Весна (Дискваліфіковано, порушення п.2.2 Правил)

Весна (Дискваліфіковано, порушення п.2.2 Правил)

Субота, 26 вересня 2015 г.
Проглядів: 964
Підписатися на комментарі по RSS

Біль зародився десь глибоко всередині, між ребер. Там, де жило полум’я. Спочатку він був ледь відчутним, як непевне відлуння , щось ефемерне, непомітне. Але з кожної прожитою миттю він ставав все сильнішим, захоплював клітину за клітиною.  Зачиняв полум’я в крижаний короб. Язики вогню ще бились, але холод перемагав їх, тепло зникало, струмувало, як потік молодого джерела.

Він знав, що так буде. Ще коли за його спиною закрились ворота замку, коли перед ним залишились лише безкрайні простори білого снігу. Коли його грубо штовхнули в спину, виганяючи з рідного дому. Білі оси вдарили в очі, осліпили. Сніг кружляв, укутував, накривав рівною ковдрою. Він міг лише струшувати сніжинки з голих плечей, виплутували з волосся, змерзлими пальцями перебираючи чорні пасма. Але сили покидали його. Полум’я, що билось в грудях, то розгоралось, набираючись сил для останнього ривка, то знову опадало, його стримувала крига.

Він залишився безсилим декілька годин тому. Притулившись плечем до кам’яної кладки стіни, він терпляче чекав. Прикривши очі, втомлені білиною навколо, він нібито бачив той крижаний полон, в який перетворилось його тіло. Він гасив останні потуги духу, охолоджував ледь тліюче вугілля... Видихи не приносили більше хмаринок пару, сніг не танув на шкірі. Холод зрівняв все, як зрівнює світ в одну білу пелену сніг безкінечної зими…

Не безкінечної . Вона закінчиться. Ще трохи, останні дні, останні снігопади, і в світ увірветься весна на трійці своїх коней. Її колісниця пронесеться по світу и одним видихом примусить відчинитись ворота замку. І тоді ті, кого він з дитинства звав братами, вийдуть в світ, щоб очистити його від скверни, що приносить зима. Тільки цього разу вони вийдуть без нього. Зима – загибель для братів. Йому не дожити і до ранку.

Він видихнув в останнє. Не бачив, як вздовж кам’яної стіни, ховаючись за пеленою снігу, майнула біла тінь. Вже не відчув легких, майже ніжний, рух повітря, коли хтось присів поруч. Не уловив м’який дотик крила, що вкрило від холоду. І ледь чутний шепіт так і не торкнувся його слуху.

Ранок, що мав стати останнім, зустріло його майже по-весінньому теплим сонцем. Під його щокою билось чиєсь серце, ледь вібрував незнайомий голос. Той, кому належали ці гарячі груди, тихо муркотів якусь пісню. Слова губились, розсипались білим пір’ям. М’яким, як те, що вкривало його плече зараз.

Крила.

Він зригнувся коротко всім тілом і відсахнувся, відірвав голову від грудей того, хто його зігрів. Погляд метнувся по незнайомому обличчю, впав на плече, торкнувся крила. Істота спантеличено кліпнула, але подив швидко змінився радістю.

- Отямився! – обличчя осяяла тепла посмішка. Істота вкинула руку і торкнулась пальцями щоки врятованого. Тієї, яка все ще відчувала на собі відбиток чужого серця, - Дивись, - крилатий поглядом показав на небо, - сніг більше не йде.

- Хто ти? – він не впізнав власного голосу. Проморожені зв’язки відмовлялись слухатись.

- Я? – істота нахилила голову набік, - я… зови мене Цинь, - він знову усміхнувся. Чи вона? М’які, майже дитячі, риси обличчя стирали не тільки вірогідний вік Циня, але і його стать. Але це, здається, не було важливим. Набагато важливішими були білосніжні крила, якими істота ледь помітно рухала, в такт подувам вітру.

- Я не повинен говорити з тобою, - він підібрався і спробував встати, але ноги не слухались. Цинь підскочив і обхопив його за пояс, допомагаючи встояти. Білий хоровод сніжинок, що піднялись в новий снігопад після незграбного помаху крила, знову заслав очі.

- Чому? – Цинь опустив голову, вдивляючись в очі. Коли змерзлий знов розліпив повіки, обличчя крилатого виявилось занадто близько. Настільки, що він міг лише безглуздо кліпати, не маючи змоги відвести погляд від великих очей, незвичайного лазурного кольору.

