Серед золотистих хмар

Серед золотистих хмар

Субота, 5 вересня 2015 г.
Проглядів: 1083
Підписатися на комментарі по RSS

Розділ перший, магазин Есмеральди.

 

«Сутність магії загадкова й небезпечна. Підпустити чарувальників до влади – найдурніший крок пана президента. Це ображає як природу людини, так і єство Бога!»

Альдо Пенсвен, лідер партії «Божий Погляд»

 

«Якби не чаклуни, людство досі жило б у середньовіччі. Всі ці нові засоби: автомобілі, конвеєри, автоматична зброя, дирижаблі – все винайшли чаклуни. Магія і наука рухають нас вперед, а сліпа фанатична віра – тягне на дно.»

Га-ін Дерк, голова Гільдії Чаклунів

 

В магазині не було клієнтів, Есмеральда зачинила його ще дві години тому. На полицях висіла зброя. Пістолети, рушниці, навіть пара автоматичних гвинтівок – кажуть, такими тепер озброять всю армію Анраліму. Сама Есмеральда ходила між полицями і протирала пил, коли до кімнати забігли її діти – семирічний Генрі та десятирічний Фріг. Чорнокоса жінка глянула на дітей і відклала ганчірку.

- Почекайте, любі, - ніжно промовила вона.

- Ма, а чому ти торгуєш зброєю? – поцікавився раптом Фріг. – Ти ж ненавидиш зброю і насильство.

- Це не так просто пояснити, хлопчики. Я вірю, що кожна зброя створена для когось конкретного. Що по кожен пістолет прийде той, кому судилось тримати його в руках. Це як доля, розумієте?

- То хтось прийде і по револьвер зі скриньки? – запитав Фріг, а його брат поглянув на саму скриню, оздоблену старим орнаментом північників.

- Звісно, - усміхнулась мама. – І я чудово знаю, хто.

- Хто ж це, мамо? – одночасно запитали діти, і підійшли ближче.

- Анто, мій колишній начальник.

- Дядько, з яким ти ходила в інші світи?

- Так, - жінка зітхнула від удару ностальгії. – Нас було п’ятеро. Коли чаклуни знаходили ворота в інший світ, кликали нас для розвідки. Ох ми тоді помандрували – двадцять два світи дослідили, вісім з них зараз використовують щоб добувати важливі ресурси.

- Русулси, - промовив Генрі, - Що воно таке?

- А, не зважайте, - мама ніжно поцілувала сина у щічку. – Йдіть спати.

Чоловік у сірому плащі постукав у двері майже одразу після того, як діти побігли в житлову частину будинку. Есмеральда відчинила двері не вагаючись – знала, хто прийшов. Небо затягнули яскраві фіолетові хмари – наслідок роботи магічних фабрик та заводів. Анто стояв у дверях і дивився на свою колишню супутницю все тим же закоханим поглядом, що й вісімнадцять років тому.

- Ну привіт, квітко, - хрипло промовив Анто. – Впустиш?

Його волосся посивіло, щоки вкрили зморшки. На лобі з’явився довгий огидний шрам. Але це все ще був той самий Анто – мовчазний розвідник з півночі.

- Хіба я можу не пустити, - ніжно відповіла жінка. – Ти ж прийшов по своє.

Спочатку вони мовчки пили чай. Анто гуляв поглядом по полицях зі зброєю. Есмеральда вивчала зміни на обличчі колишнього коханця.

- То ти знову взявся за старе? – запитала раптом вона. – Збираєшся у інший світ?

- І збираю новий загін, - спокійно додав Анто. – Хотів запросити тебе.

- Он як, - Есмеральда поглянула на свої руки і зрозуміла, як давно не стріляла. – А хтось з наших вже погодився?

- Честертон вже підписав контракт, - Анто нахилився над чашкою і зробив легкий ковток.

- Честертон? Він же наче став сенатором.

- Мабуть сильно остогидла йому політика, - криво усміхнувся розвідник. – Ностальгія замучила.

Есмеральда ледь чутно засміялась.

- А Елмор? – запитала вона. – Як він поживає?

