Шостий сектор

Шостий сектор

П’ятниця, 20 листопада 2020 г.
Проглядів: 69
Підписатися на комментарі по RSS

- Де командир Стріха? - хекаючи від бігу, прокричав інженер Андрій. - Чому ми повертаємось?

- Нас несподівано атакували. На жаль, командир загинув у бою. Тепер я за головного, і всім віддано наказ повертатись.

- Як це? Хто атакував?

В навушниках різко зашкабарчало й голос співрозмовника зник.

Андрій пробіг ще зі сотню метрів, обмірковуючи почуте, та зупинився перед перепоною, що раптово вигулькнула в світлі ліхтаря. Упевнившись, що це звичайна, хоча й велика, каменюка, він пішов в обхід. Тусклий ліхтар кволо освітлював мертву породу. Навколо не було нічого, крім темряви. Аж ось вдалині з’явилося мерехтіння світла основного модуля експедиції. Порятунок був близько.

Раптом дорогу перегородив чорний туман. Спочатку він стелився долівкою, а потім поволі піднявся вище рівня голови. Видимість в цей момент стала нульовою. Андрій зупинився. Зовсім скоро імла повністю огорнула хлопця. Йому навіть здалося, що на скафандр щось почало тиснути. Андрій вирішив продовжити рух по пам’яті, бо що як цей туман був надовго. Зробивши кілька кроків, він відчув легке запаморочення. Потім в голові, немов спалахи світла, почали з’являтися розмазані образи чи то галактик, чи може якихось далеких планет. Загалом щось незрозуміле. Один із образів нагадав сьогоднішню експедицію, якби на неї хтось дивився зверху. Андрій зробив декілька глибоких вдихів, щоб прийти до тями. Згодом спалахи припинилися. Зрештою розвіявся й туман.

«Пора кидати ці виснажливі експедиції. Так і до психічних розладів недалеко.» - подумав хлопець.

Андрій ще раз пересвідчився, що перешкоду подолано і попереду дорога вільна. Він прискорився. Зненацька щось з’явилось із темряви, різко вильнуло в напрямку інженера та збило його з ніг. Андрій вилаявся, хутко піднявся та посвітив ліхтарем на місце інциденту, але марно - там нічого не було. Швидкий огляд місцевості поряд теж нічого не дав. Аж раптом промені вихопили з під каменю дивне ворушіння. Обережно наблизившись, Андрій закляк від здивування. В невеликій ущелині лежав помічник командира, з яким перервалась розмова декілька хвилин тому. Його скафандр був подертим, а ліхтар не працював. Андрій витягнув помічника та оглянув скафандр. Пробоїв помічено на було.

- Ви мене чуєте? - приклавши шолом до шолома, промовив Андрій.

Він бачив, що так робили військові на навчаннях, і що цей прийом мав працювати при відсутності зв’язку. Але помічник командира мовчав. Андрій спробував підняти його й сперти собі на плече, та той був важезним і постійно сповзав. Однак, зовсім скоро помічник командира почав приходити до тями. Він самостійно став на ноги, і щось промовив, але звуку не було, лише ворушіння губ. Андрій показав, що не чує.

Помічник командира замовк, потім попорпався в налаштуваннях зв’язку й Андрій знову почув голос:

- А без світла бігати небезпечно, чи не так? Я думав усі вже дісталися табору.

Крива посмішка на обличчі помічника сигналізувала або про дивне почуття гумору, або про намагання приховати сильний стрес.

- Та я б сказав, що й зі світлом бігати не надто приємно. Але звідси вже видно прожектори - табір недалеко, ходімо.

Хлопці вирушили в напрямку табору. Коротке мовчання в ефірі перервав Андрій:

- Так що там сталося? Невже нас вислідили Чорні Геологи? Я чув вони зараз активізувались, як ніколи.

- Боюсь все набагато серйозніше, - нахмурився помічник командира.

- Що може бути серйознішим?

- Схоже, це були блискуни.

Андрія ніби шваркнув електричний заряд. Колись давно він читав про напади блискунів на шахти після початку колонізації цієї планети. Тоді навіть гинули люди, але зрештою з блискунами навчились боротися.

- Блискуни тут, на темному боці планети? - продовжив після паузи Андрій. - Наскільки я знаю, це маленькі енергетичні згустки і можуть існувати тільки на освітленій частині. Та навіть якщо це й не так, хіба б ми не мали взяти з собою зброю, здатну їх знищити? Інакше б експедицію сюди не відправили, хіба ні? Принаймні, я б точно тричі подумав, перш ніж погоджуватись на контракт.

