Вогкість

Вогкість

П’ятниця, 25 вересня 2015 г.
Проглядів: 856
Підписатися на комментарі по RSS

Люди безслідно зникають протягом усієї нашої історії. Їх тисячі.

 

Олексій звичайний собі журналіст – він живе спокійним життям. Завтра воно залишиться таким самим спокійним. А потім він помре і його кісти зжере земля. Він йшов по асфальту, який слугував дуже ненадійним прикриттям. Бо від землі неможливо втекти, вона існувала до нас. Земля нікуди не зникне і після нашого існування. Зародившись серед вулканічних сплесків, земля затверділа і дала нам шанс жити.

Олексій впевнено рухався вперед, бажаючи знайти дівчину, яка нещодавно зникла. Він рухався в сторону лісу. Її бачили в лісі. Ліс бачив її. Ліс побачить Олексія. Це станеться швидко – достатньо чоловікові ступити з сірого асфальту на коричневу землю. Достатньо йти вперед, наступаючи на пожовкле листя і з хрускотом ламати невеличкі гілочки, якими нещодавно плакали дерева. Треба було йти вперед і намагатись не вдихати цей їдкий запах свіжого повітря, який перетворювався в отруту в його нутрощах. Нічого не залишиться від нього, навіть ДНК. Він не міг того знати, принаймні зараз. Поки що він тільки йшов вперед, впевнений в реальності оточуючого світу. Чоловік, якого більше не звали Олексій, перетнув невелику галявину, він втомився. Його перестали звати Олексієм саме тоді, коли він зайшов сюди. Він втомився, влігся на траву і не помітив, як почав розкладатись, перетворюватись на купу гнилого м’яса. Нічого страшного – зараз все закінчиться, трава сховає ці залишки під собою, і по кореням дерева буде розтікатись живильне джерело. Небо відчує оргазм і проллється на світ дощем, але це більше не стосується чоловіка, який раніше був Олексієм, а тепер став лише добривом для трави.

Спочатку було темно. Нічого неможливо побачити. Вдавалось тільки розрізняти певні запахи. Тут пахло задоволенням, трохи страху, трохи…так, справді – трохи насилля. Але воно породжувало тільки іще більше задоволення. Він рухався вперед, але не ногами, тому що його ніг не існувало. Він бачив, але не очами, бо очей не існувало. Він чув, але не вухами, бо вух не існувало. Він розумів, але не мозком, бо мозку не існувало. Чоловік перетворився на коріння, можливо дуба. Він рухався в землі наче хробак, але залишаючись при цьому корінням. Міцним і пружним, здатним поринути у самі глибини світу, який постійно рухався. Цей світ просто існував заради існування. Був сповнений гордості від того, що не мав жодної цілі. Цілісна прекрасна безглуздість. Тут не існує такого поняття як час, а тому і цілі теж не потрібні. Загинувши один раз, вдруге повтори це не вдасться. Кісті, яки поїли хробаки, більше ніколи не відновляться, а значить і поспішати не варто. Він рухався все нижче і нижче, і чим далі, тим вологішою ставала земля. Іще трохи, і почнеться вода, уся чорна від вологої землі, яка плавала в ній цілими купками. Наче брудні айсберги. Таке відчуття, що величезні гіганти ходили в туалет в ці води, від того тут така купа гігантських брудних айсбергів. Звичайно, що це неможливо. Але ти ніколи не зможеш цього довести.

Він опускався все нижче. Занурювався повністю в цю воду, але потреби затримувати подих не було – легенів не існувало. Тут, під водою, проходив тунель, збудований мільярди років назад. Тоді, коли Земля не могла нічого знати про людство. Вона не знала люті, гармонійна куля, яка кожну секунду змінює колір. Гармонійно переходить від стадії до стадії. Вкривається ковдрою з лави. Але тривало це не довго. Поки на світі не з’явилась сировина. Точніше, спочатку вона не вважалась за сировину. Тільки згодом, коли вона полюбила блювати в зелену траву, поїдати власні нутрощі, проникати брудними нігтями в очиці, облизувати гнилі зуби, ламати власні кісти. Тоді все змінилось назавжди. Тоді воно перетворилось на сировину. Землі потрібна енергія, яка в іншому випадку, витрачалась б нерозумно. Тому вони зникають. Ступають на власний бетон, але згодом зникають під землею. На їх голови падає дощ і сніг, але вони однаково зникають. На їх голови падають промені сонця, але вони все-одно зникають. І можна плакати цілими ріками, затоплюючи континенти і видовбувати з каменя їх обличчя, переламуючи пальці чекати їх назад, але цього не трапиться, бо вони стали сировиною. Землі необхідно їсти, необхідно пити, підтримувати гармонію, лікувати саму себе, любити тільки себе, бо інші тільки ґвалтують її. Тече багато крові і затікає під землю.

