8 хвилин

8 хвилин

П’ятниця, 16 вересня 2016 г.
Проглядів: 837
Підписатися на комментарі по RSS

6.45 GMT

Датчики зафіксували відхилення від курсу Messenger-1. Близькість до Сонця вибивала з колії будь-який штучний супутник Меркурія. Корегування орбіти стало звичною справою для старшого лаборанта Центру з дослідження космічної погоди Енн Лейбовіц. Але, на її здивування, всі спроби повернути неслухняну станцію на круги своя не мали успіху. Апаратура працювала, модуль відповідав, але орбіта продовжувала змінюватися. Ніби щось значно сильніше за Сонце відтягувало супутник від Меркурія.

7.00 GMT

Олександр визирнув у вікно. За ніч світ не змінився. Як і за останні півроку. Бомж на розі вже зайняв звичну позицію. Товста Лу знову сварилася з продавцем овочів, шкільний автобус зупинився на світлофорі. А сонце продовжувало світити, розпластуючи по асфальту короткі густі тіні. “Занадто короткі, як на цю пору дня,” – подумав доктор Лисиця і потер заспані очі. Але не встиг проаналізувати, що ж у світлі зірки його занепокоїло. Несподіваний дзвоник відірвав від думок. Голодний Шредінгер першим відшукав стаціонарний телефон. Влаштував котячу істерику на паперовій могилі, під якою дзеленчав архаїчний апарат.

- Хелло, док! – пролунав у трубці занепокоєний голос Енн Лейбовіц, - ви казали вас не турбувати, коли, ну, хворієте, - дівчина зробила багатозначний наголос, - але тут дивна ситуація. – Чоловік скривився, як від випадкового ковтка прогірклого фрешу. Спеціально вимкнув мобільний, але й тут дістала.

- Що там сталося? Сонце зійшло з орбіти?

У трубці почулося незадоволене “хм”, яке мало значити, що Енн не поділяє його почуття гумору.

– Messenger чудить. Збився з курсу. Ніяк не вдається виправити ситуацію.

У 2017 році апарат запустили для дослідження Меркурію. Згодом здійснили висадку дослідницької станції безпосередньо на планету. Після цього Messenger-1 “понизили” до спостереження за поведінкою Сонця. Що теж не мало великого сенсу. Нові зонди вже засмагали біля поверхні зірки. Кому потрібні дані з орбіти сусідньої, хоч і найближчої до Сонця планети, коли їх можна отримати зі значно ближчої відстані? Єдине, що виправдовувало фінансування проекту і післяпенсійне життя Messenger-1 – сектор Z – квадрат недалеко від Сонця, поки що непробивний для інших спостерігачів. Саме за активністю у цій ділянці і стежив Центр з дослідження космічної погоди, де з недавнього часу працював фізик-теоретик з України Олександр Лисиця.

- Точно проблема не з паливною системою, як на минулому тижні? – неохоче промимрив чоловік.

- Шо каже, крім п’ятнадцятого, всі двигуни справні. Mess цілком маневрений.

Вчений глянув на годинник. Цифри глузливо блимнули. Через тридцять хвилин Дана Маккой – керівник Центру і його колишня –переступить поріг свого офісу і дізнається, що її цінний співробітник знову філонить. І, звісно, захоче зайвий раз нагадати, завдяки кому він все ще має дозвіл на роботу, а не квиток додому. Хоча ні, Дана скаже, що після того ЩО він зробив, його б “не взяли навіть у шкільні вчителі”, попри “статус ветерана війни з Росією і минулі наукові здобутки”. А вона забезпечила його посадою наукового консультанта у серйозній установі. На цій фразі Олександр видавав зневажливе “пхи!”. Аналізувати сонячну активність може будь-який аспірант. А не він – підкорювач субатомного світу та руйнівник Великого адронного колайдера.

- Енн, притримай леді-боса, я вже їду.

Він знову визирнув за вікно. Як типова відмінниця Лейбовіц була схильна перебільшувати проблему. Але щось підказувало, що цього разу все може бути значно серйозніше.

8.15 GMT

Центр з дослідження космічної погоди зустрів звичною занедбаністю. Триповерхова напівпорожня будівля і кілька співробітників, на думку ґрантодавців, цілком достатньо, щоб стежити за сліпим квадрантом біля Сонця. А товстого охоронця Рона - для чатування за розсувними дверима. 

