День народження... (автор не проголосував)

День народження... (автор не проголосував)

Субота, 26 вересня 2015 г.
Проглядів: 868
Підписатися на комментарі по RSS

Після вчорашнього дня народження трохи боліла голова. Ні, я спиртним не зловживаю. Перехвилювалась. Антон мені добре нерви «помотав»… То приїду, то затримаюсь…

Приїхав похапцем, вручив… картину! Це ж треба було придумати: подарувати мені, дівчині, якусь авангардну мазню! Наче я пані сорокалітня, мистецтвознавець, і все життя мріяла споглядати якісь чудернацькі береги... Побув недовго, вибачився, справи у нього. А я так чекала, що він подарує мені обручку… Звичайно, із пропозицією! 

Гірке розчарування розбавив телефонний дзвінок. Із завмиранням серця схопила телефон. Ні, це не він… Рита.

– Ало!

– Ой, Ритуле, ти саме вчасно. Може заїдеш? 

– Танько, вибач мені, ну ти й дурепа! Але я мушу тобі сказати, бо Антон так і не зміг учора…

– До чого тут Антон? Не розумію. Що він не зміг…  – спогад жваво прокрутив вчорашній поспішний прихід коханого:  ковзкий поцілунок, зіжмакані побажання… Картина, яку я мало не впустила… Надмірно веселий сміх Рити, і їхнє шепотіння за столом, бо Антон, чомусь, сів не біля мене, а поруч неї…   У цю мить я боялась розуміти все до кінця. Завмерла.

– Ти мені вибачай, але Антон тепер зі мною! Ми разом уже давно. Ще від травневих свят. Він тебе жалів, боявся сказати. Ну чоловіки вони такі: трохи боягузи. Так що, прощавай, подруго. Бажаю щастя в особистому житті! Я ж не така упертюха, як ти. Вже переїхала до нього! Не телефонуй нам, не турбуй, у нас «медовий місяць»! У офісі тільки службове спілкування. Зрозуміла? – тиша впала чорним покривалом. Тиснула на вуха, залазила в моє тіло, попелом застилала усе моє помешкання. Я перевела погляд на подаровану картину, що висіла на стіні. Тарас, наречений моєї подружки Лізи, після того, як вони учора привезли мене додому із кав’ярні разом із подарунками та букетами, тут же прилаштував її на видному місці. Знята зі стіни масивна дошка із банальною аплікацією, яку я зробила сама ще у шкільній художній студії стояла на підлозі.

«Зараз я цю нахабну картину викину із десятого поверху! Нехай розлетиться на друзки, як розлетілося не дрібнесенькі шматочки моє серце. Може полегшає», – подумала я і вже простягнула руки до злощасного подарунка.

Голосно обізвався телефон, я аж здригнулася. Усміхнене Лізине лице заясніло на весь екран. Я спересердя відбила дзвінок і закинула телефон за подушки.

Підійшла впритул до картини. Мій погляд зачепився за одиноку постать на голій бузковій скелі на фоні дивного, якогось абстрактно-кольорового пейзажу. До цього вона, ця постать, була абсолютно розмитою, розмазаною, стояла схиливши голову, немов би щось розглядала у глибокій зелені води. Тепер вона набрала чіткості, стало видно кожну складочку на джинсах молодого юнака, навіть яскраво-зелені кінчики на шнурках білих кросівок. Юнак був високий, русявий, із спортивною статурою і правильними рисами обличчя. Красень. Його сірі очі випромінювали спокій.

– Не варто робити поспішних кроків. Ну розіб’єш ти картину, а потім? Чого доброго, і сама вистрибнеш, адже хочеться зробити щось таке… Здається ж, що світ став темно-сірих відтінків? – хлопець привітно посміхнувся, простягнув сильну руку. – Ну, ж , сміливіше!

– Галюцинації – подумала я, – треба випити заспокійливого… 

– Не допоможе. – обізвався незнайомець з картини.

– Як ви смієте?! Негайно припиніть читати мої думки!

– Не можу. Ми всі приречені…

– Приречені – звучить дуже вже не життєстверджуюче… Я що помру? Від того, що мене зрадив цей покидьок? А, дзуськи!

– О, мені вже дещо подобається хід твоїх думок. Давай відразу на ти. Я – Марк. Про те, що тебе звати Танею, я довідався вже давно. Картину, власне, вибирала Марго, ти її Ритою називала. І зміст вона вкладала зовсім протилежний. Просто помилилась. Людям це властиво – помилятися.