 

***

Вусатий чоловік пройшовся кухнею, випив склянку води і закинув до рота червону ягоду. Прислухався. У сусідній кімнаті його син сварився з дружиною. Дивно, бо син зранку подарував їй помаранчеву троянду. Схожу на сонце. Тепер вона стояла на столі у гарній блакитній вазі. Чоловік підійшов до квітки і вдихнув її аромат. Він ніжно торкнувся пелюсток, коли раптом відчув різкий удар в грудях, і від того затиснув троянду в кулак. Бідолаха похитнувся і поглянув на годинник. «Ну звісно, - подумав він. – Саме час». А тоді ще один удар у грудях звалив чоловіка з ніг. Коли він падав, мимоволі вирвав половину пелюсток троянди, лишив у себе в руках шматочок сонця. Помилуватись цим бідолаха не встиг.

***

- Елмор помер від серцевого нападу у себе на кухні, - відповів їй Анто. – Ще два роки тому.

- Господи, а Еліот? Я чула, його поранили під час Ночі Єретиків.

***

Він сидів за столом і вечеряв зі своїм коханцем. В тарілці були макарони з сиром та рибна котлета. Першим небезпеку відчув коханець, але було запізно. За вікном почали горланити, навіть співати. Коханець підвівся і кинувся до шафи. Лише тоді чоловік зрозумів, що за вікном лунають не пісні, а молитви. Коханець дістав з шафи рушницю якраз тоді, коли натовп проломив двері та кілька кремезних чоловіків увірвались в будинок. «Мужеложці, грішники!» - кричали непрохані гості. Всі вони були озброєні. Чоловік, що сидів за столом, кинувся до своєї шухляди, щоб дістати револьвер. Його коханець встиг застрелити одного з фанатиків, але отримав кулю в око від іншого. Тіло бідолахи впало у шафу, пофарбувавши в багряний колір колекцію білих сорочок. Фанатики кинулись до іншої жертви, але «жертва» встигла дістати з шухляди револьвер. Чоловік встиг вбити двох нападників, але їх було набагато більше. Вони прострелили йому плече та живіт, а потім підпалили дім та побігли геть. Поранений чоловік знайшов сили, щоб виповзти на вулицю та перевернутись на спину. Помираючи, він хотів бачити зорі, але як це часто бувало, небо затягнули фіолетові хмари.

***

- Поранили, - підтвердив Анто. – Смертельно.

Жінка не знала, що сказати. Вона стримала сльози, зітхнула і поглянула на своє відображення у чашці чаю.

- Коли ми мандрували між світами, - почала зізнаватись вона, - я думала, це триватиме вічно.

- Всі ми так думали.

- Чому вони покликали тебе, м? Є ж купа молодих розвідників.

- Так, і два загони юнаків там вже полягли, - Анто допив чай. – Треба хтось з досвідом.

- І багато грошей тобі пообіцяли?

- Багатенько, - відповів чоловік. – Більше, ніж за всі наші мандрівки разом взяті. Мабуть там є щось дуже цінне.

- І ти вже знайшов заміну Еліоту та Елмору? – раптом поцікавилась Есмеральда.

- Так, їх замінить молодий вчений з Гільдії. То як, ти з нами?

- Ні, - Есмеральда також допила чай і поставила чашку вбік. – У мене є пара діток і магазин. Нехай минуле лишається в минулому.

- Але іншу провидицю я не знайду, - тепер настала черга Анто зітхати.

- Я відправлю до тебе свою ученицю. Дуже здібна дівчинка, з Арфеальського Університету.

- Хех, в мої часи то була Арфеальська Академія.

- Все міняється, друже, - Есмеральда ніжно торкнулась його обличчя. – І на диво швидко.

- Мій револьвер, - промовив Анто встаючи з-за столу.

Есмеральда зайшла в підсопку, а через хвилину вийшла звідти зі скринею в руках. Жінка обережно провела рукою по таємній лінії, і кришка швидко піднялась. У скрині лежав Грім – рідкісний револьвер часів Війни Трьох. Анто взяв його у ліву руку, відчув вагу і усміхнувся.

- Ти тепер шульга? – здивувалась Есмеральда.

- Правицю прострелили, тому тепер шульга.

За вікном стало світліше – магічні хмари розійшлись, звільнивши трохи місця для місячних променів. Анто поцілував Есмеральду в щоку та пішов у бік виходу.

- Мені шкода, що у нас нічого не вийшло, квітко. – промовив він, не озираючись. – Мені було з тобою добре.

Жінка кивнула, але Анто цього не побачив. Він вийшов, а вона зачинила за ним двері і прошепотіла:

- Вже пізно про таке думати.

А втім, Есмеральда буде про це думати. Звісно буде

 

Розділ другий, крізь Вежу Часів.

