Співучі

Співучі

Четвер, 22 березня 2018 г.
Проглядів: 120
Підписатися на комментарі по RSS

Я знала достатньо про цей світ, щоб розуміти — забрати Ладе назавжди не вдасться. Вони надто прив’язані до своїх машин. Сильніше ніж ми, по-іншому. Ми любимо свої комп’ютери як чудові іграшки, як таблетки від реальності, як приятелів, завжди готових нас розважити. Вони люблять свої машини, як ми — братів наших менших. Тільки менші на Зензі — люди.

Але я не могла залишити її там.

Коли ми зупинилися на ніч і повечеряли, вона розплакалась. Дівчинка звикла засинати поряд з одним із роботів, а тут не було нікого, крім мене, теплої та живої. З техніки я мала з собою тільки ключ-маячок, який приведе нас до порталу. Я знала, куди йти, тож не вмикала його після того, як ми вийшли з поселення. Вони все одно могли вистежити нас, теплоту наших тіл було не сховати, але схоже я зрозуміла їхнє мовчання правильно — Ладе могла йти зі мною доти, доки сама цього хотіла.

Я обійняла її і почала розповідати історію за історією про власний світ. Вона слухала, затамувавши подих.

— А ви співаєте пісень? — врешті запитала вона, коли я змовкла, щоб підкинути хмизу у вогонь. — Ти ніколи не співала, коли була у нас.

Я кивнула. На думку не спадало нічого дитячого, тож я пригадала одну із фентезійних балад, із тих, що варто запам’ятати раз — і вже ніколи не забудеш.

Ладе слухала мене дуже уважно, а тоді заспівала й сама — перший куплет своїм дитячим, чистим голоском, а другий — моїм власним голосом. Я вже чула, як люди Зензі легко переймають чужі голоси, але у мене щоразу йшли мурашки поза спиною, коли хтось жартома чи ненароком відповідав мені моїм — моїм, чорт забирай! — голосом. Та я переборола себе і всміхнулася дитині. За п’ятнадцять хвилин вона вже мирно спала у мене на руках.

Ополудні наступного дня між кронами дерев можна було розгледіти вершину гори. Дороги залишалося ще години зо дві і ми зробили привал. Мала завзято жувала і роздивлялася навкруги. Спостерігаючи за нею, я не могла повірити, що колись думала: люди Зензі — це просто інший вид машин. Андроїди. Моїм першим висновком про цю цивілізацію було те, що одні машини віддавали перевагу чорним і блискучим поверхням та видимим фрагментам механізмів, а іншим подобалося вдавати із себе теплокровних істот. Це був не найгірший варіант. Було б значно гірше, якби я вирішила розпочати повстання проти машин. На мій бік не став би ніхто. Бо ніхто тут не вважав себе пригнобленим.

— Але у вас же є машини, так? І я зможу з ними гратися? — вже вкотре запитала Ладе, обтрушуючи з комбінезону крихти.

І я знову пояснила, що машин у нас предостатньо і більша їх частина має кольорові індикатори, які мала так любить. Їй, мабуть, важко буде зрозуміти, чому ми не лягаємо спати поряд із холодильником, який так чудово гудить, чи не сідаємо поближче до пралки, коли та працює. Але, в цілому, наш світ не такий вже й інший. Лишень більш підлаштований під потреби людей, а не машин. Як і має бути.

Через годину дороги попереду замайоріло сіре полотно асфальту, якого тут раніше не було. Я зупинилася. Звичайно, останній раз я проходила тут півроку тому. Але невже саме на підході до схованки вони вирішили прокласти нову дорогу? Ладе довелося кілька разів смикнути мене за рукав, щоб я прийшла до тями. Я сказала, що ми зачекаємо кілька хвилин, і мала кивнула.

— Ладе, — запитала я, — як думаєш, чому тут проклали дорогу?

Мала задумалась.

— Мабуть, Брати хотіли, щоб нам було легше йти. З асфальтом добре — не зачіпляєшся ногами за коріння, як у лісі, — вона потерла рукою лікоть, яким вранці вдарилась.

Зензіанська логіка. Згідно найдавнішої тутешньої легенди сімсот років тому робот-Прабрат навчився змінювати ДНК тварин, а тоді створив свою першу істоту і продовжував творити, поки на світ не з’явився перший зензі. Звісно, машина не могла бути першотворцем. Але це було так давно — ім’я винахідника просто не збереглося, а машини тут завжди дбали про людей. Їхні життя були переплетені.