- Тому що… - він вперся долонею в плече Циня і відсторонився, - ви відмовились від допомоги нашого клану, - він дивився вниз, на біле покривало снігу, в якому потопали його босі ноги. І чоботи Циня, оббиті пухнастим хутром якоїсь тварини, - І ви… не ховаєтесь від зими… - тихіше промовив він. Холод сковував тіло, німіли руки, промерзали ноги. Але полум’я всередині горіло з новою силою, виганяючи з глибин його душі залишки снігу та криги.

- А навіщо від неї ховатись? – не зрозумів крилатий. Його співрозмовник ледь помітно здригнувся. Спогади списом вдарили звідкись знизу. І пробили серце, залишивши його кровоточити, заливаючі червоною кров’ю все, що залишилось тепер в далекому минулому. Колись він так само задав це питання. І залишився за стінами замку. 

- Тому… - він нервово глитнув. Горло опалило болем, - Вона нечиста. Вона… - він нахмурився. Цинь знову схилив голову набік.

- «Нечиста»? Що це значить? – крилатий підійшов на крок, знизу вглядаючись в обличчя.

- Це… - хлопець осікся, - Вона… вона згубна. Особливо для нас, для хранителів тепла, - його голос помалу набирав сили. Впевненість міцнішала. Він говорив словами наставника. Словами, в яких не можна було сумніватись. А він засумнівався. І платив тепер за це високу ціну. Тепер він покараний товариством нечистої тварюки. Що може бути більш жорстоким покаранням?

 Нечиста тварюка спантеличено кліпнула. І усміхнулась, м’яко торкнувшись долонею його плеча. Послушник клану тільки зараз помітив, що на його плечі накинуто теплого плаща, оббитого тим самим невідомим хутром. А от Цинь був в одній сорочці.     

- Але ж ти живий, - крилатий кивнув, ледь відчутно стиснувши пальцями його плече. Хлопець закрив очі. Серце завмерло в передчутті, горло стягнуло спазмом від напруження. Він повільно вдихнув морозне повітря, але…

- Ой, дивись!

Слова «Краще б я помер» так і залишились невимовленими.

Цинь підстрибнув на місці, вказуючи кудись в бік лісу. Тут дерева підступали майже до самих стін замку. Весною до нього виходили тварини. Зимою ж ліс вимирав. Тварини чуяли порочність зими і ховались. Так говорив наставник. Але по сніжному покрову стрибала якась мала істота. За кожним його стрибком в повітря здимався пухнастий сірий хвіст.

- Хто це? – спантеличено запитав послушник. Цинь порився в кишенях і присів навпочіпки. Він протягнув руки в бік тваринки і постукав парою горіхів один об одного. Почувши запитання, Цинь підняв очі і широко посміхнувся.

- Ти ніколи не бачив білок? – Цинь поклав один горішок на край долоні і протягнув тваринці. Та одразу ж підкралась ближче і завмерла, тепер роздумуючи, що сильніше – бажання взяти частування чи страх перед крилатим.

- Але ж вона… сіра… - проговорив хлопець, присідаючи поруч. Білка, нарешті, визначилась зі своїми бажаннями і простягнула лапки до горішка.

- Зимою вони завжди сірі, - відповів Цинь. Білочка схопила горішок і уже знайомими стрибками понеслась до лісу, - Так тепліше, мабуть, - Цинь знизав плечима, повернувшись до хлопця. А той все дивився услід тварині. Йому ніколи не вдавалось підманити білку достатньо близько, щоб запропонувати їй частування.

- Мене звати Кай, - тихо проговорив він. Цинь широко усміхнувся.

- Приємно познайомитись.

Полум’я всередині перестало тремтіти, вирівнялось і розгорілось пожежею.

 

***

Зима відступала неохоче. Сніг танув, перетворювався на мутні руки, що збігали по схилам, заливали низини. Лід на річках тріскався і спливав вниз по течії уламками. Ці уламки дуже подобались Циню. Крилатий перелітав з однієї крижини на іншу, незграбно махаючи крилами, коли ненадійний лід тікав з-під ніг. Одного разу він навіть провалився під воду. Але, тількино він обсох і зігрівся, як на наступній річці знову прийнявся за своє.