Помічник командира поглянув на Андрія, але нічого не відповів. Згодом інженер заговорив знову:

- Мене, до речі, Андрій звати. Нас так швидко всіх зібрали та відправили сюди, що не було можливості навіть познайомитись нормально.

- А мене - Марко, - відповів помічник командира.

- Приємніше мабуть було б познайомитись за інших обставин, еге ж?

- Та таке. Вже як є, - пробубнів Марко. - Щодо решти. А звідки в тебе інформація, що на темному боці немає блискунів?

- Так це всім інженерам перед експедицією розсилали. В документах було вкладено дані досліджень, які показали, що блискуни фізично не можуть існувати на темному боці планети, бо для їхньої життєдіяльності потрібне світло...

Андрієві й зараз ця інформація здавалась цілком правдивою. Принаймні раніше ніхто не скаржився на організаторів експедиції, не підловлював їх на брехні, чи маніпуляціях. Він продовжив:

- До того ж, зондування зворотного боку планети не показало ніякої підозрілої активності взагалі. Нас запевнили, що місія безпечна. Ну, хіба що Чорні Геологи могли втрутитись. Але для захисту відправили ваш загін.

Помічник командира, схоже, думав про щось своє, бо монолог Андрія не викликав у нього ніякої реакції. Андрій навіть на хвильку подумав, що Марко втрапив у якусь халепу, і блискуни йому привиділися. Чи що ще гірше, сам Марко і був причиною перестрілки, а зараз просто вигадує легенду на ходу. І ця думка почала сильно непокоїти Андрія.

- То як вони виглядають? - вирішив порозпитувати Андрій.

- Хто? - повернувшись до реальності, відповів помічник. - А, ці потвори? Я їх майже не бачив.

- Як так? - здивувався інженер.

- Складно пояснити. З одного боку, ти толком нічого не бачиш, з іншого - ти точно розумієш, що це вони.

Вся ця розмова здавалась Андрієві дуже дивною, і не обіцяла нічого хорошого, бо якщо помічник командира допомагає Чорним Геологам і експедиція справді знайшла багате джерело покладів, то у Андрія кепські справи.

 

Табір зустрів яскравим світлом периметральних прожекторів.

- Приємно хоча б щось бачити, - промовив Марко. - Та я б радше волів сьогодні нічого не бачити.

Андрій почув тремтіння в голосі помічника командира, але вирішив поки що не задавати прямих питань, щоб не спровокувати.

- Я тут подумав, що це, мабуть, буде мій останній контракт. Хай йому грець. Отримаю зарплатню, відкрию свою забігайлівку, й буду розповідати відвідувачам цікаві історії. Може навіть книжку напишу, - перевів тему інженер. - А ви що плануєте робити?

Поки Андрій говорив, помічник командира дістався рятувальної капсули і відкрив панель доступу. Андрій занервував ще дужче.

- А хіба ми не дочекаємось решти? - запитав він.

- Слухай, я розумію, що ти всього-навсього інженер, - грубо відповів Марко. - Напевно сильно переживаєш, але давай ці теревені залишимо на пізніше. Зараз головне дати драпака звідси.

- Але ж там наші люди? Може ми просто викличемо команду евакуації і зачекаємо?

Помічник командира вводив код доступу, але система постійно відмовляла.

- Довбана залізяка! - прокричав він, і з розпачу вцідив у панель. - Нічого не підходить.

- Стривайте, а навіщо взагалі рятувальну капсулу захищати кодом? - здивувався Андрій.

- Одне з питань, яке бентежило й мене. Але так було прописано в контракті. Як написали організатори: «З метою запобігання диверсії», чи щось таке. А головна проблема, що код придумав Стріха, і я зараз, хоч ти вбий, не можу пригадати.

Помічник присів на коробку з інструментом, що стояла поряд, видихнув і промовив:

- Я ще дещо згадав.

Андрій зацікавлено поглянув на Марка, але ближче не підійшов. Той продовжив:

- Під час перебування в тренувальному таборі командири підрозділів постійно отримували якісь документи від головного офісу. Ну, це звична справа при плануванні розвідувальних місій, бо постійно з’являється якась нова інформація. Але одного разу, командир Стріха, отримавши чергову порцію документів, спочатку довго лаявся, потім пішов сперечатися із замовниками. Я поглянув на розблокований планшет на столі, а там було повідомлення про втрату розвідувального супутника.