 

«Ніч Єретиків – ось прояв справжньої природи релігії. Армія фанатиків вчиняє розправу над незгодними, цілу ніч в столиці проливалась кров. Тільки офіційно зафіксовано більше семи сотень смертей. Дозволяти Культу лити кров далі, чи заборонити втручання священиків у політику – ось який вибір лежить тепер перед нами. І цей вибір мусить зробити кожен. Наступної суботи, на референдумі про права релігійних спільнот!»

Президент Герман Шауркан

 

Йшов дощ, тому цього разу в хмарах майже не було фіолетового відтінку. Анто їхав на задньому сидінні довгого чорного автомобіля. Вулиці міста були порожніми – всі боялись дощу. Водій, сивуватий товстун у дешевому пом’ятому капелюсі, курив люльку з не менш дешевим тютюном. За вікном більше не було високих будинків – автомобіль виїхав у передмістя. Анто спостерігав за маленькими приватними будиночками. Біля деяких стояли автомобілі.

- Господи, - прошепотів Анто, - Ще років десять тому автівки були тільки у президента, міністрів та сенаторів. А тепер майже кожен заможній бізнесмен має колеса…

- Я вам нить більше скажу, - жваво відповів водій, поправляючи капелюх. – Скоро автомобіль буде майже в кожній родині. Не тільки у багатіїв.

- Ні, в таку маячню я не вірю. Якщо робочі люди не будуть ходити пішки, вони стануть товстими і непрацездатними.

Водій тільки скептично усміхнувся. На горизонті вже здіймалась вежа. Висока чорна споруда, обвішана фіолетовими кристалами та обмотана дротами того ж кольору. На фоні дрібних сільських будиночків вежа виглядала велично. Дощ омивав кристали, і від контакту з водою вони ледь помітно світились.

- Здуріти можна, - сказав Анто, коли до вежі лишалось менше п’яти сотень метрів. – Раніше коли чаклуни знаходили портал, навколо нього будували маленький сарай, і звідти його досліджували. Тепер, гляньте, вежу побудували.

- Настала епоха журналістів, пане, - байдуже кинув водій.

Тепер було видно, що навколо вежі справді зібрався натовп журналістів з широкими темними парасолями. А трохи далі скупчились дещо інші люди – релігійні фанатики, обвішані табличками «Геть чарувальників» та «Зупинимо безбожні експерименти». Був там навіть чорношкірий юнак з написом «Спочатку магія, потім інцест!». Журналісти фотографували то протестуючих, то вежу.

- Зробили з цього довбане шоу для домогосподарок.

- Чому б ні, - водій закашлявся. – Домогосподаркам теж треба щось читати.

Раптом з півдня до вежі наблизився інший автомобіль, також чорний. Журналісти синхронно кинулись до нього, наче собаки на шматок м’яса.

- Честертон приїхав, - здогадався Анто. – От і чудово, проскочу до вежі непомітно, поки ті гієни його гризтимуть.

Справді, з машини вийшов високий та широкоплечій чоловік у чорному смокінгу. Його волосся було охайно зачесаним назад, на грудях висів жетон сенатора. Обережним рухом своєї великої руки сенатор Дейв Честертон змусив журналістів розступитись.

- Ну все, я побіг, - кинув Анто.

Автомобіль зупинився, і старий розвідник спокійно пройшов до вежі за спинами журналістів. Інтер’єр вежі нагадав Анто старі добрі часи, тобто сарай. Підлога була вкрита сіном, на стінах висіли слабкі електричні лампи, всюди бігали чаклуни, схожі більше на бездомних, ніж на вчених. Очевидно, сюди пускати журналістів ніхто не збирався. В центрі зали стояв стіл, а на ньому – золотиста куля-стабілізатор. Значить, все готово для мандрівки.

В приміщенні з’явився Честертон, за ним увійшов молодий хлопець у жовтій сорочці та синіх штанях. Якусь мить сенатор дивився на Анто щиро шокованим поглядом, але потім взяв себе в руки і промовив своїм низьким голосом:

- Анто. Скільки ж років…

- Вісімнадцять, - сухо відповів розвідник. – А цей хлопчина в клоунській сорочці – то і є наш сканер?

- І медичний маг, - кивнув Честертон. – Два в одному.

- Ну, юначе, - криво усміхнувся Анто, - сподіваюсь ти впораєшся з завданням не гірше, ніж це робили наші попередні сканер та медіум.