Цинь показував Каю зиму. Вони почали з лісу біля замку. Кай роздивлялвся всіх зустрічних тварин, ніби бачив вперше. А Цинь беззлобно сміявся, коли находив те, що міг розповісти Каю. Якусь прописну істину. Щось, що відомо всім, а цей незграбний безкрилий чомусь не знає. І не лише він один, всі ті, що ховаються за стінами величезного замку.

Коли весна почала все чіткіше відчуватись в повітрі. Коли заспівали перші птахи, вітаючи приближення тепла, коли небо пересік перший клин птахів, що повертались додому, двоє мандрівників повернули назад.

Три довгих місяці замок стояв неживим велетнем, відкритий всім вітрам. Він був схожий на склеп, що зберігав в глибині своїх стін не заспокоєнні душі.

Але сьогодні величезні часи десь в глибинах замку показали потрібний час. І ворота, під відчайдушний скрип петель, почали відкриватись. Першим у зовнішній світ ступив Старший Наставник, як Кай і очікував. Так відбувалось вже багато років. Червоний одяг Наставника горів полум’ям на фоні ще не оживчої землі. Брудний, чорний сніг все ще лежав в тінях дерев, відкрита земля виблискувала сирістю. Наставник підняв назустріч сонцю амулет. Довгі миті він стояв, прикривши очі, підставивши зморшкувате обличчя теплим променям. Вони виганяли з тіла скверну, що не могла не торкнутись навіть тих, хто ховався за кам’яними стінами.

Наставник опустив руки. За ним крізь ворота пройшли і інші брати. Вони виходили одним строєм, перетворивши дорогу в кроваву річку, що горіла яскравим одягом клону. Але цього разу їх шлях заступили.

- Кай! – першим колишнього послушника в скуйовдженому, трохи нервовому хлопці впізнав один із братів. А за ним і Наставник уважніше пригледівся. На обличчі відбилось здивування. А за ним і радість осяяла його, зберігшись в посмішці.

- Кай, - проговорив Наставник, підходячи ближче. Він обійняв свого учня, пригладив його волосся. І повернув на голову шапку, яку той м’яв в руках. Кай, за звичкою, зняв її, щойно побачивши вчителя. – ти живий! Вогонь зберіг тебе, - в вицвілих блакитних очах відображалось трохи спантеличене обличчя Кая. Хлопець непевно усміхнувся, опускаючи голову. – Це щастя, - проговорив Наставник, обернувшись через плече на братів. – Не було меж нашій скорботі за тобою. Але, з благословення Вогню, ти живий.

Кай тихо видихнув, невпевнено піднімаючи очі. Але його брати всміхались, поривались підійти і обійняти його. Але ще не були впевнені, що можна. Ніхто не хотів ображати Наставника, що все ще тримав Кая за плечі.

- Хто це з тобою?  

Цинь стояв трохи в стороні. Як тільки відчинились ворота, він відбіг в бік. Так краще було видно, як люди покидають свою зимову обитель. І повернувся Цинь, коли Наставник вже стояв поруч. Його зацікавлений погляд бродив по обличчям, вивчав одяг, символи на ньому, завмирав на руках, що тримали символи вогню.

- Он воно як… - Наставник опустив руки, вони безсильно впали вздовж тіла. – Ти провів занадто багато часу поза замком, сину мій, - чоловік похитав головою, - Зима нікого не пожаліє… і тепер у тебе нова дружба?

Кай підняв голову. Декілька секунд він дивився в очі Наставника, проте той не відводив погляду від Циня.

- Ні, я… - почав було Кай. Але Наставник різко хитнув головою, не даючи йому продовжити. І, в останнє глянувши на свого непутящого учня, кивнув братам. Він ступив далі, півколом обходячи Циня, уважно слідкуючи, щоб навіть поділ одягу не торкнувся крилатого.

Йому більше не було місця в клані. Кай осквернив себе дружбою з крилатим. І тепер він стояв, не живий, не мертвий, як тоді, коли замерзав під стінами. Він навіть знову відчув, як під шкіру забирається холод.

- Але… чому? – Цинь крутив головою, глядячи то на Кая – з болем, який він бачив в ньому, - то на Наставника – спантеличено. Він заговорив, коли Наставник вже встиг пройти мимо. І вони опинились в кільці з яскраво-червоних вбрань. Не підіймаючи очі ні на Кая, ні на Циня, брати обходили їх з обох боків. – Кай же… пройшов покарання. Він вижив. Значить, цей ваш бог… він не бажає йому смерті, чи не так?

