Перший мільйон

Перший мільйон

Четвер, 22 березня 2018 г.
Проглядів: 151
Підписатися на комментарі по RSS
Автор: Анастасія Гетманська.

Богдан прокинувся вдосвіта. Сьогодні був день його перевірки. Вже двадцять сім років поспіль він щорічно відвідував офіційне представництво ертрійців на Пантоні, де перевірявся стан його душі. Люди називали те місце простіше –“посольство”.

Богдан неквапливо йшов передмістям. Поважний вік та недуга давалися взнаки: ноги слухались дедалі гірше. У душі вирував неспокій, тоді як навколо було спокійно і тихо. Вздовж вулиці рівненько стояли охайні двоповерхівки; підстрижені газони тішили погляд своїм соковитим кольором. Де-не-де на подвір’ях височіли квітучі дерева. "А на Землі, певно, яблуку нема, де впасти. Живуть бідні у своїх височенних коробках і світу Божого не бачать", – згадка про Бога повернула Богдана до тяжких роздумів.

Що ж, його час вичерпано. Тепер він обдурить дияволів! Візьме і зіпсує свою душу. Ти бач, які перебірливі! Найвищу якість для своїх малих збирають. Буде їм якість!

Старий міцно стиснув маленький пістолет у кишені куртки. Ще вчора надумав, що найнадійніше буде когось вбити. Вчинив би самогубство, та не був певен, що за мірками прибульців такий вчинок цілковито зіпсує душу. Погляд зупинився на трьох дівчатках, що гралися на коцику перед будинком. Богдан здригнувся лише від натяку на думку. "Ні, то ще не продані душі. Ще справжні – людські". Вже знав, куди прямує.

У крамниці стимуляторів емоцій, які на думку багатьох старших людей були справжнісінькими наркотиками, працював Андрій. “Лише дев'ятнадцять, а вже продався. І хай би, як колись Богдану, гроші конче були потрібні, щоб прогодувати родину. Та де там! Схотів вчитись на платному. Мав би розум, не треба було б платити, а так би хай руками працював, як чесні люди. Все правильно – то вже не людська душа. Нема чого сумніватись". Старий потер праве вухо. Дружина завжди кепкувала з тої його методи заспокоюватись. Випростався і впевнено зайшов до крамниці.

– Доброго дня, Богдане Петровичу! – почув, ледве переступивши поріг. – Оце вперше ви до нас завітали. Ще жодного ліміту не вичерпали, то можу запропонувати увесь асортимент. Як раз нова партія поступила. Таке все, знаєте, неординарне: обурення, відчуття подяки, зацікавленість з домішками сорому. Але для початку радив би взяти щось класичне.

Спантеличений таким енергійним початком бесіди, Богдан трохи знітився, але пістолет стиснув ще міцніше.

– Ти, Андрію, чекай зі своєю хімією. Маю питання до тебе.

– Питайте, – щиро усміхаючись виказав готовність хлопець.

Нестримна енергія та доброзичливість Андрія дедалі більше спантеличувала Богдана. Виглядало так, наче продавець сам перебрав свого товару.

– Я чув, ти душу вже продав. Навіщо?

Здавалось ніщо не могло позбавити хлопця позитиву.

– Дивне ви питаєте. Усі ж продають. Певно, кожен другий.

– А я не за всіх питаю, – чомусь почав сердитись Богдан. – Молодий такий. Нащо поспішив?

– А чого тягнути? Раніше продаси, раніше подальші виплати підуть. А так ще зіпсуєш ненароком – нащо ті ризики, – жваво пояснив хлопець і на хвильку замислився. – А ви, хіба, свою не продали?

– Продав, – різко відповів Богдан. – Не про те зараз мова. Я вибору не мав.

– Так і я не мав, – хлопець раптом посерйознішав. – Мені для навчання треба. Скажете дурний, як так не поступив? Може і не найрозумніший, але не ледар – кого завгодно спитайте. Готовий ту науку і вдень, і вночі засвоювати. Лікарем хочу бути. Сестричку мою, Агатку, пам'ятаєте?

– Хороша була дитина.

– Померла, як десять рочків їй було. Ту хворобу на Землі, давно, кажуть лікують, а наші лікарі не навчені і апаратури не вистачає. Не правильно це.

– Не правильно, – лише й зміг проказати Богдан. Рішучість розсипалась вщент.