- Взагалі-то мене звуть Еван, - озвався «хлопчина в клоунській сорочці». – І так, я впораюсь не гірше.

- А де провидиця? – поцікавився сенатор.

Серед купи чаклунів стояла молода жінка в дорогому спортивному одязі. Вона різко поглянула на Честертона та крикнула:

- Я тут, - жінка підійшла ближче і вклонилась. – Хельга Фішроу.

- Привіт, Хельго, - Анто ледь помітно вклонився. – Як справи в Арфеальській Академії?

- Університеті, - різко і суворо виправила вона.

- Так, звісно.

Анто вдав, що отримав відповідь на своє питання. До них підійшов худий і доволі високий чаклун років сорока. Кілька секунд він не міг повірити, що бачить перед собою двох легендарних розвідників.

- Характеристику світу ви отримали поштою, - поспіхом промовив він. – Ознайомились?

- Так, - Анто підійшов ближче до чаклуна. – Але там не пояснили, що такого надважливого ви побачили в аналітичному звіті, що вирішили побудувати тут вежу і пообіцяти шалені гроші розвідникам.

- Теоретично цей світ може виявитись першим. Віссю обертання Мультивсесвіту, розумієте?

- Так,- відповіли всі, крім Анто.

- При радіоаналізі порталу ми знайшли сліди надзвичайної кількості ЕТВ.

- ЕТВ, ясно, - Анто криво усміхнувся. – Що це?

- Енергія Творення Всесвіту, - жваво відповіла Хельга.

- Власне, слово «енергія» тут використовують умовно, - додав чаклун. – Справжню природу ЕТВ ми намагаємось розгадати вже багато років. Відомо тільки те, що ЕТВ може перетворюватись не лише на будь-яку матерію чи енергію. ЕТВ може ставати простором і часом. Якщо за цим порталом є джерело цієї штуковини, то саме з того світу зародились інші. І якщо ми отримаємо джерело ЕТВ, то…

- Отримаєте божественну силу, - закінчив за нього Честертон.

- Яка нам так потрібна, - погодився чаклун. – Скоро почнеться велика війна, розумієте? Кенфолці анексували половину республік Навірського архіпелагу. Як думаєте, за кого вони візьмуться, коли підкорять всіх острівних? За нас, розумієте?

- І тому ви вирішили дати силу бога політикам? – Честертон гучно засміявся. – Це ж якась маячня.

- Маячня чи ні, а ми врятуємо мільйони життів. Ви ж чули, що у Кенфолців тепер є субмагічна бомба?

- Припинимо балачки, - раптом суворо промовив Анто. – Готуйте портал.

Чаклун підійшов до стабілізуючої кулі та почав читати закляття. Анто тим часом дав команду збирати спорядження. Через дві хвилини четверо розвідників зі своїми рюкзаками стояли біля кулі і нервово потирали руки. Звідкись згори почали лунати дзвінки звуки – починали працювати магічні кристали. За мить всю вежу заповнило дивовижно чисте повітря. А потім команда розвідників зникла, щоб опинитись в зовсім іншому місці.

 

Розділ третій, Світ Бога.

 

«Ну, знаєте, опинятись у іншому світі завжди трохи страшно. Від портального переходу вас починає нудити, мозок на кілька секунд дезорієнтується. А тоді ви озираєтесь, бачите навколо себе новий світ і усвідомлюєте, що абсолютно не знаєте, як діяти далі. На щастя у розвідників є спеціальна інструкція, обов’язковий алгоритм. Так, для початку ми розкладали табір…»

Есмеральда д’Ельмор, уривок з інтерв’ю.

 

Вони розклали табір і розпалили багаття. На щастя новий світ виявився доволі приємним і схожим на їх рідний. Розвідники матеріалізувались на галявині, оточеній хвойним лісом. Яскраво світило сонце, тому намети поставили під деревами. Багаття розпалили, щоб підсмажити зайця, якого Честертон вбив влучним пострілом зі свого пістолета. Наявність зайця в цьому світі дуже порадувала Анто – це означало, що світ не надто відрізняється від їх світу. А проте, ніхто не забував, що десь тут загинули дві групи їх попередників. Решток таборів не було, значить або попередники не розкладали табір, або за ними хтось старанно прибрав. Обидва варіанти лякали Анто.

Зі лісом виднілась самотня гора, що явно колись була вулканом.

