Продавач усмішок

Продавач усмішок

Четвер, 13 квітня 2017 г.
Проглядів: 147
Підписатися на комментарі по RSS

Вечірній сутінок над Токіо зеленавів, немов вицвіле пляшкове скло. Кармінові вогні понад височезними будівлями ледь продиралися крізь густі пасма мусонної зливи. Звичайні для цього сезону потоки крапель з неба, здавалося, вистукують на бруківці сумну мелодію «Radiohead».

Вийшовши на вулицю, Орегу розкрив парасолю. Навіть увечері в Акіхабарі, кварталі де він працював, вирував метушливий натовп. Вогники авто і неонові реклами на торгівельних центрах тремтливо відбивалися в калюжах. Багатоповерхові людські стільники жили власним життям.

Поспішати не було куди. Година пік саме у розпалі. Метро зараз, напевно, вщерть забите косяками офісного планктону, що їх осії1 в білих рукавичках ледь встигають заштовхувати до переповнених вагонів. Ні, мабуть, краще трохи пройтися під дощем, доки ця хвиля не спаде. Вдома все одно ніхто не чекає. Ну, майже ніхто.

На мить Орегу здалося, що сам він – ніхто, підробка, порожня лялька з пап’є-маше. Досить лише опустити парасолю, і дощові потоки за лічені миті розчинять його, лишивши на дорозі тільки жмут розмоклого сміття. Йому несамовито хотілося бути кимось, а не просто картонною оболонкою, лише ззовні схожою на людину. Котра щодня має посміхатися клієнтам, аби ніхто не збагнув, що у неї всередині нічого немає.

Колись Орегу був усміхненим гайдзіном2, на якого так і кидалися гарненькі клієнтки. Завдяки екзотичній для островів зовнішності, він, здавалося, тримав Будду за бороду, а ієни потоком лилися до нього на банківський рахунок. Проте техно-революція кінця двадцятих перевернула світ торгівлі та сервісу. Нові моделі андроїдів продавали крам майже, як люди, але при цьому не томилися, не вимагали підвищення, і самі по собі були екзотичнішими за іноземця, що осів у Токіо. Сарарімани3, на кшталт Орегу, що раніше так тішилися своєю незамінністю, почати втрачати робочі місця у магазинах і торгівельних мережах.

Помінявши кільканадцять вакансій, кожна з яких була щоразу гіршою за попередню, Орегу, нарешті, опинився в маленькій комірці, що торгувала електронікою посеред велетенських молів Акіхабари. Його торгівельна мережа тепер заощаджувала на зарплатні, тому Орегу був єдиним продавцем у секції. Цілими днями він байдикував серед полиць з ігровими приставками і телефонами, очікуючи, доки хтось із відвідувачів розвіє його самотність. І тоді йому вже можна буде розводити щодо принад нових смартфонів з лискучого пластику, «що не гірший від справжнього металу». Мабуть, з посмішкою впарювати непотрібні клієнтам товари – це останнє, чого роботи ще не вміли краще за людей.

Вкинувши кілька монет до вуличного автомата, Орегу дістав банку рисового пива.

«Хміль, солод, карамелізований рисовий крохмаль, ідентичні натуральним», – очі машинально пробігли склад на звороті.

– І тут «все, як справжнє», – зітхнув він, відкорковуючи пиво.

Орегу замислився, як вбити решту вечора. У Сібуї в таку погоду гуляти не варто. Зараз там незатишно, вуличні кав’ярні залиті дощем, а навкруги – той самій натовп защемлених у костюми сараріманів з парасольками. Та й дорого там для його нинішніх статків.

Зробивши пару ковтків водянистого пійла, Орегу вирушив у бік Ікебукуро. Цей квартал нагадував йому молодість. Тут величезна концентрація грошей і розваг на квадратний метр колись п’янила його не гірше ніж рисове пиво. Може й зараз ця атмосфера трохи розвіє самотність і сум.

Дорогою він купив локшину соба у вуличній забігайлівці.

– А томаго-які у вас порошковий? – поцікавився він у продавця, підсліпуватого старого у товстих окулярах.

– Омлет томаго у нас чудовий! – розплився той у посмішці. – Всі продукти ідентичні натуральним.

«Усмішка так собі», – Орегу поглянув на старого і скривився, згадавши рейтинг якості сервісу в їхній корпорації. – «Десь на три зірки з п’яти».