–Засмутив вас, – занепокоївся хлопець. Давайте я вам якусь позитивну емоцію підберу.

– А, давай! – махнув рукою, яка вже давно відпустила пістолет. – Рішучість маєш?

– Звісно маю!– знову повеселішав хлопець. – Без домішок!

Богдан ще довго блукав затишними вулицями, згадуючи, як сталося, що більшість мешканців Пантону без зайвих міркувань продають свої душі. Він був одним із перших, хто пристав на пропозицію посольства. Спочатку це здавалось вимушеною необхідністю.

Ертрійці з'явились на Пантоні у складні часи. Клімат з невідомих причин почав змінюватись, врожаї гинули, люди голодували. Про технічний прогрес годі було й говорити. Після того, як стало відомо, що на єдиному клаптику суші посеред суцільного океану немає вартісних копалин, Земля остаточно втратила інтерес до найвіддаленішої колонії людства і мільйона її мешканців. Допомога надійшла звідкіля не чекали – від прибульців, які зовні майже не відрізнялись від людей.

Невисоким зростом та делікатною статурою ертрійці нагадували підлітків. Обличчя були витягнуті, а очі трохи більші за людські, завжди чорні, з ледь помітним червоним відтінком. Довге, блискучо-чорне волосся. Чим не дияволи зі старих зображень? А ще вони і кроку не ступали без захисного поля, через що повітря навколо них переломлювалось і виблискувало. Дарма кликали їх дияволами – ертрійці прибули на Пантон виключно з дружніми намірами. Допомогли налагодити клімат, в життя людей не втручались, з Землею контактувати відмовлялись, мотивуючи, що не готові, і потрібен час для ознайомлення з людством на теренах колонії. Прибульці тримались відособлено, людям не набридали, про себе майже нічого не розповідали, хоча мову засвоїли майже одразу. Такі собі ненав'язливі космічні туристи, якби не одна дивина. Туристи почали скуповувати душі.

Спершу пантонці сприйняли це за жарт чи непорозуміння, але прибульці серйозно взялися за рекламу своєї пропозиції. За підтримки місцевого уряду по медіа почали проходити роз'яснювальні передачі, проводились публічні виступи у громадських місцях, розповсюджувались листівки. У роз'ясненнях все виглядало просто і зрозуміло. Накопичення енергії, які люди називали душами, були необхідні прибульцям для гідної мети. У рідному вимірі ертрійців скінчилась ця енергія і не стало душ для новонароджених. Майже безсмертну расу спіткала проблема, яку так колись боялось і людство, – перестали народжуватися діти. Тож людські душі мали неабияку цінність.

Не дивлячись на те, що релігія на Пантоні майже не мала впливу, а пантонці сприймали віру більше, як данину традиціям, люди спершу боялися. Злидні допомогли відкинути вагання. Богдан наважився один з перших. Дружина, Зоряна, маючи діда священика, відмовляла до останнього. Чоловік завжди прислухався до найближчої в світі людини. Завжди, та не цього разу. З вікна домівки визирали дві пари голодних оченят. Після того, як найвідчайдушніші отримали першу платню, збір душ набрав обертів. Богдан був задоволений своїм рішенням. Завдяки початковій виплаті у вигляді запасів харчів, доброго насіння для посіву та будівних матеріалів родина швидко встала на ноги. Це вже пізніше, коли з ертрійцями була налагоджена торгівля, розрахунки за душі здійснювались у грошах. Перша виплата була найбільша, та не остання. Ертрійці купували виключно якісні душі: будь-який поганий вчинок міг збити ціну або і зовсім знецінити товар. Щороку душі перевірялись, і відповідно до результатів перевірки люди отримували подальшу виплату.

От і зараз Богдан сидів вже на лавці перед посольством, чекаючи на час своєї перевірки. Зі зброєю в туди не зайдеш, тож він лишив пістолет у смітнику з наміром забрати на зворотному шляху. Дістав з кишені придбаний вранці балончик. На етикетці було зазначено: "Тридцять хвилин рішучості". Богдан на повні груди вдихнув вміст балончика.

Представництво ертрійців було схожим на банк: триповерхова поважна кам'яна будівля з темно-зеленим дахом. На вході була невелика, але помітна біла табличка з написом: "Прохання заходити по одному". Для Богдана той шлях був не новим.

