Двадцять квадратних метрів часопростіру

Двадцять квадратних метрів часопростіру

Неділя, 29 березня 2020 г.
Проглядів: 205
Підписатися на комментарі по RSS

Знаєте, Ви нічого не знаєте про мандрівки у часі. Забудьте про захоплюючі, і не дуже, кінострічки та тонну книжок, де оповідають про цей неординарний спосіб подорожей. Вибачте, не представився. Я Марк і це моя історія про кота, жуйки, час, подорожі, подорожі у часі, печеру та Боба. Але все в хронологічному порядку. Поїхали.

Україна. 2020 рік. Це важливо! Більшість людей скаржаться, що їх заперли вдома через клятий карантин. Бояться поїхати клепкою, почати деградувати, посваритися з родиною, остаточно розлінитися і тому подібне, і тому подібне. Але я з групи людей, яка і так нечасто покидали стіни своєї квартири. Ні, я не сиджу на шиї у батьків. Я фрілансер. Пишу сайти, і ще роблю купу чого, що ліньки пояснювати. Але, знаєте, навіть у мене настав день, коли я просто втомився сидіти в чотирьох стінах моє квартири, почав відчувати себе в клітці. Так, я живу сам, точніше з котом Бегемотом, але про нього потім (знаю про що ви подумали, так на честь того самого). Коротше, моя квартира – однокімнатна, з кухнею та кімнатами людських потреб займає площу сорок квадратних метрів. Але те, що відбудеться згодом зі мною, трапилось у межах кімнати на двадцять квадратних метрів. В принципі, розміри кімнати не важливі, але я хотів зайвий раз сказати слово кімната. А ще у мене два чудових вікна і фікус Федя, який припав пилюкою, але йому норм.

Що ж сталося ? На годиннику друга ночі, мій кіт Бегемот втикає в вікно, а я, дійшовши до точки кипіння, розпластався на килимку, мов морська зірка. Світить люстра, з колонок комп’ютера лунає фольклорна музика, мій живіт бурчить, а на столі лежить надкушений бутерброд. Без ковбаси, Бегемот собака облизується, хоча я годую його добре.

Спати хочу, але не можу – ліньки, ще й вбахав в себе велику кількість кави. Раптом, як люблять починати історії, на столі, коло тарілки, де лежав надкушений бутерброд - Бегемот знову облизується - помітив упаковку з жуйками. Виникло питання Всесвітнього масштабу – Як там опинилась жуйка, якщо я її туди не клав і взагалі нічого не купував вже три дні ? Це змусило моє тіло піднятися та перелягти на диван. Почав знову витріщатися на жуйки. Бегемот теж їх помітив. Цей кіт ще той гурман, тому діяти треба було швидко. Я ліниво підповз до стола та узяв до рук загадкову матерію.

Упаковка темно-зеленого кольору з помаранчевими літерами, які складалися у назву «Bubble is a butterfly». Мандаринова. Оце і фантазія у людей. Упаковка була наповнена сьома жувальними апетитними прямокутничками. Гаразд, я не знаю звідки вони тут, чому вони тут… А мене це має хвилювати ? Я безтурботно вкинув помаранчеву гумку до рота.

На хвилинку світло в кімнаті блимнуло і я почув позаду себе голос Бегемота.

- Вітаю мандрівнику…

- Бегемоте, ти розмовляєш ? Якого… і ти увесь час мовчав, коли я тобі стільки розповідав…

- Ще один ідіот – мій кіт невдоволено плеснув себе лапою по чолу та сів на стілець – хлопче, сядь і заспкойся.

Я сів. Два варіанти. Я сплю, або у гумки закінчився термін придатності. Про божевілля я навіть і не думав, нахіба мислити не позитивно ?

- Мене звати Герберт, а не Бегемот… серйозно, хто називає кота Бегемотом ?

- Булгаков..

- Добре, проїхали. Мене звати… коротше, я не твій кіт. Я штучний інтелект, який немає фізичного втілення, тому я підключився до мозку найближчої нижчої істоти. Я розроблений компанією «Хронус»…

- О – оригінальність.