Саме цей рейтинг непокоїв його все дужче. Чи то критерії оцінювання постійно жорсткішали, чи то приводів для радощів ставало все менше, а може, він просто старів, але усмішка Орегу отримувала дедалі нижчий бал. Спочатку вона впала з п’яти зірок до чотирьох з вершком. А зараз, подолавши і чотиризіркову межу, з кожним тестом усе впевненіше скочувалася до трьох.

Тверезо оцінивши шанси на ринку праці, Орегу вирішив терміново рятувати ситуацію і записатися на «Тренінг усмішки, що продає». Ось тільки злива «білих комірців», що масово втрачали роботу, стрімко задрала ціни вгору. Тому останні півроку Орегу горбатився у півтори зміни, аби лише зібрати на омріяний тренінг.

«Альпійські гірськолижні траси чекають на Вас!» – сліпучо посміхалась йому дівчина з реклами туристичного агентства. Над будинком навпроти світила велетенська емблема «Хайто Індастріз».

«Щось я стомився. Треба, мабуть, у відпустку», – подумав Орегу, роздивляючись засніжені вершини на сяючому екрані над Ікебукуро. Хоча й сам розумів, що за нинішнього режиму економії фінансів йому вистачить хіба що на лижний центр «Босокай» під куполом. Вихідними днями там можна було проїхатися у величезному павільйоні по штучному снігу. Та й навряд чи триваліша відпустка вписалася б у робочий графік його торгівельної мережі.

Легкий хміль пива вивітрився, і на зміну йому повернулося тяжке відчуття самотності й туги. І щоб хоч якось відволіктись, Орегу прибився до вуличного кіоску.

У телекіоску, що нагадував тумбу з екранами, можна було почитати новини та навести довідки. Зверху нависав невеликий піддашок, і Орегу з полегшенням закрив парасольку.

Він пробігся очима по заголовках телегазети:

Дезактивація зони ураження Фукусіма-1 добігає кінця…

Очільник «Хайто Індастріз» презентував нову модель робота, що продає…

76% мешканців великих міст скаржаться на відчуття самотності…

Почалися випробування безпілотного поліцейського гелікоптера…

Новий кавозамінник подовжує життя…

Психологи назвали переваги сексуальних відносин з роботами…

Корпорації замінюють операторів у колцентрах на штучний інтелект…

У Франції безробітні таксисти продовжують трощити автопілотовані машини…

«Маячня одна», – зітхнув Орегу, закриваючи вікно новин. – «Треба придбати ще дозу секс-пригнічувача або замовити дівчину. Доза обійдеться дешевше».

Йому чомусь згадалося масове вбивство кілька років тому. Знавіснілий від самотності хлопець в’їхав на вантажівці в купу людей на зупинці. А потім, ще й вискочив та почав добивати вцілілих ножем. У прощальному листі він написав щось на кшталт: «Якби у мене була дівчина, я б не втратив роботу. У мене немає друзів і майбутнього. Всі мною нехтують. Я гірший за сміття, те хоча б переробляють!» Правда, опісля кількох років судових розглядів, «переробили» і хлопця.

Погляд Орегу наразі впав на рекламу в куті екрана. Служба знайомств «Райська спокуса» хизувалася світлинами усміхнених дівчат у різноманітних позах. Клацнувши по сенсорному екрану, Орегу опинився на сторінці сервісу.

Інтерактивна відео-об’ява розписувала принади служби знайомств і завершувалася розділом «Відгуки щасливих клієнтів». Там усміхнені голови розказували щось на зразок: «…Скориставшись послугами «Райської спокуси», я зміг, нарешті, відчути, що таке справжнє сімейне щастя і домашній затишок!…»

– Посмішка ідентична натуральній, – зітхнув Орегу, розглядаючи чергового ощасливленого. – Слабкувато хлопчина старається. У моїх колег після «Тренінгу посмішки, що продає» виходило значно природніше.

Він вже хотів закрити об’яву, як побачив знизу кнопку «Безкоштовний відеочат». Із опису випливало, що з дівчатами можна вільно поспілкуватися, перш ніж замовляти додому.

Палець Орегу вже завис над кнопкою, як збоку враз почулося:

– Не читай телегазети. Вони виїдять тобі мозок.