Вхідні двері розкривались автоматично. Два кроки – і ти всередині прямокутної металевої коробки, схожої на ліфт. На стіні навпроти очей висвітилося: "Прохання не рухатись. Іде сканування". За мить напис зник. Натомість у ліфті пролунав м'який жіночий голос: "Доброго дня, Богдане Петровичу! Фахівець чекає на вас в кабінеті номер чотири".

Богдан добре знав фахівця-ертрійця. Останні п’ять-шість років спрямовували завжди до нього. І це спрацьовувало, бо перші відчуття були такими, наче завітав до давнього знайомого.

– Як завжди пунктуальний, Петровичу! – ертрієць, який ще під час першого знайомства перейшов з Богданом на “ти” і запропонував називати себе Давидом, добре давав раду зі своєю роллю. Як настрій сьогодні?

– Який там настрій в моєму віці, – підтримував вступну бесіду Богдан.

– А чого розхвилювався?

Богдан швидко прибрав руку від вуха.

Багатьох дивувало те, що ертрійці не автоматизували процеси, пов'язані з купівлею та перевіркою душ. Раптом промайнула думка: "А може це їхні роботи. Хто знає, на що вони здатні. Але ні. Прибульці мають бути справжніми, бо нащо ж тоді витрачатись на захисне поле, яке жере купу енергії".

Аж раптом Богдан помітив, що навколо ертрійця відсутнє звичайне виблискування. Думки прискорились: "Чого це? Невже забув увімкнути? Підозрілий збіг. Дуже підозрілий. Іншого такого шансу не буде. Треба діяти! Що вхопити? Потрібно щось гостре”.

В кабінеті не було жодної зайвої речі. Та й взагалі речей було не густо. Стіл з монітором, два стільці, та вимірювальна капсула, яка була наразі заблокована. Погляд впав на стиглу кремку на тарілці поряд з ертрійцем. Богдан любив кремки. Солодкі фрукти нагадували йому грушки, які вже давно перевелись на Пантоні. Тарілка могла виявитись і не скляною. Та що йому втрачати?

– Гарні кремки цього року вродили, – зауважив Богдан. – А в мене, он, не ростуть.

– Так пригощайся.

За мить тарілка зі стиглим фруктом опинилась в Богдана. Діяти треба було швидко. Впустивши фрукт, який беззвучно покотився по килиму, Богдан щосили вдарив тарілкою об стіл. Задум спрацював – у руці лишився уламок з нерівно відбитим краєм. Богдан щосили перехилився через стіл, лівою рукою притягуючи до себе ертрійця, а правою притискаючи уламок до його горла.

– Вибач, Давиде. Потрібно видалити фіксацію. Фіксацію моєї душі.

– Чому? – голос Давида аж ніяк не змінився, наче його геть не зачіпало зазіхання примітивної людини на його багатовікове життя примітивним шматком скла.

– Навіщо тобі це, Петровичу? – гнув своє ертрієць. – Шкода душі для наших дітей стало? Чи може згадав під старість про релігію і вбачаєш у цьому гріх? Гріх у сприянні народженню довгоочікуваної дитини, яка зростатиме у любові і достатку, і майже не відрізнятиметься від людини?

– То не твоє діло, – від хвилювання і втоми руки тремтіли так, що скоро він ненароком- таки поранить ертрійця, якщо, звісно, тою іграшкою взагалі можливо поранити. – Давай, стирай той клятий запис!

Наче читаючи його думки, Давид продовжував: “Ти ж розумієш, що не нашкодиш мені цим, і справа не в гостроті. Ми бачили твій візит до хлопця в крамниці”.

Згадка про те, що він ледве не занапастив і хлопця, і себе, ножем вдарила по серцю.

– Заспокойся, опусти той непотріб. Маю для тебе пропозицію. Або ріж горло, – самовпевнено додав ертрієць.

Стало зрозуміло, що нічого не вийде. Богдан прибрав руки від ертрійця і розгублено стояв перед столом, очікуючи, що його зараз заарештують.

– Присядь, – м'яко запропонував Давид. – Я казав тобі про пропозицію. Небагато людей наважуються напасти на нас. Переважно це гаряча молодь, яка вже за пару років приходить до нас з душею. Ще менше людей намагаються зробити це настільки спонтанно. Нам треба знати причини.

– Де твоє поле? ¬– згадав про поштовх до свого вчинку Богдан.