- Ти можеш помовчати ?

- Вибач, продовжуй – я реагував надто спокійно. Штучний інтелект, ха, а я Місіс Марпл… Стоп, він мабуть точно якийсь гуманоїд… коти просто так не говорять… папуги так, навіть чув про ворон… Кіт нижча істота, чувак, ти б знав які вони збіса хитрі морди…

- Я не гуманоїд, а штучний інтелект.

- Ти читаєш думки ? Йо…

- Ні, ти просто вголос сказав.

- Все, я уважно слухаю – я починав куняти, тож сприймав все з байдужістю.

- Я прибув з майбутнього, щоб тебе проконсультувати, як правильно користуватися жуйкою часу…

- Вибач, чим ?

- Жуйкою часу. Кожен раз одне і теж. Не знаю як вона опинилася в тебе, бо її придумають і поставлять на конвеєр лише в 2049 та припинять виробництво через п’ять місяців…

- Ох чорт, хто б міг подумати, що машина часу – це жуйка.

- Це не машина часу, а жуйка часу.

- Але ж машина ?

- Ні, це жуйка. Жуйка часу.

- А яка різниця ?

- Ти з мене знущаєшся ? Машину часу аби кому не дають…

- Гаразд, то як вона працює ? Бо мені вже нууудноо…

- Дивні ви міленіали. В упаковці має бути сім жуйок.

- Уже шість…

- Перша активує консультанта, тобто мене. Остання призначення для остаточного повернення. Інші п’ять відправляють твою свідомість у минуле.

- Свідомість ? Типу як Росомаху в фільмі Люди ікс…

- Ти вмієш слухати ? Чи хочеш застрягнути напівживим в Юрському періоді ?

- Мовчу.

- Подорожі в часі штука небезпечна. Компанією «Хронос» було розроблено незвичайний спосіб подорожі у часі, де зведені до мінімуму усі небезпеки порушення міжчасового континууму. Щоб не було ніяких часових парадоксів, у часі мандрує лише свідомість споживача і лише в межах кімнати, в якій і знаходиться мандрівник.

- Не догнав, пробач…

- Скільки площа твоєї кімнати ?

- Двадцять квадратних метрів.

- От, ти можеш подорожувати власною свідомістю у часі в буд-який рік, але, коли прибудеш, то в переміщенні будеш обмежений двадцятьма квадратними метрами.

- Тобто, моя свідомість буде літати у часі, але не змінюючи геолокацію ?

- Так, ти зараз в кімнаті, а тисячу років назад, наприклад, тут був степ, то ти потрапиш у цей степ, де через тисячу років буде твоя кімната.

- Але як я роздивлюсь щось цікаве ?

- Якщо пощастить, то щось і побачиш. Може взагалі тут болото було. Але ж сам факт мандрівки у часі! Вас людей- це вводити в ейфорію, чи не так ?

- Які ще нюанси ?

- Це не нюанси, а заходи безпеки. Ще ти будеш невидимий для живих того часу, куди потрапиш. Будеш, мов дух, який не може не взяти нічого, не лишити. Ти лише споглядач, ніяк впливати не можеш. Лише дивишся запис подій.

- Мов у віртуальній реальності, круть.

- Верть… Це все серйозні речі. Не по хліб з маслом йдеш. Тобі ж є вісімнадцять ?

- Так.

- Добре. Бо в своїй подорожі ти можеш побачити все, що тільки могло статися в історії. Як я вже сказав, запис минулого, а майбутнє – це, в якійсь мірі теж запис минулого.

- Якась маячня.

- Ні, бо для тебе 2058 майбутнє, а для людей того часу теперішнє. Поки твій мозок не луснув остаточно, скажу, що жуйка має обмеження. Ти можеш подорожувати у межах Крейдового періоду та 2059 року.

- Чому ?

- Бо люди мого часу навчилися мандрувати лише в минуле, але не так далеко, щоб побачити виникнення всесвіту. Або його зникнення…

- Що ?

