Лабораторія абсурду

Лабораторія абсурду

П’ятниця, 23 березня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 2170
Підписатися на комментарі по RSS

- А зараз політична реклама! – весело повідомив радіоприймач.

Геннадій Васильович перемкнув цей раритет на іншу хвилю.

Там есть все, только нет души

Вместо росы белый жемчуг дрожит

Робот птиц восковых сторожит

Сад всем диктует законы

Думать о будущем нет причин

Прошлая жизнь под контролем машин

Ты выходишь из сада живым

Но в сердце мертвая зона

Прочь беги, пока хватает сил беги

На восход, в сад живой...

Ну ось, вже й до Кіпелова добрались. Цікаво, а які ще аргументи будуть використовувати прихильники тієї чи іншої партії? Швидше б референдум, бо дітися вже нікуди від цієї реклами, від всеохоплюючих безумства та істерії, які йдуть в одній упряжці з політиками. Нічого, ще два тижні – і людство зробить свій вибір. Який би не був, він всеодно докорінно змінить життя кожного, а може й ходу всієї людської цивілізації.

Пісню «Арії» змінив диспут навколо правильного вибору під час плебісциту: прибічники та противники запекло обговорювали надання штучному інтелекту, машинерії, неорганічному розуму, прав рівних з людськими.

Гомо сапієнс мали зробити свій вибір на користь чи проти гомо машінес. Саме цей термін використовували їх прихильники, а окремі навіть доводили всім і вся, що майбутнє – за симбіозом людини і машини.

Автоліт приземлився на зупинці. Професор Геннадій Азеренко вилаявся і вимкнув радіо. Скільки ще можна мусолити одне й теж. Як же обридли  ці дебати, ця реклама, ці політики, які, мов зграя голодних шакалів, кидаються на будь-яку тему. Вони ладні перегризти горлянки один одному та всім довкола лише задля підняття рейтингу. Усе тече, усе міняється, політики зостаються. Вони були, є і будуть, допоки існуватиме людство.

Глянув на рідкісний нині радіоприймач. Нові технології відігнали винахід Марконі далеко на закапелки прогресу й він, тепер, не користувався значною популярністю. Власне й тому, вчений встановив цей антикваріат в автоліті, сподіваючись уникнути нахабності річної політичної кампанії, бодай тут, у салоні, у невеличкому острівці спокою. Але ти ба! Й сюди уже встигли дістатися.

Виліз, зачинив дверцята й попростував до службового входу, озираючись навкруги. Погляд так і приковувала реклама, яка нахабно лізла відусюди, намагаючись захопити у полон його розум.

Здуріти можна! Лишень з великими потугами здолали сміттєву загрозу, вдалося зберегти планету від перетворення на величезне звалище відходів, як тепер прийшла нова напасть – реклама. Якщо від першого Землю вберегли машини – уся сміттєва галузь була дана їм на відкуп і проблема ними ж ефективно вирішена, то хто друге подолає? Невже знову ж вони?

- Доброго дня! – привітався вартовий.

- Доброго!

- Вашу перепустку, будь-ласка.

- Ось.

Після ідентифікації персони він зайшов усередину.

Хоча вивіска над входом мовила, що тут знаходиться центр дослідження нових сортів сільськогосподарських рослин, але заходи безпеки свідчили про інше. Тут розмістилась таємна лабораторія, яку, тамтешні вчені, називали «лабораторією абсурду».

*                  *                    *

Геннадій Петрович ліпив з глини чоловічка. Це була лише перша половина завдання, поставленого перед ним владою. З нею він звик справлятися досить швидко і вправно, аж оскомину набив, але до вирішення другої складової – й близько не наблизився. Мав такі ж перспективи її реалізації, як і мандрівник, який схоче вирушити на край Всесвіту.

Тим не менш, вперто гупав головою у стіну проблеми, сподіваючись знанням, талантом і, насамперед, впертістю, таки зробити в ній тріщинку, аби заглянути – куди ж рухатись далі.

- Ну, як справи? Усе ліпиш?

«Алхімік» Павло Харун узяв одного з големів, що рівними рядами вишикувались на столі.

- Ага.

- Усе сподіваєшся їх оживити?

- Точно.

- А мені вже терпцю не вистачає – ніби все перепробував, а до розгадки філософського каменю не наблизився ні на йоту. 

- Мені ще не набридло. А тобі хіба не подобається ця робота? Сидиш у тихому спокійному місці, робиш усяку нісенітницю, вибач на слові, хернею займаєшся, а за це отримуєш дуже добрі гроші.

- Воно то так, але дратує ця одноманітність.