Пора було включити маячок. Я дістала з-під футболки чорний диск на шнурку і тричі повернула верхню пластину проти годинникової стрілки. Секунд десять нічого не відбувалося, а тоді диск став теплим — портал був у безпеці, печеру ніхто не розпечатував. Ми перетнули дорогу, на якій так ніхто і не з’явився, і продовжили свій шлях.

Але радість від того, що ми не йдемо в нікуди, швидко розвіялася і я стала пильніше вдивлятися межи дерев. Нічого. Чи не вирішать вони зупинити нас в останню мить? Все-таки я забирала дитину з їхнього світу у свій. Вже метрів за десять до самої печери, коли, попри здоровий глузд, я пришвидшила крок і збиралася швидко оминути зарослі, всередині у мене похололо і я беззвучно опустилась на коліна. Ладе повторила мій рух.

Вхід до печери прикривав камуфляж. Знайти схованку без маячка було практично неможливо. Але він якось зміг і чекав там на нас. Чорний, лискучий, червоні індикатори витанцьовували на його нагрудній пластині. Брат.

Щось зашелестіло між дерев і я вхопила малу за руку. Моя власна рука спітніла, а її долонька була сухою і теплою. Робот підвівся і зробив кілька кроків, — не до нас, до найближчого дерева, — а тоді загудів і завмер. Мені стало лячно. Ладе ж зовсім не злякалася і, схиливши голову набік, задумливо прислухалась до того гулу. Пройшло кілька хвилин, коли ні з того ні з сього робот почав гатити рукою по невисокому дереву, яке ось-ось мало впасти.

— Він зламаний, — нарешті сказала мала. — Ми повинні допомогти.

— А якщо він спробує нас зупинити, Ладе? Нам потрібно потрапити у печеру, а він вирішить, що це небезпечно і не пустить нас?

Ладе замислилась.

— Тоді я відволічу його і ти повернешся сама.

— Я не хочу повертатися сама.

— Але ти не зможеш його обдурити, а я зможу, — тупнула ногою Ладе.

У ту ж мить робот перестав гатити рукою по дереву.

Вона з докором подивилася на мене і побігла до «лісоруба». Я не мала кращих пропозицій, але мені було страшно дивитися на те, як маленька дівчинка повисла на руці чорної фігури, котра щойно пошматувала деревце, і почала розпитувати його, що трапилося.

Уся моя увага була зосереджена на Ладе. Якщо він спробує їй зашкодити, я вибіжу й накинуся на нього.

— Вправна мала. Але він безнадійний, — сказали справа і я різко обернулася на голос.

Це був чоловік. Не із зензі — ті вдягалися інакше і запускали бороду. Цей же був убраний в якесь лахміття. Його обличчя, хоч і брудне, було зовсім гладеньким. Перш ніж продовжити, чоловік пожбурив мені під ноги якийсь клапоть, у якому я миттю впізнала нашивку з гербом Академії. Нижче стояло лише ім’я — Остап. Отже, він теж іще студент. Ну, чи був ним.

— Ти..?

— Прибув сюди 425 днів тому для завершення екзаменаційного завдання. Провів купу часу у спілкуванні із роботами. І врешті вирішив, — не знаю, чому мені так здалося — що вони і є люди, які з якихось причин закували себе у метал. Взяв з собою одного такого і попрямував до порталу. Знаєш, що сталося? Він згорів. Я — вижив.

— І тебе не забрали? — мені якось не вірилося, що Академія покинула його тут одного.

— Як бачиш, — криво всміхнувся Остап. — Це ж планета дружня до гуманоїдів, мені ж тут повинно бути добре! Хтось врешті мав заглянути, — і він вп’явся очима у мене.

Мені було шкода його, але я більше боялася за Ладе. Поки що вона була на відстані і не чула й не бачила його. Якщо цей чоловік вибрав дружбу з Братами замість намагання зрозуміти уклад життя тутешніх людей, хтозна що робиться у нього в голові.

— Це жахливо, — сказала я, не відводячи погляд, — але я повинна закінчити свій екзамен. А тоді зможу повернутися за тобою.

— Не годиться, — похитав він головою. — Два місяці я не міг повернутися і за мною ніхто не приходив. А ж тут якось зафіксував активність. Сраний портал працював на прийом! Поки я добіг сюди, вхід вже був запечатаний, ти рушила десь до поселень, і мені знову довелося чекати. Півроку пройшло, чорт забирай! Давай повертатись.

