Війна Ґуто Ренсона

Війна Ґуто Ренсона

Вівторок, 14 травня 2019 г.
Проглядів: 90
Підписатися на комментарі по RSS
З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія

М. Хвильовий, Я (Романтика)

 

1/3

і нехай втрачене віднайдеться

 

За вікном лютував буревій – фіолетові хмари жбурляли сині блискавиці, вітер підіймав ятки дрібних торговців і тягав їх крізь зливу безлюдними вулицями.

Аста мовчки дивилася на непроханого гостя, розмішуючи каву. Чаклун, очевидно. Їх легко пізнати по фіолетових плямах в очах. Але що чаклунові знадобилось від Асти? На поліцая він не схожий, на потенційного клієнта – теж. Жінка відкинула від очей довге кавово-чорне пасмо, випадково проливши напій собі на халат. Халат, що колись мав яскраво-червоний колір і виглядав досить спокусливо, всотав у себе каву, що запеклася на ньому темною плямою. Що ж, все одно давно вицвів – пляма не зробить його страшнішим, ніж він є.

Чаклун, що тепер сидів навпроти Асти за її брудним столом на невеличкій кухні, вивчав її поглядом. Сам чоловік носив дорогий костюм, був лисим і хворобливо худорлявим. Він був старшим за Асту років на десять – не більше сорока семи. Чаклуни рідко живуть довше, ніж півстоліття, тож гість, певно, уже відчував наближення смерті.

– Розкажіть мені про себе, Асто, – голос чоловіка видавався байдужим.

– Що ви хочете знати? Ви з поліції? Якщо справа в ліцензії, то я маю ще три тижні, щоб її оновити.

– Справа не в ліцензії, а я – не поліцейський. Скоріше, приватний детектив.

Жінка засміялась, але сміх прозвучав якось приречено:

– Детектив-чарувальник? Певно, небагато у вас клієнтів – народ вас, магічних, недолюблює.

Чоловік не відповів. Він кинув на Асту такий погляд, ніби спробував зазирнути їй прямо в мозок. Дурниці, звісно – чаклуни на таке не здатні. Навіть медіуми не читають думки, а тільки відчувають психополе.

– То ви розкажете про себе?

– Що вам цікаво знати?

– Минуле. Коли все стало таким, яким є тепер?

– Коли мені було двадцять чотири. Мій чоловік круто програвся, на-брав боргів і застрелився на Єренському мосту. Тоді мені довелось дещо змінити професію, і я стала повією.

Гість схилив голову на лівий бік. Він продовжував вивчати Асту, і це її помітно дратувало.

Буревій за вікном підіймав сміття так високо, що воно падало на бал-кони столичних багатоповерхівок.

– Не треба дивитись на мене з таким осудом – якби я не розсувала ноги за гроші, і до тридцяти не дожила б. Ви-бо знаєте, які то були часи: безробіття, криза, загроза світової війни. А коли криза закінчилась, міняти життя було пізно. Якось так.

Звісно, жінка не розказала й половини тих жахіть, що трапились з нею в роки кризи: чотири аборти, хвороби, життя у смердючій землянці. Певні деталі завжди краще замовчати.

– Мене, якщо чесно, цікавить ще більш раннє минуле, – зізнався детектив. – До кризи. До того, як ви познайомились з чоловіком. Якщо мене правильно проінформували, то ви три роки були асистенткою відомого науковця і громадського діяча – Ґуто Ренсона.

Почуте змусило Асту заклякнути, але її швидко привів до тями гучний неприємний звук – чашка розбилась об підлогу, її гострі уламки розлетілися кухнею.

– Отже, – усміхнувся незнайомець, – я мав рацію. Розкажіть мені про ваші з ним... стосунки.

– То не були ті стосунки, про які ви подумали, – Аста розуміла, що сказала це тоном ображеної дитини, але нічого не могла з тим зробити. – Він мені, звісно, подобався – він всім дівкам тоді подобався. Але я допомагала йому в кількох благодійних проектах. Тоді до таких бідняків, як я, ставились майже так само, як до вас, чарувальників. Але Ґуто, він не такий – він дав мені місце в його проектах, дав життю певний сенс. Ми з ним допомагали людям. Біднякам. Родинам загиблих. Усім, хто справді потребував допомоги. Ґуто робив усе, що міг, аби нещасні ставали щасливими. Це було його кредо, і більшість людей вважали його навіженим. Хорошою людиною, але навіженим. А я погодилась йому допомагати, і він став мені другом.