– Тут, просто ти його не бачиш. Воно йде за контуром шкіри.

– Провокація? – авжеж це не могло бути випадковістю.

– Надав можливість для дії. Богдане, ти ж знаєш про свою хворобу, – не питав, скоріше стверджував.

– Так, – відмахнувся Богдан, – лікар казав місяць-два маю. Запропонуєш вилікувати?

– Ні, то не в моїй компетенції. Так от, щодо угоди. Ти відповіси мені на поставлене питання, а я натомість розкажу тобі дещо, і видалю запис, якщо це все ще буде актуально.

Знов щось підозріле, та зрештою, гірше вже не буде.

– Зоряна, – нарешті Богдан зізнався і перед собою про справжню причину. – Вона не віддала вам душі. Буде в іншому місці, ніж я. Виходить, не зустрінемось з нею. Тільки зараз усвідомив. Померла вже давно, а воно мені болить. Дедалі більше болить.

– Богдане, мені шкода, що ти втратив дружину. З твоїх спогадів, вона була хорошою людиною. Якісна душа.

– Як це, з моїх спогадів?

– Як ти гадаєш ми визначаємо, чи не зіпсувалась душа? Скануємо душі? Наші технології сягнули меж, про які люди ще і не замислювались, але ж не на стільки…Ми перевіряємо спогади, яскраві спалахи емоцій. Програма перевіряє увесь потік, а ми вже в ручному режимі розглядаємо потенційно небезпечні моменти.

– Чому не кажете людям правду?

– Спогади можна підкорегувати. Люди вже це вміють, як не тут, то на Землі. Багато хто, хитрував би. Що таке душа, і як її вимірювати для людей усе ще загадка. Відповідно існує переконання, що її неможливо підробити.

– Виходить ви також не вмієте її вимірювати, – непомітно для себе Богдан зацікавився зізнанням. – Не вмієте вимірювати, але вмієте забирати?

– Ні, забирати теж не вміємо, – усміхнувся ертрієць. Нема ніякої фіксації. У сьогоднішньому стані людство є серйозною загрозою для нас. Швидкість Вашого технологічного прогресу значно перевищує швидкість розвитку ваших особистостей, свідомостей. У вас досі припускається можливість вкрасти, обдурити, катувати і навіть вбити живих істот. Та що там живих істот – людей. На все це майже будь-яка людина здатна за певних обставин. Ми не можемо допустити, щоб люди добрались до нашого виміру такими. Наш експеримент спрямовано на корекцію свідомості людини. І вже є непогані результати. Рівень злочинності на Пантоні за останні десять років скоротився майже до нуля. Усі бережуть душі, бо душа – це капітал і не тільки. Також бережуть, бо вже так заведено.

– Населення Пантону не перевищує мільйона. Все людство – це десятки мільярдів. Де візьмете стільки ресурсів?

– Якщо експеримент буде признано вдалим, ми масштабуємо його на людство іншими методами. Деталей я не знаю, бо то не моя зона відповідальності, але можна, наприклад, мотивувати керівництва держав і перекласти на їхні плечі функцію контролю та заохочення.

– Тобто вам не потрібні душі? – було складно одразу призвичаїтись до такої новини. – І з народжуваністю у вас усе гаразд?

– Діти народжуються, – не став вдаватися в подробиці ертрієць.

Богдан замислився. Стільки років він думав, що сприяв чомусь неправильному, неприродному, що через таких як він люди можуть стати приреченими. Тепер усе стало на свої місця. Більш розвинена раса бажала лише захиститися, покращуючи людство.

– Розповів мені, бо помираю?

Ертрієць мовчав.

– Дякую, що розповів.

 

Давид поставив Богдану блокування на отриману інформацію, щоб не було спокуси поділитися нею.

 

Ввечері дідусь вперше за останні роки засинав спокійно. Він знав, що усе гаразд. І його зовсім не турбувало, що тепер зовсім не ясно, де будуть їхні з Зоряною душі. Не важливо де. Головне – разом.

 

***

У виміри, до якого людство поки не знайшло шляхи, на невеличкій зеленій планеті маленька дівчинка з великими темно-вишневими очима підбігла до мами. Вона дуже хвилювалась, бо за мить вперше виступатиме на сцені. Переконавшись, що ніхто не бачить, дівчинка злегка потерла праве вушко – це її завжди заспокоювало.

Автор: Анастасія Гетманська.
]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>