- Чимось треба жертвувати, щоб отримати щось навзамін. Знімайся з якоря, йди у вільне плавання. Поглянемо, наскільки далеко запливеш без фінансів. Швидко підеш на дно.

- Маєш слушність, але потрібно щось тут змінювати, а то вовком вию від нудьги.

- Якщо це тобі допоможе знайти філософський камінь – прапор в руки. Я б теж завив, якби це могло вдихнути життя у моїх големів, - усміхнувся і поставив щойно зліпленого малюка у шеренгу.

- І хто це видумав? – задумливо пробурмотів «Алхімік».

- Що саме?

- Наше місце роботи. Якому телепню прийшла в голову думка відкрити цю лабораторію, справді, абсурду? Адже те, над чим ми працюємо, не що інше, як повня дурня. Які големи? Який філософський камінь? Який еліксир безсмертя? Який вічний двигун? Який… далі вже й сам не пам’ятаю! Десятки вчених займаються цими нісенітницями замість того, щоб вирішувати справді реальні проблеми! От мене, це справді бісить, а тебе?

- Ні. Може й буде з цього толк. Он, Любомир твердить, що майже вирішив проблему вічного двигуна. Принаймні усе довів у теорії, а сьогодні спробує випробувати першу експериментальну модель. Якщо все вдасться, то затрати на наше утримання окупляться з лихвою.

- Беруть мене сумніви.

- А що інші думають?

- Не знаю, не цікавився.

На деякий час замовкли, втративши теми для бесіди. Таке інколи траплялося, адже вони стрічалися лише на робочому місці, не знали добре один одного, тому й зависали у пошуках вушка голки, аби заселити нитку бесіди.

- Як голосуватимеш?

- Ще не визначився, та й навряд чи піду на дільницю. Уся агітація вже так обридла, що далі нікуди. Давно відбила будь-яке бажання. Хоча, чесно кажучи, байдуже, який буде вибір. Машини ж не щезнуть, - Геннадій Васильович поправив окуляри. 

- Воно-то так, але якою буде подальша доля взаємовідносин? Вони поки мовчать. Просто працюють, виконують свої завдання, можуть десь брикнути,  адже нервова діяльність зроблена на підґрунті нашої, але коли поставлять питання на кант, несолодко усім доведеться. Бачили старий фільм «Термінатор»?

Один голем впав зі столу. Геннадій Васильович підняв його. В цей же момент додолу гепнув другий.

- Ні, я взагалі телевізор не дивлюся.

- А варто. Ситуація там не тотожна нашій, але дещо схоже.

- А, ти, як голосуватимеш?

Павло Харун застопорився. Потім випалив:

- Це моя таємниця! Моє право!

- Чому ж мою думку випитував?

- Бо так сі схтіло. Іване, перестань!

Пошикувавши свої вироби, вчений оглянувся. З повітря матеріалізувався ще один співробітник. Зовсім юний хлопчина, але вже визнаний геній.

- Що мене видало? Крім големів, звичайно. Я їх спеціально друляв, - поцікавився бешкетник.

- Ти інколи мерехтиш, як лампа при перепадах напруги, - повідомив «Алхімік».

- Зрозуміло. Ніяк не можу стабілізувати джерело енергопостачання.

- От ще один приклад не марності нашої роботи, - вставив репліку Геннадій Васильович.

- Що так, то так. А тобі, Іване, варто замислитися над тим, щоб більш ощадливіше використовувати енергію, а то забираєш половину ресурсів лабораторії. Хіба йди на поклон до Любомира, най таки зробить вічного двигуна. І все тоді буде в ажурі.

- А вам її нащо багато? Ви ж усе шаманите над своїми колбами і мензурками, бурмотите заклинання з кабалістичних книг, а результату – дзуськи!

- Ти мені поговори, що я маю робити, - замахнувся на юного генія, котрому годився за батька. – Ану геть звідси!

- Я пожаліюся директору!

- Давай, жалійся скільки влізе, але мені всеодно нічого не перепаде, так що дарма не гай часу. Іди, плети свою шапку-невидимку.

- У мене комбінезон «Іnvisible». А чому в тебе імунітет від шефа?

- Багато знатимеш, скоро постарієш. Шуруй звідси!

- Любомир зараз презентуватиме перший запуск вічного двигуна. Гайда до нього! – не вгавав Іван «Невидимець».

Геннадій Васильович глянув на хлопця. Мабуть, у його віці, поводився так само. Малого всі любили, за винятком «Алхіміка». На запитання: в чім причина, той відмовчувався, або посилав усіх подалі.