- Що ?

- Ааа, що з подорожами в майбутнє ? Інша жуйка потрібна ? Чи мо висмоктати чупа-чупса треба ?

- А подорожі у майбутнє ще в розробці. Тому кажу в третє, що для тебе 2058 майбутнє, а для нас воно теперішнє.

- Досить цієї історії, вже нудить від твоїх пояснень. А ти так і не сказав, як це працює.

- Жуєш в швидкому темпі і чітко промовляєш потрібну дату. Все.

- Ем, добре… гаразд, супер…дякую…

Я позбувся старої жуйки та кинув у рота нову. І забажав, якщо це слово доречне для цієї фантастики, помандрувати на десять хвилин назад. Господи, спрацювало. Я опинився у власній кімнаті і побачив себе, як я понуро слухаю цього штучного консультанта в моєму коті. Як же ніяково дивитися на себе збоку. Мов переглядаєш відеозапис зі своєю участю і тобі капець як соромно за те, як ти виглядаєш в тому кадрі.

Я більше фанат фентезі, а не наукової фантастики… подорожі це ж наукова фантастика ? Мій друг Артур просто луснув би від заздрощів, бо він взагалі схиблений на цих всіх штуках: «Космічних Одісеях», «Зоряних війнах», «Назад в майбутнє», книзі «Машина часу» Герберта Велза , серіалах про «Докторах Хто» і купа на чому ще в межах цих жанрів. А я тупо лежав на килимку і випадково надибав справжню машину… жуйку часу. Звісно, що я уявляв машину часу схожу на годинник, а тут жувальна гумка. Мандаринова…

Коли десять хвилин минуло, я повернувся в тіло.

- Я повернувся назад і без гумки, уявляєш.

- Ем, ти на скільки відправився у минуле ?

- На десять хвилин – задоволено сказав я, мов те дитя, яке знайшло каштанчик і хвалиться досягненням перед матусею.

- Ти ще б на хвилину помандрував назад. Звісно, що ти повернувся в момент відправки. Бо не дуже далеко забрів. А жувати треба, коли мандруєш на більш далекі часовідстані.

- Агась. Ну що ж, дякую, я полетів тоді трохи далі.

- Ну давай, льотчик, успіхів.

Герберт зник. А Бегемот ліниво на мене зиркнув, облизався і пошкандибав назад на підвіконня.

Круто. Що ж, час помандрувати у часі. Тепер трохи далі. Я кинув до рота вже третій гумовий прямокутничок, з насолодою розжував та чітко, як тільки міг, вказав випадкову дату – 1937 рік, 3 листопада.

Мить. Метелики в очах і я в своїй квартирі, але не в своєму часі. Грає грамофон. Дивні почуття, скажу я вам, мов я в музеї серед експонатів, які можна споглядати, але не чіпати руками. Меблів небагато. Ліжко з пружинами, мов у вашої прабабці, шафа, яка точно приховує пів-Нарнії, кілька книжкових поличок, письмовий стіл, закиданий паперами та рояль, що займає, щонайменше, сім квадратних метрів, якщо враховувати табуретик. Але ж антураж! Я підійшов до вікна і узрів рідне місто по-новому. Я великий любитель зиркати у вікно, а тут ще й такі краєвиди, мов на старих фотокартках. І я залип на кільканадцять хвилин. З кухні почулися кроки. Мене тіпнуло, бо на мить я забув, що зараз я гість, а не власник квартири.

Минулий господар, з чашкою чаю, зайшов до кімнати та попрямував за свій стіл. Мене він не бачив. Одягнений в халат, кольору мокрий асфальт, та окуляри, кольору «як у твого дідуся», почав працювати над якимись документами. Я став навпроти нього і почав показувати йому язика (а що б ви робили на моєму місці ?). Він ніяк не реагував, спокійно собі мугикав та старанно виписував щось собі на жовтуватому листку. Мені стало нудно. Я знову підійшов до вікна (до речі, я жив на третьому поверсі) і побачив як до будинку під’їхав чорний автомобіль. Вийшло кілька військових, ну знаєте, таких… красно армійців.

