Мрію втекти, хочу лишитися

Мрію втекти, хочу лишитися

Четвер, 17 вересня 2015 г.
Проглядів: 1195
Підписатися на комментарі по RSS

Дівчина повернулася додому після пар та курсів мови. Втомлена, без настрою, вона швидко роззулася, кинула матері стрімке «привіт» і чкурнула до себе в кімнату.

― Доню, повечеряй. Ти певно голодна.

― Та ні, мам, ― почулося з-за напіввідчинених дверей.

― Як німецька?

― Нормально, мам. Нічого цікавого.

― Ти завжди так кажеш, ― зітхнула жінка. ― Все ж поїж, добре? Тіно, ти мене чуєш?

Вона не чула. Дівчина увімкнула тихенько музику, відкрила настіж вікно та впала на ліжко обличчям на подушку.

З вулиці доносилися дитячі голоси та сміх ― час вечірнього гуляння. Густе тепле повітря неспішно заповзало в кімнату, а разом з ним солодкий запах абрикосових дерев. Десь далеко червоне сонце ліниво сідало за горизонт.

Дівчина завмерла: очі закриті, руки під подушкою. Без поспіху сон насувався, час навкруги сповільнювався.

Звуки за вікном змінилися. Дитячий сміх нікуди не зник, але почувся шум хвиль та дзенькіт чайок.

Мартіна підскочила та кинулася до вікна. Пекло сонце. Вітерець доносив аромат солодкої випічки та фруктів. І море! Маленькі білосніжні баранчики кликали до води.

Дівчина усміхнулася, обійняла себе за плечі та оглянула кімнату. Маленька, затишні солом’яні меблі. Усюди розкидані різнобарвні сукні та купальники. Невже її? Та яка різниця! Схопила жовтий, швидко перевдягнулася, зверху лляну сукню ― і стрімголов на узбережжя.

Чудово! Усміхнені люди гуляли пляжем та грали з дітьми, обіймалися. Деякі влаштували кінну прогулянку. В небі кольоровими льодяниками зависли повітряні кулі.

Мартіна неспішно прогулювалася узбережжям, їла полуничне морозиво і тихенько щось наспівувала. Хлопці час від часу усміхалися їй, деякі пропонували пригостити лимонадом. Дівчина не звикла до такої уваги, бо зазвичай вона ловила лише дівчачі погляди, які випромінювали думки на кшталт «що це за кубло на голові» чи «ті джинси вже п’ять років не в моді».

Проте після чергового привітання Тіна здалася. Вона не змогла встояти перед посмішкою засмаглого шатена та фруктовим смузі за авторським рецептом.

Час спливав по-особливому. Обличчя хлопця було знайомим, а розмова на квітковій веранді затягнулася.

Насолодившись вдосталь прохолодним напоєм, дівчина вирішила проїхатись уздовж пляжу, а потім і затишними вуличками гостинного містечка. Вмить вона опинилася у маленькому білому «Пежо» і з посмішкою рушила у пригоди.

Один за одним пролітали маленькі будинки із садочками на даху, прекрасні квіткові огорожі, гострокутні пальми та павичі на подвір’ях. Павичі?! Дівчина миттю озирнулася та впевнилася, що їй не привиділося. Сині, смарагдові, червоні та яскраво-жовті птахи спокійнісінько прогулювалися вулицею.

Тіна знизала плечима і ще раз глянула у дзеркало заднього виду. У пам’яті раптово виник той хлопець ― нарешті вона згадала, де бачила засмаглого власника кафе. Три роки тому вони з матір’ю їздили в Угорщину на термальні джерела. Одним з охоронців на території був той самий шатен.

Думки стрімко перепліталися, не здатні видати хоч якусь ідею.

«Невже він має кафе в… До речі, де я?» ― подумалося Тіні.

Дівчина озирнулася і не одразу втямила, що стоїть посеред величезного мегаполісу. Галасливий натовп, бризки яскравого світла та періодичні сигнали автомобілів. Вона підняла голову та побачила на фоні нічного неба височенні будівлі, а з них усюди сліпила реклама.

― Що в біса коїться? ― прошепотіла Мартіна.

Хтось штовхнув у плече ― натовп рушив на зелене світло. Її обходили, зачіпали сумками усміхнені, щасливі люди. Вони їли на ходу, базікали по телефону та не звертали ні на кого увагу.

