Нові можливості розуму

Нові можливості розуму

Субота, 26 вересня 2015 г.
Проглядів: 934
Підписатися на комментарі по RSS

Кто не любит природы,

тот не любит человека,

тот не гражданин.

(Ф.М.Достоевский)                    

 

Це перший день, перші хвилини на Новій землі. Ще учора я дивилась на шалене місто, а зараз мене оточує лише блакитний світлий простір, а угорі сяють кілька рожевих зірочок. «Чи це сон?»,- спитала я себе. «Ні, таких снів я ще ніколи не бачила, тож те, що я зараз зрю, це реальність. Невже я справді змогла зробити таке зі своїм розумом? Або я – не я, або мені й справді вдалось розширити свої можливості до нереальності. Я у іншому світі. Я на Новій землі. Я перша побачила цей, нікому не відомий, світ»,- відповіла собі. Саме зараз я на пляжу. Осіннє сонце прогріває повітря, я ходжу по вологому піску, а океан, чистий та прозорий, своїми хвилями дуже ніжно, як мати тримає новонароджену дитину, торкається моїх ніг. Навколо нікого: ні пташок, ні людей, ні тварин. Я так довго мріяла про цей всесвіт, що здавалось це - здійсненні мари. Я не знаю чи довго буду відпочивати, чи довго буду насолоджуватись цим незабрудненим повітрям.

Ось і настав час озирнутись, подивитись на те, що оточує мене зараз. За моєю спиною тепер вода, а спереду – величезні, покриті деревами та кущами, гори. Від берега вони беруть висоту і чим далі від мене, тим більші та вищі вершини. Та най найвищою все одно була веселка, нагадуючи купол над островом, навіть хмари були не так високо. З найвищої гори величаво лився водоспад, а його струї ховались поміж деревами.

Вже темнішає: час знайти якийсь будиночок у гущавині лісу. Тож, взявши до рук свій приготований рюкзак, пішла на пошуки. Пройшовши декілька кілометрів, прямо я побачила стару, зарослу мохом, хату, яка схожа на дім самотніх відьом. Як тільки я про це подумала, одразу згадала, що шовки сюди помітила, що чим ближче сюди, тим похмуріші й старші дерева я бачила. Неначе сам ліс попереджає, що буде спереду.

На вигляд, це була звичайна двоповерхова дерев’яна хата зі своїми деревами у дворі та сірою кам’яною огорожею навколо. Я підійшла ближче аби відкрити замок у воротах і зайти. На жаль, він був закритий, тож мені довелось взяти тяжку палицю, щоб зламати його. Відчинивши огорожу, я йшла по сирій, недоглянутій землі та по старим дерев’яним дошками, які, мабуть, фігурували стежкою. «Як дивно, що тут ніхто не живе. Доволі затишний будинок, якщо його доглядати.»,- сказала собі. При вході стояли дві балки, тримаючи невеликий дах, що служив ґанком. Двері, як і весь будинок, були дуже старими та крихкими, тому відчинити їх було найлегше завдання. Коли я зайшла усередину було таке відчуття, неначе хтось тут живе дуже давно, але просто пішов кудись і скоро повернеться. На підлозі лежав червоний килим з доволі сучасним малюнком. Навпроти був кам’яний камін з уже покладеними дровами. Біля нього два крісла – качалки, вочевидь зроблені власноруч, одне з червоною подушкою та запиленим пледом, а друге – з білою та з підлокітниками. Поряд з білим стояв стілець з трьома книгами, а за червоним стояла ціла книжкова шафа з різними авторами. Над каміном, на полиці, стояла дорога ваза і годинник з часів Першої світової, зрозуміло що він не працював.

«Невже це і є той великий будинок?Де сходи? Де кухня? Тут лишень одна кімната.»,- запитала я себе.

Не знайшовши більше дверей, я вирішила, що вони потаємні. Тому десять хвилин повзала по підлозі, обіймала стіни, витягала книжки, переставляла речі і перевертала картини. Я відчаялась і втомилась, тож просто взяла книжку і сіла читати. Вибір був великий, але мій погляд одразу впав на одну – «Пригоди бравого солдата Швейка» Ярослава Гашека. Мені здалось дивним, що це була єдина не пильна книга. Тож в мене був ще один стимул її прочитати. Потім я зрозуміла чому саме ця книжка була особливою: на кожній сторінці було виділено лише одно слово і, склавши їх, я отримала невеличкий текст, який просто прочитала вголос. Стіни почали рухатись і там, де раніше нічого не було, виникли широченні відкриті сріблясті двері. Я зайшла.

Кімната була схожою на дослідницьку лабораторію : напівтемрява, прохолодно, і багато різних скляночок, пробірок. На підлозі вже лежав кахель, а не килим. Посередині стояв чималий дерев’яний стіл з купою паперів, посуду, пробірок, ножів, стаканів. Також там стояла свічка, яка освітлювала весь цей темний простір. По стінах високо розвішані невеличкі портрети у рамці, а під ними широченні шафи з чималими пляшками. У кутку стола цегляна пічка, а на ній срібний чайник. Усе це нагадувало кухню, але якусь дивну, наче з фантастичного фільму. На стіні висів скелет, а під ним декілька кремезних бутлів з написами.

Не встигла я і знайти сходів, як почула скрип старої двері - це хтось зайшов у будинок. У мене почалась справжня паніка. «Куди, куди мені сховатись?»,- запитувалась я. У мене не було вибору, мені треба знов переміститись у інший вимір. Знавши, що це займе трохи понад п'ять хвилин, я забігла у невелику кімнатку, що була за шафою, і почала медитувати. Але стукіт чобіт дуже лякав, а тому й відволікав мене. Ось я вже чую як відчиняються двері до цієї комірки й …мене вже нема.