- Стабілізатор зарядиться не раніше, ніж через два дні, - промовив Анто, коли сонце вже почало сідати і вони зібрались біля вогнища. – Значить додому ми потрапимо не раніше, ніж післязавтра. Щоб оглянути місцевість, пропоную зранку вирушити до тієї гори та видертись на неї.

- Підтримую, - пролунав бас Честертона.

- Згода, - сказав Еван і відкусив шматок заячого м’яса.

- Не заперечую, - підтримала їх Хельга.

- Добре, - Анто дістав з кишені цигарку та сірники. Закурив. – Сканере, визначай відстань до гори.

Еван приклав руки до землі та надіслав магічний імпульс. Ще кілька хвилин він тримав руки на траві, а потім здивовано підскочив і поглянув на небо.

- Що таке? – запитав у нього Честертон.

- До гори йти годин шість, - холодно відповів сканер. – Але мене здивувало інше – цей світ не круглий, скоріше за все він має форму тора…

- Тобто бублика?

- Так.

Тим часом сонце повністю заховалось за горизонт, а небо прикрасив гарний зелений супутник. Він був або більшим, або ближчим за місяць їх світу – не набагато, але помітно. Від супутника променями по всьому небосхилу тягнулись золотисті сяючі хмари. Чи…

- Це не хмари, - зрозумів Еван. – Це ЕТВ!

- Справді, - здивовано промовила Хельга. – Супутник – джерело чи склад ЕТВ.

- А лінія за «хмарами» - інший бік тора, - продовжив сканер.

- Хельго, йди в намет і вмикай свої здібності провидиці, - різка скомандував Анто. – Еване, збігай по хмиз. Тільки швидко і не дуже далеко – не забуваємо, що до нас тут загинули люди.

Молоді члени команди розбіглись виконувати завдання. Хельга пішла віщувати в один з двох наметів, а Еван зник за деревами. Анто та Честертон лишились сидіти біля вогнища. Полум’я поїдало деревину і слабко освітлювало похмурі обличчя розвідників. Тільки вони вдвох знали, що вогнище – то приманка для небезпеки. Спеціально накликали на себе біду, щоб знати її в обличчя.

- Чого такий насуплений, сенаторе? – з легкою насмішкою запитав Анто.

- На себе глянь, стариганю, - пробуркотів Честертон і поглянув на золотисті хмари, що відходять від кола того ж кольору в центрі неба.

- Та я з Есмеральдою бачився, - пояснив розвідник. – Вона навіть не згадала сина. Жодного слова, розумієш?

- Ваш син помер сімнадцять років тому, Анто, - сухо відповів сенатор. – Тепер у неї інший чоловік і живі діти. Дай минулому лишатись в минулому.

- Цікаво, - прошепотів Анто, дивлячись у вогонь, - майже так вона і сказала. Але я – то зрозуміло, мені можна сумувати. А тобі чого в депресію падати, сенаторе?

- Тому що політика – лайно, - Честертон нахилився ближче і прошепотів: - Я іноді померти хочу, віриш? Заслабкий, щоб вбити себе. Тому щоранку прокидаюсь з надією, що мене їсть якась смертельна хвороба.

- Звучить безхребетно, - підмітив старий розвідник.

- Ха, знав би ти, яке лайно ми творили заради досягнення політичної мети. Ніч Єретиків, наприклад. Це ж ми її організували – я та ще семеро членів Гільдії.

- Чаклуни організовують релігійний мітинг проти чаклунів? Ага, звучить логічно.

- Щоб люди розчарувались в Культі та повірили в Гільдію, ми найняли кількох провокаторів. Ті підняли фанатиків на різанину, і от чаклуни мають місця в сенаті. Гердо Ал, вчитель Альдо Пенсвена – агент Гільдії, наприклад.

Анто не знайшов слів, щоб прокоментувати почуте. З лісу вийшов Еван з купою хмизу в руках.

- Все говорите про минуле? – запитав юнак, скидаючи хмиз на купу. – Ви ж у новому світі, за крок до рішення багатьох загадок Всесвіту! Навіщо тут думати про маячню, яка відбувалась давно та в іншому світі.

- Нічого ти не розумієш, юначе, - своїм приємним басом відповів Честертон. – Чим ближче ти до незнаних берегів, тим частіше озираєшся назад, щоб побачити дім.

- І розумієш, що ніякого дому ти не маєш, - додав Анто, а потім підвівся і суворо промовив: - Ви вдвох чергуєте половину ночі, ми з Хельгою – другу половину. Ніч, якщо вірити аналізу, триває тут не довше тринадцяти годин, тому через шість годин ми вас замінимо. А поки я збігаю перевірю, як там Хельга і ляжу спати. Вдалого чергування, панове чаклуни.