Певно, якби не Ґуто, я б давно померла десь під парканом від цирозу печінки.

– Натомість ви стали повією, що ледь тримається на плаву. І, очевидно, вік не щадить вас, то ж на плаву триматись вам лишилось не довго.

В голосі детектива не було докору чи осуду, а тільки суха констатація. Аста сама не зрозуміла, чому не розсердилась.

– Ґуто поїхав з країни, став волонтером на Острівній війні. Не знаю навіть, чи повернувся він потім до Анраліму, чи лишився і живе десь на Островах – з того часу про Ренсона я більше нічого не чула. Всі його проекти швидко згасли без його контролю. А тоді почалась криза, і нікому вже не було діла до допомоги ближньому – всі ми думали, як врятувати від голоду бодай себе.

– Тобто, у вас немає жодних припущень, де Ґуто може знаходитись нині?

Аста заперечно хитнула головою, а потім, ніби цього недостатньо, стенула плечима. Якийсь час чутно було лише буревій.

– Шкода. Він би зараз нам дуже допоміг, наш старий-добрий Ґуто...

Жінка з інтересом глянула на чаклуна.

– Ви з ним знайомі?

– Ми разом працювали в Інституті магічних полів. Ґуто, фактично, врятував мою наукову кар’єру.

– Дуже в його стилі. Але як він міг працювати в магічному інституті, не будучи чаклуном?

– Він не міг чаклувати, але у сфері аналізу та використання вже готових чарів йому не було рівних. Свого часу він висунув геніальну гіпотезу про взаємодію магічних та психічних полів, а підтвердилась вона лише кілька днів тому, коли почався цей буревій.

Аста усміхнулась так, як усміхаються діти, що розгадують загадки:

– І ви вирішили знайти його, щоб дізнатись про шторм більше?

– Ні, щоб дізнатись, як цей шторм припинити, – чаклун кинув погляд за вікном, де лютували блискавки та вітер. – Дивовижно, але вся ця метеорологічна дестабілізація пов’язана із взаємним резонансом магічного та психічного полів. За моїми підрахунками, якщо буревій не зупинити магічним шляхом, через кілька тижнів наше місто перетвориться на руїни.

Повія глянула на свої долоні, ніби згадуючи щось.

– Я знаю одного чолов’ягу, який може навести нас на правильний шлях.

– Нас?

Аста кивнула:

– Так, я піду з вами. Почекаєте ще кілька хвилин? Мені б не завадило одягнутись трохи пристойніше.

 

***

Сандзе сидів у своїй приймальні, втретє перечитував особову справу клієнтки і думав, як же їй зарадити. Спілка підтримки жертв Острівної війни для Сандзе тепер виглядала схожою на групу анонімних алкоголіків. Люди, що колись зустрілись віч-на-віч з війною на Архіпелазі, приходили сюди зі своїми дрібними проблемами, але насправді лише хотіли побачитись з іншими жертвами бійні. Тому що зрозуміти того, хто бував на війні, може тільки інший її учасник.

Але того дня приймальня була порожньою – буревій змусив усіх засісти по домівках і молитись про покращення погоди.

Тим більшим було здивування Сандзе, коли до приміщення увійшли двоє: худорлявий чоловік та приваблива, хоч і не дуже молода, жінка у довгій фіолетовій сукні.

– Ми маємо рацію, вважаючи, що ви – Сандзе Лодсо? – запитав чоловік.

Він був лисим, а його зіниці ледь помітно сяяли фіолетовим. Сандзе зрозумів: його гість – чаклун. Не дочекавшись відповіді, чарівник мовив:

– Ми – колишні партнери Ґуто Ренсона.

– Якщо я правильно все пам’ятаю, то ви співпрацювали з ним під час Острівної, – додала жінка. – Мене можете звати Астою, а це – Кейлор.

Сандзе рефлекторно відчинив шухляду стола і перевірив, чи на місці його старий револьвер. Свого часу вони з Ґуто нажили чимало ворогів, і якщо це вони...

– Ми шукаємо його, щоб зупинити ураган, – пояснила гостя. – Від цього залежить виживання міста.

Сандзе з недовірою глянув на жінку. Певно, ще років п’ять тому своєю красою вона приваблювала сотні чоловічих поглядів. І ця сукня – такі сукні надягають на весілля чи світський вечір, а не під час найлюті-шого урагану століття. Та ще й у супроводі чаклуна, доволі старого для своєї професії...

