Три дороги — і всі не туди (п.2.2. Правил, Перевищено обсяг)

Три дороги — і всі не туди (п.2.2. Правил, Перевищено обсяг)

Субота, 8 березня 2014 г.
Проглядів: 2035
Підписатися на комментарі по RSS

Героїчне сказання про трьох братів

Записав і прокоментував Мелетій Гостроязикий

У далекому-далекому королівстві, що лежить за трьома морями й високими горами, жив собі король Wей. І були в нього три сини: старший Кара, середульший Айда і найменший Маде.

(Точніше, у короля кровних синів не було, бо ніколи він і не думав одружуватися: занадто багато проблем з оформленням шлюбу, потім ще й на банкет для гостей витрачатися, а вже ж подружнє життя точно ніякого зиску не приносить. От король і всиновив трьох сиріток-братів, аби лише були спадкоємці. Навіщо йому аж три принци на один трон — чорт його зна, тільки самі великі правителі відають, що коїться у їхніх мудрих головах).

Одного дня покликав король Wей до себе синів та й каже:

— Діти мої, довго-довго я правив цим королівством, тож настав мені час передати владу одному з вас. Ви всі старанно вчилися політиці, грамоті, історії, релігії, бойовим мистецтвам і музиці. Мені важко сказати, хто найбільше заслуговує на корону. Тому, аби вирішити, хто стане наступним королем, я вигадав для вас три завдання. Хто їх усі виконає, той і отримає трон.

(Король Wей, на відміну від правителів сусідніх країн, любив приймати об’єктивні рішення, а не підкидати монетку. Однак процес об’єктивних роздумів зазвичай перекладався на плечі інших: то він випробовування вигадає, то мудреців скличе — одним словом, робив усе так, щоб зняти із себе відповідальність у випадку невдалого рішення).

— Це будуть складні завдання, батьку? — діловито запитав Кара.

— А можна послати замість себе лицаря? — поцікавився хитрий Айда.

— Ви знову начиталися старих казок, — знічено констатував Маде. 

Почувши слова молодшого сина, король почервонів, покхекав, але врешті-решт опанував себе і продовжив:

— Упоратися із завданнями буде нелегко, тож тільки найкращому з вас удасться подолати всі перешкоди і змінити мене на престолі. Саме тому ви маєте досягти мети власними силами. Отож слухайте мою волю і коріться! Завтра на світанку ви вирушите різними дорогами на пошуки трьох речей, які я вам загадаю знайти. Перша — це те, що висить у повітрі, але і падає водночас. Друга — це те, що солодке, гірке і вічне. А третя річ — це те, що не має початку і кінця. Це і є ваші три завдання. Благословляю вас на щасливу путь, і нехай береже вас бог!

(У цей момент бог, який опікувався тим королівством, подумав, що не довелося б хлопцям сподіватися на божий захист, якби їхній батько не відправляв їх у небезпечні мандри. Проте кому цікава думка бога?)

Вислухавши наказ батька, парубки невимовно зажурилися. Змалечку вони завжди справлялися з будь-якими труднощами разом, а тут король просить їх розлучитися. Кожен принц відчував, що подорож, яка сповнена небезпек, може накликати смерть на любих братів. Та що робити? Батько не змінить свого рішення.

Отож того вечора зібралися вони таємно, щоб раду радити, як їм усім повернутися із мандрів живими-здоровими та виконати батькові завдання. Складна загадка постала перед ними, та недарма принци вчилися стільки років. Першим розпочав мову Маде:

— Ну і як вам це подобається? Король із цими казками увесь глузд втратив! Наші міністри потайки планують після його відставки запровадити демократію, а він відправляє своїх єдиних синів світ-за-очі.

— Отож-бо й воно, — погодився Айда. — І не тільки міністри, а й сусідні держави готуються відірвати собі ласий шмат нашої землі.

— Не хвилюйтеся, брати мої, — мовив Кара. — Народ і армія вірні нам. Вони ніколи не допустять, щоб із країною трапилося лихо!

(Кара, хоч і не був рідним сином короля Wея, був дуже на нього схожий: і звичками, і манерами, і способом мислення).

Айда і Маде із розумінням переглянулися, але тактовно змовчали.

— Пропоную розділити роботу, аби повернутися додому швидше, — сказав Маде. — Кара шукатиме першу річ, Айда — другу, а я — третю. Таким чином ми миттєво впораємося із випробуванням, і батько отримає те, що він хоче.

— Але хто тоді стане королем? — поставив очевидне питання Айда. — Комусь доведеться піднести батьку всі ці речі самому.

— Мені ніколи не подобалася корона, — відмовився від такої честі Маде. — Надто великі зобов’язання.