Він увійшов в намет і завмер від подиву. Хельга лежала на підлозі та плакала. Її погляд був розфокусований, бідолашна трусилась і пошепки говорила те, що проходило крізь її чутливу свідомість:

- Я відчуваю присутність Бога – ми для нього наче дрібні спалахи на нескінченних тканинах простору. Ми далекі та теплі, а Бог – він все бачить, і такий холодний! Бог потребує любові! Ми для нього великі й маленькі водночас.

Анто слухав її, шукаючи в сумці шприц з вірзоном – препаратом для провидців, що «застрягли» у трансі. Знайшовши його, розвідник обережно підняв руку дівчини та ввів потрібну дозу. Хельга різко вдихнула, закашлялась та обхопила Анто руками. Потім розслабилась і накрилась ковдрою.

- Дякую, - прошепотіла дівчина. – Я бачила Бо…

- Я знаю, - відповів розвідник.

- Мені холодно, Бог такий холодний… - сказала раптом Хельга. – Обійми мене.

«Я обійму, - подумав Анто. – Обійму і все – нічого більше. Ніяких романів з провидицями – я на це вже натикався. Не буде так, як з Есмеральдою. Просто обійму».

Так і сталось – він обійняв Хельгу і так вони проспали шість годин.

 

Розділ четвертий, вихід.

«Чи існує доля? Чи залежать події від нас? Чи мають люди свободу волі? Що ж, я маю кілька відповідей. По-перше, всі ми підкоряємося законам фізики, а ці закони призводять до однозначного результату. Хочете, звіть це долею. Але щодо свободи волі – вона у нас є, і події звісно залежать від нас. Відповідь здається вам неконкретною? Дурною? Що ж, яке питання – така й відповідь.»

Га-ін Дерк, під час дебатів на радіо «Келфест».

 

Сонце зійшло саме тоді, коли за розрахунками це мало статись. Небо знову стало блакитним, і за цією блакиттю зник і супутник, і золотисті хмари. Сонячні промені ласкаво торкались лісу, і той, здається, оживав. Щебетали птахи, десь далеко перегукувались невідомі звірі.

- Так, шановні, - почав Анто інструктаж, коли команда зібрала речі та поснідала консервами, - йдемо прямо до тієї гори, звідти вивчаємо місцевість і малюємо карту. Йдемо обережно і швидко – ми досі не знаємо, хто вбив наших попередників.

- Ну чому ж не знаємо? – пролунав з лісу гидкий скрипучий голос. – Це я їх вбив!

Вся команда синхронно схопила пістолети. З тіні повільно вийшов чоловік у зеленому пальто. Такого ж кольору були його брюки, чоботи, волосся і навіть очі. Зелений незнайомець широко усміхнувся:

- І вас вб’ю, якщо не заберетесь звідси найближчим часом, - промовив він і засміявся.

- Слухай, ми не хочемо бійні… - відповів Анто, але револьвер не опустив. – Ми не можемо забратись, поки не активується портал, розумієш?

- Тоді ви – мерці, - зелений чоловік знову засміявся. – Я вже натравив на вас місцеву фауну. Створив кілька видів, щоб вам не було нудно, ха! А з тими з вас, хто виживе – побачимось на тій довбаній горі!

А тоді незнайомець просто зник. Без будь-якої магії, не поступово – просто різко зник. Ще десь хвилину розвідники мовчки витріщались на гору, що здіймалась над лісом. Перегукування тварин здавалось тепер близьким і зловісним.

- Це був Бог, - прошепотів Еван. – Тут релігія зустрілась з наукою.

- Якщо треба, - промовив Анто, - надеремо дупу самому Богу!

Він зробив кілька кроків до лісу.

- То як, рушаємо?

- Здається, вибору ми не маємо, - сказав Честертон і вони мовчки рушили у бік гори.

 

Розділ п’ятий, бій під горою.

«- Тобто ви не визнаєте свободи віросповідань?

- Не визнаю. Є тільки один Бог, правда?

- А свобода мирних зібрань?

- Якщо це не зібрання, що суперечать Писанням.

- А свобода слова?

- Те ж саме. В певній мірі визнаю.

- А як щодо смертної кари? Ви говорили, що її варто застосовувати проти єретиків.

- Так і є.