Все це вказувало на те, що ці люди – справді друзі Ґуто. Це дуже в його стилі.

– Хочете сказати, Ренсон зможе зупинити ураган? – запитав Сендзе.

Кейлор усміхнувся так, як усміхаються перед стратою:

– Ви ж його знаєте: якщо хтось на це здатен, то тільки Ґуто.

Колишній волонтер нарешті повністю заспокоївся. Він прибрав руку з шухляди і поклав її на стіл. Під пильними поглядами гостей він відчув, що має з ними щось спільне. Всі троє – колишні друзі Ґуто. Всі троє втратили себе, коли Ренсон зник з їхнього життя. Всі троє згорають від бажання ще раз його побачити.

– Я не бачився з Ґуто з часів війни, – почав Сендзе. – Коли на Архіпелазі все закінчилось, він поїхав до Аресли, де якраз відбувався переворот. З того часу я чув про нього лише раз.

Волонтер зробив паузу, щоб глянути на реакцію гостей.

– Два тижні тому, – продовжив він. – Один з наших ветеранів розпитував про Ґуто. Багато і довго розпитував. Я тоді не надав цьому значення, думав, що той просто цікавиться долею нашої місцевої легенди. Але тепер все складається в зовсім іншу картину: той ветеран, Панджо-Багнет, працює в Ланзуалі.

– В сенсі, в клубі Ланзуаль? – перепитала Аста.

– Що за Ланзуаль? – перепитав чаклун.

Різкий порив вітру наповнив приміщення неприємним звуком, від якого Сандзе різко скривився.

– Ланзуаль, – пояснив він, – це гніздо столичного криміналу. Якщо хтось з ветеранів працює в Ланзуалі, значить він працює на Фурса а-Рокласа. Того самого Фурса, що тримає половину столичного наркотрафіка.

Кейлор здивовано глянув на Асту, та виглядала розгубленою.

– Ми ж можемо просто прийти і запитати у того Фурса, чи не знає він щось про Ґуто? – запитав чаклун.

Аста заперечно хитнула головою.

– Без хорошої страховки я і близько до того кубла не піду, – по-годився Сандзе.

Зовсім близько здіймалась найвища будівля міста – Вежа Телепатів, де сімдесят сім медіумів цілодобово працювали, створюючи ментальну мережу, що розтягувалась по всій планеті. Диво техніки та магії. Але тепер, під час шторму, від коливань у психополі телепати безмірно страждали.

Усвідомлення власного безсилля перед стихією тиснуло на свідомості усіх присутніх.

– З іншого боку, – спокійно продовжив колишній волонтер, – я зможу скликати команду надійних ветеранів. І треба зателефонувати до магазину Есмеральди – нам знадобиться досить специфічна зброя…

 

2/3

скрипалька і кривава вечірка у ланзуалі

 

У клубі вони опинились годин через п’ять. Буревій за цей час встиг трохи вщухнути, а потім вибухнути з новою силою, валячи дерева, переветаючи смітники і руйнуючи ятки, які необачні торговці не встигли забрати з вулиці.

Увійшли втрьох: Аста з новоюзачіскою йшла попереду, ліворуч від неї – Сандзе, праворуч – Кейлор. Двоє чоловіків у ділових костюмах і жінка у фіолетовій сукні. Чаклуну довелось одягнути темні окуляри, аби ніхто не помітив, наскільки сукня Асти пасує до його очей. На вході їх, звісно, обшукали.

Інтер’єр клубу нагадував щось середнє між театром, дорогим рестораном та дешевим пивбаром. Від театру тут була висока сцена, прикрашена червоною завісою, і ця червоність м’яко перекидалась на стіни якимось містичним візерунком. Від ресторану – округлі дерев’яні столики, вкриті багряними скатертинами. Від пивбару – вибір страв та напоїв і поведінка клієнтури. Все це доповнювалось напівтемрявою та грою молодої скрипальки

Скрипалька була одягнена в темну сорочку і дуже коротку чорну спідницю. Їй було не більше шістнадцяти, і Аста з пешого погляду зрозуміла, що дівчина грає, не усвідомлюючи того, де вона – її накачали наркотою.

Ось який він – Ланзуаль. Місце, де під гучну музику відпочивають убивці, контрабандисти і збоченці. Маленьке королівство Фурса а-Рокласа. Дно цивілізації.

Під сценою танцював натовп звабливих жінок і захмелілих чоловіків.