- Хай, док! У вашій країні все ще війна? – весело проплямкав Рон і навіть не зняв зі столу товсті ноги у ковбойських чоботях. Новенький Glock з додатковою обоймою демонстративно лежав поруч. Олександр подумки зважив його у руці. Техасці знаються на гарній зброї. Двадцять один патрон в обоймі, ніякого тобі запобіжника, вихопив і стріляй. Хоча навряд чи ця туша вміє з ним поводитися. А от пацани би зацінили.

- А я не дивлюся новин. Тому в моїй реальності війна закінчилася, - Олександр провів перепусткою і поставив закарлючку у книзі, очікуючи коли ж сіпнуться заплилі жиром брови охоронця.

- Як це у вашій реальності? – тупуваті очі нарешті засвітилися цікавістю. 

- Вже давно науково доведено, що спостерігач впливає на реальність. Принаймні, на рівні елементарних часток. Про експеримент з двома щілинами чув?

Рон видав сороміцький жарт. При згадці про науку лампочки в його очах згасли, так і не встигши розгорітися.

Олександр згадав, як свого часу пояснював Дані квантові принципи. І як вона робила круглі очі у відповідь. Навіть намалювала шарж на мислений експеримент Шредінгера. Щоправда з практичною метою – змусити його годувати домашнього улюбленця, якого він назвав на честь австрійського фізика. Дана талановито зобразила роздвоєний силует кота за дверима. Одна половина стоїть, інша – лежить, як ілюстрація того, що тварина одночасно жива і мертва. У 1935-році доктор Шредінгер “замкнув” уявного кота до коробки з пекельною машинкою. Поки коробка залишалася зачиненою, експериментатор не міг визначити стан кота. Тварина перебувала у суперпозиції: була одночасно мертвою і живою. Тільки коли спостерігач зазирав до середини, кіт “обирав” стан.

- Ти зовсім здурів зі своїми формулами, - заявила Дана і пришпилила картинку до холодильника, - міг би хоч іноді годувати тварину. Інакше, одного разу відкриєш двері, і він буде точно мертвий. І весь експеримент Шредінгера до дупи. А от кота шкода.

- Ти неправильно розумієш принцип квантової фізики, - розсміявся тоді Олександр, - Достеменне з’являється тоді, коли втручається спостерігач. Поки ми не дивимося, реальності не існує.

Цокання жіночих чобітків повернуло його до коридору Центру.

- Докторе Лисице, може перестанете дурити голову Рону своїми байками і підете працювати? – Дана Маккой власною персоною вийшла зустріти злісного порушника трудової дисципліни.

- Це не байки, Дано, а містика квантового світу. – Очі Олександра засяяли промінням зморшок. Але ліва брова підступно сіпнулася. Один погляд на жінку змусив пригадати, що він так і не нагодував кота.

Зелені очі Дани вистрілювали голками. Нога в елегантнім червонім черевичку нервово вистукувала. Руки в боки довершували образ розлюченого керівника. Та вона стрималася. На горіхи отримав Рон.

- Скільки цей чортів генератор стирчатиме у кухні? Ще й з каністрами? Ти хочеш, щоб ми підірвалися, чи щоб отримали догану за порушення техніки безпеки? Щоб сьогодні ж перетаскав все до підвалу! – Кричала Дана.

- А твої жарти недоречні, - нарешті пролунав грім у бік Олександра. Її губи налилися кров’ю, а щоки вкрилися яскраво-червоним рум’янцем. І від того вона стала ще привабливішою. – Забудь хоч зараз про квантову фізику. Messenger зник. Треба все перевірити, перед тим, як передавати звіт далі. Ми маємо перші дізналися, що там сталося. Ясно?

“Ясніше ясного, - подумав Олександр, - Дана підозрює, що він зник через нашу помилку, тому і не поспішає передавати інформацію”.

- Алексе, ми маємо гарненько попрацювати. Ти ж розумієш, як це багато значить для кожного з нас, – вже м’якше прошепотіла Дана, коли вони підійшли до дверей загальної лабораторії.

І це Олександр розумів. Чим вагомішу легенду про зникнення Messenger-1 він придумає, тим більше шансів на реабілітацію. Вже півроку, як жоден науковий журнал не хотів брати його статті.

Він мовчки хитнув головою і штовхнув двері.

