Чиста

Чиста

Понеділок, 25 листопада 2019 г.
Проглядів: 98
Підписатися на комментарі по RSS

18+

Хто народиться чистим від нечистого?

Ані один! (Іов.14:4)

 

Дивно, але в його погляді не було й краплини страху. Розвалившись у фотелі в розслабленій позі, Ґоран Йовович спокійно дивився у вічко націленого на нього голкостріла, й усміхався. На позір людина, як людина – чоловік років п’ятдесяти, проте завдяки досьє я знала його справжній вік. Двісті одинадцять років. Люди стільки не живуть. Певна, всі внутрішні органи Ґорана Йововича замінені клонованими імплантатами, а шкіра підтримується в тонусі завдяки препаратам для омолодження.

Його глузлива посмішка повинна була послужити мені засторогою, однак притаманна мені від природи самовпевненість на сей раз зіграла зі мною злий жарт, тож я навіть не нашорошилась. Даремно. Хтось схопив мене ззаду. Одразу три механічні кінцівки стиснули моє тіло немов лещата, четверта ж боляче здавивши руку змусила розлучитися з голокострілом. З глухим стуком зброя впала на встелену справжнім дерев’яним паркетом підлогу. Така от, прикра несподіванка! Адже про те, що Йовович винайняв собі бодігарда в досьє не було жодного слова.

– Спіймалася, суко! – Млявість Ґорана виявилась оманливою. Як для двохсотлітнього дядька він рухався напрочуд шпарко. Щойно сидів у кріслі, й ось уже він біля мене, дихає в обличчя коньячно-сигарним перегаром.

– Вколошкати мене збиралась, але не вийшло, так? Видко цієї ночі Господь на моєму боці. – Ґоран Йовович осінив себе хресним знаменням.

Мене заледве не знудило. Дивитися, як нелюд хреститься, все одно, що спостерігати за псом, котрий мочиться посеред храму.

– Можеш кривитися скільки завгодно, – сказав Йовович, невірно витлумачивши вираз мого обличчя, що аж перекосилося від огиди. – Але тепер, ти повністю у моїй владі, й тільки я вирішую, що робити з тобою далі. Можу вбити, а можу…й відпустити. Ні, я серйозно. В принципі, нічого ж страшного не сталось, всі живі й здорові. То, який мені зиск від твоєї смерті? Скажи тільки хто мене замовив та, й шуруй звідси на всі чотири боки. Як тобі така пропозиція, га?

– Та, пішов ти! – Крізь зуби процідила я. Хотіла ще й у пику йому харкнути, але в роті було сухо немов у пустелі.

– Он, воно, як, – Ґоран Йовович виглядав по справжньому розчарованим. – Гаразд. Зараз Міккі з тобою трохи розважиться, тоді й побачимо, якої пісеньки ти заспіваєш.

Він знову плюхнувся в крісло й недбалим помахом руки віддав наказ бодігарду.

Легко, немов пушинку, Міккі здійняв мене у повітря й кинув на мармурову стільницю великого письмового стола, що громадився посеред кімнати. Затим розхристав поли мого пальта й розірвав сукню. Відчуваючи його нелюдську силу, я навіть не намагалася чинити опір, лишень трішки підняла голову, аби нарешті розгледіти свого ворога.

Від людини в Міккі залишилась лише голова. Мов горщик на кілок тину вона була насаджена на металевий тулуб оснащений чотирма маніпуляторами (назвати їх руками в мене не повертався язик). Отже Міккі міг утримувати одночасно мої руки та ноги. Довбаний кіборг розіп’яв мене на столі в ганебній позі морської зірки, й хтиво посміхаючись вирячився на моє оголене тіло.

– Чиста, – задоволено промовив він, – жодного ґаджета або імплантату. Я таку ягідку скуштувати навіть не мріяв ніколи. Їм же трахатись з нормальними людьми западло, злягаються тільки з членами своєї секти.

- Ну, то чого ждеш? Вона твоя, спробуй. – Реготнув Ґоран Йовович.

У Міккі між ногами зі скрипом прочинились маленькі дверцята й назовні вислизнув силіконовий прутень.

– О, Господи, в нього навіть член штучний! – Встигла подумати я, перш ніж важелезне сталеве тіло припечатало мене до стільниці, а низ живота прострелив гострий біль розтавання з цнотою.

Поки Міккі пихтів і вовтузився наді мною, я спробувала абстрагуватись від того що діється й приготувалась застосувати останню зброю, яка в мене лишилася. Взагалі-то вона призначалась для мене. Отрута на кінчиках нігтів, мала позбавити мене життя, якщо я раптом потраплю до лап поліціантів, або опинюся в такому становищі, як оце зараз. Навіть дитина знає, що самогубство найтяжчий гріх, проте в даному випадку Господь нам прощає, бо «нема більшої любові, ніж коли хтось положить душу свою за друзів своїх» (Ін.15:13). За відсутності іншого виходу, я воліла краще померти й забрати всю наявну в мене інформацію з собою в могилу, аніж зрадити братів і сестер по вірі.