Сам Фурс розсівся за столиком неподалік сцени. Біля нього сидів кремезний охоронець і руда дівка в зеленій сукні. Повелитель столичного наркотрафіку носив старий светр, був худолявим, довгоносим і мав розкуйовджене волосся. Візуально він нагадував не наркобарона, а професора якогось дрібного інституту.

Трійця колишніх друзів Ґуто без зайвих роздумів підійшла до столика Фуса і, не питаючи дозволу, сіли. Охоронець запитально глянув на а-Рокласа, але той жестом наказав чекати. Руда дівка ввічливо усміхнулась.

– Зухвалі, – процідив Фурс. – Зухвалі й загадкові, цікаво. У вас має бути вагома причина так поводитись, м?

Обличчя наркобарона розпливлось у хижій посмішці.

Трійця заздалегідь домовилась, що переговори вестиме Сандзо.

– У нас є причина. Містом пройшли чутки, що ти знаєш, де нині знаходиться Ренсон. Нам дуже важливо знати, де він.

Скипалька почала награвати іншу мелодію – швидшу.

– Звісно я знаю, де нині Ренсон – я ж сам його туди завіз, – Фурс говорив грайливо, спостерігаючи за реакцією слухачів. – Туди, де його ніхто не знайде. Вам не варто знати більше. Забудьте про нього. Йдіть геть, і я забуду про вашу зухвалість. Якщо ж залишитесь і продовжуватимете просити – ризикуєте отримати трохи свинцю в організм.

Вони не вчились працювати синхронно – все вийшло саме собою: Сандзо дістав з кишені дрібний трьохзарядний пістолет, замаскований під гаманець. Тієї ж миті Аста дістала такий же пістолет, але замаскований під гребінь, зі своєї зачіски. Кейлор просто направив на Фуса правицю – долоня чаклуна, навіть без рукавиці-підсилювача, є досить смертоносною збоєю.

Охоронець зреагував майже миттєво, взявши на приціл Сандзо. Але вистрілити не наважувався – всі троє тримали під прицілом його начальника.

– Ого, та у нас тут не лише зухвальці, а й відчайдухи!

Наркобарон почав аплодувати, імітуючи несамовите захоплення. Скрипалька продовжувала грати, втупивши розфокусований погляд у стелю. По всій залі почали клацати затвори та скрипіти курки. Близько двадцяти здорованів зі зброєю тепер тримали під прицілом трійцю «зухвальців і відчайдухів».

– Ви можете навіть вбити мене, але живими звідси вийти вам не вда-сться, – тепер у голосі Фурса чулося неабияке напруження. – Та й мертвий я тим паче нічого не зможу вам сказати, правда?

Сандзо нахилився до наркобарона і, позіхнувши, пояснив:

– А що, якщо мої люди, з прихованою зброєю, впродовж останніх трьох годин походили до твого клубу під виглядом дрібних клієнтів? І тепер кожен з твоїх дурбил під прицілом. Реалістично звучить, чи як?

– Тоді ми в дуже неприємній ситуації, пані та панове.

– Дуже, – погодився колишній волонтер. – Тому саме час ризикнути усім. Асто, давай!

Аста ніколи не думала, що вистрілити в людину для неї буде так просто – вона прострелила коліно Фурса. Сандзо пустив кулю в голову його охоронця, а Кейлор випустив ударну хвилю, яка збила з пантелику інших здорованів. Від хвилі похитнулась навіть скрипалька на сцені. Буквально на мить музика замовкла, але навіть впавши на одне коліно, дівчина продовжила грати, навіть швидше, ніж раніше.

А тоді звідусіль залунали постіли. Аста, Кейлор та Сандзо стрибнули на пораненого Фурса, поваливши його на підлогу. Наркобарон верещав і тримався за прострілене коліно, скрипалька у наркотичному запалі продовжувала прискорювати мелодію, більшість відвідувачів клубу панічно побігли до виходу. Прикликані Сандзо ветерани вели перестрілку з людьми Фурса. Підлога клубу Ланзуаль щораз більше вкривалася кров’ю.

– До чорного ходу вилупка, – крикнув Сандзо. – За сценою!

Прямо над вухом Асти просвистіла куля, поруч впав чоловік з величезною дірою в щоці. Жінка спочатку відсахнулась, але потім схопила закривавленого Фурса за комір, і, під волання наркобарона і навіжену гру скрипки, разом з Сандзо потягнула бідолаху до виходу за сцену. Кейлор якусь мить вагався, але потім вирішив, що не може лишити неповнолітню дівчину серед перестрілки. Простим закляттям він збив її з ніг, підхопив у падінні й також рвонув до запасного виходу.