8.25 GMT

- Ти витратила все пальне на корегування курсу! - кричав Мацудаіра Шо - головний  і єдиний інженер у Центрі. А ще - єдиний серед наукових співробітників, в кого немає докторського ступеня. Хоча, на думку, Олександра, японець мав більше клепки і потенціалу, ніж емоційна доктор Енн.

- Це не пояснює відсутність зв’язку. Антени, як тобі відомо, живляться від сонячних батарей! – розмахувала руками Енн Лейбовіц.

- Гей, ви схожі на старе подружжя, - Олександр широко посміхнувся. Дана зробила рішучий крок уперед, але знову промовчала. Вона мала ступінь з адміністрування і прагнула уникати спеціальних дискусій.

- Може, затримка у передачі даних? Сьогодні якась незвична сонячна активність.

- Та ні, шефе. Ще зранку все було ок. – Олександр потер неголене підборіддя і разом з Мацудаірою зазирнув до комп’ютера, - Швидкість сигналу 104 кбіт/с.  Mess якраз надіслав звіт незадовго до припинення зв’язку. І вже годину жодна система не відповідає.

- А може, спробувати відстежити з поверхні Меркурія? Зв’язатися з центром керування Меркурохода? – нерішуче запропонувала старший лаборант.

- Вау, доктор Енн, ти бачила наші координати? Недосяжний для спостереження квадрант, - огризнувся Шо. - Не те що з Меркурія, нас жоден зонд не побачить. Mess якраз проходив сектор Z.

Олександр звірився з курсом. Мацудаіра мав рацію. Messenger-1 загубився у сліпій ділянці, яка приносила їм гроші, а тепер стала джерелом проблем.

- Так, притримайте коней, - пролунав командний голос Дани. – Спершу розберіться, що до чого. Алекс керує, - кивнула вона у бік Лисиці, ніби і без того він не був керівником групи. – Як тільки ситуація проясниться, – звіт мені на стіл. А тоді вже вирішимо, з ким і для чого зв’язуватися.

Енн опустила очі і незадоволено прикусила губу. Олександр згадав, як ще до розриву Дана була переконана, що він її зраджує з Лейбовіц. Так багато він стирчав в лабораторії, і так мало вдома.

- Виведіть останні дані, - Олександр розвернувся у бік великого екрану на стіні.

- Фото ще йдуть. Є показники спектрометрів, MAGу, - пробурмотів Мацудаіра, щось вибиваючи на клавіатурі.  

Але доктор Лисиця його не почув. Для нього час зупинився. Кілька безконечно довгих секунд вдивлявся у монітор, прагнучи осягнути побачене. Будь-які звуки, фрази, звернені до нього, перестали існувати. Здавалося нейрони відмовлялися передавати інформацію. Нарешті Олександр видохнув. Зробив кілька рвучких кроків до екрану і навіть протягнув руку, ніби щоб пересвідчитися у реальності зображення. Його обличчя посіріло. А в очах відбилося моторошне піксельне мерехтіння.

- Покажи дані гама-детектору, - придушеним голосом скомандував він.

- Шефе, тут якась помилка, - не відриваючи голови проскрипів Шо, - Сонце в нашому квадраті сьогодні надто активне. Спалахи, як змовилися, цілять в одну точку. Але щоб така радіація... Ці цифри суперечать здоровому глузду.

Енн, ігноруючи Лисицю, підбігла до комп’ютера і собі стала щось перебирати. – Треба дочекатися фото!

- Годі! – несподівано гаркнув Лисиця. – Шо перевіряє технічні характеристики. За місяць. Шукає відхилення. Енн, від вас – звіт про ситуацію. Посекундно. Коли зафіксували перші зміни курсу, які завдання тоді виконувалися тощо. А потім займіться повним графіком передачі даних. Теж за місяць. – Співробітники перезирнулися. Складати звіти за місяць, коли ситуація потребує оперативних рішень? Раніше доктор Алекс чхати хотів на бюрократію. А тут роздає безглузді завдання ще й в такому тоні. 

- Шо, перешліть останні фото з Messenger-1. Мені на комп’ютер. Цікавить Сонце. Наш квадрант. І тільки мені, - у голосі Лисиці з’явився метал. - Енн, чого чекаєте? Це наказ. Дозволяю виконувати.