Через кілька хвилин стукіт у двері. Я напружився, бо відчув щось недобре. Натомість господар, з легким здивуванням, пішов відчиняти двері. З коридору почулися голоси.

- Анатолій Білик ?

- Так…

- Майор Бєлкін, ЧК. Ви поїдете з нами.

- Що ? Це мабуть якась помилка… зателефонуйте Радченко…

Я не міг покинути кімнату, а роздивитися, що було в коридорі заважала шафа. Але я і так розумів, що відбувається. Колишній господар, мабуть, був письменником чи іншим представником української інтелігенції за яким приїхав «Чорний воронок». Коментарі зайві.

Колишній господар не кричав, не намагався пручатися. Я зрозумів, що його вже вивили, коли в кімнату увійшов червоний солдатик та почав переривати папери на столі та шухлядах. Я кинувся до вікна і побачив, як арештанта саджають в автівку.

Бажання надалі тут знаходитись в мене зникло. Я знав, що буде далі з господарем. Такі подорожі у часі мені не подобаються. Що хотіли знайти комуністи ? Мені байдуже, я кинув гумку до рота, показав вилупку в формі середнього пальця та назвав наступну дату. 1648 рік 25 вересня.

Мить. Метелики в очах. Я опинився в невеличкій хатинці. Одразу пригадав свій візит до музею Пирогова, що в Києві, минулого літа. Цікаво, що в цих мандрівках я не відчував запахів. Можливо, це теж нюанс безпеки. Але зараз не про це. Хатка. Ікони в кутку, стіл, кілька лавок, ліжко, перехід до наступної кімнати… і так, звичайно була й піч, куди без неї. Гарна біла піч, розмальована чудернацькими квітами та візерунками, що нагадували Петриківський розпис, але, мабуть, це був фірмовий розпис саме цього селища.

Піч. Я відволікся. Біля печі сиділа дівчина, сиділа і її колупала. Я знову вчасно опинився у часі. Сватали дівку. Давайте все в хронологічному порядку. Я прибув, коли в двері хтось почав стукати. Батьки нареченої сказали, що то свати і хай сідає колупати піч. Дівка струнка, чорноброва, кароока, з коричневою довгою косою. Миле біле личко.

- Коли добрі люди, та з гарними намірами, то просимо до нашої оселі.

Спочатку зайшли свати, двоє чоловік з рушниками та хлібом, а за ними козак, який дуже хвилювався. Чуприна, шаровари, все як треба. Старости вклонилися батькам нареченої та хлопця підштовхнули, бо він бідолаха оторопів .

- Дозвольте вам поклонитися, та в доказ того, що ми добрі люди та без злих намірів, подарувати цей хліб – промовив старший староста.

- Хліб приймаємо, а вас вислухаємо. Сідайте, мабуть з довгої дороги, що за звістку принесли ? – ласкаво відповіли батьки. Добрий знак, що вони а гарному гуморі.

- Ми мисливці з далеких країв, не сиділося нам удома, вирішили помандрувати. Йшли ми темними лісами, пливли бурхливими ріками, та натрапили на князя – вказали рукою на козаченька, який уклонився батькам дівчини – він нам і каже : « Ловці – молодці, натрапив я на лисицю чи куницю, а може навіть на красну дівицю, прудка виявилася, допоможіть впіймати, не можу не їсти не пити , все про неї думки, а ви за це просіть чого забажаєте, хоч півцарства, ще й скирту хліба дам». А нам тільки того і треба , та й погодились допомогти. Ходили ми невідомо скільки, багато бачили, ще більше чули, але куниці не могли знайти. І кажемо князю : «Може най ту куницю, знайдемо краще іншу красну дівицю?» , а він і відказує: «Нікого іншого не хочу бачити, лише куницю свою бажаю». Та сьогодні натрапили на слід, який привів до вашої хати, бачимо, що куниця перетворилася на красну дівицю, тож згодні віддати нашому князю, чи хай підросте ?