Біля стіни під дашком тулився безпритульний. Його обличчя ховалося у тіні, яскраві екрани сліпили очі, але Орегу роздивився, що це був так само гайдзін, або принаймні хафу4. Попри довгу щетину, безхатченко мав акуратний одяг і не нагадував п’яницю.

«Ще один потрапив під скорочення», – промайнуло в голові Орегу.

І немов виправдовуючись, він промовив до бездомного.

– Я просто намагаюся вбити час.

– Коли прийде час, він сам тебе вб’є, – сумно посміхнувся той.

«Який він неввічливий і похмурий», – насупився Орегу. – «Не дивно, що не втримався на роботі».

Орегу наразі здалося, що він розмовляє сам із собою. Чи, точніше, зі своїм нерадісним майбутнім. Хтозна, може через пару літ і він так само сидітиме на вулиці, очікуючи, доки хтось кине підтоптаному безробітному дріб’язок у банку з-під рисового пива.

І щоб якнайскоріше відігнати страшні думки, Орегу клацнув по кнопці відеочату.

Перед ним відкрився екран з десятком дівочих світлин. Майже всі дівчата були хафу. Їхні обличчя так вдало поєднували японські та європейські риси, що Орегу навіть замислився: це мода зараз така, чи, може, вбудована у кіоск відеокамера за зовнішністю клієнта самостійно визначає його потенційні вподобання?

Недовго думаючи, Орегу тицьнув у одне з фото.

– Привіт, я Нікі. Рада тебе бачити, – дівчина з екрану звернулася до нього просто, без офіційних ввічливостей, і привітно помахала у камеру.

В цьому легкому панібратстві не відчувалося ні нахабства, ані агресії. Скоріше – мила безпосередність, неначе Орегу мали за давнього друга.

– Будемо знайомі? Як тебе звати?

– Олег, – промовив він своє справжнє українське ім’я.

Орегу не називався так вже багато років. Постійні проблеми японців із вимовою деяких звуків примусили зрештою його здатися. Так він і став Орегу. Але зараз йому несподівано захотілося перевірити дівчину – а чи осилить?

– Дуже приємно, Олег, – відповіла вона японською, виговоривши його ім’я напрочуд чітко і правильно. – Маєш час для задушевної розмови?

Її обличчя було так само простим, як і манера спілкування. Не було в ній і натяку на ту холодну журнальну красу, яка завжди відлякувала Орегу. Не було й неприродньої «кавайності», що напускають на себе «лоліти» з кварталу Харадзюку, вдаючи героїнь аніме. Таку дівчину легко було зустріти у метро чи в сусідній торговій секції. З тою лише різницею, що у цієї був час і натхнення розмовляти з ним задушевно.

Але найбільш Орегу вразила її посмішка. Полохлива, трохи боязка, але в той же час і грайлива, вона немов обіцяла, що скинувши сором’язливість першого знайомства, ще відкриє йому багато сюрпризів. Ця посмішка час від часу зблискувала у розмові, неначе з-за темних мусонних хмар, що затопили небо над Токіо, визирав на мить сонячний промінчик. Такій посмішці не зміг би навчити жодний тренінг для продавців. Це Орегу знав достеменно.

– Тобто, я можу замовити тебе додому? – вирішив від одразу перейти до справи.

– Який ти нетерплячий! Поки що ні, – засміялася дівчина, вказуючи на сіру смужку в куті екрана. – Ось, бачиш, кнопочка «Обрати» ще неактивна. У дівчат тут також є право голосу. Це корпоративне правило номер один. Тобі ж приємніше буде знати, що не тільки ти, але й тебе обрали, правда?

Вона збентежено опустила очі:

– Мені потрібен час, аби пізнати тебе краще. Для того й потрібен безкоштовний чат. А коли я буду впевнена, кнопочка стане рожевою…

 

Вони проговорили більше години. Орегу й не помітив, як вицвілу зелень токійського неба змінила нічна темрява, як почали стихати шурхотіння дощу і метушня пішоходів. Він розповів новій знайомій про свої улюблені фільми, книги, про страви української кухні. Про те, як у школі мріяв стати космонавтом. Як зламав ногу, стрибнувши з косогору, і пролежав у гіпсі майже пів-літа, поки його шкільні друзі купалися й загоряли.

– Тобі, мабуть, було тоді дуже самотньо? – зітхнула Нікі.