Втім, сьогодні я не збиралася себе вбивати. Для мене ще існувала крихітна можливість виконати завдання. Потрібно було лише дочекатися слушної миті. Й вона не забарилась Попри штучний пеніс, десь в середині залізного нутра Міккі ховались дані йому від природи сім’яники. Сперма хлинула в моє лоно. Міккі закректав від задоволення й на якусь мить послабив хватку. Цього було достатньо. Немов розлючена кішка, я встромила отруйні пазурі ґвалтівникові в обидві щоки. Миккі ледь чутно захрипів. Судоми насолоди обернулися на передсмертні корчі. Все відбулося настільки швидко, що Ґоран Йовович не встиг нічого запідозрити. Неймовірним зусиллям скинувши з себе мертву бляшанку, я скотилася зі столу додолу. Ставши на карачки, намацала руків’я голкостріла, що всіма позабутий так і лежав там, де я його зронила. За мить, спустошивши всю обойму, я перетворила Ґорана Йововича на дикобраза.

 

* * *

 

Від моє сукні залишилось саме шмаття. Сяк-так прикривши срамоту пальтом, я чимчикувала нічними вулицями міста. Мені боліло все тіло й неприємно хлюпало поміж ніг. Я була повністю розчавлена. Змертвіла душа обернулась на камінь, почуття притупились. Не помічаючи нічого довкола я рухалась немов сомнамбула. На щастя поодинокі перехожі не звертали на мене уваги. Жодної людини. Стрічалися лише кіборги, гезли (генетично змінені люди), або те й інше в однім флаконі. Одне слово всі ті, хто втратив право називатись людьми. Відкинувши геть образ Божий, вони змінювали свою плоть за власним бажанням. Ліпили зі свого тіла казна що, перетворюючи його з храму Святого Духа на нічний горщик для сатани. Збочена фантазія нелюдів породжувала величезне розмаїття тілесних форм й єдине, що їх об’єднувало – всі вони були істотами зачатими і народженими штучним шляхом, тобто гомункулусами.

В цьому грішному світі, світі, що немов повія на клієнта, чекав приходу Антихриста, жінки, вже давно забули, що заповідав їм Господь: «Помножуючи, помножу терпіння твої та болі вагітності твоєї. Ти в муках родитимеш діти свої…» (Бут.3:16), й перестали народжувати в природний спосіб. Тепер, щоб обзавестись дитиною, батьки здають свій репродуктивний матеріал до Центру Народжуваності. Запліднена в пробірці яйцеклітина поміщається до штучної матки. В період дозрівання плоду, батьки можуть спостерігати за розвитком ембріону, й за бажанням, вживлювати йому гаджети або вносити генетичні зміни. Сучасне законодавство, в цьому плані, не передбачає для них жодних обмежень.

Віддалившись на два квартали від місця розправи над Йововичем, я спіймала роботаксі, й лише опинившись всередині зручного салону, нарешті відчула себе в безпеці. Поки робокар мчав напівпорожніми вулицями, я поволі оговтувалась. Здатність мислити потроху верталась до мене. Майже одразу в голові засіла нав’язлива думка, яка дрилем висвердлювала мені мозок.

– Боже мій, Боже, що ж я скажу Остапу?! – Ковтаючи гіркі сльози у розпачі думала я.

Проминувши забудований розкішними маєтками пригород, автівка стрілою вилетіла на міжміське шосе. Обабіч дороги розкинулись безкрайні лани – власність приватних фермерських господарств. Генетично-модифікована пшениця пишно колосилось на припорошених снігом полях. Нарешті машина стишила хід повертаючи на потрібний мені путівець й за п'ятнадцять хвилин їзди попереду замаячила велетенська бетонна стіна. Затуляючи виднокрай, вона нескінченною, сірою стрічкою тяглася кудись в далечінь, верхівка ж її здавалося сягає самісіньких хмар. Ось я і вдома.

Резервація Чистих. Ніхто не заганяв нас сюди насильно. Ми самі відгородилися бетонним парканом від світу, що по самісінькі вуха погруз у розпусті. Тут ми спасалися від гріха, зберігаючи свої тіла в первозданному вигляді. Вільні від штучних пристроїв та генетичних змін, вони були такими, якими сотворив їх Господь. Тримаючи їх в чистоті, ми харчувалися лише вирощеними на власних фермах, незіпсутими генетичними модифікаціями продуктами. Найголовніше ж, що наші жінки продовжували народжувати таким саме природним чином, як колись Єва та Діва Марія. Наразі нечисленні Общини Чистих залишались єдиними осередками людства посеред безмежного океану нелюдів, котрі заполонили планету.