- Йдемо!

- Я до себе. Шаманити!

Павло Харун розвернувся і покинув кімнату.

Вчений усміхнувся, поплескав юнака по плечу.

- Нічого. Все буде добре.

*                   *                   *

Всі уважно спостерігали за Любомиром. Той метушився навколо власного винаходу та перевіряв з’єднання. Оглядав: чи всі деталі на місці, чи усе тримається купи.

За його потугами спостерігало кілька співробітників, які завітали із сусідніх кабінетів, щоб подивитися на експеримент. Можливо, перший вдалий у цих стінах.

Врешті, Любомир Шарський завершив усі приготування, обернувся до глядацької аудиторії, що нетерпляче очікувала початку шоу. Їх погляди, як відзначив про себе науковець, світилися добрячою долею скептицизму та зневіри. В успіх мало хто вірив, але він був свято переконаний у правильності розрахунків, у виготовленій експериментальній моделі.

Поправив завжди пожмаканий халат, погладив скуйовджену чуприну, прокашлявся та взяв слово.

- Ще раз, усім доброго дня! Я довго і наполегливо працював, щоб настав цей, справді, знаменний день. Розпочалося це…

- Давай запускай двигун! Не читай лекцій! – вигукнув хтось нетерплячий.

- Гаразд! Не хочете слухати, дивіться!

Любомир увімкнув тумблер і машинерія загуділа, завібрувала й стихла.

- Ну і…?

Геннадій Васильович оглянувся. На презентацію «Алхімік» все ж завітав, що не дивно, зважаючи на звичку пхати всюди носа.

- Зараз, лишень трохи додам напруги, нехай набере ще обертів. Тоді його буде не спинити.

Застукотів на клавіатурі, вносячи корективи. Двигун знову ожив.

- Іванку, принеси мені мінералки, щось в горлі пересохло, - попрохав Геннадій Васильович.

Юнак кивнув і зник за дверима лабораторії.

- Вважаю, що нічого з цього не вийде. Черговий пшик, - шепотів, коментуючи події, Павло Харун. – Абсурдна ця лабораторія, як і всі, хто тут працюють. Немає жодного раціонального зерна в її роботі.

Тим часом, двигун почав гудіти голосніше.

- Я ж казав, що все спрацює, - бігав довкола нього Шарський.

- Так має бути? – поцікавився один з науковців, вказуючи на розряди, що враз повили густою павутиною машинерію.

Однак, Любомир не встиг відповісти.

Вічний двигун вибухнув.

Час сповільнив ходу для Геннадія Васильовича.

Спалах на мить осліпив, але він вгледів, як на тисячі уламків розлітається цей недороблений шедевр, вічно неохайного вченого. Добре видів, як смертоносні бджоли решток летять на людей.

«Добре, хоч малого відправив», - гайнула думка, тішачись з того, що немов мав якесь лихе передчуття, або ж підказку дала фортуна.

Зір якось відновився. Рій підлітав усе ближче й ближче, готуючись жалити беззахисних людей.

Геннадій Васильович почав обертатися, хоч робив це вкрай недолуго і повільно. Погляд зробив рейд обличчями завмерлих людей, колег, друзів. Їх лики були оповиті лише однією хмарою емоцій – здивуванням.

Тут до нього дійшло – вони усі мертві! Хоча ще не знають цього. Однак, це проясниться за долі секунди, й ніхто не встигне усвідомити про те, що сталося.

Поруч стояв Павло Харун. Вуста завмерли у недомовленому коментарі, а в очах стояли відблиски вибуху й неминучої смерті.

«Він непоганий хлопака, хоча й базікає забагато. Шкода, що так загине. Як й інші».

Бджоли невпинно наближалися.

Геннадій Васильович несподівано усвідомив, що він єдиний, незважаючи на майбутню погибель, ще може щось змінити. Цей шанс, уповільнення плину часу, що торкнуло його своєю хвилею, давав дрібну надію. Чиєсь життя можна спробувати врятувати. Щодо себе, то нема жодних ілюзій – це кінець. А от, закрити собою «Алхіміка», може ще встигне.

Спробував зігнути праву ногу, завалюючись на бік, щоб як Матросов, закрити собою дзот -  колегу-науковця. Повільно, але певно, це удалося. Неквапно, як Пізанська вежа, став хилитися вбік.

«Встигну! Встигну! Інакше ніяк!» - била в набат свідомості єдина думка.

Час знову вернув на протоптану колію руху.

Геннадій Васильович перетворився на один єдиний згусток болі, але не втратив свідомості..