Наставник лише покачав головою.

- Я вдячний тобі, істото, за порятунок мого учня, - заговорив він, - проте ти не мав цього робити. Тобі, виродку гріховного роду, не зрозуміти тієї скверни, що ти наніс цій дитині, - Наставник різко ступив ближче. Він не підвищував голос, проте Кай відсахнувся, відчувши в його голосі злість. Але Цинь залишився на місці, дивився лишень тепер на Наставника знизу, - Не смій навіть говорити до мене, чи до моїх учнів.

Крилатий нахмурився. Він подивився спочатку на Кая, потім на Наставника.

- Пробачте, але… як?.. – він спантеличено зігнув брову, - як ви мене назвали? – перепитав він.

- То ти не почув? – запитав Наставник, знову стрімко ступаючи вперед. Цинь з місця так і не зрушив, тільки голову сильніше закинув. – Я повторю. Ти…

- Він не зрозуміє! – Кай підвищив голос, перебиваючи Наставника, - в їх мові нема таких слів, - проговорив він, неспішно підходячи ближче. Більш за все йому зараз хотілось опинитись десь далеко. – Ми ніколи не пояснювали їм. Вони… - Кай коротко подивився на Циня, що тепер уважно слухав друга, - я вивчав їх. Вони, як діти. Не розуміють, - хлопець глитнув, піднявши очі на Наставника. Проте погляд Циня він відчував. Відчував, як той стає чим далі, більш здивованим, майже шокованим. – Якщо ми зможемо пояснити… Він, - Кай невідривно дивився в очі Наставника, - передасть науку своєму роду. Тобто… чи не повинні ми вчити тих, хто бажає вчитись?..

Цинь вчитись не хотів. Він був наляканий.

- Може,  в тому і є суть мого покарання? Вижити, щоб зустріти його. І навчити, - продовжив Кай.

Цинь, що спокійно стояв під натиском Наставника, відсахнувся від Кая, як від спалаху полум’я. Він спантеличено кліпав, налякано дивлячись то на Кая, то на людей навколо. Але хлопець на нього навіть не глянув.

- Що ж… - Наставник довго мовчав. Він окинув поглядом братів, що за його спиною вже починали перешіптуватися. Спочатку вони мовчали, чи то налякані, чи то збиті з пантелику. Але поступово перший шок проходив. І разом з тим, як Наставник приймав рішення, вони повертали собі змогу говорити та коментувати. – Твоя душа все ще сповнена сумнівами. Але наміри твої благородні. Ми візьмемо з собою твого друга.

На цьому розмову було завершено. Проте Кай все ж тихо додав.

- Я більше не сумніваюсь.

Наставник чи то не почув, чи то зробив вигляд. Він знову одним рухом наказав братам йти далі. Вони вже й так затримались. Весь світ був наповнений тими, хто пережив скверну зими. Їх покликанням було очищення світу, щоб дати йому змогу пережити три наступні сезони. До нового настання холоду.

- Кай… - Цинь подав було голос, проте Кай відмахнувся, кивком покликавши крилатого за собою.

Цинь відставав. Він йшов слідом за людьми в червоному, але вже не розглядав їх з цікавістю, як раніше. Він дивився в землю, повісивши голову і опустивши плечі. Навіть крила не відкликались на кожен рух і емоцію, як раніше. Тепер біле пір’я тягнулось по землі, залишаючи в сирій грязюці сліди.

- Кай, - крилатий заговорив тільки через декілька годин, - чому зима погана?

- Зимою холодно, - Кай знизав плечем, але так і не повернувся до Циня. «А холод шкодить вогню» - міг би додати послушник, але не став. Вони обидва шли в самому хвості ходи. Цинь все повільніше переставляв ноги, іноді переходив на біг, щоб наздогнати Кая. Але потім знову сповільнювався.

- А літом жарко, - ледь чутно проговорив крилатий, - весною і осінню – мокро… - його голос стихав на кожному слову. Цинь підняв голову і довго дивився в очі Кая, перш ніж задати питання, - Це погано?

Серце зрадницьки здригнулось і занило ледь відчутно, але нестерпно. В глибині лазурних очей Кай помітив сирість, не меншу, ніж та, що була навколо.