Звісно, підтримка життєдіяльності Резервації вимагала значних коштів. Левову частку доходів Община Чистих отримувала від поставок високоякісної сільськогосподарської продукції до елітних ресторанів. Ще одним немаловажним джерелом фінансових надходжень були вбивства за замовленням. Саме так, і хай вас це не дивує. Божа заповідь: «Не убий», ніяк не стосується тих, хто зрікся людської подоби й добровільно перетворив себе на тварину. Кілерство годувало нашу Общину, а як відомо, у вбивстві тварин заради прокорму гріха немає. Сказано бо у Святому Письмі: «Усе, що плазує, що живе воно, буде вам на їжу. Як зелену ярину Я віддав вам усе.»(Бут.9:3). В давнину люди які забивали худобу прозивалися коліями. В Резервації існував цілий підрозділ коліїв. Я одна з них, різати свиней моя робота.

Я відпустила таксі й вузькою стежиною, протоптаною серед снігових кучугур, попрямувала до непримітної хвіртки в стіні. По дорозі пару раз підковзнулась й мало не впала. Втома й нещодавно пережите нервове потрясіння давались взнаки. Мене лихоманило. В ногах відчувалась зрадницька слабкість. Запалена уява малювала яскраві картини моєї жорстокої помсти Марті Бейкер з відділку зовнішньої розвідки, яка проґавила інформацію про бодігарда й поставила під загрозу виконання покладеної на мене місії. Місії з якою я незважаючи ні нащо, все таки впоралась. Так я впоралась, я молодець. Але, що я тепер маю сказати Остапу?

 

* * *

 

Остап так ні про що й не дізнався. Залишок ночі я відмокала у ванні, спозаранку ж бігом до батюшки на сповідь. Будучи священиком, отець Ігнатій, капелан коліїв, не мав права проливати крові навіть тварин, але подібно хірургу, що не боїться зазирати до вражених хворобою нутрощів, відважно заглядав у наші заплямовані брудною роботою душі. Захлинаючись слізьми й вимазуючи йому шмарклями рясу, я розповіла панотцеві про все що приключилось зі мною вночі. Капелан ніжно гладив мене по щоці й утішав, як маленьку дитину.

– Годі, доню, не плач. Ліпше згадай, що означає твоє ім’я. Ти Віка, Вікторія сиріч Перемога, й цієї ночі, ти блискуче довела, що здатна за будь-яку ціну здолати своїх ворогів. У тому, що сталось з тобою нема нічого ганебного. В часи гонінь на християн святі мучениці також терпіли наругу римських солдат, тож і ти повинна сприймати це, як мученицький подвиг заради Христа.

Його мудрі, сповнені батьківської любові слова цілющим бальзамом зрошували рани моєї зболеної душі. На останок отець Ігнатій порадив нічого не говорити Остапу.

– Мовчання краще від слів. Навіть правду треба замовчувати, якщо вона спричинить нещастя.

Я послухалась. Мов нічого й не було продовжувала зустрічатись з Остапом, і все в нас з ним складалося добре. Ми вже навіть призначили день весілля. Аж раптом трапилось лихо. Як чиста, я не мала на собі медичного діагноста, але після триденної затримки, й без нього здогадалась, що опинилась в халепі. Єдиний кому я могла довіритись був мій духівник.

– Треба цьому якось зарадити, – стурбовано промовив отець Ігнатій, вислухавши мою сповідь. – Негайно переговорю з акушеркою. Сьогодні мабуть вже пізно, тож доведеться потерпіти до ранку, але взавтра вона першим ділом очистить тебе від скверни. Не хвилюйся, ми збережемо все в таємниці, ніхто ні про що не дізнається.

– Аборт! – Жахнулася я, нарешті второпавши до чого веде панотець. – Але ж це жива душа! Моя плоть і кров. Моя дитина.

– Не мели дурниць! – Голос священика бринів металом. – Ти незгірш за мене знаєш, як Господь ставиться до тих, хто піддався гріху зоофілії: «І з жодною худобиною не зляжешся, щоб не стати нею нечистим. І жінка не стане перед худобиною на злягання, це паскудство!» (Лев.18:23). І в іншому місті: «А хто паруватиметься з худобою, буде конче забитий, і худобину ту заб’єте. А жінка, що наблизиться до якоїсь худоби, щоб лежати з нею, то заб’єш ту жінку та худобину ту, будуть конче забиті вони, кров їхня на них!» (Лев.20:15,16) Безперечно, в тому, що зробив з тобою той звір, твоєї провини немає, але те, що ти носиш під серцем не людина. «Хто народиться чистим від нечистого?Ані один!» (Іов.14:4).