«Так було на узбережжі» ― згадала дівчина. ― «Наче усі щасливі».

Заблимало червоне світло і потік людей спинився. На тому боці вулиці стало безлюдно, проте одна постать все ж лишилася.

Хлопець дивився Мартіні прямо у вічі ― гарний, високий, із скуйовдженим темним волоссям. Легка посмішка, впевнена поза ― мрія будь-якої дівчини.

Хвилина, друга і він рушив на зелене світло. Куди зникли усі люди? Він йде ― прямо їй назустріч! Серце тремтить ― за декілька секунд красень опиниться поряд і тоді…

Все потонуло в бездонній темряві.

***

Тіна відкрила очі та ледве перевернулася на спину. Світилися цифри на годиннику ― друга ночі. В кімнаті тихо ― певно, мати виключила музику.

Декілька хвилин, і очі звикли. Дівчині не хотілось вмикати світло та лякати прекрасний сон, який ще міг повернутися. Таких красенів вона бачила лише в кіно та журналах. На обличчі мимоволі з’явилася посмішка. Можна трохи помріяти. Проте ― це лише сон. Тож не варто засмучуватися, бо все одно забудеться. І, в решті решт, ― точно не здійсниться.

Залишок ночі Тіна провела у неспокійній дрімоті.

О сьомій продзвенів будильник і дівчина ледве примусила себе піднятися та почати ще один безглуздий день.

Лише після обіду вона згадала про того, хто наснився і сором’язлива  посмішка повернулася.

«От би ще раз наснився, ― закрила очі Мартіна. ― Хочу знов в той мегаполіс».

Легкий поштовх у спину привів її до тями. Повз пройшли однокурсниці: вони косилися на неї та хіхікали. Одна з них «випадково» махнула сумкою.

― Чого таке обличчя дивакувате зробила? Мрієш? А не варто, ― розсміялися дівчата і пішли геть.

«От би вас трьох у підвал з потворами, ― Тіна ледве проковтнула обурення та сльози, ― Набридло... як же це все набридло».

***

Мегаполіс не з’явився, проте перед дівчиною постала залита дощем площа.

Глянцева бруківка виблискувала теплою водою, а кольорові парасольки майоріли наввипередки із сріблястими краплями. Небо люто гриміло, проте перехожі посміхалися.

― Хочеш кави?

Мартіна швидко обернулася від чого її сукня приглушено зашелестіла. Той самий! «Це він, це точно він...» ― роїлися в голові шалені думки.

― Дивись як ллє, ― хлопець висунув руку з-під навісу. ― Краплі просто гігантські! Треба дочекатися поки дощ скінчиться. Ми якраз біля кав’ярні.

Незнайомець склав блакитну парасольку та відчинив перед дівчиною двері, які, тихо рипнувши, випустили назовні аромат кави.

Всередині виявилося трохи приглушене світло та жива романтична музика. Офіціанти розносили чудернацькі кавові напої з фруктами та вершками. Спокусливо струївся аромат шоколаду, апельсинового джему та кориці.

― Тобі тут подобається?

― Звісно! Дуже затишно.  Ще не бачила таких кав’ярень…

― Я не про заклад, ― хлопець загадково усміхнувся. ― Мені цікаво чи подобається тобі тут ― уві Сні.

Мартіна сіла рівно:

― Уві Сні? Що ти маєш на увазі…

― Доречі ― Жюліан. Так, уві Сні ― вже мала здогадатися де ти є.

Хлопець куштував нектарини з вершками, запивав кавою та продовжував усміхатися. Атмосфера була занадто солодкою, проте дівчина намагалася не втратити голову.

― Жюліан? Цікаве ім’я.

― Я б сказав звичайне, ― він замріяно подивився вдаль. ― Моїх старших братів звуть Жак та Жером, тож я просто не міг стати, наприклад, Клодом.

Хлопець засміявся і це було прекрасно. Все що він робив, то просто неймовірно, думала Мартіна. Як рухається, говорить, їсть ― усе!

― А мене звуть…

― Я знаю як тебе звуть, ― мовив Жюліан. ― Через стільки часу я призвичаївся впізнавати тих, хто «отямився» та їх імена.

― Стривай, що? Отямився? Від чого? Таких багато? Звідки ти?