– А ти хто, хіба не людина? Робот? Чи пришелець із далеких Галактик? Це мене насторожує. Приречені… Ви, люди… Помиляєтесь…

– Я той, кого ти бачиш. Не більше, і не менше. Ти не втратиш більше, ніж втратила, але знайти можеш… Давай руку, час перетікає.

Я мимоволі пройнялася довірою і простягнула свою правицю…

За хвилю я сиділа на бузковій скелі, опустивши ноги у зелень хвиль. Весела свіжість бризкала аж на моє обличчя. І біль, і сіра безнадія поступово тонули у глибині. Мені було по-новому. Я розглядала дивний пейзаж: фіолетово-бузкові скелясті береги, зеленавий океан, барвисте небо, що раз-по-раз змінювало своє забарвлення. Зовсім не так, як північне сяйво, що я його бачила на малюнку в забутому підручнику географії. Було враження , що якийсь невидимий художник розбризкує пензлем найрізноманітніші фарби. Схоже на феєрверк. Зі скелі, на якій ми сиділи, не було жодної стежечки…

– Ну от, ти зробила свій вибір.

– Як ми зліземо із цих скель?

– Тобі тут подобається?

– Ні, тут хоч і кольорово, пейзаж якийсь… мертвий.

– А ти придивись уважніше. Хіба ти не бачиш гарних квітів, не бачиш дерев, і цього кота?..

Я ще раз оглянулася, і враз скелі ожили, чудові квіти розкрили свої віночки, яскраві велетенські метелики здійнялися над квітами, заспівали дивні птахи і до мене плигнув із-за фіолетового каміння великий Рудий Кіт із ясними жовтими очима. Він потерся об мою спину, виліз мені на руки, вклався і замурчав. Я мимоволі погладила його. Стало ніжно-приємно. І зовсім не дивно і не страшно. Було враження дежав’ю. Я вже гладила цього кота. Дивно…

– Як ми спустимося звідси?

– Легко. Але я зголоднів, а у тебе в холодильнику пропаде домашня ковбаса, що тобі передала бабуся.  Ти ж її обожнюєш. Та й від горнятка кави я не відмовився б…

За мить ми сиділи втрьох у мене на кухні і наминали ковбасу з булочками, припиваючи цю смакоту кавою. Кіт теж користувався серветками, а замість кави пив молоко…

– Візьми пляшку води і нам пора, – торкнувся Марк мого плеча. Я простягнула руку, щоб відчинити дверці холодильника, але Рудий Кіт випередив мене.

– Воду нестиму я! Візьму дві пляшки, бо спраглих багато…

Я вже не дивувалася, ні тому, що ми були знову на незнаному березі, ні тому, що кіт розмовляв. Я навіть не здивувалася, коли до нас підлетіло щось на зразок «літаючої подушки» із мого улюбленого колись мультфільму «Таємниця третьої планети». Я перша ступила в кабіну, сіла на м’яке крісельце.

Ми летіли спочатку понад зеленим океаном, а потім понад узбережжям. Я бачила дивні сади, із не менш дивними плодами, ще дивніших кольорових тварин, що наче зійшли із незбагненних дитячих малюнків та робіт дивачки Марії Приймаченко.  Саме так! Ось, слон у квіточку із рожевими великими вухами пролетів мимо нас. Він привітно помахав вухами, загув у свій хобот «У-у-у». Я засміялась. Здавалось, що ми попали у чарівний світ дитинства, де усі вірять у казки. І вони, казки ті, оживають, розкривають свої веселкові кольори. Люди, чи істоти, схожі на людей, скрізь були радісними, безтурботними. Художник малював картину, дівчата співали, хтось пік хліб, прямо на квітучій галявині, юнак у картатій сорочці грав на піаніно… Дивні звірі танцювали, грали у свої ігри. Єдине, що зв’язувало мене із реальністю було тільки сонце. Велике і гаряче. Літо ж!

Ми стояли посередині галявині і розливали воду у прозорі стаканчики, які танули на очах, коли порожніли. І люди, і звірі, і комахи дякували нам.

– Як тут добре! Хотіла б залишитися у цій казці назавжди.

– Щоб ти робила, якби жила тут?

– Я б малювала дивні пейзажі а ще плела б пледи для малюків. Тому що вони яскраві, ніжні, і маленькі, як самі малята.

– А твоя робота, кр’єрний ріст, економічна освіта?..