Він лежав на спині. Збоку корчився од болю Павло Харун, але схоже, відзначив науковець, обійшлось кількома неглибокими ранами, можливо якимись переломами, але, мабуть, нічого серйозного.

Тут нахлинуло:

«Я вперше у своєму нікчемному житті зробив щось гідне. Порятував життя! А більше нічого. Отаке, вільне плавання, або, радше, борсання комахи, впалої у воду ріки. Без наслідків. Навіть кіл, й тих непомітно. Простий атом у структурі суспільства. А, щойно, справді щось вартісне сталося!»

Він посміхнувся, кривлячись від болі.

Поволеньки ситуація стала прояснюватися, а до нього почав доходити весь її жах. Лабораторія нагадувала поле бою. Скрізь загиблі та поранені, все зруйновано – наочне пекло. І він помирає. Це сумніву не підлягало. Але ясність розуму все ж не втратив.

Долаючи біль, підняв голову і глянув на свої рани.

«Бути цього не може!»

Він був андроїдом й навіть гадки про це не мав. З-під пошматованого халату стирчали металопластикові кості, а тканина просякла перфтораном.

«Навіть осмислити цього не встигну», - міркував Геннадій Васильович, розуміючи цей несподіваний вибрик долі.

Оглянувся. Усі працівники лабораторії теж були андроїдами, за винятком Павла Харуна – цей був людиною.

Свідомість почала провалюватися у прірву небуття. Він повернув її назад, щоб зробити останню річ в своєму житті…

*                   *                   *

За дверима вирішувалася майбутня доля людства.

Павло сидів перед ними та чекав, коли викличуть для доповіді про лабораторію абсурду.

Таємне засідання Всесвітньої ради приймало рішення щодо результатів майбутнього референдуму. Хто б як не голосував, як би не розділилися голоси, проте результат буде таким, як того схоче керівництво планети. Технології дозволяли зробити це без жодних підозр з боку виборців. Проблема полягала в тому, що серед лідерів Землі теж не було єдності.

Як наслідок, було вирішено провести ряд таємних експериментів за участю андроїдів, щоб перевірити їх здатність саморозвитку, еволюційного поступу і наявність, так би мовити, душі. Створені піддослідні нічим не відрізнялися від людей, в електронні мізки було залито фальшиві спогади, за ними велося цілодобове спостереження, щоб у випадку надзвичайної ситуації, викриття, ліквідувати виявлене. Андроїди навіть не здогадувалися, ким є насправді.

Він був дійсним керівником лабораторії абсурду й вивчав поведінку штучних науковців. Результати його дослідів мали вирішальне значення для прийняття рішення. Така модель була обрана не випадково. Усіх цікавило, чи справді гомо машінес виконуватимуть будь-яку роботу, навіть таку, котра не має сенсу, чи здатні зрозуміти її абсурдність? Чи зможуть вони стати творцями власної долі, піти власним шляхом? Весь попередній досвід не дав остаточної відповіді на ці запитання.

Погладив папку з підсумками досліджень. На руках ще виднілись недоліковані рубці, але почувався він задовільно – сучасна медицина творила справжні дива.

Висновки були написані давно і дуже упереджено.

Колись нянька-андроїд покалічила його дочку, яка дивом вижила. Але Павло не зізнався, хто винен. Він, тоді молодий спеціаліст, який лише почав кар’єрну стезю з досліджень штучного розуму, втрачав усі перспективи, адже не міг вже об’єктивно ставитися до проблеми. Трагедію списав на нещасний випадок і завів слідчих на невірну путь.

Але злоба залишилися. Особливо він не полюбив Івана. Може тому, що той був змодельований в юнака того ж віку, що й дочка-інвалід.

У папці лежали невтішні висновки – співіснування людства і штучного розуму не мало жодної перспективи. Цей звіт був написаний давно, ще на початку експерименту.

- Павло Бенедиктович, можете заходити, - запросили всередину.

Він зайшов, сів перед президією, яка мовчки чекала доповіді.

Розкрив папку, подумки пробіг дистанцію добре знайомими рядками.

Згадав аварію. Тоді, й для нього, час теж сповільнив свою ходу. Він добре бачив, що зробив андроїд, який звався Геннадієм Васильовичем.

Закрив папку, відсунув вбік і глянув на зосереджені обличчя.

- Доброго дня! Я хочу розпочати свою доповідь з цитати Фергюсона: «Вищим моральним законом для людини є любов до людства». Саме її в останні секунди життя, власною кров’ю, написав андроїд Геннадій Васильович Азеренко, який працював у лабораторії абсурду… 

   

 

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>