Вона слухала дуже уважно, майже ненаситно, інколи додаючи питання чи схожі випадки з власного життя. Здається, вже багато років ніхто так не вислуховував Орегу, не цікавився настільки його життям і почуттями. В якийсь момент, він відчув, що таку розмову краще вести де-небудь у затишку, за чаркою чогось міцнішого ніж рисове пиво.

– Я зможу поговорити з тобою ще раз? – нарешті спитав він.

Дівчина надовго замовкла.

– Мені дуже шкода. Наша база дуже велика, й анкети обираються випадковим чином. Це корпоративне правило номер два. Навряд, чи нам так пощастить знову.

Нам пощастить? Невже після годинної розмови вона вже думає про їхні відносини – «ми»?

– А чому у вас такі зависокі розцінки? – задумався Орегу, гортаючи прайс.

Ціни, й насправді, були на порядок вище токійських «чайних домів» з гейшами.

– Наш сервіс це не виклик дівчат на одну ніч! Це, скоріш, як весільне агентство. Тільки без зайвих умовностей. Я зможу потім лишатися у тебе скільки завгодно. Хоч назавжди. Це корпоративне правило номер три, – вона обдарувала його виразним поглядом з-під опущених вій. – Звісно, якщо ти захочеш.

– А тебе не засмутить те, що я мешкаю у капсульному готелі?

– Ні, – посміхнулась вона. – Можеш мені вірити, я жила й у менших коробках.

Орегу теж довго мовчав. Йому все більше кортіло бути з Нікі. Сьогодні, і завтра, і потім. Хай навіть просто балакати. Розповідати під шурхіт вечірньої негоди, які прикрості сталися протягом робочого дня. Згадувати історії з життя й напівзабуті дитячі мрії. Звісно, для цього доведеться витратити всі гроші, що він так довго відкладав на тренінг. А так і роботу недовго втратити. Але якщо відмовитися від гейш і таблеток секс-пригнічувача, то вийде добряче заощадити.

І раптом, немов у відповідь на його непоставлене запитання, Орегу побачив, як сіра кнопка в куті екрана порожевіла. Нікі його обирає? Вона згодна розділити з ним самотність попри всі труднощі?

– Знаєш, Нікі… – почав Орегу, відчуваючи, що сам зараз почервоніє. – Я гадаю, нам варто продовжити спілкування вживу.

– Ти мене обираєш?! – у голосі Нікі дзвенів боязкий захват.

– Так, – з полегшенням видихнув він, натискаючи рожеву кнопку.

– Як же це все набридло! – зненацька почувся голос безхатченка, який і досі сидів під кіоском. – Весь час одне й те саме.

Незрозуміло, чи він мав на увазі видео-побачення Орегу, чи просто допекло йому таке життя. Але щоби якнайскоріше забути про цього неусмішливого дивака, Орегу поспіхом підніс смартфон до термінала, аби вбудований чип оплатив нове придбання.

– Чекай на мене вдома. Я знайду твою адресу в бланку замовлення, – сказана Нікі й відправила йому повітряний цілунок, більш пристрасний, ніж просто для друга. – До побачення! Не забудь мій номер: тридцять шість – сімдесят два – сорок п’ять. Це буде наш пароль.

– До зустрічі, Нікі, – ледь встиг вимовити Орегу, як екран згас.

 

Дорогою додому він придбав набір постільної білизни з бавовнозамінника й букет штучних азалій.

«Дивно, азалії не мають пахнути», – подумав Орегу, вдихаючи легкий, майже натуральний аромат фіалок. – «Лишень би голова не розболілась, якщо залишити їх на ніч. Об’єми приміщення у мене стислі».

Останнім часом він мешкав у Тібі. Сюди, в передмістя Токіо, довелось переїхати, коли Орегу втратив грошовиту роботу. Дешевий готель поділявся на маленькі, всього в два татамі, номери-капсули, що громадилися у кілька щаблів. У них можна було лишень сидіти, або лежати, але більшого Орегу й не вимагав.

Між рядами капсул містився просторий вестибюль, де постійно чергувала лайлива немолода японка. Вона сиділа за столом просто у центрі, немов бджолина матка, що чатує над сотами.

Відчинивши магнітним ключем двері-шухляду, Орегу заскочив у капсулу, що зяяла у другому ярусі на висоті півтора метри над долівкою. Але не встиг він увімкнути світло, як у глибині щось заворушилося.