Остап виглядав, як людина з Землі. Злий, що йому довелося витратити стільки часу. Мав нашивку Академії. Але я відповідала за маленьку дівчинку. Мій погляд знову ковзнув у бік Ладе. Він перехопив його:

— Вона служить ма-ши-нам. Навіщо вона тобі?

— Її Брат загинув і вона не хотіла нового. Намагалася відбити Братів у інших дітей із поселення — тих, кого вона вже знала. Це вперше за кілька тижнів вона наблизилася до незнайомого Брата...

— Думаєш, вона зможе його полагодити? — перебив мене чоловік. — Він міг би повернути її назад у поселення.

— Вона не повертається назад у поселення, — твердо сказала я. — Вона повертається з нами.

— Але портал не зможе пропустити нас трьох одночасно! Він відкриється для тебе і — як я мав нещастя перевірити — людини, яку ти приведеш з собою.

Я не хотіла давати пустих обіцянок, але ще раз повторювати, що з собою я забираю Ладе і Остап зможе пройти лише після нас, було небезпечно — він міг розлютитись. А що, як він має при собі зброю? Звичайно, я проходила курс самооборони, але мені ще досі не доводилося застосовувати ці знання на практиці.

Мене врятувало те, що Ладе саме загукала:

— Марто-о-о!

Вона, як і перший робот, якого я тут зустріла, робила наголос на останній склад. Вони усе повторювали за своїми машинами, з цим було безглуздо боротися.

Я відвела погляд лише на кілька секунд, щоб пересвідчитися, що Ладе кличе не тому, що зламаний Брат збожеволів. Усе виглядало добре, мала показувала, що я можу підійти. Коли я повернулася назад до Остапа, він щез. Я огледілася, але його ніде не було видно. Розумніше було піти до Ладе на той випадок, якщо він вирішить напасти. Я сподівалася, що до цього не дійде.

— Це Брат Ре, — представила робота Ладе. — Він тут вже вісім місяців. Його підопічний дуже безвідповідальний.

Робот нічого не сказав, проте його рука сіпнулась. Ладе поклала свою долоньку на його руку. Було видно, що вона дуже засмучена.

— Він не може говорити, лише передає сигнали індикаторами. Його підопічний, — вона подивилася на індикатори, — Ос-та-п не має інструментів для того, щоб провести ремонт. А ще він кепсько співає, — загиготіла вона, але відразу посерйознішала: — Ми повинні переконати його відвести Ре на ремонт. Це один день дороги.

— Він нікуди не піде, — голосно сказав Остап, виходячи з-за дерева.

— Але чому?! — вигукнула Ладе.

— Тому що він не мій Брат.

Ладе розгублено подивилася на мене. Чоловік повільно наближався до нас.

— Остап, — пояснила я і упівголоса додала: — Він з мого світу. І теж зламаний.

Ладе кивнула. Вона зрозуміла. Чоловік зупинився за кілька метрів і продовжив:

— Він і не твій Брат, мала. Ваша легенда про Прабрата повна туфта. Ви жили тут завжди. Ви, а не машини. Роботи захопили цей світ і ви їм дуже не сподобалися. Тож вони взялися міняти ваш генетичний код на свій лад: підкручувати одні здатності і позбавляти інших, поки врешті не отримали те, чого хотіли — покірних зензі з прекрасними голосами, готових служити своїм «братам». Марта, — він вимовив моє ім’я правильно, — хоче відвести тебе туди, де люди самі опікуються своєю долею, а не віддають її до рук машин. Та от халепа — мені теж потрібно туди повернутися, а ми не можемо зробити це одночасно. Тож давай ти залишишся тут зі своїм дорогим роботом, а ми з твоєю подругою повернемось звідки прийшли. Що скажеш, га?

Ладе подивилася на мене. Вона не покинула би зламану машину у лісі. А я не покинула б її.

— Я так і думав, — сказав він і направив на малу з роботом круглий диск.

Моя рука потягнулася до диску на шиї — він був при мені, а отже в руках у Остапа був його старий маячок. Вхід до порталу не відкриється. Проте він і не планував його відкривати. Його маячок працював якось інакше і діяв не на камуфляж, а на робота. Ре не міг говорити, але видав якийсь еквівалент крику, високий, скреготливий звук.

Ладе кинулась до нього. Усі індикатори на роботі горіли червоним. Кінцівки дрібно тремтіли.

— Зупинися! — розпачливо вигукнула я. — Ти людина, володар машин і все таке.

Він не спинявся.