Опинившись за сценою, Сандзо підвівся та допоміг встати Асті. Вдвох вони підняли Фурса. Разом з Кейлором та непритомною скри-палькою вони вийшли через запасний вихід і, крізь нестримний вітер та зливу, пішли до автівки, яку заздалегідь припаркували неподалік.

Авто в ті часи в Анралімі мали хіба що доволі заможні бізнесмени, тому Кейлору для цієї операції довелось позичити інститутську машину.

Саме тому за кермо сів чаклун. Аста – поруч, на передньому сидінні, а Сандзо разом з непритомною дівчиною і закривавленим наркобароном зайняли задні місця.

Нахилившись над Фурсом, Сандзо закричав:

– Тепер, гівнисько, кажи, де Ґуто! Кажи, бо маєш всі шанси отримати кулю і в друге коліно!

Очі наркобарона різко розширилися, він несамовито загорлав, розмахуючи руками:

– Стій-стій-стій, боже, зупинись! Це у Вергонському степу – там є колодязь, під ним – система тунелів!

– І там ви його тримаєте? – гаркнув Сандзо. – В безлюдному степу за двадцять миль від столиці? Навіщо це вам?

– Тримаємо?

Навіть крізь неймовірний біль Фурс гучно засміявся:

– Ми не тримаємо Ґуто в полоні, ідіоти – ми на нього працюємо!

А небо над столицею вибухало новими ударами грому.

 

3/3

ґуто ренсон – довго і щасливо

 

Самотня автівка їхала зі столиці на схід. Їхала швидко. Тим часом, вечоріло. Епіцентром буревію була столиця, тож за її межами вітер та злива були помітно слабшими.

Фурса викинули з машини біля лікарні, коли той розказав все, що міг.

Він пояснив, що Ґуто, повернувшись на батьківщину, був чимось дуже розчарований і постійно торочив, що неможливо зробити людей щасливими і всі його намагання допомагати нужденним – це тільки лікування симптомів, а не хвороби. А тоді він загорівся якимось планом того, як ощасливити усіх – і цей план, як не дивно, підтримав Фурс. Не з власної вигоди, а тому що справді бажав людству щастя і вважав, що люди на це заслужили. Наркобарон постачав до секретної лабораторії Ґуто усі необхідні для роботи речовини і виконував для нього роботу в місті, щоб сам Ренсон міг зосередитись на своїх дослідженнях.

Що ж лишилось робити Асті, Кейлорові та Сандзо? Вони їхали до безлюдного степу, аби змусити Ґуто Ренсона відволіктись від дослідження тотального щастя і врятувати від буревію столицю.

Першим мовчанку порушив Сандзо:

– Асто...

– Так?

– Я тебе не розумію, жінко. Я бував на війні; Кейлор – чаклун. Але як ти дозволила собі втрапити в таку халепу? Побувати в перестрілці, викрасти наркобарона, їхати чорт знає куди в машині з непритомною наркоманкою...

– Певно... – жінка завагалась. – Певно, я просто скучила за Ґуто, от і все.

Сандзо усміхнувся, Кейлор кивнув:

– Всі ми за ним скучили. І кожного з нас він по-своєму врятував. А тепер ще й намагається світ врятувати. Дивовижна людина.

– Дивовижна, – погодився Сандзо.

Степ, що ставав усе ближчим, у таку негоду, ввечері, здавався ще зловіснішим. Поодинокі дерева хилились від поривів вітру, хмари швидко рухались у бік міста – ще ніколи ця безлюдна місцина не здавалась Асті такою живою.

– Ми з Ґуто колись їздили сюди на пікнік, – дивлячись на хмари, промовила жінка. – Він казав, що степ не заселяють через потужне магічне поле, непридатне для життя.

– Степ не заселяють, бо він хижий, – прошепотів Сандзо. – Він забирає людей.

Чаклун нічого не казав, хоча знав про це місце більше за всіх присут-ніх. Межа між заселеною територією та Вергонським степом була дуже помітною – мінявся колір трави. Всі рослини тут мали слабкий фіолетовий відтінок. Здавалось, навіть повітря тут виглядає якось інакше.

Автівка проскочила цю межу, помітно прискорившись. Кейлор рефлекторно додав швидкості, ніби хотів чимшвидше з усім розібратись і полишити це гниле місце.

