмію боротися із труднощами. А якщо ти хочеш мене засоромити за те, що я приходив до тебе не один, то даремно. Не маєш права. Жодного. Я був як наркоман, якого відлучили на час від дози та повернули її знов. Дійсно, я покинув ліпшого друга заради жінок. Не однієї жінки, у яку закохався, як ти, а багатьох безликих, чиї запахи та імена  перемішувались у свідомості, утворюючи сіру масу задоволення. І лягаючи з новою жінкою до ліжка, я іноді згадував про тебе, що в цей самий час ти лежиш у лікарні та зітхаєш від покинутості. Але я не мав сил відмовитись від слабкості. І не хотів. Уявляєш, три місяці, з тієї самої ночі, як ти поїхав, мене відкидали, немов вошиве цуценя. Три місяці, доки ти насолоджувався європейськими пейзажами, я намагався зрозуміти, як сталося, що світ мене забув, знайти цьому раціональне пояснення. Звісно, ти б мені допоміг, якби був поруч. А потім мені зателефонувала твоя матір і розповіла про твоє горе. І як тільки я поклав трубку, мені одразу подзвонила одна знайома з цікавою пропозицією. Потім ще одна, потім ще. Вони розривали мій телефон, просили побачення, обіцяли зробити усе, на що буде спроможна моя фантазія. І я підкорявся, я відповідав всім їм взаємністю, доки мені не набридло, точніше, доки відчуття провини не пересилило  відчуття насолоди. І от я тут. І зараз можу сказати з упевненістю:  щось дивне коїться з нами, друже, щось незрозуміле і погане, і нам конче необхідно зрозуміти, що саме, і як це виправити.

У палаті запанувала тиша. Друзі дивились один на одного. Кожен хотів щось сказати, але чи соромився, чи не знаходив підходящих слів. І тиша могла б продовжитися ще довго, але її прогнав скрип дверей. Прогнав лише для того, щоб утворити ще більшу тишу. Бо увійшла Марішка. Та сама, котру Олег використав щоб подолати сором'язливість друга. Тільки тепер вона не виглядала як непоказна дівчина. Вона виглядали вищою, ніж раніше, можливо через підбори. На обличчі з'явились рум'янець і посмішка. Волосся знайшло свій блискуче-чорний колір. А коли Марішка заговорила,  то вже не був голос невпевненості. То був голос володарки, як не світу, то ситуації точно.

- Як справи, хлопчики? Погано виглядаєш, Ромко, а ти, Олеже, зовсім не змінився. Чи просто вже встиг прочухатися після тримісячного целібату?

По очах бачу - не очікували мене побачити тут. Що ж, я повна сюрпризів. І от вам найбільший - я відьма. Справжня, хоча, звісно, змінила мітлу на машину дуже давно.  Якось років двісті, а, може, триста трапилася зі мною одна цікава історія.  Вже тоді у містах було нестерпно знаходитися після опівночі,  тому я прогулювалася під місяцем та великими лісовими соснами. Та й там, мабуть, завадила комусь. Напали на мене вовки. Люті, дикі, очі горять, із пащі слина капає на траву. Їх усіх я перетворила на маленьких цуциків, яких зараз прийнято називати Чихуахуа. Перетворила, щоб зрозуміли, на кого можна пащу роззувати, а на кого - ні. Та жага до життя у вовків видалася куди більшою, ніж я могла уявити, і, подолавши свої первісні страхи, вони все ж вийшли з лісу у місто. Маленькі, голодні, слабші за щурів. Дивно, але саме такі вони дуже сподобалися місцевій принцесі, яка віддала наказу вимити їх, одягти у безглузді сукні та не випускати із замку ні на секунду. Тому їх покоління вижило і досі ховається від мене у жіночих сумочках, десь між помадою та шоколадом. І знаєте, чим їхня ситуація краща за вашу? Оті вовки, мабуть забули якими звірами вони були спочатку, сильними та гордими, войовничими. Їхнього розуму не вистачило, щоб перегризти один одному горлянки, і не терпіти такого глузування з власної  природи. Ви ж усе зрозумієте, якщо не зрозуміли до цього. Знаєте, є люди, якими можна користуватися, а є й такі, які цього дуже не люблять і можуть не тільки образитись, а ще й помститись. Звісно, я це про себе. Ти, Олежко, якось вирішив, що я непоганий тренажер для прокачування лібідо твого товариша. Це, мабуть, твоя найбільша помилка у житті.