Крилатий мовчав декілька днів. Не проронив ні звуку, лише дивився. На світ навколо, на людей. Брати ганяли його від себе, але він і так рідко підходив занадто близько. Він спостерігав за ритуалами, які проводив Наставник. За людьми, які зустрічались на шляху. Вони просили благословення. А Кай спостерігав за крилатим. Поки в один ранок не згубив його.

- Цинь! – Кай звав вже не вперше. Спочатку він снував по табору, вишукуючи крилатого, але там його не було, - Та куди ж ти подівся… - він крутив головою, виглядаючи знайому світлу шевелюру, але Циня ніде не було. Кай намагався шукати його сліди, але знайшов лише декілька. Вони закінчувались помітними вм’ятинами в сирій землі. Цинь відштовхнувся від землі і злетів.

Кай присів біля слідів, поклав долоню на сиру землю. Серце ніби завмерло на мить і тепер від його мовчання нестерпно нило все тіло.

- Цинь…

- Ти шукав мене?

Хлопця обдало м’яким подихом повітря з-під пухнастих крил. Цинь торкнувся землі і склав крила за спиною, невідривно дивлячись на Кая. Той підняв голову.

- Цинь!

Ухилитись крилатий просто не встиг, хоча і здійснив таку спробу. Проте продиктована вона була скоріше переляком від занадто раптових дій. Цинь ледь помітно усміхнувся, обіймаючи Кая у відповідь.

- Там сокіл, - відсторонившись, крилатий показав нагору, - Гніздиться, - Цинь усміхнувся. А Кай тільки похитав головою. Куди ще міг подітись крилатий? Тільки відправитись на пошуки якоїсь тварини, яку він міг роздивитись ближче.

- Цинь, - Кай усміхався, проте усмішка швидко втекла з обличчя. Він видихнув і опустив голову, - Пробач, я мав би тобі сказати… Я просто… - Кай знову зітхнув. Непомірно тяжкою здавалась задача розповісти все відразу. Він занадто боявся, що Цинь відмовиться. Але зараз, відчуваю вину за обман, за купу недобрих слів, змусити себе відкрити рот було набагато важче, - Ти мені багато чого пояснив, - тихо проговорив Кай.

Сокіл на вершині скали злетів з гнізда і відчайдушно закричав. Крилатий здригнувся і закинув голову нагору. Його погляд забігав по сірій поверхні каменів, вишукуючи те, про що намагався попередити пернатий родич. Те, що його дуже налякало.

- І я хотів, щоб ти пояснив всім… - Кай мотнув головою, вказуючи на табір. Цинь нервово закрутив головою, дихання збивалось, застрягало десь в горлі. Страх птаха передавався і йому.

- Кай, зараз не час… щось…

- Цинь, - перебив Кай, піднімаючи очі, - пробач. Я тебе образив. Проте інакше вони б нас прогнали, і…

- Кай!

Обвал почався раптово. Вільна вода, що неслась з вершин гір, підточила камені по той бік насипу. Я раптово весь край осунувся, вниз ринув перший дрібний камінь. А слідом за ним потоком рухнули величезні валуни. Грохот оглушав, шматки скелі підняли в повітря хмару кам’яної пилюки. Вона в’їдалась в зіниці, випалювала очі. Кай потер обличчя долонею.

- Ци… - він осікся. Кая відкинуло. Він смикнувся, щоб схопити за руку крилатого, що штовхнув його в груди. Але не встиг. Камінь обрушився зовсім поруч, обдавши потоком вітру, припорошивши пилюкою і дрібним камінням. Кай не втримався на ногах і впав на землю. На нього посипалось каміння, залишаючи синьці на шкірі і роздираючі її до крові. Кай прикрив голову руками.

Проте все закінчилось чи не швидше, ніж почалось.

- Цинь, - ледь чутно видихнув Кай, тільки-но грохот стих. І, вскочивши на ноги, кинувся до завалу, - Цинь!

Крилатого не було видно. Місце, що хвилину назад було поляною, тепер було повністю вкрите обломками каміння. Кай схопився за горло, задихнувшись від пилюки, що все ще висіла в повітрі. Серце обірвалось і впало кудись вниз, забувши про те, що йому необхідно битись. Полум’я, що горіло в грудях, спалахнуло з новою силою, ніби намагаючись випалити Кая зсередини, обвуглити і зламати ребра, щоб вирватись на волю.