– Колодязь має бути десь там, – Аста вказала трохи в бік від дороги. – За сімнадцятим деревом.

– Нагадайте мені, чому ми не лишили дівчинку біля лікарні? – якось роздратовано запитав Кейлор.

– Тому що її посадять, – відрізав Сандзо. – А тут... Може Ґуто зможе їй допомогти.

– Що ж, зараз їй може стати гірше – автомобілі не розраховані для поїздок по бездоріжжю, але пішки тут ходити я не ризикну, тим паче ввечері.

Нарешті на горизонті Кейлор помітив невеликий кам’яний колодязь. Трохи підправивши напрямок руху, чаклун додав ще трохи швидкості. Прямо над автівкою летів великий потворний птах – сильне магічне поле шкодило не тільки людям.

Аста видихнула з полегшенням, коли вони нарешті зупинились. Пер-шим вийшов Сандзо. І одразу ж здригнувся від пориву холодного вітру. За ним вийшла Аста, притримуючи сукню. Вітер куйовдив її зачіску, розтріпував волосся, роблячи її неймовірно красивою. Кейлор вийшов останнім, і йому, здавалось, було байдуже і до холоду, і до вітру. В салоні залишилась лише скрипалька.

– Господи, і сюди ви ходили на пікнік? – здивувався Сандзе.

– Так, – Аста зазирнула до колодязя. – Десь тут має бути вхід, якщо вірити Фурсові.

Клейтон підняв руку і щось прошепотів. Колодязь скрипнув і почав... рухатись! Кам’яне кружальце зсунулось на кілька метрів, і тепер у колодязі виднілась драбина, що вела до якогось підземного тунелю.

Всі троє мовчки дивились на драбину.

– Мені страшно йти туди, – зізнався Сандзе.

– Ага, мені теж, – погодилась Аста. – Ніби планую побачитись з привидом.

– Але він десь там, наш Ґуто, – на диво спокійно сказав Клейтон. – І він нам дуже потрібен.

Сандзе спустився першим, за ним полізла Аста. Останнім до підземелля спустився чаклун. Тунель виявився коротким і закінчувався величезними дверима. Смерділо пліснявою. Під ногами розбігались таргани.

Клейтон підняв руку і вимовив якесь із давніх слів. Двері почали зі скрипом відчинятись, впускаючи до тунелю яскраве світло. Аста, сама того не усвідомлюючи, зробила кілька кроків назад.

– Повірити не можу, що ви зробили стільки всього, аби знайти мене!

Він стояв на порозі, хоча ніхто з них спочатку його не впізнав. Ґуто Ренсон мав тепер дуже сиве волосся, хворобливо бліду, вкриту зморшками шкіру і неймовірно стомлені очі. На ньому був лабораторний халат, вкритий зеленими та синіми плямами.

– Я маю на увазі, мені вже повідомили про перестрілку! Аста, моя мила Аста – я безмежно радий бачити тебе!

Він виглядав років на десять старшим за свій вік.

– Ґуто, ти... – Аста розгубилась, шукаючи слова. – Ти якось постарів...

– О, цей степ повільно вбиває мене, друзі. Але і дає мені необхідний захист. Від зайвих очей. Як же добре, що ви прийшли саме тоді, коли я майже закінчив свою роботу!

Ґуто підійшов до Клейтона і потис йому руку, тоді поклав руку на плече Сандзе. Останнім він підійшов до Асти і обійняв приголомшену жінку.

– Я дуже за вами скучив, – прошепотів він.

А тоді, вже гучніше, додав:

– Ходімо, я маю що вам показати!

А вони, не зронивши ні слова, по-черзі кивнули і пішли за ним. Пішли за Ґуто Ренсоном так, як йшли за ним багато років тому.

Приміщення лабораторії виявилось величезною залою, а вийшли вони на металевий балкон біля самої стелі приміщення. В центрі зали стояла величезна колона, вкрита купою антен різної довжини та товщини. Між антенами виблискували фіолетові блискавиці.

– Ти все це сам зробив? – заворожено запитав Клейтон.

Ґуто не відповів, натомість сказав:

– Я зрозумів алгоритм абсолютного щастя – я зможу зробити усіх людей щасливими!

– Те, до чого ти йшов все життя, – промовила Аста.

– Люба моя, я думаю, до цього йде кожна людина, – Ґуто вказав на колону. – Але ніхто не знає шляху. Я зможу допомогти усім.

– Ох вже це твоє одвічне прагнення допомогти, – засміявся Сандзе. – Боже, скільки ж років ми не бачились? І ти весь час працював над оцим?