– Там, вдома, то моя сурова реальність. На жаль… Ще й великі неприємності в особистому життя… Облом тисячоліття. Я вже сукню весільну вибирала… Не уявляю, що мені робити? Як мені їм помститися? Адже і мій колишній наречений і подруга моя, Рита, ми усі працюємо разом. Ти ж знаєш… Антон мій безпосередній начальник. Але мені відомо, що рильце у нього в пуху…  Прийдеться відкрити очі генеральному… Не я буду, коли він зі свого крісла «не вилетить»! А Рита…  Як я їй заздрю! Уявляю, як вона манірно потягується, готує каву Антонові…  А, може, він їй сніданок у ліжко… А потім вони разом сідають у його новенький «Нісан» і разом ідуть на роботу, куди я біжку, запізнюючись, бо вона далеко від мого дому. Їхати з пересадкою…  Тож і про Ритулю теж подбаємо… Аякже. Пошкодує, негідниця!

Я так захопилась планами помсти, що не помітила, як згас пейзаж, як кудись у небуття щезли щасливі люди. Навіть метелики склали крила і були непомітними на похилених квітах.

– Що трапилось? Чому все навколо стало безрадісним? – підвела я очі, і аж злякалася. 

– Співчуваю, але зараз нічим, як кажуть, допомогти не зможу! Сама розбирайся. Але, пам’ятай, перемагає добро… – Марк щез, ніби розтанув у повітрі. Я, здається, лишилась одна-однісінька у цілому світі! Злякано провела рукою навколо…  Пустота.  Навіть літаюча кабінка щезла. А густа шовкова трава та велетенські квіти валялися пожухлі  на оголеному камінні.

– Господи, що ж робити! Повелася знову на чарівну посмішку. А цей, як усі. Лишив мене хтозна де із своїми проблемами. І що тепер я буду робити сама на цьому чужому березі?.

Поки я тихо панікувала, підлетіла літаюча кабінка і мені не залишалося нічого іншого, як зайти у неї. Невдовзі вона м’яко сіла на тому ж скелястому березі, де зовсім недавно ми сиділи з Марком, звідки почалась моя дивна подорож.  Я не встигла навіть оглянутись, як поруч зупинилася така ж літаюча кабіна і з неї вийшла дівчина у ясно визолоченому королівському вбранні. Принцеса! Сукня з блискітками, дорогоцінні камені зібрані у незвичайні прикраси. Навіть пояс горів діамантами. А на голові… Ні, не корона, а щось схоже на прозору тіару, що висвічувалося всіма барвами веселки. Русява коса теж перевита дорогоцінним намистом. Дівчина стала спиною до мене, і обличчя її я не змогла розгледіти.

– Я мушу тебе вбити! Але у всіх нас є вибір і шанс. Лови! – і вона вправно кинула мені короткий меч.

Я, немов би тільки те й робила у минулому своєму житті, що змагалася на лицарських турнірах, спіймала його за інкрустовану золотом рукоятку. Щит лежав біля моїх ніг. Як я його раніше не помічала…

Дівчина розвернулася до мене обличчям і я аж рота відкрила від подиву. Вона була схожа на мене! Ті ж високі вилиці, великі зелені очі, навіть родимка над верхньою губою. Я розгубилася.

– Захищайся! – І моя візаві, недобре посміхнувшись, рушила на мене.

Я відбила її атаку, закриваючись важким щитом. Розпач, образа, злість і приреченість кипіли у моїй душі, і мені вже було байдуже, жити, чи помирати; перемагати, чи здаватися. Я, наче робот, виконувала якісь дії, ухилялась від ворожого меча, навіть спробувала сама дістати своєю зброєю тіла тієї, що так була схожа на мене…

Знявся вітер. Він просвіжив і мою голову і мої думки. Я зауважила, що скелі стали зовсім голими, як на моїй картині. Тривожні темні кольори спалахували над головою. Ось темно червона хмара вибухнула мов кров’яними  патьоками, і вони розтеклися, аж закапали на бузкові скелі. Жахіття! Де я? Що роблю? Мов рятівний промінець зринув спогад-підказка: «Пам’ятай. Добро…»  

– Що буде – того не обминути! – вигукнула я і … склала свою зброю. Сіла на скелю. Втома і приреченість здавили мої плечі, сльози відчаю потекли по щоках.  Моя суперниця теж зупинилась і уважно дивилась на мене.

– Не поспішай. Виконай останнє моє бажання. В усіх казках перед стратою так було… –  обізвалась я до неї. Принцеса мовчала, але в її очах я прочитала німе запитання.

– Хочу скупатися! У цих зелених хвилях…  Легкий кивок головою я зрозуміла як дозвіл.