- Що тут сталось? – голос Наставника вдарив в свідомість, - Ніхто не постраждав? – Кай здригнувся всім тілом. Оціпеніння пройшло за мить, ніби його і не було. Очманілий погляд метнувся по каменям.

- Він може бути живий! – Кай кинувся вперед, намагаючись розгребти завал, - Допоможіть! – кожен рух давався з болем. Варто було хоч на мить подумати, що під одним зі зрушених каменів він знайде розбите тіло Циня, і сили покидали хлопця.

Проте брати не поспішали допомагати. На шум з табору збіглись люди. Проте вони стояли нерухомо, поглядаючи то на Кая, то на Наставника.

- Сину мій, - тихо проговорив чоловік, підходячи і м’яко обіймаючи Кая за плечі, - Залиш. Йому вже нічим не допоможеш, - Наставник пригладив волосся хлопця. Кай на мить завмер, - Ти зробив все, що міг.

- Ні! – Кай вирвався і знову кинувся до каменів.

- Сину, - наполегливіше повторив Наставник. Проте на цей раз не був почутий. – Заберіть його, - звелів він братам, розвертаючись назад.

Кай уперся з усіх сил, намагаючись вирватись. Проте люди тримали надійно, а у хлопця залишилось замало сил. Кров з розсіченої брови заливала очі.

- Збираємо табір і вирушаємо, - розпорядився Наставник.

…Декілька крилатих тіней, що вирвались з хмар і сковзнули вниз, так і залишились непоміченими.

 

***

Клан продовжував свій похід. До початку наступної зими вони повинні були обійти як можна більше міст. Очистити від скверни всіх, кого зустрінуть на шляху. Люди шли їм назустріч… не всі, лише ті, що, так само, як і сам клан, ховались всю зиму в своїх будинках, боячись навіть відкрити вікна.

- Благословіть! – жінка мертвою хваткою вчепилась в край плаща Кая. Знову опинитись в червоному одязі було незвично, це сприймалось неправильним. Ніби на нього натягли чужу, неприємну шкіру. Проте обирати не приходилось. Жінка тягнула до нього руки. Хлопець з запізненням на долю секунди підняв голові, з зусиллям розтягнув губи у посмішку. Кожен новий рух давався тяжко, ніби тіло наливалось свинцем, що тягнув до землі. Кай підняв руку, простягнув до опущеної голови жінки… проте так і не торкнувся пальцями її сивого волосся. Рука обезсилено впала.

- Вибачте, - проговорив він тихо, вивільняючи край свого плаща з її рук. Кай озирнувся. Клан уже з усіх боків оточували люди, що хотіли благословення. Так далеко вони зайшли чи не вперше. Люди тут не бачили братів Вогню, проте чули про них. І вірили в те, що вони несли в світ. Хотіли отримати і собі частинку того, про що говорять.

Десь тут жили крилаті. Тут були їх землі, відділені від інших територій не кордоном, а символічним знаком. Проте їх не турбували. Крилаті вміли за себе постояти. Завжди вміли. І тим більше – тут, де вони зустрічались все частіше. Вони довились на по-різному. Хтось з цікавістю, хтось байдуже… Кай зустрічав і відверто недобрі погляди, як той, що кидав на Наставника крилатий. Він стояв в декількох кроках від Кая. 

Він прагнув опинитися в цих місцях і, в той самий час, боявся їх набагато сильніше, ніж зими. Боявся, що в кожному крилатому буде бачити Циня… Але ні, він не зустрів жодного схожого обличчя. І не лише обличчя. Крила мали самі різноманітні окраси. І ті білосніжні, що вставали перед очима, варто було лишень закрити повіки, на шляху не зустрічались. Чоловік, що свердлив поглядом Наставника, був чорнокрилим. Дівчинка, ще зовсім дитина, що бігла через площу, на ходу розмахувала по-соколиному строкатими крилами. Дівчина, що пройшла повз…

Пухнасте світле волосся приховувало під своїми м’якими хвилями плечі, торкалось лопаток. З них в обидва боки розходились крила, вкриті білосніжним пір’ям.

- Цинь! – Кай смикнувся зробити крок, проте зупинився. Це не міг бути він. Ніяк не міг… Але його почули. Білі крила ледь помітно здригнулись, крилатий зупинився і повільно повернув голову, через крила глядячи на того, хто його покликав. Схожість закінчувалась на очах. Ті ж самі лазурити, що горіли в обрамлені світлих вій. Але не було на губах знайомої м’якої посмішки, не було ласкавих складок в куточках очей. Гострі риси обличчя, високі скроні. І погляд – колючий, мов пориви зимового вітру.