― Ого, стільки питань! Не квапся, красуню. Я з Франції, а моє рідне місто ― Ренн. Не уявляєш наскільки воно гарне! Йому більше двох тисяч років і…

 Дівчина не уявляла, а тим паче не вірила. Француз? Як вони розуміють одне одного? Чому у кав’ярні жива музика посеред білого дня і навіщо такі величезні кавові келихи? Чому хлопці-офіціанти одягнені у фраки? В голові майоріли картинки, немов хтось швидко переключав телевізійні програми.

За столиком справа хтось голосно розсміявся. Кругленький чоловічок в окулярах гортав товстенну книгу у яскравій обкладинці та щось показував своїй супутниці. Але через секунду він просто зник. Жінка з якою він сидів мовчки взяла сумочку та пішла.

Тіна дивилася їй у слід з відкритим ротом.

― Ти бачив тільки що ― той чоловік…він просто…

― Прокинувся. Не виключено, що від будильника, ― буденно відповів Жюліан. ― Давай після кави відправимося у яскраве місце. Наприклад аквапарк чи на якийсь фестиваль. Чи навіть цирк! Як тобі?

Хлопець продовжував їсти ласощі та щиро посміхатися, а Мартіна мовчки спостерігати за тим, як він це робить. Багато питань залишаються без відповідей, а це неправильно.

Вони вийшли з кав’ярні та опинилися посеред пальм, музики та атракціонів. Усюди стояв галас. Пахло солодкою ватою та хлорованою водою. Повітря густе, безкінечно літнє. Все виглядало досить справжнім, якщо не брати до уваги живих тварин і птахів. Над кожним басейном висіла невеличка веселка та мерехтіла пара зірок.

Жирафи неспішно прогулювалися доріжками, а кольорові ара проносилися прямо над головами відвідувачів. То тут то там пурхали хмаринки блакитно-білих метеликів.

― Як ми тут опинилися? ― Тіна роздивлялася химерні рожеві квіти.

― Дуже просто! Я забажав тут опинитися ― і ми тут, ― Жюліан схопив дівчину за руку і потягнув до найближчого атракціону.

― Стривай! ― повз них проскочила пара мавп. ― Не розумію!

Хлопець стрімголов стрибнув у блакитну воду ― на ньому виднілися лише яскраві плавки. Виринувши, він кумедно скорчив обличчя:

― Ти ніяк не збагнеш? Ми уві Сні! Тут можливо все! Це значно краще ніж реальне життя! І... повертайся ще!

― Не чую... Що?

― Кажу, повертайся ще! ― Жюліан помахав рукою.

Басейн вже віддалявся, звуки тонули, а яскраві кольори розчинялися у сірій імлі.

***

Крізь вії Тіна ще бачила тьмяні обриси дивовижних рослин та атракціонів. Дуже не хотілося відпускати цей сон. Обличчя красеня Жюліана так і виринало з теплої дрімоти. Але за декілька хвилин і воно зникло.

Дівчина вирішила будь що зустрітися з ним ще раз. І вона знала як цього домогтися.

Мартіна ледь дочекалася закінчення третьої пари ― швидко кинула зошити в сумку і втекла з аудиторії. По дорозі, як завжди, ловила на собі криві погляди. Нехай розказують, що вона пішла раніше ― байдуже.

Вдома дівчина легко знайшла снодійне матері ― вона ще точно на роботі, тож питань не виникне.

Ліки подіяли швидше ніж Мартіна думала. Дуже скоро вона опинилася на пероні чудернацького метро.

Погляд охоплював золотаві стіни заввишки в десять поверхів і скляну стелю, прикрашену в’юнкими рослинами та орхідеями. Крізь білі та рожеві квіти сонце пускало зайчиків. Мармурова підлога була поділена п’ятьма чи шістьма коліями, якими курсували вагони з прозорими стінами.

― Бездоганно, ― в захваті прошепотіла дівчина. ― Невже я дійсно, отак наживо, можу побачити все що захочу?

Люди навколо були щасливими, кудись йшли. Навіть їли фрукти і морозиво, хоча в метрополітені це заборонено. У всякому разі, так має бути.

Поряд стояли батьки і тримали за руки близнюків, а ті в свою чергу обіймали величезні м’які іграшки. Дітям було років по п’ять. Мартіні стало цікаво, що думають місцеві з приводу такої краси.

― Перепрошую, ― звернулася вона до матері. ― Доброго дня. Чи подобається вам це місце?