Я дістала свій маячок і зняла камуфляж.

Він облизав сухі губи і рушив до нас. Зупинившись перед Ладе з роботом, він поклав свій маячок на землю і притис його ногою.

— Мала, щоб вимкнути його, повернеш ось так, — він продемонстрував рух, яким зазвичай вмикали та вимикали маячок. — Але тільки після того, як ми зайдемо в портал. Зрозуміла?

Ладе кивнула. Її погляд був сповнений ненависті. Але Остап продовжив:

— Це просто машина. Він не відчуває болю, а лише знає, як той відчувається.

Я увімкнула термінал і запустила відлік. Остап підійшов до мене. Щоб все спрацювало, ми повинні були пройти крізь портал, взявшись за руки. Мені було неприємно брати за руку того, хто щойно застосував тортури і засмутив маленьку дівчинку, але я пересилила себе.

— Ладе, я повернусь і ми все вирішимо, — сказала я.

Рамка порталу завібрувала і його залило неоднорідне блакитне світло. Ми з Остапом зробили крок уперед. Сяюче полотно затремтіло, але не піддалося, так наче ми намагалися пройти крізь картон. Я вперлася в нього вільною рукою. Ну, давай же! Поверхня під моєю долонею завирувала і мене з силою відкинуло до стіни. Блимнули індикатори на рамці. Запищала і погасла апаратура.

Світ перед очима теж згас.

 

Я прийшла до тями від того, що мою руку щось боляче стисло. Очі відмовлялись фокусуватись. Все тіло нило. Я напружила м’язи і смикнула, мало не вдаривши себе по обличчю тим, що вчепилося в мене. Зір почав повертатися і у тьмяному світлі печери я побачила, що це була рука робота. Вона нагадувала людську — шкіра, нігті, мілкі подряпини, — але закінчувалася сплетінням дротів. Думки роїлися в голові, але не варто було поспішати з висновками. Одна рука ще не означала, що Остап — андроїд.

Вчепившись правицею, я з силою відігнула кілька чіпких пальців. Штучна рука сіпнулась і решта розігнулися самі. «Можливо, її навіть вдасться закріпити назад», — подумала я, але все ж відсунула її подалі. Моя власна рука була в порядку, хоча її й вкривали численні синці. Треба було вставати — холод від долівки та стіни, на яку я спиралася, вже починав проникати глибше.

Звестися вдалося не відразу. Врешті я просто зіп’ялась навколішки, а тоді розігнула праву ногу і, впершись в неї здоровішою рукою, піднялася одним різким рухом. Печера колихнулася перед очима, а тоді завмерла. Довкола було розкидане обладнання, але рамка порталу залишилася рівною — він не пропустив нас, але й не зламався. Трохи ремонту й тестів — і ми з Ладе ще зможемо повернутися.

Я повернулася до виходу і побачила Остапа. З його лівого плеча стирчали дроти, але в решті він виглядав неушкодженим. Він мовчки підставив мені інше плече і ми вийшли з печери. З кожним кроком сильніше віддавали забиті ноги та спина і в мені почала закипати злість.

Знадвору палахкотіло велике вогнище. Ладе щось щебетала до Брата і радісно скрикнула, побачивши мене. Остап підвів мене до них, а сам обійшов вогнище і сів навпроти. За весь час наші погляди ні разу не зустрілися.

— Ти знав, — сказала я. — Навіщо було наражати нас на небезпеку?

— Я не знав напевне, чи конструктори порталу такі довбні, як мені здавалося! — огризнувся Остап.

— Портал лише для людей. Ніяких машин, ніяких заборонених технологій. Ти запізнився на інструктаж? — уточнила я.

— Та не говорили мені такого! Моїм екзаменом було повернутися з істотою з інтелектом вище середнього. Я мислю широко і роботів не виключав. Вони ж знали, що половина населення — машини! Навмисно не уточнили, виродки.

— То роботом ти став вже тут?

— Та людина я, чорт забирай! — спалахнув він. — Я людина, мала людина, ти людина і навіть Ре — майже людина. Я думав, що цього разу зможу пройти.

Він нарешті винувато подивився на мене. Але вибачатися не став.

— Гаразд, — я простягнула руки до вогню і тілом розлилося приємне тепло, — але звідки у вас з Ре ця оболонка? Ти ще схожий на людину, хоча в животі у тебе, певно, ті ж дроти, що й у руках. Але Ре не вдалося би мене переконати — він виглядає точнісінько як Брат. І голосовий модуль у нього зламаний.