Пірнаючи у зелень хвиль, я встигла побачити Рудого кота, що лащився до моєї суперниці. Вона присіла, погладила його. Рудий кіт зворухнув у моїй душі забуту ніжність…

Я пливла! Моє тіло огортали теплі хвилі, заколисували. Вода була солодкою і трохи липкою.

– Що ж я зробила не так? Чому тепер мушу банально померти? Хто ця Принцеса, мов дві краплі води схожа на мене? Може вдасться з нею домовитись.

Я попливла далі від берега. Спробувала пірнути, але  вода виштовхнула мене назад. Піднялися легкі, але досить сильні хвилі і вони просто погнали мене назад. Кіт мені подав свою лапу, я мимоволі притиснулась до нього. Він не пручався, хоча коти не люблять мокроти, Але це ж був дивний кіт. Він витерпів дискомфорт, радо поділився зі мною свої теплом. Може, співчував, бо я живу останні хвилини… Відійшовши від мене струсив краплі зі свого хутра, сів вилизуватись.

– Все, я готова, видихнула я і відвернулась. 

– Ти мусиш дивитися мені в очі!

Мені було моторошно, та я підвелася, розвернулась. І… Широко посміхнулась, бо тіара принцеси зсунулась назад і з-за неї стирчали кінчики хустини, немов два заячих вушка. Це було так кумедно, що я засміялась. Кажуть, що перед смертю усі пригадують своє минуле, а я подумала: «Боже, як усе це смішно! І Антон, і його зрада,і картина, і ці береги, і моя щоденна робота, і гроші, які треба ще й заощаджувати, і дружба дешевша за ламаний гріш, і моя слабка надія в образі Марка. Тільки кіт і справжній! А, може, Марк теж? Він залишив мене наодинці з собою. Щоб я позбулася всього лихого… Невже?..»

«Придивись уважніше» – згадала Маркове. Я відвела очі від принцеси, заглянула в себе. Там проростав маленький росточок радості. Я це відчула. Бо і дихати стало легше, і з’явилась надія. Оглянулась, і не впізнала спустошеного берега. Квіти підняли голови, метелики… Кольори… Принцеса… Вона опустила меч і … теж посміхалася.

Я ступила крок назустріч. Ми міцно обнялися, і я зрозуміла, що виграла свій бій. Здобула свій шанс. На душі стало легко-легко.

– Я впізнала тебе! Я зрозуміла!

– Можеш повертатися. А картину продай. Першому ж, хто захоче її купити! Прощавай! – Принцеса легко заскочила на льоту у кабінку і полетіла вниз до квітучого підніжжя бузкових скель.

Я сиділа перед картиною і обстежувала себе. Все на місці. Навіть нічого не болить. Голова свіжа, легка.. На душі було радісно і адреналінно. Метнулась у душ, одягнулась у нову сукенку, дістала босоніжки на височенних підборах. Красуня! Одну хвилю помилувалась собою, зняла зі стіни картину із дивним пейзажем, загорнула її в біле простирадло. Повісила на місце дошку із своєю аплікацією. Викликала таксі. Не тягнути ж картину через місто у маршрутці!

У художньому салоні мені відмовили, у крамниці антикваріату теж. Я розгублено стояла перед входом до парку. Серед матусь із дітлахами та пенсіонерів, покупців моєї авангардної картини явно не було. Та я спробувала…

– О, який шедевр! – підійшов інтелігентний дідусь із паличкою. І за скільки ви продаєте таку картину. Самі намалювали таке диво?

– Ні, це мені подарували, але місця немає у квартирі...

– Так і скажіть, у душі. А мені подобається! Тільки грошей у мене в гаманці малувато. Лише сотня. А вона ж, напевне, на цілу тисячу потягне… 

– Беріть, я віддам… за сотню.

Здихавшись картини помчала на роботу, хоча робочий день розпочався давно. По дорозі похапцем, не знаю навіщо, за виручену сотню купила букет квітів. Троянди з ромашками. Усім посміхаючись, навіть ошелешеному Антонові та здивованій Риті, я впевнено зайшла до кабінету директора. Я таки вмовила його розрахувати мене сьогодні.

Вільною і щасливою я вийшла на вулицю. Під дверима сиділо маленьке руде кошеня і жалібно м’явкало.  Хтось підкинув…

– Ах ти ж моє хороше! Я з тебе вирощу свого Рудого кота! Ти мій перший дарунок! 

Кошеня пригрілося, замурчало, а я подалася з ним до гастроному по молоко.

– Дівчино, у вас сьогодні день народження? 

– Щось схоже на те, – весело відказала я стрункому хлопцеві, що посміхався до мене своїми сірими очима… 

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>