― Та-а-к, ― з променистою посмішкою протягнула жінка. ― Тут шикарно, але мій син сказав, що біля дальньої стіни надто темно і це лякає його. Он там ― дивіться! ― Тіна прослідкувала за рукою незнайомки. Дійсно ― над крайнім вагоном нависла густа тінь. Вона потроху збільшувалася та перекидалась на сусідній.

Дівчина примружилася щоб краще роздивитися, а коли обернулася заспокоїти дивну жінку ― сім’ї не виявилося. Вони просто зникли.

Тіна озирнулася у пошуках близнюків з величезними ведмедями, але щасливий натовп снував хто куди, тож помітити хлоп’ят виявилося важче, ніж вона думала.

Одного з близнюків дівчина побачила вдалині: він тримав батька за руку і плакав. Хлопчик був дуже наляканим ― невже через тінь?

― Треба забиратися, ― промовив знайомий голос.

Мартіна швидко озирнулася:

― Що? Жюліане! Як ти тут опинився? Той хлопчик...

― Ходімо кажу, ― хлопець схопив дівчину за руку. ― Міраж тут. Не уявляєш що зараз почнеться...

― Що коїться? ― вона знову подивилась в сторону тіні: людей поряд ставало все менше. ― Стривай! У мене стільки питань ― чому не відповідаєш на них?

― Досить! Ти «отямилася» ― одиницям таке випадає, тож просто насолоджуйся!

***

Цього разу пробудження було різким ― очі відкрилися самі собою. Чувся рух за дверима. Мати повернулася з роботи? Котрий час?

Тіна позіхнула ти вийшла в коридор.

― О, ти вже вдома, доню, ― мати роззувалася. ― Ось, віднеси пакунок на кухню. Важкий.

Дівчина стояла мовчки.

― Все гаразд? Вигляд маєш не…

― Ма, ти колись хотіла заснути раз і назавжди? Не померти, а просто постійно спати?

― Що?! Доню, тобі погано? Щось сталося? В університеті проблеми? Розкажи мені негайно!

― Ма, все гаразд. Постався до цього як до філософського питання.

― Тіно, ти чого така бліда? Скажи мені правду, ― мамин голос затремтів. ― Доню, якщо...

― Ма, ну чого ти? Кажу ж ― все добре. То для реферату потрібно... На тему «Філософський аналіз поняття особистість» чи якось так.

― Тіно... Можеш розказати мені будь що. Гаразд?

― Ма...

― Доведеш мене колись, ― зітхання. ― Гаразд. Треба подумати... Звісно було таке. В інституті, коли сил вже не було читати ті підручники, а викладачі наче п’явки вчепилися. На другій моїй роботі пам’ятаю… Було так нудно, що хотілось просто встати і піти, що в решті решт я і зробила. І... коли твій тато вирішив залишити мене. То, мабуть, було найскладніше. Хотілося просто зникнути. Але люба, то ж не вихід. Все минає і ми не можемо з цим нічого вдіяти. Віднеси швидше пакунок ― там тісто ― треба в морозилку покласти.

― Ага. Дуже стомилася, тому ляжу зараз, ― почулося вже з кухні.

***

Слова Жюліана не йшли з голови.

«Ти «отямилася» ― одиницям таке випадає, тож просто насолоджуйся!»

Хотілося б краще розуміти що він мав на увазі. А може простіше не думати і дійсно насолоджуватися?

Нова порція снодійного і всі думки потонули. Тіло оніміло, стало важким.

Сну Мартіна не опиралася. Натомість уявляла щось блакитне та безкрає. То мало бути спокійне і світле місце. Без людей, без упереджень.

Через якийсь час дівчина опинилася на даху височенного хмарочоса. Вона підійшла до краю та глянула вниз: кудлаті хмари, схожі на білосніжні вершки, пропливали поряд, змагаючись наввипередки з великими птахами. Сильний вітер куйовдив волосся та відносив думки далеко-далеко.

― Чи не збираєшся ти стрибнути, дівчинко?

Мартіна обернулася на різкий голос. Позаду неї на осліні сидів літній чоловік. На голові капелюх, одяг простий, в руках книга. Поряд кошик, в якому дрімав сірий кіт.

― Перепрошую? ― дівчина підійшла ближче до незнайомця.