Марко підвівся, ввів ще один код, але система знову відмовила.

- І як втрата супутника пов’язана з цим усім? - спостерігаючи за діями помічника командира, запитав Андрій.

- Не знаю, але ще перед початком експедиції ми теж отримали звіт зі скануваннями зворотного боку планети. В документі вказували назву саме того супутника, що раніше було втрачено. Я помітив, що командир Стріха просто проігнорував документ. Одразу після цього, група Альфа відмовилась від контракту. І відправили нас. Дивно це все.

Марко увів ще декілька варіантів кодів, але нічого не підходило.

Боковим зором Андрій побачив, як вдалині із темряви з’явились промені ліхтарів і почали рухатись в напрямку табору - хтось іще зміг врятуватися. Щойно ці люди дістались периметру прожекторів, стало помітне їхнє екіпірування - це були двоє інженерів. Андрій побачив якусь дивну штуку в руках одного з інженерів. Таких інструментів вони точно не брали в експедицію. Двоє врятованих зупинились, присіли і почали щось ворожити над незрозумілою штукенцією. Помічник командира теж це помітив. Спочатку ті двоє щось витягли із осердя дивного інструмента, потім, схоже, взялись за налаштування. Та в якийсь момент вони обоє озирнулися, різко підскочили, зробили декілька пострілів й побігли в сторону основного модуля. Андрій помітив, як за ними ніби слідує той самий чорний туман. Туман рухався значно швидше інженерів у скафандрах і за пару метрів їх наздогнав. Спочатку люди повністю зникли в темряві, потім на їхньому місці з’явилось мигтіння електричних розрядів. Виглядало це так, ніби маленькі блискавки формували силует людини. Згодом туман відійшов, і замість двох інженерів там залишились лише обгорілі скафандри.

Після побаченого, помічник командира полишив панель доступу рятувальної капсули і помчав до зброярні в основному модулі. Згодом він витяг звідти здоровенну гармату і навів на те місце, де раніше були врятовані інженери.

- Думаєте, це були блискуни? Наче несхоже. - промовив Андрій.

- Не думаю. Впевнений! Я вже таке бачив.

Й раптом Андрієві зовсім перехотілося чекати решту врятованих. Він хутко побіг до основного модуля і почав шукати, як викликати рятувальний загін. Поряд з дисплеєм висіла інструкція. Андрій знайшов потрібний блок, увів необхідні команди. В кінці сторінки було надруковано: «Команду завершення дивіться на звороті». Андрій перегорнув сторінку, але там було порожньо. Взагалі нічого.

«Як так? Що коїться?» - подумки прокричав інженер.

Він передивився всі інструкції, і в одній із них таки знайшов закінчення. Схоже, хтось наплутав із порядком команд.

 

«А це ще що?» - пролунав здивований голос Марка в навушниках.

Андрій негайно вийшов назовні. Поглянувши в напрямку згорілих скафандрів, інженер не помітив нічого незвичайного. Одначе Марко дивився кудись угору. Андрій перевів погляд і побачив космоліт. Було схоже на рятувального човника, що повільно наближався до поверхні. Інженер зрадів і мало не вибіг на центр рівнини, куди планував сісти човен. Та що ближче спускався космоліт, то менше ставав схожим на рятувальну місію. Згодом на корпусі можна було розпізнати діамант - символ Чорних Геологів.

Марко тим часом перетяг гармату ближче до основного модуля табору і сховався за укриттям. Хоча гармата й була розроблена спеціально проти блискунів, та людям теж могла нашкодити.

Корабель здійснив ще один маневр і пішов на спуск. Поволі з усіх боків наростав густий туман. Між кораблем і туманом проскочила блискавка. Космоліт завис на місці. Згодом із-під черева апарата з’явились дві гармати і видали потужний залп у темряву. Вусібіч розлетілись іскри. Імла відступила. Гармати повторили залп ще раз, і потім ще. Андрій помітив, як частинки пилу навкруги почали прилипати до його скафандра, до основного модуля і до ящиків з інструментами, неначе хтось активував здоровенний магніт. В навушниках знову зашкабарчало.