Кай видихнув і повільно прикрив очі. Обізнався.

- Ти! – проте крилата ступила до нього, в очах полихнув гнів, - Ти! Це ти винен в тому, що трапилось з Цинь! – людська мова давалась їй тяжко. Вона збивалась і говорила обривисто, перед кожним словом роблячи паузу, ніби згадуючи правильне. Проте дії завжди красномовніше слів. Тонкі пальці вчепились в шию Кая, стиснули горло.

- Ріца! – уже помічений раніше Каєм чорнокрилий чоловік підійшов ближче.  

- Що тут відбувається? – голос Наставника змусив Кая відкрити очі. Дівчина стискала його горло, проте явно не поспішала вбивати. Можливо, давала шанс виправдати себе.

- Справедливість, - прошипіла дівчина, трохи сильніше стискаючи пальці. Кай здригнувся, болісно чіпляючись пальцями в її руку.

- Ріца, - чорнокрилий поклав руку на її плече. І, кинувши короткий погляд на Наставника, проговорив тихіше, - помста не є справедливістю.

Ріца стиснула зуби і зашипіла. Кай не відразу зрозумів, що говорив чоловік мовою крилатих. Цинь вчив його колись. Здебільшого основам. Говорити цією мовою Кай не міг, проте здебільшого розумів те, що казали.

- Біс з тобою! – Ріца відпустила Кая, який, задихаючись, схилився, ледь втримавшись на ногах. Дівчина фиркнула і відійшла на декілька кроків, відвернувшись і склавши руки на грудях. Каю знадобилось декілька секунд, щоб він зміг хоча б підняти голову і озирнутись, все ще тяжко дихаючи.

- Чоловіче, - подав голос Наставник, звертаючись до чорнокрилого чоловіка. Той підняв на нього очі. – Це вже занадто, - проговорив чоловік. Він дивився Цемелю в очі, піднявши голову під червоним капюшоном. Декілька секунд вони дивились один одному в очі, потім чорнокрилий всміхнувся.

- Твоя правда, - Цемель видихнув, поглянувши на Ріцу. Дівчина тільки сильніше нахохлилась. – Нерви, розумієш. Вона сестру втратила.

- Це була випадковість, -  промовив Наставник, так само прямо дивлячись в очі Цемеля.

- Та де там! Вона б… - Ріца стрепенулась, обертаючись. Але її перебили.

- Ріца! – перебив чоловік, - Помовч, - спокійно проговорив він, так і не глянувши на дівчину. Ріца знову насупилась, проте послухалась. Принаймні ненадовго.

- Пробачте, - проговорив чоловік, окидаючи людей в червоному уважним поглядом. – І йдіть з миром, - він усміхнувся, навіть не приховуючи натиск, схований в останніх словах. Наставник підняв на нього очі. Він довго дивився в них, перш ніж знову заговорити.

- На цих землях ще досі панує гріх. Ми підемо, - він озирнувся на своїх учнів, - Але повернемось в наступному році. І в наступному. І будемо приходити до тих пір, доки…

- Да йдіть вже! – перебила Ріца, заслуживши два однаково недобрих погляди – від Наставника, та від чорнокрилого. Проте цього разу їй ніхто нічого не сказав. Брати в останнє осяяли площу знаком вогню та, підібравши краї плащів, попрямували геть. Кай неспішно рушив за ними. Проте його зупинили. Ріца грубо вчепилась в його плащ.

- Він залишиться, - проговорила вона. Дівчина дивилась кудись в землю и невдоволено кусала губи. Чорнокрилий глянув на неї з подивом, але вона лише коротко смикнула крилом, прошипівши, - Заради Цинь, - зовсім тихо, мовою крилатих.

- Ми не покинемо одного з моїх учнів, - жорстко проговорив Наставник. Чорнокрилий довго дивився на Кая, перш ніж підняти голову. Цього разу він вже не посміхався. І погроза не відчувалась інтуїтивно, вона горіла в кожному слові.

- Тоді ви всі залишитесь.

Приймати це гостинне запрошення люди не стали. Декілька секунд Наставник виглядав збитим з пантелику. Але потім він взяв себе в руки, підійшов до Кая і обійняв його за плечі.     