― Це не матиме сенсу, ― проскрипів чоловік. ― Ти не помреш, максимум ― прокинешся.

Тіна подивилася в примружені очі.

― Я знаю. Це сон і мені тут подобається.

― І чому це? ― скрививши рота, поцікавився старий. Мартіна подивилася вдалину. Там, за хмарами, виднілися такі ж хмарочоси.

― Бо реальне життя несправедливе. Три роки як тато пішов від мами, друзів не маю, а сама я ― просто ніхто.

Голос затремтів, а руки мимоволі стислись в кулаки.

― Але сон ― це не справжнє життя.

― Та що ви розумієте? Я молода, але попереду у мене не має нічого!

Кіт прокинувся від галасу та стрибнув чоловікові на коліна.

― Перестань. Ти просто дурне дівчисько, яке не цінує те що має. Я, на відміну від тебе, опинився тут мимоволі. Майже рік я стирчу уві Сні, бо там ― в реальному житті ― моє тіло лежить в комі. Там ― ми з сином потрапили в автокатастрофу. І зараз ― навіть не знаю чи вижив мій син. А ти ― втікаєш! Я молюся тут ― у снах ― щоб моєму синові наснилося те саме місце, що й мені. Лише так ми можемо зустрітися. Хоча б на секунду хочу впевнитися, що у моїх онуків є батько!

Мартіна відійшла на декілька кроків.

― Пішла звідси! ― голос незнайомця зірвався на хрип, а сполоханий кіт зашипів. На очі навернулися сльози, а десь далеко загуркотів грім.

― Не знаю як ти тут опинилася, але тобі тут не місце. Я вигадав його для заспокоєння власного серця, бо перші півроку щохвилини шукав сина у чужих снах. Сподівався...

― Я просто..., ― схлипнула Тіна.

― Мені байдуже, ― махнув рукою чоловік, підвівся і попрямував до краю. ― Ти перша гостя тут. Але як потрапила сюди?

― Я...

― У тебе дар дівчинко, а ти... Все марно! Марно, кажу. Єдине прошу ― зникни з очей моїх!

Злякана, Мартіна все швидше задкувала, поки не спіткнулася об низеньку огорожу. Вона падала стрімко, спиною донизу, і чудово бачила блискавки, які уповільнено розсікали небо.

Пробудження було різким: наче крижаною водою облили. Стало гаряче та холодно водночас.

***

Ранковий будильник заграв як зазвичай. Шість разів підряд. Два рази заходила мати. Тіні довелося встати та податися до ванної кімнати.

Але воду вона так і не включила. Замість цього сиділа на банному килимку: дивилася в одну точку і чекала поки мати піде на роботу.

 Знову провалитися в сон виявилося не важко. Достатньо було з головою накритися ковдрою та поринути в темряву.

Мартіна йшла довжелезними коридорами університету. Дуже довго йшла. Вздовж стін стояли лави, маленькі прилавки з ласощами та вкриті скатерками столики. Усюди були люди: студенти, викладачі, батьки. Всі без виключення дивилися на неї.

«Вони дивляться. Усі. Чому? Я особлива? Так, звісно. Проте не з кращої сторони… Відколи в коридорах з’явилися їжа та напої? Чому ж усі дивляться…»

Мартіна зайшла в аудиторію ― також погляди. За столом викладача сиділа одногрупниця-стерва. Та, від якої завжди найбільше дістається. У руках велика склянка з брудною рідиною.

Звідкілясь почали сходитись люди. Вони по черзі підходили та виливали Тіні на голову смердючу жижу ― густу, із землею та лайном . Почувся сміх. Він зростав, підсилювався, накочував наче лавина.

За мить підлога під ногами зникла і дівчина почала повільно падати. Багнюка лилася все швидше, покриваючи одяг та волосся.

Тіна закричала, проте не почула ні звуку.

 

Очі закліпали наче лялькові. Дівчина не одразу втямила, що прокинулася. Футболка мокра від поту. Хотілося плакати, але не було сил.

«Навіть уві сні наді мною знущаються… Навіть уві сні…»

З вікна чулися дитячі голоси: школярі поверталися з уроків.

***

Мартіна змусила себе поки не лягати. Мати нічого не знає. Напевно. Потрібно робити вигляд наче все гаразд ― наче просто втомлена навчанням. Тож дівчина вирішила зустріти її з роботи, разом повечеряти і вже потім ковтнути пігулку.