— Ненавиджу довго сидіти на одному місці, —  відкараскався і Айда. — Це ж я так застрягну в палаці навічно.

— А як щодо тебе, Каро? — спитав старшого брата Маде.

— Це складна та велична місія, але я буду правити мудро і не зраджу довіри народу! — у відповідь мовив Кара.

— Тоді вирішено, — зрадів наймолодший. — Після нашого повернення я займуся внутрішньою політикою, Айда — зовнішньою, а Кара буде королем.

Кожен залишився задоволений цим рішенням, і на тому таємна рада скінчилася.

(Це була справжнісінька таємна рада, що проходила в запиленому таємному коридорі, до якого вели приховані таємні двері, таємницю місцезнаходження яких знали тільки абсолютно всі жителі палацу).

Коли настав ранок, проводжати принців вийшов мало не весь люд. Король велично поглядав на синів із балкону, сумуючи, що доведеться з ними розлучитися, і водночас пишаючись тим, якими достойними чоловіками вони виросли. Відважний Кара завжди здобував перемоги в лицарських турнірах, красивий Айда міг із будь-ким домовитися на словах і раптово присвятити панянці вірша, а розумний Маде легко вправлявся у суперечках навіть із мудрецями. Проте занадто вони були дружніми. Навіть найстарший син — і той усім ділився з братами та зважав на їхню думку. А королю не личить часто дослухатися до підданих. Неважливо, чи спрацює випробування з казки,

(о, що то за чудова казка! Про героїчні звершення і підступних чарівників, про незліченні скарби і зраду друзів, про кмітливий розум і спокусливих красунь!.. Власне, саме через останнє королю так вона і подобалась)

головне, щоб сини перестали триматися один одного. Це ще ніколи до добра не доводило.

Отож виголосив король Wей прощальну промову, стер зі старечого обличчя дві сльозинки і дав знак вирушати. Скорилися принци, осідлали вірних коней та погнали їх галопом у незвідану путь.

***

Проминувши кілька поселень, брати стишили ходу своїх коней і їхали так кілька годин. Між ними запала неприємна тиша. І не було в тому нічого дивного: їхні серця розривав невимовний біль від майбутньої розлуки.

Нарешті парубки дісталися роздоріжжя. Як би важко не було їм на душі, але мали вони роз’їхатися різними шляхами. Кара рушив наліво, Айда — прямо, а Маде — направо. Ніхто не знав, що очікує на них попереду,

(окрім, звісно, проблем)

але вони мужньо дивилися в обличчя підлої Долі.

Поки Доля не підклала їм іще більшу свиню. Інопланетян.

Коли Кара побачив у небі щось велике й темне, він не розгубився, негайно ж вийняв свого меча і сміливо вигукнув:

— Стережися, злісний драконе! Я — Кара, син короля Wея, найхоробріший лицар цих земель! Тобі так просто не залякати мене! Спускайся і бийся як чоловік!

(Насправді Кара до смерті перелякався і ледь міг міцно тримати меча).

Але чудовисько не спустилося на його прохання. Натомість воно просто засмоктало Кару в себе за допомогою молекулярного світлового тунелю.

Інші брати вчинили мудріше. Вони спробували втекти. Що, звісно, їм не вдалося, тому за кілька хвилин уся трійця опинилася на ворожому летючому кораблі.

(Очевидно, жоден із хлопців не знав, що це за страховисько, але у ворожих намірах не сумнівався ні на мить. Чомусь усе незнайоме видається нам поганим, навіть найпростіший молекулярний світловий тунель).

Отямилися високородні принци в голій сірій кімнаті без вікон і дверей. Зраділи, що в такій біді поряд є вірні брати, однак недовго їхні веселощі тривали. Треба було якось вибиратися. От тільки як, ніхто не знав. Перепробували парубки безліч методів, але так і не знайшли виходу із клятої в’язниці.

— Маде, — звернувся до брата Айда, — можливо, у тебе залишилися ще якісь ідеї?

— Ідеї?! — роздратовано вигукнув той. — О, звісно є! Наприклад, довбати ці чортові стіни, поки самі не розваляться! Але на це піде кілька років, а може, навіть і десятки, тисячі довгих років! Ти бачиш, що це за бісівщина? Її навіть зачаклований меч Кари не бере!

— І що ж тепер робити, коли навіть найрозумніший із нас не здатен знайти рішення? — обурений криками Маде, сказав Айда. — Ще й репетуєш! Глянь на Кару, навіть він поводить себе стримано.

Кара і справді сидів у куточку тихо-тихо, не беручи участі в розмові братів. Він із сумом споглядав темницю, до якої їх запроторило могутнє чудовисько.

(А насправді звичайнісінькі нестрашні інопланетяни).