Невеличким ліфтом вони спустились до самого низу зали, де навколо підніжжя колони стояли різноманітні пульти. Побачивши їх, Клейтон раптом спохмурнів:

– Це те, про що я думаю?

– Психомагічний алгоритмізатор, – сказав Ґуто. – Ти ж про нього подумав? Знайшовши алгоритм щастя, я ще мусив створити шлях, яким цей алгоритм потрапить до людства. Тут мені допомогла моя стара теорія про взаємодію магічного і психічного полів – я закодував алгоритм магічно, а магічне поле передасть його на психічне. Все це, любі мої, підсилюється Вежею Телепатів – адже вона здатна охопити психополем весь світ!

Клейтон притулився до одного з пультів, а тоді знесилено сів на підлогу.

– Але є і побічний ефект від твого плану, – мовив він.

Ґуто зітхнув і відвів очі. Аста і Сандзе розгублено переглянулись.

– Про що ви? – запитала жінка.

– Буревій, – спокійно відповів Клейтон. – Над Вежею Телепатів коли-вання полів входить у резонанс, і це створює буревій.

Аста все одно не до кінця зрозуміла почуте. Її свідомість відмовлялась вірити в реальність цих слів.

– Ми так завзято шукали старого друга, щоб він вятував нас від стихії, – зітхнув чаклун, – а виявилось, що він ту стихію створив.

– Ґуто, це правда? – голос жінки тремтів. – Там же люди гинуть!

Ренсон спохмурнів. Кинув погляд на свою машинерію і тихо-тихо промовив:

– Я знаю. Знаю що гинуть, але мова йде про глобальне вселюдське щастя! Кілька жителів столиці помруть від буревію...

– Кілька тисяч, – виправив Клейтон. – А може й усі шість мільйонів.

– Так, так, можливо... – Ґуто на кілька секунд завмер, дивлячись в якусь точку. – І мені дуже-дуже шкода. Я справді хотів би всіх їх урятувати, але... Вони стануть героями – людьми, що віддали життя заради створення раю на землі. Невже ви не бачите – жителі столиці стануть останніми вбитими людьми в історії! Коли мій апарат закінчить свою роботу, більше не буде воєн, убивств, насильства і агресії. Це наша остання і найбільша війна – війна проти нещастя. Буде всеохопна злагода, буде кінець усім конфліктам, буде... Буде новий світ!

Аста підійшла до Ґуто і глянула йому в очі. Він страждав – це було очевидно. Він важко переживав смерть навіть однієї людини, а тут спавжній геноцид... Жінка торкнулась обличчя старого друга і поблажливо усміхнулась:

– Любий, це ж суперечить усьому, чому ти нас учив. Ти хочеш, щоб людство було щасливим, не зважаючи на смерть шести мільйонів людей? Це протиприродно – в таких випадках люди мають відчувати скорботу, а не щастя.

Поки Аста говорила, Клейтон повільно обходив пульт, шукаючи потрібний важіль. Все навколо пульсувало від чарів, розсіяних у повітрі.

– Більше не буде скорботи, – Ренсон говорив так, ніби оголосив цей постулат не старій подрузі, а самому Всесвіту. – Зі скоботою покінчено. Протиприродно? Можливо, так. Але ми надто довірились жорстокій природі, Асто. Вбивства, війни – все це природно. Я пішов проти приороди свідомо, я послідовний у своїх поглядах.

Вона нічого не відповіла. Клейтон продовжував оглядати важелі, іноді натискаючи щось на пультах. Сандзо глянув чаклуну в очі, вони зрозуміли одне одного без слів. Ґуто взяв до рук скляну пляшку з фіолетовою рідиною і почав лити її в невеличу трубку, що вела до алгоритмізатора.

Кілька хвилин у залі панував тільки шум від магічної апаратури.

Аста підійшла до Ренсона і помітила на столику з пляшками невелике дзекальце. У ньому побачила своє обличчя поруч з зосередженим лицем Ґуто.

– Госоди, на кого ми перетворились?

Це зірвало план Клейтона. Ґуто глянув на дзеркало і помітив, що чаклун тягнеться до важеля. Ренсон блискавично висмикнув прихований револьвер і вистрілив Клейтону в груди. Той похитнувся, упав і почав корчитись, розмазуючи кров по чистій підлозі лабораторії.