Матір мовчки спостерігала. Очі злипалися, а стіни потихеньку зсувалися.

Цей раз має бути кращим за попередні. Ніяких буркотливих старих, сліз, а тим паче ворогів!

Чого ж побажати? Щоб таке утнути?

«Хочу на шопінг. Купити все-все-все! Одяг та взуття, прикраси, новий телефон, косметику та парфуми, хочу все чого не маю...»

Мартіна мріяла, а накопичене в крові снодійне робило власну справу. Тож дуже скоро перед дівчиною відчинилися двері найкращого в світі торгівельного центру. У всякому випадку, так вона уявила.

Чотири поверхи суцільного задоволення! Вишукана чорна мармурова підлога та сріблясті стіни. Звідусіль було чутно цокання підборів. Глянцеві вітрини найвідоміших брендів, що сяйвом відбивалися на білосніжних усмішках відвідувачів. На жінках мерехтіли діамантові прикраси, на чоловіках золоті годинники та запонки. Коштовності, оксамит, шовк ― скрізь була аура багатства.

Тіна зашарілася та охнула. Подібну розкіш вона бачила лише по телевізору і це дійсно походило на сон.

Дівчина озирнулася в пошуках кафе з фруктовими коктейлями і натрапила на своє відображення у вітрині. Вона не повірила очам: золотиста білявка у вузькій чорній сукні з відкритою спиною, ідеальний макіяж, червона помада і туфлі на високих підборах. У руці маленька блискуча сумочка. Все під стать оточенню ― ідеально!

Емоції переповнювали Тіну, вона не переставала посміхатись собі та перехожим. Відділ за відділом, магазин за магазином, дівчина не відчувала стомленості або важкості від пакунків. Манговий смузі, карамельний латте, полуничне тістечко ― усе було неймовірно смачно та безумовно фантастично. За життя вона б ніколи не дозволила собі подібної розкоші, але тут можливо все. І тепер вона впевнилася ― уві Сні значно краще ніж там ― в душному світі ганьби та невігластва. Тут ― продавці їй посміхаються та бажають гарного дня. Там ― вона невидимка. Звичайна, рудоволоса, у старих джинсах і сорочці.

Мартіна сиділа біля невеличкого фонтану та насолоджувалася співом канарок. Поряд час від часу пролітали легкі хмаринки кольорових метеликів.

― Дозвольте, ― поряд хтось присів.

― О, Жюліане! ― зраділа дівчина. ― А я вже зачекалася. Чому ти так довго?

― Довелося на пару годин прокинутися, ― ліниво протягнув хлопець, дивлячись кудись в сторону. Тіна прослідкувала за поглядом і помітила струнку жінку в лавандовій сукні ― вона прямувала у відділ прикрас та посміхалася йому у відповідь. ― Е-е... Так ось. Треба ж їсти інколи, до того ж закінчилося снодійне. А моє лише за рецептом дають, бо дуже сильне. Слабкі мене вже не беруть, ― раптово захихотів Жюліан. ― Одного разу довелося корчити з себе психа, щоб їх виписали. Мати була шокована....

Тіна мовчала, бо що на таке скажеш, проте посмішка з її ідеального обличчя зникла. На мить вона уявила свою матір. Як вона кожного дня повертатиметься з роботи і бачитиме її сплячу в ліжку. А потім йтиме і знову бачитиме її в ліжку. На вихідних так само. Мартіні стало трохи прикро за такі думки.

Вона подивилася на свій помаранчевий коктейль ― такий яскравий, з кубиками льоду у формі губ. Мимоволі згадався її перший поцілунок. За волею долі він залишився єдиним у житті. Тіні було шістнадцять. У сусідньому будинку жив хлопець, який дуже їй подобався. Вони трохи спілкувалися, інколи бачилися в магазині чи у дворі. Якось він запросив її погуляти. Неподалік був торгівельний центр ― там все і сталося. І поцілунок, і друзі хлопця, які повискакували хто звідки, і скорчені пики. Вони реготали і клялися, що зробили фото. Обіцяли розклеїти копії бозна де. Через два місяці хлопець з родиною переїхав жити в Болгарію. А біль лишився. Надовго.

― Агов, чого така засмучена? Бачу, сьогодні ти відірвалася ― он скільки пакунків.

Тіна видавила посмішку:

― Як ти дізнався, що я одна з вас?