Маде стало соромно. Він дійсно дарма напосівся на Айду. Халепа одна на всіх, і ніхто в тому не винен, що вони в неї потрапили.

— Ти маєш рацію. Благаю прощення за свої недостойні слова, — мовив він. — Я спробую щось вигадати.

— Маєш якісь думки?

— Не те, щоб думки, але… — в очах Маде загорілися божевільні вогники. Так було завжди, коли він натрапляв на складну задачу. Тоді він міг не їсти й не спати цілими днями, думаючи над її розв’язанням, аж поки не знаходив відповіді. Айда зрадів: отже, у них іще є шанс на порятунок. — Якщо мислити спокійно, то що це може бути за матеріал? Я ніколи не зустрічав нічого подібного. Жодної тріщинки, жодної плямочки. А підлога? Ви тільки задумайтесь! Ми ступаємо по ній у важких чоботях, але не чуємо жодного звуку! На вигляд стіни тверді, але, притулившись до них спиною, відчуваєш, що вони м’які. Якщо це не магія, тоді можете називати мене найвеличнішим бовдуром Всесвіту!

— Пршптсссиссс.

— Що ти сказав, Айдо? — перепитав парубок, повертаючись зі світу своїх роздумів.

— Це не магія, — відповів голос, що аж ніяк не міг належати його брату. Ошелешений Айда замахав головою, що то не він. — Пробачте, проблеми з транслятором. Таке трапляється, ви ж розумієте.

— Х-хто т-ти, м-мерзенний з-з-злодію? — озвався Кара, намагаючись говорити чітко й сміливо, хоча, як і попереднього разу, це не дуже йому вдавалося.

— О, маю Вас запевнити, що Ви помиляєтеся. Я не Мерзеннийзлодій. Мене звуть Пнтр, а по-вашому — Вказівник.

— Хто Ви такий? — приєднався до розмови Айда, намагаючись  бути ввічливим і не дратувати зайве зловмисника. — Чого Ви від нас хочете?

— Авжеж не тих металевих кружалець, — промовив невідомий, — як Ви подумали.

Айда зблід. Звідки він міг дізнатися його думки? Невже їм, як на лихо, трапився темний маг?

(Про безневинний приймач мозкових хвиль Айда, звісно, не подумав).

 Викрадач заперечив:

— Повторюю, я не темний маг, і ніякої так званої «магії» тут немає. Просто Ви голосно думаєте.

— Куди Ви нас запроторили? — продовжив розпитувати його хлопець, а ні на мить не відкинувши гадки про те, що він має справу з чарівником.

— «Запроторили» — не дуже доречне слово. Зараз ви знаходитеся в кімнаті для гостей, до якої ми вас транспортували.

«Отже, він не один», — одразу визначив Айда.

— Але якщо ми тут у гостях, то я хотів би побачити наші запрошення.

— Скажіть, будь ласка, — продовжив голос, — як мені вас називати?

— Ми — сини короля Wея, володаря найближчого королівства. Мене звуть Айда, а моїх братів — Кара та Маде.

— Отож, вельмишановні Айда, Кара і Маде, — мовив зловмисник, — вам абсолютно нічого хвилюватися. Перепрошую, що ось так раптово ми перемістили вас на наш корабель, але часу на довгі запрошення у нас не було. Я хотів поговорити з вами одразу ж, як ви потрапили всередину, але ви, певно, з незвички від подібного втратили свідомість.

— То яка ж ваша мета, шановний… Вказівнику? — знову запитав його Айда, ніц не розуміючи, до чого тут кораблі, коли на них напали з неба.

— О, це не те, щоб мета… Ми просто хотіли поспілкуватися із землянами перед відльотом додому. Розумієте, ми кілька років, якщо рахувати по-вашому, провели на цій планеті, досліджуючи створінь, що її населяють. Ми бачили доволі дивних істот, але найдивнішими виявилися ви, люди. Ми вивчили вашу мову, культуру, спосіб життя, але все одно багато що лишилося для нас загадкою. Тому ми зібрали транслятор, щоб поговорити з вами (самі ми не в змозі видавати такі звуки), і розпитати про те, що нас цікавить.

(Мова їхнього викрадача залишилася незрозумілою для братів, незважаючи на непоганий транслятор. І справа тут не в їхніх обмежених мисленнєвих здібностях, просто інопланетяни і люди думають інакше. Без належної практики неможливо одразу навчитися дивитися на світ з іншої точки зору).

Айда і Кара запитально поглянули на Маде. Він теж майже нічого не розумів, але мимоволі почав пригадувати чутки, які останнім часом ходили серед чорнокнижників, спіритистів, провидців та іншого подібного люду. Казали, буцімто кілька років тому з’явилася нова енергія, буцімто істоти, яким вона належить, набагато розумніші та винахідливіші за людей. Невже то не були прості вигадки? Якщо це дійсно так, то краще розповісти їм усе, що вони попросять. Хтозна, що ці нелюди з ними зроблять, якщо вони будуть відмовлятися співпрацювати?