А я, звісно, не могла примиритися з такою роллю, і тому зробила те, що вмію краще за все - прокляла вас. Мені навіть спочатку було трохи соромно перед тобою, Ромо, бо ти навіть не знав про те, що твій забагато турботливий друг, звів тебе зі мною, прирікши тим самим на страждання. А ти мені дійсно подобався. Сильно. Принаймні - до тієї миті, як почав різати руки.  Хіба справжній чоловік так себе поводить. Навіть у тих цуциків, що колись були вовками, гідності у погляді було більше.

- Що ти мелеш? - не витримав Олег - Тобі що, робити нічого, ніж знущатися над хворою людиною? Зовсім глузду втратила.

- Замовкни, - спокійно промовила Марішка, легенько провела пальцем, та Олега невидимою силою кинуло до протилежної стіни. Відбулося  це дуже швидко та майже беззвучно. Марішка продовжила монолог:

- Краще, ніж прокляття, є розповідь жертві про це прокляття. Інакше, якщо чесно, зникає більше половини всього сенсу від скоєного. Так от, прокляття це ціла наука, гра, яка  ніколи не набридає, бо правила її залежать тільки від мене. Спочатку, перші чотириста років  мені вистачало перетворення людей у жаб та тхорів. Потім це набридло, і я стала міняти людей тілами, висмоктувати їх розум, насилати постійні кошмари наяву. Особливо винним давала змогу читати думки родичів і близьких.  Ніхто з них не протримався більше року. Потім я зрозуміла, що краще за все обертати проти людей їх страхи та бажання. І, до речі, мені дуже пощастило, коли я зрозуміла, що ви обидва дуже переймаєтесь через стосунки. Хоча це дивно, ви все таки доволі не схожі між собою. Ні-ні, я не засуджую, яке я маю на це право, але мені здавалося, що в житті є набагато кращі способи підняти власну самооцінку. Не важливо. Ось що я придумала і втілила у житті. Ви готові? - Марішка казала це виразно, допомагаючи словам жестами. З обличчя її не сходила чарівна посмішка, ніби вона не цитувала власний вирок, а вітала старого друга із днем народження.

- От яку схему я вигадала. Кожен з вас буде отримувати перемогу на любовному фронті рівно три місяці. Потім міняєтесь місцями. Зараз, якщо я не помиляюсь, черга Олега. Насолоджуйся, тобі лишилося ще не багато. А ти,  вона  подивилась із презирством на Романа, не здумай більше бавитися самогубством, тоді прокляття зникне, бо розраховано на дві особи. Ще раз таке утнеш, зроблю боляче усьому твоєму родові, зрозумів? Зрозумів, питаю?

Рома кивнув. Він дивувався не стільки ситуації що склалася, скільки своїй спокійній реакції на неї. Здавалося, йому, хто, точно знав про неможливість надприродного,  слід було панікувати і метушитися, але відчував він лише полегшення. Так добре було дізнатися, що в бідах, що звалилися на його голову можна винити не самого себе, а щось, чим не можна керувати, щось стихійне та жорстоке, щось, що дає зрозуміти, що він не коваль своєї долі, а лише в'язкий матеріал, який змінює форму в залежності від тиску навколишнього середовища. Рома навіть не подумав перевіряти, чи справжня Марішка відьма, чи це все лише фокус або жарт. Він впевнив себе, що все, що відбувається - реальність, і в одну мить змирився із нею. Дивно, а колись він зневажав подібних людей, усіх віруючих у Бога та гороскопи, у магію та знахарство. А зрештою, і сам виявився одним із них, навіть не пручаючись.

- Чого тобі від нас треба? - запитав він, і у голосі його відчувалася покірність, незважаючи на зухвалий тон.

- Нічого. Все вже зроблено. Вважайте мене за лікаря, який приніс невтішну новину. Тепер вам з нею миритися й жити. Тепер кожен день, коли пестите кохану, ви будете в подумках відлічувати час до того, як вона вас покине. І якщо встигнете за відведений час наробити собі дітей, добре їх навчіть, що небезпечно глузувати з почуттів іншої людини, хто знає, ким вона може бути насправді. Прощавайте. - З цими словами відьма покинула палату, залишивши після себе гарячий запах кульбабок.

