Знахідка

Знахідка

Субота, 26 вересня 2015 г.
Проглядів: 862
Підписатися на комментарі по RSS

Мирон стояв на даху напіврозваленого будинку і дивився униз.

– Ну і навіщо було це робити? Люди ж колись надбали це все, а ти так-от взяв і ногою загилив, – дивувався він з Мишка.

Вони працювали однією бригадою вже багато років і Мирон вже звик до черствої душі Мишка, проте все рівно не міг зрозуміти, звідки за 40 років життя у того набралося стільки байдужості до навколишнього світу.

До них підійшов Іван. Він був старший їх обох аж на 20 років і був професійним будівельником, який пройшов Крим, і Рим, і мідні труби.

– Нам цей будинок треба розібрати пошвидше, бо за тиждень привезуть першу партію будматеріалів і будемо зводити тут новий. Тоді я ще викличу Ігоря і Сергія, які зараз на іншому об’єкті. А поки ніколи панькатися з усяким мотлохом, на якому ви не заробите ні копійки. Тож гайда, хлопці, – сказав він і пішов з сокирою збивати старі шиферини.

Їх трьох найняли розібрати цей старенький будиночок на околиці Києва ще на тому тижні. Новий власник цієї ділянки вирішив побудувати тут дачу, а столітній будиночок з хлівом йому були непотрібні. Іван, що був у них за старшого, називав нового власника цієї ділянки олігархом, бо лише олігарх міг купити за такі велику гроші гарний клапоть землі під Києвом.

Як тут збереглася ця хатина з хлівом, Мишко з Мироном не могли допетрати. Бо, як правило, уся земля біля столиці була давно розкуплена ділками і на ній було збудоване щось більш сучасне.

– Я таки спущуся, гляну, що там, – сказав Мирон і поліз по драбині вниз.

Колеги лише махнули рукою: Мирон вважався у них – зашкарублих трудівників – диваком, бо любив читати книжки і розповідати всілякі історії.

– Ну йди, може в музей віднесеш те все, то вони тобі грамоту випишуть, – сказав Іван. – А може тебе навіть по телевізору покажуть.

Мишко засміявся і закурив сигарету. Мирон не міг собі уявити, як можна у цілковитій пилюці ще й курити.

Серед купи дощок і поламаного шиферу на землі лежала велика дерев’яна коробка з купою мотлоху. Вони ще на горищі, відкривши цю коробку, так-сяк переглянули її вміст: поламаний старий телефонний апарат, купа старої, ще радянської преси, якісь пластмасові дитячі іграшки, побита ваза і коробка з-під печива, набита старими вицвілими фотографіями, які вже було годі розгледіти.

Мирон прислухався: Мишко з Іваном гупали десь на горищі, кидаючи додолу шиферини. Поки напарники працювали, він всівся на якусь дошку і перелистав фотографії. Їх роз’їла сирість, але на деяких можна було розгледіти обличчя. Там стояли люди в одязі, який нині можна було побачити хіба що в музеї. На зворотах деяких фотографій були невеличкі написи: мабуть, люди записували нагадування собі, де і коли робилося фото. Мишко засунув пачку фотографій назад в картонну коробку з-під печива і взяв купу газет. Газети були у ще гіршому стані, ніж фотографії, їх погризли миші і від них смерділо старістю. Це все був просто непотріб.

– Мироне! Втрьох швидше працювати! Бери сокиру і піднімайся сюди, бо тут деякі дошки не піддаються! – крикнули йому зверху.

– Йду, – відгукнувся він і відкинув пачку газет убік.

Та враз з купи газет вигулькнув бік якогось старого блокноту в грубій обкладинці. Мирон висмикнув блокнота, відкрив його і побачив якісь записи, які, як недивно, не піддалися руйнівній силі вологи. Він засунув собі в кишеню потертого комбінезону знахідку і пішов до хлопців.

Увечері на кухні чергував Мишко. Він варив «Мівіну» і нарізав ковбаси та салат. Іван проконтролював, щоб невелика пляшка горілки була охолоджена в морозилці як слід. Для них хазяїн привіз невеликий вагончик на колесах, де можна було поспати і подивитися телевізор. Тут-таки був навіть душ, вода з якого відводилася просто за територію в стічну канаву.