Тунель майже закінчився. Як довго можна спускатись донизу? Мабуть, вічно. Ні, звичайно що ні. Вода закінчилась і тепер він падав, більше не будучи корінням. Він тепер і не знав, на що перетворився, якій логіці і яким законам піддавались ці землі. Нічого тут не мало сенсу, так багато сенсу в цьому всьому. Він був якоюсь комахою, звичайно, що комахою. Тільки нею він і міг бути. Він швидко падав вниз, бо не знав, як треба володіти крилами. Але цього і не потрібно, бо він вчасно впав на невеликий дерев’яний човен. Було боляче, але це добре. Він підвівся і подивився на того, хто вів цей човен. Дивне створіння – на білому обличчі не було очей, тільки чорні провалля. Замість зубів воно мало стрункий ряд малесеньких черепів, які він, мабуть, сам собі імплантував. На голові, замість волосся, росли листки липи, їх було багато. Вдягнено воно було в довгий чорний подертий плащ, під яким тіло створіння було зовсім голе. Комасі навіть не хотілось знати, що саме скриває це пальто.

Це створіння розповідало, чим тут займається – краде людей, забирає їх найцінніші речі. Воно що було сил гріб своїм єдиним веслом по воді, але було видно, що це завдає йому страждань. Воно розповідало, що вода в цьому місці специфічна, а тому важко рухатись. Комаха подивилась за борт і побачила щось дійсно неприємне. Тепер зрозуміти страждання цього створіння, викрадача цінностей, було не важко. Вода складалась з багатьох елементів – щось схоже на блювотиння, зелені соплі, кривавої слини і інших жахливих підсумків різних хвороб. Вони рухались далі, а комаха мала надію, що скоро це все закінчиться. Створіння побачило це і сказала, що він може летіти, якщо йому тут не подобається. Та комаха не знала, як саме користуватись власними крилами, а тому дочекалась берега.

Вони дійсно в скором часі припливли до берега. Темно, жодного ліхтаря, а під ногами тільки пісок, зате приємне відчуття. Комаха спитала у створіння, куди йому рухатись далі, а створіння відповіло, що не варто сходити зі стежки. Тому комаха попрямувала вперед, відчуваючи під ногами теплий пісок. Тільки згодом, проходячи далі, комаха зрозуміла, що на неї дивляться. Вона підняла голову і побачила, що з чорного неба вниз головою звисає густий чорний слиз, дивиться на неї білими очима. Комаха питала їх, навіщо вони тут, навіщо лякають її. Вони відповідали, що лякають її заради задоволення, хочуть відчути її страх, паніку, змушують відчути невідворотність. Комаха злилась на них, кидалась камінням, але слиз відповідав лише сміхом, говорячи, що і в своєму стражданні вони також знаходять задоволення. Вони говорили і те, що вони зустрічались раніше, іще тоді, коли комаха була людиною і її звали Олексій. Комаха зіштовхувалась з ними ледь не щодня. На вокзалах, серед сміттєвих баків, темних провулків і навіть серед ночі, час від часу, вони не давали спокою. Не варто їх слухати. Потрібно просто йти вперед. Але цей чорний слиз нависав далі, обмовився про те, що комаха ніколи не знайде «її». Що «вона» давно перетворилась на місток, який повинен був поєднувати її берег з іншим берегом. Бо старий місток давно помер, йому більше не ставало сил. Все, що потрібно для того, аби дістатись до нього – це йти вперед. Тому комаха пішла, намагаючись  не чути їх сміх над своєю головою.

Скоро вони, на щастя, зникли, бо комаха раптово опинилась серед лісу, а високі дерева своїми гілками закривали чорне небо. Спочатку вона відчула полегшення, але це швидко перетворилось на відчуття розгубленості, бо комаха побачила, що дерева мають обличчя і навіть очі, вони дивились на комаху і ненавиділи її за те, що та має лапи і може йти вперед. Дерева були позбавлені цієї розкоші дуже давно. Неможливо сказати точно, як багато часу пройшло з того, коли вони ще називались людьми, і навіть мали власні імена. Ними рушила пристрасть, інколи розпач, а деякі не рухались, тому тепер іще глибше занурювались в м’який грунт.  За цими роздумами комаха і не помітила, як провалилась крізь землю.