– Агов, Чапі, певно ти не дуже скучив без мене?

З протилежного боку капсули перевальцем виліз робо-пес, що досить переконливо удавав із себе бассета. Доки Орегу пропадав на роботі, пес дрімав чи ганяв капсулою пожованого м’яча. Дуже зручний друг, коли немає часу на регулярні прогулянки й прибирання шерсті.

Бассет підійшов до Орегу і тицьнувся писком у штани, дивлячись на хазяїна сумними очима.

– Ні, Чапі, зараз ми не підемо гуляти. Я чекаю на гостей. Все одно я знаю, що ти можеш потерпіти. Йди, пограйся з м’ячиком, – Орегу поплескав його по загривку з синтетичного плюшу. Хай там не як, а жити з цим створінням у тісній капсулі було веселіше. Тримати живих істот у готелі все одно заборонялося.

Фальшиве вікно капсули показувало мальовниче озеро серед альпійських вершин. Поставивши азалії у пластикову вазу, Орегу відкоркував пляшку дорожезного сливового вина – непевно, єдиного, що у домі було натуральним – і з нетерпінням поглянув на годинник. Чапі, зрозумівши, що сьогодні його не вигулюватимуть, знову смиренно простягся в кутку.

Нарешті ззовні почулась якась метушня.

– До вас гості, – проскрипів з домофону голос консьєржки.

Прочинивши дверцята, Орегу побачив у вестибюлі двох вантажників у синіх одностроях з емблемою «Хайто Індастріз». Вони щойно витягли з ліфта довгу картонну коробку.

Один з вантажників, хмурячи зморщене обличчя, помітив Орегу і помахав до нього:

– Забирай! А то нам ще далі їхати.

«Що за чорт?» – не второпав Орегу. – «Ще й так неввічливо».

– Зачекайте, схоже, тут якась прикра помилка, – почав він, вилазячи за капсули. – Справа у тім, що я нічого не замовляв у «Хайто Індастріз». І взагалі, я зараз чекаю на...

– Ну, як це не замовляв? – обірвав його вантажник і тицьнув під носа бланком. – Це твоя адреса? Замовлення номер триста шістдесят сім двісті сорок п’ять. Оплачене сьогодні ввечері.

«Тобі тільки вантажником і працювати!» – роздратовано подумав Орегу, роздивляючись грубіяна, що чимсь нагадав йому безхатченка під кіоском. – «Начувайся, з такою неусміхненою пикою скоро і з цієї роботи витурять».

Але вголос сказав лише:

– Вибачте, сьогодні я робив замовлення тільки у сервісі «Райська спокуса»…

– Саме так! Це ж і є підрозділ «Хайто Індастріз». Так що забирай якнайскоріше і постав ось тут свій пальчик, бо з нас бонуси познімають через затримку, – вантажник витяг з кишені сканер відбитків. – Фірма якість гарантує. Коли щось не так, подавай скаргу до центрального офісу. А моє діло сторона.

Не збагнувши іншого вибору, Орегу машинально приклав палець до скляного віконця.

– Нічого не розумію. А що ж мені робити з цією коробкою? – пробурмотів він, жадаючи скоріше здихатися халепи, доки не прийшла Нікі.

– Робіть, що завгодно, але заберіть її до свого номера! Вестибюль це місце суспільне. Тут не можна тримати власні речі, – проскреготіла консьєржка з-за спини.

І не встиг Орегу щось заперечити, як вантажники притьмом підхопили коробку і заштовхнули прямісінько у розчинені дверцята його капсули. Зсередини долетів зойк наляканого Чапі і хрускіт поламаних азалій. Вантажники обтрусилися і гордовито попрямували до ліфта.

Орегу лишився сам на сам із коробкою. Тільки зараз він примітив збоку наліпку: «Жінка №367245. Зріст: 162 см. Вага: 45 кг. Ідентична натуральній».

У коробці щось боязко поворушилося.

 

________________

 

1 осія – «штовхач», помічник у токійському метро для посадки пасажирів у переповнені вагони.

2 гайдзін – зневажлива назва іноземця в Японії.

3 сараріман – «білий комірець», робітник нефізичної праці на окладі у великих корпораціях.

4 хафу – діти змішаних шлюбів японців і не японців.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>