– Що ти там читаєш? Вже нову книжку? – перепитав Іван в Мирона, що змиви будівельний бруд, улігся на своєму матраці.

– Та ні, я в тій коробці, що була на горищі, якийсь блокнот знайшов, то дивлюся, пробую розібрати, що тут написано, – відповів Мирон.

– Нащо воно тобі? Ти стільки вже прочитав за життя, що я б тобі і так пам’ятник поставив. Я он жодної книжки не прочитав. Лише газети дивився, та й то давно. За роботою ніколи, – відказав Іван. – А в блокноті хіба стара, що тут жила, могла записувати, скільки солі, перцю і часнику в маринади кидати абощо. Ага, і ще могла записувати рецепт самогону якогось.

Іван гмикнув. Мирон посміхнувся: їх старший любив випити.

– Це ж колись тут було село, поки його не поглинуло місто. І тут жили якісь селяни, господарювали. Хата ж стара. Потім її, бач, цеглою обклали. А тепер ми валимо все це… – подумав про швидкоплинність буття Мирон.

– Та жили якісь, мабуть, баба з дідом. Не мали дітей. Тож тут і стояла пустка, поки наш хазяїн не прикупив. А самогон баба, думаю, таки варила. Бо бачив, яка там товщина стін комори. Це щоб самогон не вкрали. Ги-ги. Ми швидше стіни поваляємо, ніж ту комору. І двері на ній металеві з лядою. Дивно, що безхатьки не вкрали, – сказав Іван.

Мишко покликав усіх їсти. Після вечері хлопці трохи потеревенили по телефону зі своїми родинами і вляглися спати, а Мирон всівся надворі під вагончиком і став при світлі ліхтаря розглядати сторінки блокноту. На деяких було щось пописано, а на інших були якісь чи схеми, чи малюнки. Розібравши писанину на деяких сторінках, у Мирона волосся стало дибки. Там йшла мова про якихось зміїв. Вказувалися також фази місяця та пори року. А на деяких сторінках Мирон розбирав такі записи, що подібне він читав лише в книгах якихось фантастів. Серед схем була зображена якась кімната, а нижче символи.

Надворі було тихо, лиш десь далеко гули автомобілі. Мирон став знайшов сторінку в блокноті з більш-менш розбірливим текстом і став читати про змія, який виходив поночі з хати. Нижче були записи, які немов складалися з набору окремих букв. Мирон старанно читав речення, але не міг розібрати змісту.

Чоловік закрив блокнот і замислився, подивившись на напівзруйновану хату, де навіть була вже завалена одна стіна. Потім щось згадавши, відкрив знову блокнот. На одній сторінці була якась схема і Мирон зрозумів, що то схема будинку. Ось коридор, дві кімнати і комора. Комора була позначена в блокноті якимсь знаком. Мирон взяв ліхтарик і дивлячись під ноги, щоб не перечепитися через дошки і цеглу, пішов до будинку.

Всередині стояв запах цвілі і пилюки, яка так і не осіла. Мирон підважив двері комори і з цікавістю зазирнув до неї. Просто собі пуста невеличка кімнатка, де колись, можливо, зберігали якісь бутлі, наливку, картоплю. Зайшовши в комору, він посвітив собі в блокнот. На аркуші паперу були знаки, які вказували на одну зі стін. Чоловік посвітив на ту стіну, проте побачив лише сірий пил у промені ліхтаря. Він спробував потерти стіну рукою і, придивившись, таки побачив дещо, що стерлося з плином часу.

На стіні ледь проглядався якийсь трикутник, під ним були якісь хвилі, палички, а ось і частинка безконечника, який мав іти вздовж всієї стіни, та, мабуть, все затерся.

Мирон ще раз глянув у блокнота, де під схемою був написаний набір незрозумілих слів і про себе автоматично став їх читати. У цей час двері комори скрипнули і подум вітер. Чоловік аж підскочив і вирішив краще йти спати.

Наступного дня робота тривала, але через малу кількість робітників до комори черга так і не дійшла. Увечері біля кухні чергував Мирон, а коли всі полягали знову пішов досліджувати комору, яка його чимось притягувала. І знову, коли він почав читати нерозбірливий текст з блокноту, подув вітер. Мирон здивувався, але продовжив читання, тоді двері скрипнули гучніше, а в кімнаті немов щось зашурхотіло. Чоловік підскочив як вжалений і вилетів з комори, мало не перечепившись через купу цегли.