Ще до того як оторопілі вчені встигли отямитися, Олександр зачинився у своєму кабінеті, провернув ключа, спустив жалюзі і важко опустився у крісло.

8.35 GMT

Кілька років тому, пройшовши пекло війни, він отримав унікальний шанс – став частиною команди Великого адронного колайдера. Тоді він думав, що вхопив щастя за бороду. Бо хіба не про це мріяв холодними ночами у безкрайому Луганському степу? Хіба не це обіцяв побратимам? Вижити, повернутися до лабораторії і довести, що український вчений може перевернути світ. Зробити прорив там, де іншим не вистачило духу. І тільки йому, - ветерану війни з Росією на псевдо Астроном, - стало сміливості. Він планував щонайменше знайти відповідь на найголовніше питання сучасної фізики: як поєднати теорію Айнштайна з квантовою механікою, довести, що закони Всесвіту однакові для найменших часток і найбільших небесних тіл.

Він поспішав. Все здавалося, що хлопці чекають на результат. Тому й зважився півроку тому на несанкціонований експеримент. Всупереч встановленому максиму у 14 ТеВ, розігнав Великий адронний колайдер до рекордних 24 ТеВ. Він шукав камінь Граалю сучасної фізики – квантову чорну діру. І міг заприсягтися, що за коротку йоктосекунду до вибуху магнітних систем, встиг її побачити.

Лисиця відкрив останні фото з Messenger-1 і у голові запульсувала  вчорашня розмова з американським Філом. Одним з небагатьох колег з ВАКу, що ризикував підтримувати зв’язок з опальним вченим.

- Кажуть, ти хотів отримати кварк-глюонну плазму? – Приятель боргував Олександру невелике наукове відкриття. Малозначуще для Лисиці, визначальне для Ph.D Філа. А тому обіцяв розвідати у техніків, чи залишилися якісь дані після “експерименту fucking russian”. Лисиця так і не став доводити, що українці - не росіяни.

- Ядерні зіткнення на таких швидкостях? Нічого дивного, що він вибухнув.

- Філе, не мели дурниць. Ти ж знаєш, що я робив.

- Чорну діру?

На мить перед очима Олександра з’явилася картинка з монітору Великого колайдера. Планківська чорна діра з масою 10−5 г, радіусом 10−35 м  і максимально досяжною щільністю у 1094 кг/м³. Його мрія і відповідь на все.

- Якщо хочеш, можна назвати і так. І можеш не вірити, але я її бачив. Надважку стабільну частку з неймовірною гравітацією. Точку, в якій не існує простору і часу!

- Алексе, стабільну квантову чорну діру? Ти ж сам сказав, що вона розпалася на твоїх очах?

- Може, і не настільки стабільну, - здався Олександр, - зрештою, це ж зайве підтвердження випромінювання Хокінга? Чим менша чорна діра, тим швидше вона випаровується. Але, чорт, це була вона. І мені треба підтвердження!

Олександр замовк, бо злякався власної думки. Злякався, що вони зрозуміють правду. Відновлять дані і побачать, що не було ніякого випромінювання. Що квантова чорна діра зникла всупереч всім законам фізики.

Будь-який першокурсник знає, що масивна субатомна частка розвалюється на певні складові. Бозон Хіггса - переважно на важкі, збуджений кварк на кварки, а не на електрони чи мюони. Чорні діри при розпаді мають лишати випадкові типи часток. Його ж чорна діра щезла так, ніби ні її, ні часток, з яких вона була створена ніколи не існувало. Ніби провалилася крізь землю у чортові тартарари. Але про таке Олександр волів мовчати. Випромінювання Хокінга менш божевільна версія, аніж безслідне зникнення.

- Ок, друже, не гарячкуй. Техніки ще працюють. Обіцяли запустити колайдер за місяць. Чуєш, офіційна версія – збільшення потужності, ніби ти не достатньо її збільшив? Але я ще покопаюся, – спробував заспокоїти Філ, і Олександр почув, як той набрав повітря, щоб потім невпевнено запитати: – Слухай, а коли ти його так розігнав… Якщо припустити, що то була справді чорна діра…Ти ж знаєш тему мого дослідження?

-  Сміливіше, Філе. – Посміхнувся у трубку Олександр і уявив розгублене лице Філа: вони до біса хотіли знати, що ж він знайшов. - Ти хочеш запитати, чи відкрив я портал в інший вимір? Можливо. Якщо вірити, що паралельні простори згорнуті у мінімуми, що не піддаються фіксації. Такі собі вушка від голок, в які не пропихнути верблюда. Хоча, коли щось і може мандрувати мікро-вимірами, то точно мікро чорні діри.