- Що, до біса, тільки що трапилося? - Олег нарешті поворушився. - Як вона? Що воно таке?

- Ти сам все бачив. - Рома був в піднесеному настрої, бо в нього з'явився план, і не один. -  В нас ще буде часу вдосталь дивуватися халепі, у яку ми встряли. Зараз треба зрозуміти, як змінити ситуацію, або як до неї звикнути. - і Рома почав говорити Олегові  майже все те, що він надумав за цей нетривалий час.

 

 

3

Людина звикає до усього, до того ж швидко - міркував Олег, повертаючись додому  з роботи. Звісно, прийде час, коли ми будемо страждати від того, що не зможемо втримати сім'ю, але це проблеми майбутнього. Після візиту Марішки пройшло вже сімнадцять місяців. До його черги насолоджуватися жіночою компанією залишалось трохи менше двох  діб. Взагалі, якось він спіймав себе на думці: зараз мені жити куди краще ніж іншим, моє життя має справжній сенс, такий же реальний, як реальні піщинки у годиннику. Суть його  - правильне використання часу,  відведеного прокляттям.

Він йшов  темною вулицею, хоча зараз вона здавалося йому наповненою світлом надії. Він йшов і посміхався перехожим. Чоловіки йому також всміхалися, а жінки відводили очі. Нічого. Ще два дні і все буде навпаки. Але ж яке нестерпне очікування. Скоріше б заснути, щоб скоріше прокинутись. Він влетів у свій під'їзд та швидко піднявся на п'ятий поверх.

Олег відчинив двері квартири, роззувся, стягнув дорогу шкіряну куртку, та зайшов до зали і побачив у своєму кріслі Романа.

- Я вважав, що ти прийдеш завтра. Чи вже не терпиться надратися?  - якось стихійно, у них утворилася нова звичка: напиватися до нестями при зміні "вахти". Обидва казали, що є в цьому, щось філософське, та насправді це був лише зайвий привід випити. Одному з горя, іншому з радощів.

- Я не хотів тобі казати раніше, - Рома звертався скоріш до світильника, ніж до друга, - Але я знов почав зустрічатися з Поліною.

- А хіба це не порушення наших правил? Ти, до речі, їх сам вигадав. Пам'ятаєш? І в одному точно було сказано, що ми не будемо зустрічатися з жінками із минулого, бо прихильність в нашому стані - недозволена розкіш?

- На жаль, я не зміг дотримати слова. - Ромка простягнув руку за спину, у район джинсів, і  Олег почув дивний клацаючий звук.  Роман дістав маленький металевий пістолет. Олег завмер. Він усе зрозумів.

- Справа у тому, - продовжив Рома,- Що немає сенсу страждати двом, коли страждати може лише однин, або навіть ніхто. Ти усе одно ніколи не ставився серйозно до життя. Ти винен у тому що з нами трапилося. Через тебе за сорок годин мені подзвонить та, кого я кохаю, і знову скаже, що між нами все скінчено. А, може, і не подзвонить, бо не вистачить сили, сказати таке у третій раз. Вибач, та я не зможу це знову перенести. І ти знаєш, я б з радістю лишив життя себе, проте мені заборонено. Клята Марішка. А про тебе вона нічого не сказала. От така щілинка. Ти й сам, мабуть, думав про це, і не раз

- Так, думав, але погане життя усе одно життя.

 - Вибач - і Олег побачив, як тремтяче дуло став дивитися єдиним своїм оком на його грудну клітину.

- Ти ж розумієш, - сказав він, - що всі твої слова, вся твоя логіка, лише шори, якими ти закриваєш своє небажання бути самотнім. Я тебе не звинувачую, хоча ні - звинувачую. І вина від скоєного, немов вічний супутник, буде  постійно кружляти біля тебе і надсилати отруєні сигнали, які будуть плюндрувати навіть найчистіші моменти твого життя. Ти готовий до такого?

- У кожного своя правда, а люди і не з таким живуть. Може, й я зможу, - відповів Рома, і тричі натиснув на курок. - Не хвилюйся, я ходив до полігону, і знаю, що робити, щоб ти не відчував болю.

У кімнаті пролунали ще два постріли.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>