Падала вона швидко, але, тим не менш, в неї був час згадати все в найяскравіших тонах – вона чула запахи парфумів, гуркіт грому за вікном, спалахи фотокамер, пальці бігають по клавішах, утворюючи слова. Проте більше пальці цього не зможуть. Коли комаха приземлилася, то побачила, що навколо неї каміння, яке утворювало тунель, та і сама вона стала якоюсь важчою. Вона подивилась на лапи і зрозуміла, що більше не була комахою, а лапи були не лапами, а кам’яними руками. Голем продовжив рух вперед, намагаючись звикнути до надзвичайно важких ніг. Тунель обірвався так само швидко, як і розпочався. Голем зупинився біля кам’яної статуї жінки, яка була вдягнена в страшне лахміття, а з очей текли кам’яні сльози, і навічно застигали на щоках. Спочатку голему здалося, що це дійсно всього лише статуя, але згодом він побачив, що вона дихає, бачив як підіймається її грудна клітина. До нього нарешті дійшло, він впізнав в ній дівчину, яку бачив колись на фотографії мільйони років тому, коли його руки були м’які і складались із скупчення нервових закінчень, кісток і шкіри. Він запитав, що вона тут робить. Вона відповіла, що охороняє перехід на іншу сторону річки. Проте озирнувшись довкола, голем не побачив жодної річки, окрім щось схожого на окоп попереду. Він сказав про це статуї, проте статуя відповіла, що він і не зможе побачити річку, поки вона сама цього не захоче. Голем питав, коли вона цього захоче. Статуя відповідала, що вона захоче цього тільки тоді, коли підійдуть інші. Голем не питав, хто такі «інші», але і потреби в цьому не було, бо він зміг переконатись в її словах сам, і сталося це дуже скоро. Вони почали підходити – такі самі кам’яні големи як і він, величезні павуки, мухи і комарі, газоподібні істоти, які кожну секунду міняли власну форму, дерев’яні іграшки, що наче тільки-но втекли з дитячої кімнати і багато інших різноманітних створінь. Усі вони як один благали статую пропустити їх. Їй же не залишалось нічого іншого, як виконати прохання.

Статуя піднесла до гори ліву руку, а правою, в якій тримала великого кам’яного ножа, провела по руці. Кров хлинула з рани потужним струмком, заповнюючи прірву великою червоною річкою. Голем запитав її, навіщо вона це робить, а вона відповіла, що це єдине її призначення, і після того, як вона виконає свій обов’язок, на це місце прийдуть інші. Нічого не залишалось голему, як переплести річку з іншими істотами, залишаючи статую на самоті. Коли вже опинився на іншому боці, і задумавшись над тим, чому річку не можна було перейти пішки, він повернувся і побачив, що кров потрохи зникає, наче хтось у ванні, в людському житті, витяг корку. Коли крові зовсім не лишилось, голем побачив там, внизу, ряд велетенських зубів, які стирчали прямо з ґрунту. Згодом вони зникли у вогкій землі. У голема більше не залишилось питань.

Він продовжив шлях вперед, бачачи навколо себе дивні видіння. Вони були схожі на людей, але не могли бути ними. Посміхались йому, висовуючи обличчя з-попід каміння, а деякі плакали, чи взагалі залишались байдужі. Та дуже скоро каміння закінчилось, і голем побачив перед собою вологу землю, він знав, що це не означає нічого доброго, принаймні, спокійного.

Скоро він зник під землею, перетворився на коріння, яке наче хробак пересувалось у різні боки, не знаходячи притулку, відчайдушно намагаючись врятуватись від того, чого ніяк не міг зрозуміти. Хоч в нього і не було мозку, але, тим не менш, від чудово відчував імпульси, вони проносились стрімким людським потягом. Тут він бачив посмішку, там вікно, через яке можна було споглядати літо, далі були шовковисті обійми і звуки важкої музики, що проламує дерев’яну підлогу і ти летиш вверх, вбачаючи, нарешті, сонячне світло...

Або ж ні! І справді, це йому не здається! Він бачить сонячне світло, бо він летить бабкою по небу, справжньому небу, яке він пам’ятав іще людиною. Бабка сідає на плече якогось чоловіка в чорному костюмі. Чоловік стоїть біля невеликого чорного каменю, на якому було зображення іще одного чоловіка, якого колись звали Олексієм.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>