Отже завтра. Завтра безжалісний скальпель обірве життя, що зародилось всередині мене, згубить ні в чім неповинну душу. Я була впевнена, що отець Ігнатій помиляється, милосердний Господь не міг такого бажати. Сперечатися з батюшкою було марно, він уже виніс свій присуд. Залишався єдиний вихід.

Насилу дочекалась настання ночі. Опівночі, прихопивши найнеобхідніші речі, я тихцем вислизнула з дому. Біля хвіртки стовбичило двійко чатових – незайва пересторога після недавнього нападу на Резервацію радикально налаштованих атеїстів. На моє щастя увага охоронців була спрямована назовні й два влучних постріли з голкостріла очистили мені подальшу путь. Добре, що в моєму арсеналі знайшовся комплект голок зі снодійним, а то навіть не знаю щоб я робила. Сумніваюсь, щоби в мене стачило духу вбити людину. Обережно переступивши через мирно сплячих вартових, я покинула Резервацію й розчинилась в нічній імлі.

 

* * *

 

Я знала – рано чи пізно, але вони мене знайдуть.

Після втечі з Резервації, я влаштувалась нянькою в родину лікарів. Марина та Ігор зовні практично не відрізнялися від людей. Марина тільки щось зробила зі своїм волоссям й воно в неї самостійно міняло колір відповідно до пори року – сніжно біле взимку, зелене на весні, червоне влітку й руде восени. Першокласний хірург Ігор мав штучно покращений зір. Я жила в їхньому домі, харчувалась з ними за одним столом і няньчила їхню дочку – золотокосе янголятко з лебединими крилами за плечима на ім’я Леда. Мої господарі були добрі до мене й я сприймала їх майже, як звичайних людей. По неділях, я навіть ходила разом з ними до церкви. Нещасні створіння. Вони не усвідомлювали власної ущербності й щиро вірили в Бога та намагалися вести правильний спосіб життя, не розуміючи, що для нелюдів шляху в рай не існує. Мені було їх по-справжньому жаль.

Коли став помітний живіт, мені довелося повідати Марині та Ігорю «правду». Я вигадала для них романтичну історію про кохання дівчини з Общини Чистих до прекрасного юного кіборга. Деякий час, ми таємно стрічались. Потім нас було викрито, мого коханого вбили, а мені дивом вдалось врятуватись.

В належний строк Марина прийняла в мене пологи в домашніх умовах. Господь послав мені хлопчика. Перш ніж прикласти немовля до грудей, я ретельно вивчила кожен сантиметр його тіла. Без сумніву мій син був людиною. Я назвала його Остапом. На честь батька. Батька, який міг в нього бути, якби клятий кіборг, горіти йому вічно у пеклі, не поглумився наді мною.

Нема для жінки більшого щастя ніж материнство. «Діти спадщина Господня, плід утроби нагорода!» (Пс.27:3). Але я знала, що рано чи пізно вони мене знайдуть. Отже моїй дитині загрожувала смертельна небезпека. Заради її спасіння, я повинна була з нею розстатись. Ігор, використавши свої зв’язки, допоміг прилаштувати Остапика в бездітну родину (в роки бурхливої молодості ці нелюди змінили себе настільки, що втратили здатність мати дітей). Взявши з них клятву не вносити до його тіла жодних змін, я навіки розлучилась з синочком. Серце краялось на дрібні шматочки, проте я розуміла, що поруч зі мною шансів вижити в нього немає.

Після відречення від власної дитини, мені було несила наглядати за чужим дитям. Залишивши Ігоря та Марину, я найнялася посудомийкою в цілодобове кафе «При дорозі», й за жалюгідні копійки, що там платили орендувала собі комірчину неподалік від місця роботи. Жила самотньо, тихо й непримітно, плекаючи химерну надію, що зможу сховатись від всевидячого ока розвідки Общини Чистих. Однак в глибині душі я завжди знала – вони мене знайдуть.

Знайшли. Підсвідомо, я була до цього готова. Але те, що по мою душу прийде Остап! Такого я не чекала. Коли він з’явився на порозі моєї квартири, я, позабувши про все на світі, радо кинулася назустріч коханій людині, з якою не бачилась вже бозна-скільки часу. Та замість дружніх обіймів отримала нищівний удар в обличчя. Навіть незчулася, як опинилася лежачою на підлозі. Моєї скроні торкнувся холодний ствол голкостріла. Зовсім поруч я побачила обличчя Остапа, що схиливсь наді мною.

– Тварина, – зневажливо кинув він, перш ніж натиснути на спусковий гачок.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>