― Відчув якось. До того ж у таких як ми особливий вираз обличчя ― живий. У манекенів навколо лише посмішки ― бо людям подобаються гарні сни. Придивись, ― хлопець обвів простір рукою. ― Хоча ми і бачимо їх усіх перед собою, кожен у власній оболонці. Тобто, власному сні. Необов’язково що ми бачимо одне й те саме, хоча буває і так.

― Хочеш сказати, що люди навколо ― справжні?!

― Звісно! Це ж спільний Сон! Світ в якому перехрещуються сни з усього світу, ― підморгнув Жюліан.

― Тому я розумію твою французьку?

― Уві Сні одна мова ― Спільна! Не потрібно знати сотні мов для спілкування ― це працює якось автоматично. Ніби в кожного вбудований перекладач. Повеселішала? Тоді гайда в джунглі!

***

Наступного дня дівчина проспала до дванадцятої години. Вона неясно пам’ятала як мати намагалася її розбудити перед роботою і, наче, вона відповіла щось на кшталт «мені треба на третю пару».

Звісно, в університет Мартіна не пішла. Замість цього сходила в душ, поїла, трохи подивилася телевізор і довго стояла перед дзеркалом. Пів години на неї дивилася змучена, з довгим рудим волоссям, дівчина. В решті решт ковтнула снодійне.

В солодкому забутті пройшов тиждень. На пари дівчина з’їздила один раз і то всі не висиділа. Від періодичних доз снодійного тіло рухалось невпевнено, ніби чуже.

Щоб матір нічого не запідозрила довелося купити нову упаковку, а свої пізні збори Тіна пояснювала головним болем та відсутністю настрою. Вона не помічала в материних очах тривогу, чи просто не хотіла помічати. Адже уві Сні вона чудово проводила час і ні про що не шкодувала.

Хоча була одна дрібниця, яка непокоїла дівчину. Усі з ким вона починала розмову відповідали з набридливими посмішками, коротко і без зайвих емоцій. Жодного разу ніхто не спитав її щось у відповідь, не поцікавився настроєм або справами.

Якось вони з Жюліаном сиділи на краю височенної скелі. Сонце поступово ховалося за горизонт, а знизу було чутно грізні хвилі. Позад них тягнувся величною огорожею сосновий ліс.

― Нащо ми тут? ― в голосі хлопця почулось нетерпіння.

― Бо природа ― це бездоганно, ― із закритими очами відповіла Мартіна. Вітер куйовдив волосся та доносив запах моря.

― Природа ― це нудьга, ― у прірву полетіла гілочка.

Дівчина мовчки поглянула на Жюліана. Вона вже не вперше відчувала занепокоєння.

― Хочу дещо спитати в тебе.

― Мм, ― в прірву полетіла ще одна невинна гілочка.

― Чому ти проводиш зі мною час?

― Та так... Були інші, але вони пішли, ― третя гілочка.

― Пішли? ― слова хлопця починали дратувати Тіну. Захотілось тими гілками його закидати.

― Не зважай. А давай навідаємося в Лондон! Я там був якось, коли вчився в школі ― зможу нас туди перенести. Все буде крутим! Червоні автобуси, Біг-Бен…

― «Не зважай, не зважай». Ти весь час так кажеш, ― всередині все закипало.

― Ой, та що ти як маленька, ― прицмокнув хлопець. ― Коли ти вже збагнеш: земні турботи ― це суцільне лайно!

Перед Тіною був все той бездоганний Жюліан, проте вираз його обличчя та крива посмішка злякали дівчину. Звідки ця гримаса?

Вона вперше по-справжньому подивилася на нього. Куди поділися ті чарівність та ввічливість, які так причарували її в час знайомства? Його оксамитовий голос згас, а очі вже не сяяли кольором неба.

Дівчина не помітила як піднялася.

― Куди зібралася? ― та сама посмішка.

― Тебе не стосується, ― Мартіна розвернулася і покрокувала в бік лісу.

― Ой, та що ти як ті істерички?! Агов! Ти ще повернешся...

Але слів дівчина вже не чула. Перед нею постала могутня стіна сумнівів.

«Чи можу я надалі бути уві Сні і більше не бачити Жюліана…»

«Може він попросить пробачення і тоді будемо мандрувати разом…»

«А може варто першій помиритися...»