- Зараз ми у куниці і спитаємо – радісно відреагували батьки на прихід сватів – Ну що Мелашко, тут тебе князь шукає, чи це ти від нього тікала, чи то куниця була другая ?

А дівчина сидіть та усміхається, очі блищать, рученятка трусяться. Як вскочить, як чкурне у сусідню кімнату, а у козаченька аж дихання відібрало. Старости усміхаються, але також видко хвилюються, бо від успішного сватання залежить, чи погуляють вони на весіллі, чи відхоплять облизня.

Нарешті Мелашка повернулася, тримаючи в руках рушники. Фух, все супер, я разом з старостами радісно вигукнув. Хотів їх всіх обійняти, але не міг.

Козак, який мабуть в битві так не лякався, стоїть червоний та усміх давить. Дівиця сватів перев’язала рушниками, а коханому подарувала шовкову хустку. Молодята стали на коліна, отримали благословення батьків.

- Дякую матері, що дочку рано будила, усьому навчила, дякую і дівчині, що рано вставала, не лінувалася, роботи не цуралася – Подякував старший староста батькам нареченої, що виховали її працелюбною.

Після побажань батьків, інший староста перейшов до улюбленої частини:

- Чого ви бажали – ми виконали, тож просимо нагороду за нашу роботу.

- Прошу сідайте, хлібом сіллю пригощайтесь. Ось вам і горілочка, щоб сіяла вам зірочка.

Далі все було ясно. Повсідались за стіл. Свати горілку лижуть, а молодий з молодою воркочуть. Мати починає плакати… Ех, хоч щось приємне побачив в своїй мандрівці, стільки емоцій… Такі чисті люди… Тепер ще на динозаврів для повного щастя гляну і переб’ю негатив від побаченого на початку подорожі. Я побажав молодим здоров’я, щастя, достатку. І байдуже, що вони мене не чули. Більше мені робити тут нічого, окрім як слину ковтати, бо жуйкою ситий не будеш. Я кинув мандариновий прямокутник до рота. Наступна зупинка – парк Юрського періоду… тьфу… просто Юрський період.

Мить. Метелики в очах. І я… і я в печері… Якого Хроноса ? Я хотів подивитися на динозаврів, а не це… ото… ось. Дуже смішно. Я був роздратований такою несправедливістю, але помітив маленький отвір, через який пробивався сонячний промінь. О так, крихітко, не все ще втрачено. Я чкурнув до того отвору, мов там була жіноча лазня, і почав роздивлятися цей прекрасний світ.

Великі, величезні ящірки. З динозаврів я знав лише Рекса, якого я не побачив, тож ось мої скупі описи цих холоднокровних істот, вибачте, назви яких мені не відомі. Ну у них все велике, у того є пазурі, а той полетів, у того, що зліва довга шия… Так, через шпарину побачиш не багато, тож я описав лише двох. Іто мені довелося чекати купу часу, щоб ці істоти розвернулися домене в профіль. Окрім, летючого, він швидко промайнув, але я встиг його узріти. Ага, ледь не забув, ті ящірки капець які волохаті, так, тепер живіть з цим, бо в книжечках їх зовсім не так малювали.

Що ж, я б ще споглядав, але великий, довгошиїй ди-но-завр, ррр, загородив мені краєвиди своїм тілом. Ех, час потрапляти у інший час. Люблю гру слів. Хотілося тепер зиркнути на майбутнє. Цікаво, а може той штучний мені поїздив по вухах ? Може я зможу помандрувати в майбутнє майбутнє, а не в майбутнє минуле ? Кинув жуйку до рота і чітко ляпнув 2077.