Зрештою гармати заспокоїлись. Здавалося, що небезпека відступила. Але в якийсь момент небо засліпила величезна блискавка, яку ні Андрій, ні Марко ще в своєму житті не бачили. Вона вдарила чітко в корабель Чорних Геологів, від чого той розвалився навпіл і почав повільно падати. Впасти він мав дуже близько до рятівної капсули.

Марко облишив гармату і знову помчав до панелі доступу. Андрій цього разу тримався поруч. Хлопці добігли швидко.

- Згадали код? - з надією запитав Андрій.

- Ні, - відповів Марко. - Але є декілька варіантів.

Він увів один код - неправильно. Інший - відмова. Раптом після третього - панель засвітилась зеленим і шлюз відчинився.

- І який був код?

- Макітра!

- Що?

- Хех, ще варить! - радісно промовив Марко, тицяючи пальцем в шолом. - Ох, Стріха і заварив каші, старий жартівник. Мало не вартувало нам життя. Давай хутчіш всередину.

Навколо рятувального модуля почали падати дрібні уламки. Один шматок добряче гепнув об рятувальну капсулу. Всередині заблимав вогник, сигналізуючи про пошкодження. Марко поглянув на дисплей, але промовчав. Та згодом падіння припинилось. Щось затримало уламки. Хлопці також помітили, що навкруги потемнішало. Прожектори майже перестали освітлювати табір. З усіх сторін наближався туман.

- От лайно, - розпачливо промовив Марко. - Боюсь, рятувальна капсула не зможе прорватись. Бачив, як вони бойовий корабель пошматували? Треба взяти гармату. Можливо, це наш єдиний шанс.

Марко блискавкою домчав до основного модуля, зняв гармату з опори й почвалав назад.

- Допоможи направити гармату в небо! - прокричав помічник командира.

Андрій виліз із рятувальної капсули, схопився за гармату й мало не луснув. Важила вона з дебелу сотню кілограмів.

- Як ви її тільки дотягнули? - прокректав інженер.

Та Марко не зважав, він прицілився в найгустіше місце над рятувальною капсулою, виставив максимальну потужність й випалив. Туман миттю розійшовся.

- Чудово, - промовив помічник командира і відпустив гармату.

Андрій не зміг самостійно втримати зброю, вона впала й притисла ногу.

- Допоможіть, мене затисло! - прокричав він.

Помічник командира завагався.

- Гадаю, капсула буде занадто важкою, щоб врятувати нас двох. А ти всього-навсього інженер... - відповів Марко і побіг всередину.

Схоже, справдилися побоювання Андрія. Він почав корити себе за те, що не придумав способу захиститись, не повірив своєму внутрішньому голосові. Але що вже вдієш.

Тим часом двигуни капсули зайнялися. Через декілька миттєвостей вона злетіла й почала набирати висоту якраз через пророблений гарматою отвір. Андрій спробував витягти ногу, але та добряче зачепилась. Капсула піднялась доволі високо, й скоро б покинула небезпечну зону. Однак відбулося щось дивне. Із густини туману з’явились довгі та тонкі формування. Вони швидко направились до капсули й піймали її ніби в аркан. Капсула зупинила прискорення. Потім ці чудернацькі канати підтягнули капсулу ближче до туману. Імла обгорнула апарат. Від тиску той почав здавлюватись і деформуватись. Згодом пролунав вибух. Ударна хвиля підняла куряву, і трішки зрушила гармату з місця так, що Андрій зміг вивільнити ногу.

Імла заповнювала простір табору дуже швидко. Інженер, шкандибаючи, дістався єдиного місця, яке прийшло йому в голову, і яке в принципі залишилось в полі зору - основного модуля. Дійшовши туди вже в повній темряві, він заліз всередину і закрив шлюз. Наступної миті туман повністю накрив основний модуль.

 

 

Велике інтерактивне табло показувало мапу планети, розділену на сектори. В одному із секторів, куди послали експедицію, блимала червона цятка – запит про допомогу.

На сусідньому моніторі світились два числа. Перше показувало середню вартість рятувальної місії, друге, отримане зовсім недавно, показувало оціночну вартість нововідкритого джерела покладів. Друге число значно поступалося першому.

В якийсь момент червона цятка згасла. Огрядний адміністратор поглянув на табло, відкрив журнал обліку корисних копалин і зробив позначку: «Сектор номер шість - видобуток неможливий».

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>