(І чому всі такі впевнені, що інопланетяни — нелюди, як правильно зазначив парубок,

— чинитимуть як люди?)

Що б викрадачі не задумали, але слід було дізнатися про їхні наміри. Зрештою, дізнатися про невідомих істот не так уже й погано. Маде зрозумів, що час і йому вступити в розмову та вивідати потрібну інформацію:

— Ми згодні відповісти на ваші питання, але…

— Але? — мовив голос.

— Але ви також маєте розповісти нам, хто ви такі і що це за чарівний монстр, який проковтнув нас, коли ми були на шляху нашої славетної подорожі.

Айда штрикнув брата у бік, щоб той не говорив так зухвало зі зловмисником. Але Маде не послухався: якщо нелюдам потрібні їхні знання, нічого вони їм не зроблять.

— Добре, — легко погодився Вказівник. — Це, як ви називаєте, торгівля. Ви нам, а ми — вам. Тільки попрошу вас більше не називати нас нелюдами. — Маде про себе вилаявся. — Це слово, наскільки ми встигли зрозуміти, має не дуже гарний відтінок. Називайте нас идюЛами.

(Начебто це щось міняє…)

— ИдюЛами?

— Так, ми прилетіли із зірки ИдюЛ, що знаходиться за кілька світлових років від вашої планети. 

Тільки тепер брати повністю зрозуміли, з ким вони зв’язалися. Це не просто викрадачі, це прийденці з інших світів! Якщо Кара і Айда від цього знання мимоволі зіщулилися, то цікавість Маде тільки більше розгорілася. Отже, він мав рацію! Це стає дедалі захопливішим.

— Хіба можливе життя на інших зірках? Значить, ви долали космос? А богів ви бачили? — посипав питаннями Маде.

— Якщо ми тут, то звісно, що життя можливе, — приязно відповів йому Вказівник. — Богів ми не бачили і схильні вважати, що це лише людська вигадка.

(«Авжеж, вигадка! — подумав бог, якому завдяки винахідливому завданню короля Wея довелося слідкувати за безпекою принців. — Тільки слід зазначити, що особливо поширені вигадки оживають. Тебе придумають — а ти потім мучся».

Він зітхнув, пригадуючи всі людські переконання.  Ну, не може він жити в Космосі! Надто складно для ідентифікованої вигаданої матерії не згубитися серед хаотичного руху неідентифікованих частинок, які намагаються відхопити від тебе шматочок. А ще ці вічні прохання… І чому люди не придумали для нього відпустку?)

  Я бачу, у вас теж багато питань, — сказав идюЛ. — Але попрошу вас відкласти їх на потім. Згодом я представлю вас трьом wеликим мудрецям WWW, вони вам усе розкажуть, що тільки захочете дізнатися.

На тому й домовилися. Голос на деякий час замовк, тож Кара і Айда хотіли було накинутися на Маде, що він погодився на угоду нелюдського створіння, але тут увійшов Вказівник.

Точніше, він виник посеред кімнати раптово, наче нізвідки, чим іще більше упевнив старших братів, що идюЛи — то небезпечні маги. А Маде усіма силами намагався здогадатися, де ж тут приховані двері.

(Але кому потрібні двері, коли є телепорт?)

Вказівник виглядав як… Як звичайний житель зірки ИдюЛ. Якщо взяти людину і поміняти більшість її характеристик на протилежні, то можна отримати середньостатистичного идюЛа. Принци, звісно, очікували, що інопланетянин буде не таким, як вони, але відмінності були вельми разючі.

По-перше, у Вказівника не було голови. І ніг. Він наче плив у повітрі, пересуваючись туманоподібною масою по кімнаті. Але руки, як не дивно, він мав. За ним, як вірний пес, слідувало чудернацьке сіре створіння, виблискуючи кількома зеленими і червоними очицями на гостей.

— Це транслятор, — пояснив Вказівник. — Він перекладає мої думки вашою мовою.

По-друге, идюЛ був наскрізь прозорий. Здавалося, нібито древній привид постав перед трійцею відважних парубків. Його тілом пробігали тисячі крихітних іскорок, що справляло ще моторошніше враження.

І по-третє — найдивовижніше. Думки Вказівника висіли в повітрі, як ото яблука на яблуні. Коли идюЛ щось говорив, то думка «відривалася» і розбивалася об підлогу. І це була не метафора, а дійсність. Це деякою мірою дуже зручно: ти завжди можеш побачити, про що думає твій співбесідник.