- Це для вас є доброю справою?

- Так.

- Цього, на вашу думку, хоче Бог?

- Безумовно, цього хоче Бог.»

Кардинал Хелмус, під час дебатів на радіо «Келфест».

 

Поки вони йшли до гори, на них не нападав ніхто. І навіть навпаки – тварини намагались обходити мандрівників, не траплятись їм на очі. Сонце, здавалось, меншало в розмірах, тому поступово на ліс опускалась темрява. «Мабуть Бог потроху гасить сонце» - подумав Анто, коли їм довелось дістати ліхтарі. Мандрівники йшли повільніше, ніж планували. Крокували обережно, тримались купи так, щоб кожен прикривав чиюсь спину. І лише коли вони вийшли з лісу біля підніжжя гори, помітили зграю великих тварин, що трохи нагадували дикобразів.

Тварин у зграї було більше ніж півсотні. Вони синхронно повернули свої голови і глянули у бік мандрівників. Анто міцніше притис пальцем спусковий гачок, приготувався стріляти. Хельга почала зондувати думки тварин, а Честертон з Еваном увімкнули магічні підсилювачі – металеві рукавиці, які чаклуни іноді носять на правій руці, щоб підсилювати закляття. Кілька секунд тварини стояли на місці, а потім різко кинулись на незваних гостей.

- До гори, - гаркнув Анто. – Видеремось на скелю, і там тварюки нас не дістануть!

Еван першим помітив, що дикобразоїдні істоти почали стріляти голками – і цим врятував життя Честертону. Молодий чаклун розплавив кілька голок, поки вони летіли до цілі.  Далі просувались швидко – Хельга бігла попереду, Анто стріляв по істотах а чаклуни прикривали групу від голок. Тварини, в яких Анто влучав, різко припиняли перебирати лапами і безсило котились по траві. Але на всіх у нього не вистачило б патронів, і розвідник це розумів. На щастя, вони опинились біля скелястого підйому тоді, коли він не витратив і двох третин боєзапасу. Десь, мабуть з на іншому боці гори, гримів водоспад.

- Я відчуваю присутність Бога, - прошепотіла раптом Хельга. – Він близько.

Сонце тим часом зникло остаточно, і небо знову опинилось під владою жовтої кулі та золотистих хмар. Анто підсадив Хельгу, і та почала видиратись на скелю. Десь на тридцятиметровій висоті знаходилась кам’яна платформа, на якій можна було б перепочити. Тож провидиця обрала напрямок і полізла в бік платформи. За нею рушив Анто, поки чаклуни відбивали постріли небезпечних істот.

- Лізь, малий – я прикрию! – сказав Честертон, намагаючись перекричати свист голок, гарчання тварин та гуркіт водоспаду.

- Е ні, - раптом гаркнув Еван, і очі його дивно заблищали, - лізь ти, а я маю для них подаруночок!

Честертон не сперечався – схопився за невеличкий виступ і почав дертись по скелі до платформи.

Еван напружив руку і випустив потужне сейсмічне закляття. Багатьох тварин відкинуло метрів на десять, але ті, що якимось дивом лишились на ногах, зреагували миттєво. Перша голка влучила Евану в око. Чаклун схопився за обличчя і пронизливо закричав. Другий монстр влучив юнаку в коліно, і це збило бідолаху з ніг.

Коли троє мандрівників видерлись на кам’яну платформу, Еван вже не кричав. Істоти тим часом почали намагатись дертись на скелю, не припиняючи стріляти голками. Під їх масивними лапами згинався труп Евана – юного чаклуна, котрий не дожив до двадцять четвертого дня народження. Честертон відправив на тварин невеличку лавину, і вони попадали зі скелі, наче яблука з дерева під час бурі. Анто мовчки вставив у револьвер сім нових набоїв. Він намагався сконцентруватись на ментальних імпульсах Хельги, щоб вони спільними силами змусили зграю тварин відступити.

- Стріляйте у хмару! – раптом закричала Хельга.

Анто вже й сам помітив, що до них наближається велика чорна хмара, яка виявилась ніякою не хмарою. То була група дрібних птахів з довгими тонкими дзьобами. Анто випустив у «хмару» три кулі, більше не встиг. Честертон спалив двох чи трьох птахів закляттям, але цього звісно було замало. Птахи налетіли на них різким ударом. Анто встиг помітити, що один з понстрів впивається в його долоню. Кілька птахів заплутались у волоссі Хельги і тепер намагались пробити дзьобами її голову. А потім був спалах. Хельга створила ментальний імпульс такої сили, що в очах Анто зникло і нічне небо, і холодний супутник, і золотисті хмари.