— Усе через клятий портал, — гірко відповів Остап.

Він схопився на ноги і взявся ходити взад-вперед, а тоді заговорив.

— Я вже казав, що пробував пройти через портал з роботом — і сталося те ж, що й сьогодні. Тільки тоді було значно гірше, — він уважно подивився на мене. — Я майже помер.

— А Ре — зламався, — кивнула я.

Остап похитав головою.

— Ні, Ре тоді ще не було. Брати спробували допомогти мені, але я помирав. Тоді вони не вигадали нічого кращого, як пригадати давно забуті ритуали і перенести мою свідомість у робота. З їхньої точки зору, все пройшло добре. З моєї — краще б вони цього не робили. Я не зміг жити в тому тілі.

 

Пробудження було довгим. Система сповістила його про десяток тестів, які крутилися в пам’яті, перевіряючи функціонування тіла. «Отже, не вдалося», — подумав Остап і вирішив не вмикати зображення. Навіть якщо вони збрехали і він не був першим за двісті років кіборгом, їм все-таки було важливо, щоб він жив. Навіть якщо сам він намагався остаточно померти.

За мить його осліпило яскраве світло. Мабуть, щось таки зламалося після удару об ті скелі. Або вони забрали у нього контроль і тепер він вмикатиметься і ходитиме за їхнім бажанням. Камери-очі показали йому кімнату — ту ж саму, в якій він вперше почув, що більше не має власного тіла. На кушетці навпроти сидів Брат. Остап подумки потягнувся до нього і наткнувся на стіну безладних знаків. Зламаний, чи що? Тоді він сказав вголос:

— Що ви знову зробили?

— З тобою чи з ним? — запитав голос нізвідки.

— Що мені до нього? Що ви знову зробили зі мною?

Голос нічого не сказав. Остап обернувся туди, де мали бути двері і завмер. Зліва від них висіло дзеркало і звідти на нього дивилася людина, а не бляшанка, у якій він жив останній місяць. Остап підвівся і оглянув себе. Все, що треба, було на місці. Але тести продовжували крутитися в пам’яті.

«Перевірку цілісності завершено…»

— Це ще одна бляшанка, — сказав Остап.

— Але вона подобається тобі більше, — відразу озвався голос.

«Цілісність — 75% відсотків».

— Щодо твоєї попередньої, як ти волієш говорити, «бляшанки», — продовжив він, — ми подумали, повинен вирішувати ти.

— Вирішувати що?

— Ми зробили все, як минулого разу. Але частина даних з нього просто не переноситься...

Остап обернувся і подивився на Брата, який сидів на кушетці. Ну так, звичайно, це ж було його перше тіло — подерте, подряпане. Із додатковим замком на грудній пластині, щоб йому було не так просто себе пошкодити.

«Друге тіло, — виправив він себе. — Перше все ж було зібране не на заводі».

— … і не копіюється, — продовжив голос. — Це лише 25% твоєї свідомості, тож ми думаємо, ними можна знехтувати.

 

Остап дивився на мене крізь вогонь.

— Щось залишилось там, всередині, і я не вважаю себе в праві вирішувати чи достатньо він повноцінний, щоб жити, чи його можна вимкнути і він нічого не відчує.

— Але ти однаково його ненавидиш.

Що б він не казав, я не могла забути того, що сталося перед печерою. Остап забрав Ре з собою до лісу не через співчуття. А тому, що мусив постійно бачити перед собою когось, хто ще більше машина, ніж він сам. І зневажати його. Інакше не витримав би.

— Я ненавиджу їх усіх! — почав виправдовуватись він. — Щойно зміг — звалив із заводу і більше ніколи не повертався. За мною хтось наглядає, мабуть. Навіть дорогу поряд проклали. Але вони достатньо обережні, щоб не потрапляти мені на очі. Тому байдуже.

Остап гиготнув.

— Я сподівався повернутися додому. Хоча б 75% мене тоді б померли у спокої. Але не склалося.

Тут заговорила Ладе.

— Остап, а чому він не говорить?

— Я вимкнув голосовий модуль. Він не може говорити так, як ми.

— А ти можеш його ввімкнути? Ненадовго. Я дуже хочу його почути, — попросила вона.

— Гаразд, — зітхнув Остап.

Він нехотя підійшов до Ре, підчепив грудну пластину і провів якісь маніпуляції. Тоді закрив її і поглянув на нас.

— Не лякайтесь.

І Ре заспівав.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>