— Ви, певно, вперше на такому кораблі, — мовив идюЛ, — тож я буду супроводжувати вас, доки ви самі не зрозумієте, як ним користуватися. Загалом, усе настільки просто, що моя допомога може здатися вам зайвою, але wеликі WWW наполягли на тому, щоб я вам трохи попідказував.

— Ми будемо Вам дуже вдячні, — сказав Маде, який єдиний із братів не втратив самовладання, — якщо Ви проллєте трохи світла на цю темну ситуацію.

— Що ж, спершу нам слід телепортуватися до лабораторії: там стоїть усе необхідне обладнання для запису ваших знань.

— Теле… Перепрошую, що? — перепитав парубок.

— Ох, ну звісно! Весь час забуваю, що на цій планеті не існує жодного телепорту! — Брати могли заприсягтися, що якби у Вказівника була голова, то на його обличчі відобразилося б невимовне обурення. — Бачте он ту думку? — ИдюЛ вказав  на одну з тих, що висіла поряд. — То лабораторія. Просто уявіть, що стоїте там, — і ви миттю телепортуєтеся. Якщо складно зробити це одразу, спробуйте заплющити очі. Вони, як ми зрозуміли, заважають людям нормально мислити.

Тяжке завдання поставив загадковий идюЛ перед знатними принцами, але вони не злякалися труднощів. Заплющивши очі, парубки спробували уявити себе посеред думки Вказівника. Але як не намагалися вони зробити все правильно, нічого не виходило.

Однак брати не здалися і, прикликавши на допомогу богів, вони з усіх сил напружили свою фантазію, що скніла у в’язниці загальнолюдських уявлень.

(І хоча фантазія — це виключно людська прерогатива, бог обійшов це правило і трохи підковирнув телепорт).

Урешті-решт принци відчули, як тілом розповзається незвичне відчуття спорідненості з усім світом, ніби стаєш дрібною піщинкою серед пустелі, — і вже за мить вони опинилися в лабораторії.

***

Лабораторія майже нічим не відрізнялася від гостьової кімнати: все ті ж сірі стіни і жодних тобі предметів. На здивовані погляди парубків Вказівник пояснив, що обладнання у них вбудоване і не потребує явної фізичної присутності.

— Ми керуємо всім за допомогою думки, — мовив идюЛ, про себе дивуючись, як можна цього не знати. — То тільки транслятор такий масивний, бо збирався з підручних матеріалів. А основні пристрої настільки маленькі, що їх можна сховати в кутику людського ока. Як я вже казав, варто лише мені помислити — і система зреагує.

Хоча Вказівник і намагався щиро роз’яснити, як на кораблі справи робляться, але принцам такі складні речі були невтямки. Навіть розумному Маде і тому здавалося, що таємнича магія набагато простіша від буденності идюЛів.

Бачачи, що він марно старається, Вказівник урешті-решт сказав:

— Певно, я не дуже вдатний до пояснень. Давайте вчинимо так: ви просто слідуйте моїм вказівкам, а wеликі мудреці потім як слід вам розкажуть, що й до чого, гаразд?

  Добре, — відповів за всіх Маде, якому вже нестерпно хотілося познайомитися з тими мудрецями. — Це, мабуть, буде найкращим рішенням.

Думки навколо Вказівника завертілися. Перед братами одна за одною почали з’являтися дивні речі, заповнюючи собою всю кімнату. 

— Про це я і казав, — промовив идюЛ. — Задля вашої зручності я навіть спроектував кілька стільців, як ви їх називаєте.

І справді, перед очима парубків виникло троє м’яких стільців зі спинками. Ще кілька годин тому вони б назвали таке чортовим промислом, але тепер їх уже важко було чимось здивувати. Коли з тобою водночас відбувається багато дивних речей, ти починаєш до них звикати. Тож брати

(з деяким острахом)

зайняли свої місця. На диво, стільці виявилися звичайними, хоч і виникало відчуття деякої повітряності. Вказівник витяг із прямокутного предмета, схожого на невеличку шафку, якісь дротинки і простягнув їх принцам.

— Просто тримайте в руках, — сказав він. — Важливо, щоб встановився контакт для фіксування достовірних даних.

(Із цього нелюдського, тобто идюЛьського говору хлопці зрозуміли тільки перші слова.  Деякі речі з інопланетянської просто неможливо відтворити нормальною мовою).

Далі не відбувалося нічого цікавого. Вказівник ставив різні, інколи очевидні питання на кшталт «Чому люди весь час влаштовують війни?», а принци на них відповідали.

Так минуло доволі часу, і парубки страшенно втомилися. Здавалося, що говорили вони вже кілька днів, а идюЛу все ще було мало. Та ось нарешті Вказівник припинив розпитування. Почувши, що це кінець, брати полегшено зітхнули.