На тому боці запанувало важке мовчання.

- Чуєш, приятелю, а ти не думаєш, що вона розпалася, бо я її побачив, зафіксував?

- Ти й справді скажений, - нарешті видихнув Філ. – Тільки повний псих міг ризикнути кар’єрою, самим ВАКом, щоб створити чорну діру.

- Яка могла засмоктати землю! – закінчив за нього Лисиця. – Ти як моя колишня. Теж через це бісилася. На жаль, моя мікроскопічна чорна діра померла швидше, ніж усвідомила, що має щось зжерти, – і знову Олександру здалося, що він говорить неправду. Справжній Філ – Філософ – побратим з України це б відчув.

8.45 GMT

Перші ж фото з Messenger-1 довели, що передчуття не зрадили. Олександр міцніше вхопитися за стіл. Серце шалено закалатало, переробляючи рятівний кисень. У вухах запульсувала кров, і він знову почув свист градів, як тоді під Промкою, в останню ніч Філа-Філософа.

 - Де я помилився, Філософе? - бурмотів доктор Лисиця, гортаючи останні звіти з міжпланетної станції і завмираючи від жаху. Все стало на свої місця.

Дивна поведінка коронарних протуберанців, сходження з орбіти Messenger-1 під дією невстановленого гравітаційного поля, гамма-випромінювання. Паніка чіплялася за кору мозку, змушує наднирники викидати гормони страху. І разом з тим народжувався всеохоплюючий захват. Ейфорія від власної перемоги. Фото зафіксували найсміливіші припущення Олександра.

- Ось вона, моя красуне, - він провів пальцем по екрану, на мить затамувавши подих від захвату. На фоні палаючого Сонця мертвою чорнотою виділялася точка надмасивної, непроникної для світла матерії. Тріумф доктора Лисиці. Чорна діра, що вирвалася на простори Всесвіту. - Як же ти виросла, моя мріє!

Messenger-1 зловив момент, коли зірка, немов пристрасна коханка, простягнула спраглу розпечену руку до чорної сфери. Те, що вони сприйняли за аномальні протуберанці, яким раптом захотілося пострибати в одному квадранті, виявилося цілеспрямованим витоком сонячної енергії. Чорна діра, як маленька дзиґа крутилася біля гарячого гіганта, притягувала до себе все більше світла. Як тільки палаюча енергія досягне горизонту очікувань, нічого не зможе спинити засмоктування. Акреаційний диск почне світитися. А гігантське веретено з чорною дірою замість осі набиратиме оберти. Аж поки Сонце не почне танути, червоніти і зрештою зникне у непроглядному холодному череві. Жодні найсміливіші припущення сучасної науки не передбачали такого сценарію. Люди навіть не встигнуть зрозуміти, що стало причиною кінця.

    Доктор Лисиця відвів очі від монітора у пошуках вікна, хоч напевно знав, що не зможе побачити чорної діри, ба навіть аномальної поведінки життєдайного світила. Хай би сингулярна чорнота вже поглинула Сонце, пройде не менше восьми хвилин, перед тим, як фотони донесуть цю звістку до Землі.

Його погляд несподівано прикував постер на протилежній стіні, що колись подарувала Дана. Ще одна карикатура на експеримент Шредінгера. Але замість кота у коробці синіла Земля, а спостерігачем виступав бородатий Бог із Сімпсонів.

І вже наступної миті він знав, що робити. Як використати ці вісім хвилин.

9.00 GMT

- Чуєш, Астрономе, от ти казав, що подорожі у часі нереальні? – в свою останню ніч порушив улюблену тему Філософ. В години перед обстрілами він ставав страшенно балакучим. – А я чув, що якщо розігнатися швидше за світло і озирнутися, то можна побачити минуле, ну так, як у тєліку.

- Та ми й так його постійно бачимо, - прошепотів Астроном.

- Як це?

- Зорі на небі. Деякі з них вибухнули за мільярди років до народження Землі, а їхнє світло тільки доходить до нас. А чого запитав?

- Та хочу взнати, з ким Танька-курва гоцала, поки я тут? – Філ гмикнув і затих. І раптом стис руку Олександра.