Мить. Метелики в очах. І я в темній кімнаті, але не своїй. Можливо навіть в повній пітьмі, що нагадувало космос. Типу було не темно, я все прекрасно бачив, але ніяких джерел світла. Куди я потрапив ? І тут стає веселіше. Я помічаю чувака в без форменому кріслі, знаєте, такі як на вечірках люблять ставити, що нагадують подушку, бувають у формі футбольного м’яча… я не пам’ятаю як там вони називаються (Думаю ви теж, то нехай буде крісло без форми). Крісло мандаринового кольору, така «вирвиокова» суміш на фоні космічної пітьми. Та і сам чувак, він не мав чіткого вигляду. Він постійно змінювався, мов костюм поліцейського Фреда з роману Філпа Діка «Потьмарення». Що секунди він був одразу сотнею різних облич, фігур, одягнутий в різний одяг і не відомо ким був насправді. Він просто сидів і втикав. І я його розумів. Мабуть він дуже задовбався.

- О, привіт. Мене прийшов провідати ? – чувак промовив чітким голосом невідомої мені мови, яку я чомусь міг розуміти.

- Еее…

- Гарне ім’я, на жаль я не маю імені – він не рухався, просто сидів у своєму кріслі.

- Ні, я Марк, мене звати Марк. Але як ти мене бачиш ? Я ж типу маю бути невидимим…

- Оу, Марк. Я типу – повторив він з моєю інтонацією – можу бачити у всіх вимірах і реальностях. Ти от у перебуваєш у вимірі V…

- Але як і хто ти ? Що зараз за рік ?

- Ну… багато питань. Як я тебе бачу, то довго пояснювати, та й ти не зрозумієш. Рік, зараз вже роки не рахують… нікому.

- Тобто ?

- Вже нічого немає. Ні людей, не землі, а всесвіт обмежується лише цією кімнатою в двадцять квадратних метрів. А що там за цією кімнатою навіть не питай… сам не знаю, там повна порожнеча, точніше, ти просто ходиш мов по колу. А хто я ? Я все і нічого. Ось… Я пам’ятаю і знаю все, що було на землі від виникнення землі і до цього моменту.

- І…

- Так, навіть наші з тобою зустрічі… Вже двадцять перша. Всі твої реакції та все, що ти зараз спитаєш, я знаю.

- У мене взагалі купа питань… але тобі тут не самотньо ?

- … Хм, щось новеньке, ти такого ще не питав. Мабуть не доглядів. Так, дуже самотньо… Але у мене тут в голові всі книги , серіали, фільми та музика створенні людством за час існування, які я вічність переглядатиму.

- А потім?

- А потім вибухну і все почнеться спочатку…

- Воу – оригінальнішої відповіді я не придумав – Будеш жуйку ? У мене лишилася одна, але можу дати половинку. Мандаринова. Думаю вистачить на шлях назад…

- Так, залюбки – він не поворухнувся, але половинка (я впевнений, що це була найідеальніша половинка у Всесвіті) лежала в моїй руці.

- Що дивишся ?

- Назад в минуле.

- Є такий фільм ? Я думав тільки є фільм…

- Ні, друже, тобі час назад в минуле.

- Аа, добре, Боб, я пішов, не сумуй…

- Боб ? Хм – мені здалося він всміхнувся, але то тільки здалося – Дякую тобі, Марку. Бувай здоровий.

- Ага.

Я вкинув жуйку в рота і помандрував назад додому.

Мить. Метелики в очах. І я тепер знову лежу на своєму килимку. Що це тільки-но було ? Не знаю, ха, я не знаю, але це було круто. Господи, якщо комусь розповім, подумають, що наркоман. Може це був сон? Марення ? Моя хвора уява.

- Це наука – відповів мені Бегемот.

- Штучний, це ти ?

- Я Герберт. Так, я. Сподобалась мандрівка ?

- Немає слів… я виснажений.

- Ха, найкращий відгук нашому продукту.

- А чому його заборонили ?

- Бо люди такі збочення часом бачили, що клепка їхала. Ото вирішили не ризикувати.

- Герберте…

- Оу ?

- Це точно не сон ?

- Точно, точно. Можеш себе вщипнути.

- Будеш бутерброд ?

- З ковбасою ?

- Так, звісно…

- Буду.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>