— Дуже дякую за співпрацю, — мовив идюЛ. — Зараз вам слід перепочити, а потім я відведу вас до wеликої трійці WWW.

Зачувши про відпочинок, Кара і Айда оживилися. Навіть після королівських прийомів вони ніколи не відчували себе такими виснаженими. Лише Маде трохи засмутився, що доведеться іще почекати роз’яснень, але втома взяла гору і над ним.

Вказівник знову супроводив їх до гостьової кімнати, у яку нашвидкодум спроектував троє ліжок. Забувши навіть про химерність ситуації, парубки як попадали на них, так і заснули. День справді видався для них важким.

***

Прокинувшись уранці, принци відчули себе набагато ліпше, аніж учора.

(Не знали вони, що проспали цілісінький день відтоді, як їхні голови торкнулися м’якої постелі. Але те не мало значення: коли знать прокидається — тоді у неї і ранок).

Поснідавши тим, що приніс Вказівник, брати значно повеселішали. Прибульці вже не здавалися такими страшними, і Доля віщувала їм тільки хороше.

(Дякуючи богу, який із нею про це домовився).

Настав час зустрітися з wеликими мудрецями — наймудрішими идюЛами всього Всесвіту. Це знайомство мало раз і назавжди змінити юнацькі серця, що палали від цікавості знати більше.

Однак Вказівнику довелося дещо засмутити благородних парубків: мудреці знаходилися на різних частотах, а тому не могли зустріти їх разом. На превеликий жаль, идюЛам уже було слід повертатися на рідну зірку, тож принци мали час і змогу зустрітися тільки з одним із них.

— А якщо ми познайомимося з ними поодинці? — запропонував Маде. — А потім переповімо один одному, що бачили й чули.

— Гаразд, — погодився Вказівник. — Так навіть буде легше, бо складно утримувати кілька істот на одній частоті.

(Частоті мозкових хвиль, якщо бути точними. Це така річ, яка при належному тренуванні дозволяє не змішатися з низькорівневим потоком оточуючих. Але при розмові з wисокочастотним зазвичай відчуваєш себе не в своїй тарілці, бо хвилі просто розповзаються від такої сили).

ИдюЛ показав братам, куди їм треба телепортуватися. Цього разу їм вдалося зробити це краще, хоча з першого разу все одно не вийшло.

Ось так відважні парубки і зустрілися з трьома wеликими мудрецями.

***

Кара опинився сам-на-сам із першим W-мудрецем. ИдюЛів він уже не боявся, оскільки вони виявилися непоганими хлопцями, але меч про всяк випадок прихопив.

— Вітаю, — мовив Перший. — Тобі не слід очікувати від мене підступів, хоробрий воїне. Можеш не хвилюватися.

— І тобі доброго дня, мудрецю, — відповів Кара. — Але ти помиляєшся: в моєму серці немає страху до тебе.

— Справді? — у голосі идюЛа забриніли веселі нотки. — Тоді забудь про свого меча і дивись, що я тобі покажу.

І враз перед старшим принцом з’явилася пір’їнка. Звичайнісінька біла пір’їнка, пухнаста, немов хмаринка в погожому небі. 

— І що ти про це думаєш, Каро? — спитавW-мудрець парубка.

— А що я маю про це думати? — здивувався той. — Звичайна пір’їнка — та й усе.

(Якби Перший мав голову, він би посміхнувся до вух від такої наївності).

— Помиляєшся, Каро. Це не просто пір’їнка, це відповідь на перше питання, яке вам загадав ваш батько.

— Звідки ви дізналися про нашу задачу? — вражено вигукнув принц.

— Та ви ж самі розповіли, коли Вказівник розпитував вас про людські справи.

— О, і справді, — знітився Кара, ледве згадавши, що й сам це розказував. — Але як пір’їна може бути відповіддю?

— Отже, я недарма вирішив почати наше знайомство саме з цього, — зрадів идюЛ. — Тут, Каро, все очевидно. Якщо підкинути уверх будь-яку річ, то на цій планеті вона полетить униз, до землі. Проте це з однієї точки зору. Подумай лишень про це з іншого боку. Вдивися у пір’їнку і відтвори її у своїх думках. Хіба вона падає? Ні, вона висить у повітрі. Просто через певний час переміщається нижче, але на якусь мить, коли ти на неї дивишся, вона завмирає.

— Це надто складно для мене! — збентежено вигукнув парубок.