У холодильнику були залишки горілки. Мирон їх вихилив одним махом – для хоробрості – і пішов до поруйнованої хати. Там він вперся всією вагою у двері комори і таки зачинив їх, а тоді став читати те, що бачив в блокноті. Вітру не було, проте чи то в Мироновій макітрі, чи то в коморі щось загуло, а тоді щось важке загупало по той бік дверей. Мирон замовк і гупання змовкло. Мирон почав читати і гупання знову відновилося, так немов хтось хотів вилізти з комори.

Він стих і відсапався. Алкоголь, що був у ньому, робив справу, і чоловік ще більше осмілів. Мирон навіть подумав, що його вирішили розіграти колеги, а тому не втримався, і схопивши за ручку дверей, потяг до себе.

У коморі ніби нікого не було. Мирон ковзнув ліхтариком по стінах, потім чомусь посвітив угору, а тоді вниз і закляк: просто на нього дивився писок величезного змія, очі якого у світлі ліхтаря світилися, немов дорогоцінне каміння.

– Нащо викликав? – почув він якийсь чужий голос у своїй голові.

Мирон прокліпався, відвів ліхтарик вбік, а тоді знову посвітив на змія, – той нікуди не зник.

– Довго так гратимешся? Де старий? – знову почув Мирон чужий голос в голові.

– Нема старого, – захриплим голосом промовив Мирон. – Умер. А ми хату валяємо. Нову будуватимемо.

Змій засичав і піднявся вище. Він був такий товстий і довгий, що Мирону здалося, немов перед ним виріс стовп електроопори.

– Ну то валіть, проте це місце заговорене. Тут все рівно будуть двері в інший вимір. Не в коморі тут справа. А ти йди проспись і дарма не клич мене, – сказав чийсь голос в голові Мирона.

Чоловік слухняно розвернувся і почвалав у вагончик, немов загіпнотизований.

Наступного дня він все намагався завести з колегами розмову, проте їм було не до того, бо бригада, що працювала на іншому об’єкті в цього хазяїна, повідомила: олігарх – паскуда, і тому «кидає» робітників на гроші.

– Викличемо сюди хазяїна і тут з ним поговоримо! – заявив Мирон.

– Та ти в своєму розумі. Приїдуть братки і разом з будівельним сміттям вивезуть нас звідси кудись і прикидають. Це ти через той сон про змія став такий борзий? – розсердився на Мирона Іван.

Робота не йшла. Хлопці були сумними. Надвечір подзвонив старший від хазяїна – бригадир – і сказав бригаді забиратися з об’єкту.

– Та ми ж тут стільки проробили як чорнороби і ні копійки? – обурювався Іван.

У підсумку, Іван з Мишком забрали інструмент і вирішили їхати на інший об’єкт, де господар платив небагато, але справно.

Мирон обіцяв до них приєднатися, а коли ті пішли, сам набрав по мобільному бригадира, з яким вони контактували по об’єкту. Розповівши, що він думає про власника об’єкту і всіх олігархів разом взятих, Мирон розкричався, що нікуди не піде без грошей. Через якийсь час йому подзвонив бригадир і садистським голосом сказав, що Мирон буде удостоєний честі побачити самого олігарха. Тому, мовляв, цікаво подивитися на психа, який його не боїться. Мирон затявся і став чекати вечора.

Коли сутеніло, чорні джипи в’їхали на територію. Мирон саме дочитував сторінку заклять зі знайденого блокноту, а коли за дверми комори щось почало вовтузитися, то він відчинив двері.

– Нащо кликав? – почулося в нього у голові.

– Он ті дядьки на вулиці не хочуть віддавати мені зарплату. А в мене донька вчиться, гроші треба. Якщо покараєш їх, то більше не буду тебе турбувати! Обіцяю! – сказав Мирон.

– Гей, сміливцю, ти що там, язика проковтнув? Ану вилазь з хати! – закричав один із бритоголових здорованів, що вийшов з джипу.

У вечірній тиші зашурхотіла цегла і в сутінках було видно великого змія, що вилазив з напіврозваленої хати.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>