«Яка ж я дурепа... Він такий красень...»

***

Мартіна прокинулася посеред ночі заплакана. Її каламутило. Від сну чи від пігулок? Голова крутилася наче дитячий атракціон.

Дівчина обхопила коліна руками і просиділа так хвилин десять. Страшенно хотілося пити.

Що їй снилося? Де вона була? Чому не пам’ятає?

Тіна зітхнула. А Жюліан? Якесь неприємне відчуття... Посварилися? Певно через це вона плакала.

Треба повернутися. Дізнатися що сталося.

Дівчина тремтіла усім тілом, чомусь було холодно і тривожно.

Заснути не вийшло, тому вона просиділа на балконі дві години.

Вишні відцвітали і земля була вкрита квітковим снігом. У місячному світлі все мало вигляд чорно-білого фільму. Поступово сон підкрався і Тіна задрімала прямо в кріслі.

***

― Я чекав на тебе.

Скляний голос Жюліана зустрів дівчину в тому мегаполісі, де вона вперше його побачила. Вмить Мартіна згадала сварку.

― Я не кликала тебе ― навіщо прийшов?

― Навіщо? Озирнись ― що ти бачиш?

― Людей.

― Байдуже на людей ― кожен з них у власному мікросвіті, ― хлопець сунув руки у кишені та холодно усміхнувся. ― Головне те, що ми можемо створювати власні світи, здійснювати свої мрії і...

― Ти себе чуєш? ― підвищила голос Тіна.

Натовп довкола не зважав на галас.

― Це ти озирнись! Подивись на людей ― їм на все байдуже, бо вони просто сплять! Тут без сумнівів прекрасно, але ти хоча б раз задумувався над тим, щоб повернутись в реальне життя? Хто ти? Чим займався до своєї майже коми? Твоїм близьким настільки байдуже?

Жюліан засміявся та підійшов ближче.

Сотні рекламних стендів блимали та сліпили очі. Життя вирувало ― хоч і в сновидіннях мільйонів людей. Не виключно, що для когось це місто ― справжня домівка і зараз вони просто займаються звичними справами.

― Я? Хм-м. Забагато питань, люба.

У відповідь ― суровий погляд.

― Гаразд. Знаєш, що набагато краще за вигаданий світ? Правильно. Вигадані ми!

― Перестань глузувати!

― А ти думала той я, якого ти бачиш перед собою ― справжній? Все ж таки ти доволі дурна, ― Жюліан змінився в обличчі. ― Мені тридцять два роки, я вільний художник. Батьки припинили виховувати мене у віці десяти років. Щоб я не ображався, казали що мають проблеми з двома старшими синами. І я не ображався двадцять років. А в один прекрасний день збагнув, що світ ― лайно, і мені не має в ньому місця. Але нащо себе вбивати, коли мене обдарували Сном? Тут я маю вигляд такий як хочу, і роблю саме те, що хочу. Ти правда думала, що мені двадцять чотири максимум? Якби ти бачила мене в реальності... Давно вже не дивлюся в дзеркало. Ми нікому не потрібні такі як є, люба.

― Ти божевільний, ― прошепотіла Тіна.

Блимання трохи заспокоїлося, людей поменшало. Наче Сон власною персоною насторожився.

― Тепер зрозуміло, чому ті, хто були до мене пішли. Бо вони щось осмислили. Завдяки тобі і я осмислила. А знаєш? ― Мартіна подивилася у найближчу вітрину магазину. ― Я хочу залишитися собою.

У відображенні стояла білявка, проте на ній був простий одяг та кросівки. Волосся потроху змінювало колір, а усмішка ставала більш впевненою. За якусь мить перед дівчиною постала симпатична, з довгим рудим волоссям молода жінка.

― Хочу бути як всі навкруги ― випадково мандрувати снами та посміхатися, наче дурненька. Проте я ― це я. А білявка на високих підборах ― просто вигадана копія. Залишайся тут, роби що заманеться. Шкода, якщо одного разу ти помреш від своїх пігулок. Виріши, чи це дійсно те, чого ти хочеш. Я вирішила. Отже, й в реальному житті зможу подолати свої проблеми. Прощавай, Жюліане.

 

***

Цього ранку Мартіна прокинулася в гарному настрої. Солов’ї радісно цвірінькали за вікном, а крізь фіранки зазирало яскраве травневе сонце.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>