— Нічого страшного, — заспокоїв його W-мудрець. — Як у вас кажуть, перед великим забігом потрібно як слід розім’яти м’язи. Але тепер ти розумієш, що то будуть за перегони. Що ж, почнемо з простого, із законів руху. Візьмемо для прикладу, як ти вправляєшся під час бою…

І Перший відкрив ще багато секретів, про які Кара навіть і не підозрював. Однак, коли настав час прощатися з идюЛом, він уже не почувався таким безпорадним, як до знайомства з ним. Адже перш ніж помчати схилом, треба як слід розім’яти ноги…

***

Поки Перший просвітлював Кару, Третій намагався витримати потік безперервних питань Маде. Несолодко велося W-мудрецю, бо ж молодший принц був до божевілля допитливим. Урешті-решт зрозумів він, що так діло не піде, і жестом спинив юнака.

(Руки, на щастя, у нього для цього були).

— Годі, годі! — сказав Третій. — Я розумію твою жагу до знань, але так ми з тобою і через 100 людських років не закінчимо. Постав своє останнє питання — і на тому завершимо.

Від такого прохання Маде зажурився. W-мудрець знав так багато цікавого, що парубок слухав би його і слухав. Але идюЛам і справді час було повертатися додому, тому принц не мав права затримувати Третього. Однак що б такого спитати? Маде перебирав у голові безліч загадок, проте не міг спинитися на якійсь одній. І тут він згадав завдання батька:

— Скажи мені, wеликий мудрецю, що не має початку і кінця?

— Таке просте питання? — здивувався идюЛ. — Очевидно, що це безкінечність.

— Але ж це не реальна річ! Я не можу принести батьку самі слова.

— О, то не проблема. Безкінечність можна легко зобразити і використовувати, як тобі заманеться.

Третій спроектував перед Маде перевернуту вісімку та пояснив:

— Це знак безкінечності. Дуже гарна штука, коли тобі не відомі точні дані. Щоб перепросити за те, що не можу розповісти тобі більше, я подарую тобі на прощання книгу. Називається «Математика». Вона величенька, але ти її подужаєш.

Книга дійсно виявилася громіздкою. У Маде ледь вистачило сил, аби її підняти.

(Однак знання завжди важко даються).

На тому молодший принц і Третій мудрець розпрощалися. Як би не хотів Маде іще поговорити з ним, але слід було вже вертатися.

***

На відміну від своїх братів, не Айда розпитував мудреця, а мудрець розпитував його. Другий виявився палким прихильником людської літератури, тож вони кілька годин поспіль обговорювали різні сюжети та героїв. Однак парубок був не проти: він і сам полюбляв почитати про відчайдушних піратів або романтичні поезії. Лиш одне сказав йому W-мудрець перед тим, як розійтися назавжди. І це вельми шокувало Айду. Такого він не міг навіть запідозрити, хоча знав не одну мову й повсякдень вправлявся в анаграмах.

Одна літера, в якій було зашифроване ціле слово, перевернула його світ догори дриґом. Проте варто було пересвідчитися, перш ніж робити поспішні висновки. А для цього потрібно було повернутися додому.

***

На землю брати спустилися через молекулярний світловий тунель, через який їх затягнуло на корабель.

(Бог полегшено зітхнув. На цьому його робота закінчувалася, адже принци тепер поверталися додому).

Як не дивно, опинилися вони саме на тих місцях, із яких їх забрали идюЛи. Вірні коні не розбіглися, а сумирно чекали на своїх вершників. Тоді парубки не встигли далеко роз’їхатися, тож через кілька хвилин знову були разом і прямували однією дорогою.

Додому. Нарешті додому. До палацових інтриг і підступних сусідів.

Кара і Маде розповіли, що знайшли речі з батькових загадок. Коли ж почали питати Айду, чи не вивідав він у Другого W-мудреця відповіді, той нахмурився, але все-таки сказав:

— Солодке, гірке і вічне — то любов. Це вам будь-який поет скаже й без усіляких мудреців.

— Що ж тоді тебе так турбує? — захвилювався Маде.

Айда знічено опустив голову.

— Скажу, як приїдемо. І якщо я маю рацію, то мені шкода, що любов така підступна штука.

Брати не зрозуміли, що так засмутило Айду, однак вирішили дочекатися, поки він сам усе розкаже.

До замку вони дісталися менш ніж за півдня. Здивований таким швидким поверненням люд виходив їх вітати, гадаючи, хто ж стане наступним королем. Як і було домовлено, усі відповіді отримав на руки Кара.

(Пір’їнка, листок із символом та поцілунок — найпростіше вираження любові — не так уже й багато, аби відправлятися за ними в далекі мандри, та ще й поодинці. Однак це завжди здавалося ненормальним тільки богу).

Король Wей вийшов зустрічати синів із радісною усмішкою на обличчі. Хоч і не вдалося йому надовго роз’єднати братів, але коли один із них стане королем, то це владнається саме собою. Кара та Маде, не відаючи про його плани, весело розпитували, як без них жило ці дні королівство, і тільки Айда лишався похмурим.