- Сину, на твою долю все ж випало ще одне випробування, - він пригладив хлопцеві волосся, - з одного тобі вдалося вийти з честю, хай і ця історія стане лиш перевіркою твоєї віри, - Наставник осяяв його знаком вогню, - ми прийдемо за тобою… чуєте? – Наставник підняв голову, - ми прийдемо за ним наступного року!

- …ми покажемо вам його могилу, - зовсім тихо прошипіла Ріца. Наставник зробив вигляд, що не почув. Кай видихнув, відступаючи від вчителя. Поза захистом клану йому не жити. Крилаті не пробачать Каєві гибель Циня. Проте чи пробачить він сам собі?..

Крилаті не стали чекати, доки клан піде з площі. Ріца вчепилась мертвою хваткою в руку Кая і поволокла його за собою. Хлопець запручався було, але передумав і лише швидше став переставляти ноги. За спиною залишились брати, що були поруч від самого його народження. Наставник, який навчив Кая всьому, що він тепер знав. Цілий світ, який він покидав назавжди. Кай не озирнувся.

- Йди за мною, - варто було покинути площу, як Ріца відпустила його. І, поманивши за собою, ступила в виту арку, що відділяла ту частину поселення, де жили крилаті, від всього іншого світу. Кай попрямував за нею. Вони шли в тиші, між кам’яних будов, що здимались кудись вгору і змикались над головою. Не кам’яним навісом, проте шарами усюдисущого в’юнка. Він щедро оплітав всі стіни, перетікав в м’який мох на землі. Той приховував звуки кроків, залишаючи в області слухи лише переливчасте дзюрчання якогось струмка. Його не було видно, але його свіже дихання відчувалось.

- Ідіот, - голос Ріци прорізав навколишню музику природи, поділив на частини. Кай усміхнувся.

- Вважаєш?

Ріца зупинилась і повільно повернулась. Над її головою, в сплетінні декількох гілок в’юнка, сидів метелик. Він повільно розкривав і змикав свої барвисті крила. І Кай подумав про те, що добре було б зараз так само зімкнути повіки. Він втомився.

- Мову нашу, значить, розумієш? – строго запитала Ріца. Кай кивнув, - Чудово! Тоді слухай, дурень безкрилий, - Ріца склала руки на грудях, - Ми вважали, що ви, з вашими скудними мізками, ніколи не зможете відмовитись від забобон пращурів, - Ріца зітхнула, - А ти зміг. Це вже добре. Але, нажаль, ніколи не буває так, щоб раз! – Ріца клацнула пальцями, трохи тріпнувши крилами, - і все в мить змінилось. І цей ваш дурнуватий клан зрозумів, наскільки не вірні всі їх проповіді. Що зима рівно так само священна, як і все життя… - Ріца похитала головою, - це важкий і довгий шлях. Ми спостерігали і чекали, доки ви самі його почнете… і ви це зробили, - ледь чутно закінчила дівчина. – Може, ви правда розумніші, ніж мені здавалось…

Ках хмурився, намагаючись зрозуміти її слова. Він встиг навіть подумати, що, можливо, неправильно щось розуміє в не рідній мові, щось не уловлює. Проте Ріца не дала можливості йому осмислити почуте.

- Не подобаєшся ти мені, - хмуро проговорила вона, - Але то вже не мені вирішувати, - вона відступила в бік, відкривши Каєві краєвид на те, що було у неї за спиною. Вузький коридор, по якому вони шли, різко розходився в сторони. Кам’яні стіни зникли, змінившись вільним простором. Звідкись неслась пташина пісня. Їх вторив струмок, що збігав зі схилу вниз, ховаючись в озеро. Мох мінився на високу траву, серед якої ховались сірі обломки каміння. Колись, мабуть, вони були частиною скелі, що нависала над озером з одного боку. І на одному з таких каменів, підставивши обличчя теплим променям, сиділа… 

- Цинь! – Кай смикнувся, але обірвав власний рух. Навіть із-за спини було видно велику кількість пов’язок на ребрах, руках, крилах. Світловолоса озирнулась через крило. І усміхнулась такою знайомою, м’якою посмішкою, ледь спотвореною шрамом, що йшов через щоку.

Серце збилось з ритму і занило в грудях, захлинувшись потоком теплого вітру.

Весна ввійшла в свої права.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>