Ну ось, це вже інший вимір. Тут вже нема сонця, нема теплого пляжу, нема світлого простору. На Новій землі два, так я назвала цей світ, зараз ніч, тому оглядати його безглуздо. Не блукати ж мені вночі. Зовсім поруч, десь у десяти кроках, був будинок, і я, вже не задумуючись чи є там хто, чи нема, побігла туди. Знайшовши ліжко, я втомлено лягла і заснула дитячим сном.

На світанку мої очі розплющились та я почала озиратися навколо. Ця хатина була дуже скромною, я б сказала, що тут живе якийсь лісоруб чи лісник. Бо ліжко тверде, а подушок і зовсім нема. Навпроти стояла піч, на ній листи, які вкриті довголітнім павутинням. Не було жодної картини, лише одна малесенька ікона над ліжком. Біля одного єдиного вікна стояла сокира, пошарпаний дерев’яний стіл та лише один стілець. «Тут явно не чекають гостей»,- подумала я. Ось і весь інтер’єр. Оглянувшись, я вийшла подивитись на пейзаж цього місця.

Він був просто дивовижний: ззаду ще тільки прокидалось сонце, а спереду панувала напівтемрява, підкреслюючи контури найсучасніших будівель, які були на острові попереду мене. Нас відділяв лише один кілометр мосту. Тож я вирушила у путь до цього острова.

Це був неширокий міст із кругляка. По боках стояла не дуже висока огорожа і на деякій відстані один від одного стояли високі ліхтарі. Я йшла близько години, але допитливість вище мене.

Ступивши перший крок у це місто, я одразу зрозуміла, що воно незвичайне та чарівне. Цілком можливо, що я потрапила у майбутнє, бо таких будівель не було ні в мій час, ні до мене. По всій місцевості розводили дороги, тож зеленої трави чи протоптаної п’ятами доріжки не було. Коло низенької будівлі з написом «Дорожній офіс» стояв дивний велосипед. У колесах не було шпал, замість звичайного велосипедного керма був машинний руль і сенсорна система навігації. Оскільки в мене не було вибору, мені довелось позичити цей транспорт. Я вирушила у подорож.

Дороги були рівними, але неширокими. На моєму шляху за цей час я ні разу не побачила чийогось дому, лише офіси. Неначе це не місто, а офісне селище. « І де ж тоді живуть люди? Де вони їдять? Куди ходять? До офісу?»,- довго запитувалась я.

Десь через три години я вже втомилась їхати й зупинилась коло чергового офісу. На цей раз це був офіс «Домашній». Мабуть, це означає, що тут живуть люди, принаймні я на це сподівалась. Двері, як вся будівля, скляні та відчинялись самі, коли хтось підходить.

- Доброго дня,- сказала я чоловіку з великими очима.

- Добрий. Щось підказати?

Тоді я зрозуміла, що навіть розмовляю не зі справжньою людиною, а з роботом.

- Так. Скажіть, будь ласка куди прийшов цей світ? Чому замість людей я розмовляю з роботом? Чому замість хат у місті офіси? Куди поділось усе живе, що я бачила? Куди? , - невпинно я питала беззахисну машину.

- На жаль, пані, я не знаю відповіді на ці запитання. Пробачте,- вже зовсім людським голосом він відповів.

І так сумно стало на душі, наче вбили природу, хоча так воно і є. По моїх щоках скотилися сльози. Я не розуміла, чому люди переважають машин, а не живе спілкування, чому офісну роботу, а не хобі лісника, чому летючий транспорт, а не ходіння пішки. Я відчувала себе так беззахисно, наче я одна у світі, а навколо лише будівлі й роботи. Тільки зараз я зрозуміла, чому та хатинка стоїть одна, чому той, хто там живе, не знаходиться тут, бо він такий залишився один, один цінитель природи, яка існує лише поза межами цього міста.

Єдине чим я могла допомогти людям, це розповісти про те, що відбувається тут. Та гадаю, мене ніхто не буде слухати, бо люди, можливо, цього й прагнуть – природу замінити машинами. Мене заспокоювало лише те, що я можу повернутися додому чи навіть у інші простори. Дуже добре, що моя цікавість пізнати усі можливості людського розуму привела мене сюди, тепер я можу подорожувати не тільки у всесвіти, але і їхньому часі. Навчитись такому було дуже важко, але звичайно не даремно. У людей з часом змінюються цінності, замість того, аби розширювати свої можливості, вони розширюють можливості електричних машин. Люди спрощують роботу, це добре, але вони не помічають як людей ставлять на другий план. Це тяжко усвідомлювати, але дуже легко це зрозуміти. Тож, розчарована людьми, але захоплена пейзажем подорожей, я повертаюсь додому.

 «Ну ось я і вдома»,- повідомила я родину, але у відповідь нічого не почула.

Спустившись зі своєї кімнати по сходах у кухню, я нарешті поїла. Потім переодяглась у свою м’якеньку піжаму, сіла на ліжко і заснула, тому що переміщення у просторі дуже втомлюють.

Коли прокинулась, був вечір. З вікна було видно як люди поспішають з роботи, як закохані насолоджуються часом, що вони проводять разом, як бабусі й дідусі граються за своїми онуками, як родини збираються на сімейний вечір, як працюють заводи, як закінчують свій концерт пташки, як один за одним вмикаються ліхтарі, як сонце тихо-тихо сідає, і місто поглинає темрява.

Вже не чутно ні пташок, ні вітру, ні людей, лише гуркіт заводів і гул автомобілів.

Я сіла за стіл і написала усім знайомим одного ж листа з описом того, що зі мною відбувалось, сподіваючись, що вони мене підтримають і зрозуміють. А сама вирушила на пошуки нових світів.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>