Того ж дня король офіційно скликав увесь двір до тронної зали, щоб з’ясувати нарешті наступного правителя. Вельможі перешіптувалися між собою, з’ясовуючи, чию доньку обере спадкоємець і хто матиме більший вплив на майбутнього короля.

Знаті було байдуже, хто саме буде ними керувати, тому вони однаково схвально загомоніли, коли на центр тронної зали вийшов Кара.

— О величний королю, — мовив він, — я знайшов усі ті речі, які ти загадав нам принести.

— Добре-добре, — усміхнувся король Wей. — І що ж ти мені приніс?

— Перше, — відповів старший принц, — це пір’їна. Вона висить у повітрі і падає водночас, — зала здивовано загуркотіла. — Це залежить від того, як на неї дивитися, бо з різних точок зору вона може і падати, і лишатися на місці.

— Я бачу, ти дечому навчився, — мовив його батько. — Що ж, переходь до другого.

— Солодке, гірке і вічне — це любов, — повторив він слова Айди. — Усі поети це кажуть, а такі вигадливі люди просто не можуть помилятися.

— Гарно кажеш, — схвально відгукнувся король і на цей раз. — Що ж третє?

— Третє — це безкінечність. Оскільки я не можу подарувати Вам, батьку, таку величезну річ, то я приніс її зменшений варіант — знак безкінечності.

— Ти гарно впорався, Каро! — задоволено сказав король Wей. — Гадаю, ні в кого не буде заперечень, якщо я оголошу свого старшого сина своїм наступником?

Звісно, ніхто не був проти. Кару проголосили спадкоємцем і два місяці святкували всією країною з цього приводу. Усі раділи, співали й танцювали.

(Вина лилися рікою, столи провалювалися під безліччю страв, бідніли кишені селян і міщан).

Кара приймав нескінченні привітання, Маде зарився в подаровану книгу, а Айда…

Айда почав пропадати в бібліотеці серед генеалогічних фоліантів. Старий бібліотекар дивувався, чого це раптом середній син, який до того брав тільки розважальні книги, раптом зацікавився історією свого роду.

— Ваша Високосте, — насмілився він спитати одного дня Айду. — Ви щось конкретне шукаєте? Можливо, я зможу Вам допомогти?

— А й справді! — радісно промовив юнак. — Чи не знаєте Ви, яке повне ім’я мого батька, короля?

— Повне ім’я Його Величності? Навіщо воно Вам? Король ще 20 років тому наказав його стерти з усіх писань і з тих пір називається просто Wеєм.

— Як так?! — розчаровано вигукнув Айда. — Можливо, залишилися хоч якісь записи?

— Ну, — протягнув бібліотекар, — є тут один фоліант, який я побоявся чіпати. Він зроблений із чудової шкіри, справжній витвір мистецтва — і видирати звідти навіть манюсінькій шматок — справжнісінькій гріх.

— Ви можете мені його показати? — схвильовано запитав принц.

— Гаразд, — погодився чоловік. — Тільки нікому не кажіть, що я його зберіг, інакше не минути мені покарання.

— Домовилися, тільки хутчіш неси.

У фоліанті, що приніс його з таємного сховища бібліотекар, Айда швидко відшукав потрібні йому записи. Все, як він і думав. Любов не тільки гірка, а ще й пекуча. Навіть жахливий обман не здатен її вбити. Насправді повне ім’я їхнього батька було не Wей, аж ніяк.

Нинішнього короля звали Ан Wей.

Це все пояснювало. І чому він наполіг, щоб вони шукали примар, і щоб довелося їм їхати різними дорогами. Однак батько назавжди лишався батьком, хоч як би він неправильно чинив.

***

Відтоді минув рік — і король Wей помер. Однак королівство недовго за ним горювало і скоро вітало нового правителя — Його Величність Кару.

Як брати і домовлялися, Маде став Правицею, керуючи внутрішніми справами країни і тримаючи в залізних рукавицях усіх міністрів, а Айда взявся налагоджувати зовнішні зв’язки та встановлювати дружні відносини з сусідами.

Маде і Кара разом відкрили першу в королівстві Школу, де навчали дивним наукам фізичних законів і складних обчислень.

Айда в цьому участі не брав. Він так і не розказав братам, яким насправді був їхній батько, і згодом зрозумів, що то було вірне рішення. Вистачало й того, що він один мучився від знання тлумачення однієї-єдиної літери.

А ви здогадалися, що вона означала?

 

Примітки автора

Кара (япон.) — від.

Айда (япон.) — між.

Маде (япон.) — до.

Для всього іншого учіть англійську wink

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>