– Мені дуже шкода, друзяко, – розгублено і розчаровано промовив Ґуто. – Але ж ти хотів усе зіпсувати. Невже ти не бачиш, яке майбутнє я готую для людства? Доведеться прискорити процес, щоб ви знову не спробували його зірвати. Це ризиковано, але... Вибачте.

Аста не встигла сказати й слово. Ренсон натиснув якусь кнопку, і на-вколо колони піднявся неймовірний вітер. Повітря кружляло залою, здіймало вгору папери, пляшки і навіть стільці. Поранений Клейтон тепер котився по підлозі, Асті довелось схопитись за один з пультів, щоб її не знесло. Ґуто зробив те саме.

Сандзо спробував перекричати вітер:

– Ти вбиваєш людей, Ґуто! Хочеш, стріляй у мене – але я відключаю апарат! Цей степ отруїв тобі мозок своїми чарами!

Ґуто знову підняв револьвер, але вітер заважав прицілитись.

– Не змушуй мене стріляти, Сандзо!

Але він змусив, стрибнувши у бік пульта. Навіть встиг першим влучити у Ренсона – поранив у живіт. Ґуто цілився у ногу, але вітер смикнув його руку якраз у момент пострілу, і куля прошила горлянку Сандзо. Той навіть не встиг зрозуміти, що відбулось – під силою вітру мертвого чоловіка протягнуло ще кілька метрів і закинуло на стіл.

Аста хотіла й сама кинутись до важеля, але вітер був надто сильним, і вона боялась відпустити пульт.

– Потерпи ще трохи, скоро звідси все перенесеться на вежу! – крикнув Ренсон.

На вежу. На столицю. На мільйони людей. Аста набралась сміливості й, супроти вітру, почала йти до важеля.

– Не смій! – горлав Ґуто, тримаючись за живіт. – Хоч ти не смій!

Його зморшкувате обличчя скивилось, він став зовсім на себе не схо-жим.

Клейтон припинив тремтіти – він помер.

Різкий порив вітру перевернув стіл, що на ньому лежав мертвий Сан-дзо. Тіло впало на підлогу, але звук цього падіння загубився у ревінні потоків повітря.

Ґуто вистрілив утретє. Влучив жінці у живіт. Аста, сама не розуміючи, звідки в неї стільки сили та витримки, навіть не впала – кинулась до важеля.

Четвертий постріл. Куля промчала над головою Асти, вибивши іскри зі стіни. Ренсон зі сльозами спостерігав, як повія вимикає його машину.

Все повітря у залі на мить стиснулось біля її центру. Від неймовірного тиску на колоні пробились десятки тріщин, з кожної текла фіолетова рідина. Тоді стало зовсім тихо, тільки дзюрчали фіолетові цівки. Психомагічний алгоретмізатор було зіпсовано. У залі панував абсолютний безлад.

Ґуто Ренсон йшов, похитуючись, тримаючись за скривавлений живіт, до Асти. Жінка безсило впала на підлогу. Обоє плакали.

– Я ж тільки хотів усім допомогти... – шепотів сам до себе Ґуто. – А до чого ми прийшли?

Аста сплюнула кров. Вона бачила тіла Сандзо та Клейтона і тепер подумала, що за день встигла помітно прив’язатись до цих двох чоловіків. Вони мали рацію – їх пов’язувала любов до Ґуто. Такого, яким він був колись.

– Нагорі, в автівці, лежить дівчина з магічним передозом, – хрипло промовила повія, вичавлюючи з себе кожне слово. – Допоможи їй. Стань старим-добрим Ґуто Ренсоном.

Вона помітила дзеркальце, що лежало тепер, розбите, на підлозі. Протягнула до нього руку, хотіла схопити, але не змогла.

Так і померла.

 

0

воскресіння степове

 

Тана прокинулась на задньому сидінні. Почувалась вона паскудно. Навколо неї – кілька банок з різними ліками, і дві фіолетові пляшки з рештками магічного концентрату. Поруч лежала скрипка.

Погода була спокійною.

Тана, сама не розуміючи, чому, взяла до рук скрипку і вийшла з машини. Вдихнула ранкового повітря. Мимоволі подумала про те, що в місті таких красивих світанків не буває.

І тільки тоді помітила біля автівки мертвого чоловіка у закривавленому лабораторному халаті. Тана не злякалась – вона бачила такого достатньо, живучи в полоні. Вона, сама не усвідомлюючи своїх мотивів, підняла скрипку і почала награвати гарну сумну мелодію.

Певно їй просто здалось, що то був дуже хороший чоловік.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>