Розвідник провалився у безодню власної підсвідомості.

 

Розділ шостий, Бог.

«Чи вірю я в Бога? Якби існував Бог, хіба він дав би моїй дитині померти?»

Есмеральда д’Ельмор, уривок з інтерв’ю.

 

Коли Анто прокинувся, відчув жахливий пекучий біль по всьому тілу. Його одяг був у крові, на лівій руці не вистачало вказівного та великого пальців. Поруч сидів Честертон, він мовчки дивився на золотисті хмари своїм єдиним оком – права очниця була порожньою, якщо не враховувати застиглої крові. Біля чаклуна лежав труп Хельги – верхня частина її черепа була роздробленою і виглядала огидно, але обличчя досі здавалось гарним. Спробувавши поворухнути пальцями ноги Анто зрозумів, що він паралізований нижче пояса.

- Він вбиває нас, - прошепотів раптом Честертон. – Просто бере і вбиває…

Анто спробував сказати «Так, вбиває», але з пошкодженого горла вирвалось тільки булькання та тонкий багряний струмок.

- Бог нас вбиває… - нервово повторив сенатор.

- Ні, вас вбиваю я, - пролунав у нього за спиною знайомий огидний голос.

Чоловік у зеленому зробив кілька кроків і опинився у мандрівників перед очима. Він широко усміхнувся і вклонився.

- То ти не бог? – запитав Честертон, намагаючись згенерувати закляття.

- Ні, - спокійно відповів незнайомець. – Бог, он де він!

Зелений чоловік вказав на велику кулю – небесний супутник, від якого щупальцями розходились золотисті хмари ЕТВ.

Честертон спробував активувати закляття, але рукавиця підсилювач тільки поскрипіла та луснула.

- А я, - продовжив незнайомець, - я лише самотній лісник, закоханий у Бога. Бог, знаєте, потребує любові.

- Якщо Бог всемогутній, то навіщо він відправляє якогось психа нас вбити? – запитав сенатор, намагаючись підвестись. – Хіба не логічніше відправити нас назад у наш світ.

- За моделлю логіки вашого світу – логічніше, - погодився «закоханий лісник». – Але це не ваш світ, і модель логіки тут інша.

Честертон зрозумів, що стати на ноги у нього не вийде. Надто пошкоджені коліна.

- Як, біс вас забирай, може бути якась інша модель логіки? – запитав він.

Анто лежав і намагався не захлинутися кров’ю. Він бачив, як чоловік у зеленому усміхнувся ще ширше.

- Бачите – ви не розумієте. Так мало речей може пізнати людське сприйняття…

- Наша країна в небезпеці, - промовив раптом Честертон зовсім іншим, благаючим тоном. – Тільки божественне втручання може врятувати нас від війни…

- А яке Богу діло до вашої війни? – зелений чоловік поглянув на Анто, і той раптом спробував схопити револьвер. А проте, за відсутності двох пальців це виявилось неможливим, тому розвідник тільки сплюнув кров і поклав поранену руку назад на живіт. – Яке Богу діло до війни двох народів з сотень, на одній з безлічі планет в одному з нескінченності всесвітів? Це ваша війна, Бог не воїн. Бог – художник, письменник, сценарист. Та будь-хто, але не воїн…

Супутник на небі заливав ліс та гору золотистим світлом. Десь далеко знову почали щебетати птахи. Звук від водопаду здавався тепер тихим і далеким. З тієї висоти, на якій знаходилась холодна золотиста куля на ім’я Бог, не було видно чотирьох людей, що знаходились на кам’яній платформі що незграбно стирчала з самотньої гори. Але Бог знав, що ті люди там є: прекрасна юна жінка, що тепер охолола і зблідла, одноокий закривавлений чаклун, вкритий жахливими шрамами розвідник і зеленоокий лісник, єдиний, хто кохав Бога по-справжньому.

- То ми тепер помремо? – запитав Честертон у чоловіка з зеленим волоссям.

- Сенаторе, - усміхнувся лісник, - ви померли багато років тому.

Починало сходити сонце, птахи щебетали гучніше. Честертон ледь-помітно заплакав. Анто кілька разів схлипнув. Тоді плакав і Бог – йому було дуже шкода бідолашних розвідників.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>