- А ще не дає спокою дурна думка. Де ми помилилися, га, Астрономе? Де пройшли точку неповернення: на Майдані, у Криму, під Іловайськом? Це ж була наша мрія, чорт забирай. Але хіба за мрії вбивають?

Олександр не встиг відповісти. Яскравий спалах з боку Філа затулив небо.

- Хіба за мрії вбивають? - у голові знову спливло запитання Філа.

- Так, коли на кону життя восьми мільярдів людей, - прошепотів собі Астроном.

9.05 GMT

Олександр швидко прослизнув до маленької серверної, де мирно гудів мозок Центру і, передовсім, розтовк камеру стеження. Низька стеля дозволила не ставати навшпиньки. Потім від’єднав дроти. На щастя, дані з допотопного Messenger-1 тимчасово надходили тільки сюди. Думки Олександра на мить перечепилися через черговий щасливий збіг. І він би розреготався, аби мав час, такою неймовірною здалася гіпотеза, що це пояснювала. Слоти пам’яті довелося розбити підборами. Пластик приємно захрустів під ногами, як розстріляне скло, що не дає супротивнику пройти непоміченим. Мимоволі він уявив, що топче мозок живої людини, який вже за мить буде булькати у полум’ї. Рон так і не виконав наказ леді-боса, і Лисиця зміг непомітно затягти одну з каністр до серверної. Залишалося обдати пальним. Підступна кришка ніяк не знімалася. Щось відчутно полоснуло по руці і, коли Олександр підніс долоню, щоб подивитися на рану, здивувався тому, як дрібно тремтять пальці. У порожньому коридорі залунали довгоочікувані кроки Рона.

- Нарешті вирішив перевірити камеру. Жирний кабан, - прошепотів Олександр і сховався за дверима. Охоронець переступив поріг. Жадібно втягнув носом загиджене пальним повітря і тої ж миті осів під ударом каністри. Олександру довелося ще кілька разів врізати йому по голові. Закутий у сало череп не хотів так просто здаватися. Нарешті Рон обм’як. Док зняв з охоронця пістолет і додаткову обойму. Облив сервер пальним, і  вже запалив сірника, коли глянув на Рона і вперше вилаявся. Залишити його тут – значить приректи на безглузду і важку смерть. І хоч це вже не мало значення, Олександр поволік охоронця до виходу. Лише коли замкнув у чоловічому туалеті, повернувся і кинув сірника. Полум’я весело затанцювало на чорній поверхні сервера. Залишалося вимкнути систему пожежобезпеки, яка от-от була готова подати верескливий голос. Він не хотів передчасно лякати живих носіїв інформації, а її було потрібно стерти звідусіль.

---Залишилося 8 хвилин---

Олександр провернув ключа, мовчки поставив другу каністру і розвернувся до колег. При одному погляді на вкриту червоними плямами Енн розвіялися останні надії, що він може стати єдиною жертвою. Вони вже все знали. Наказ не пхати носа, куди не слід не спрацював.

- Це ж ніякий не збій? – запитав Мацудаіра.

- Ти ж бачив фото, – голос Олександра прозвучав ніби в іграшки з розрядженими батарейками. – Хто ще знає?

- Схоже, ніхто. Сліпий квадрант. Та й кому б прийшло в голову шукати чорну діру під боком у Сонця? Судячи з того, як вона набирає масу, в нас залишилося кілька хвилин, - губи японця перетворилися на тонкий білий шрам, як у самураїв з давніх картинок, що вже заносили меч для сеппуки.

- Треба все ще раз перевірити, - захлиналася від хвилювання Лейбовіц. - Її раптова поява суперечить будь-яким законам фізики! Вона ж не могла непомітно вигулькнути невідомо звідки. Чорні діри так не роблять. Є усталена класифікація, достовірні теорії походження...

- Енн, ти говориш про чорну діру, - лагідно обірвав її док. – Не впевнений, що вона знає про наші теорії. Вона просто з’явилася. Думаю, з іншого виміру, в який провалилася під час народження. Там же набрала масу. Так що тепер цілком спроможна знищити Сонце і всю нашу систему. Величезна удача, шанс для всього людства, що про це знаємо тільки ми.

- Як це тільки ми? - вже майже кричала Лейбовіц, - це чорна діра, а не якась комета! З надзвичайною швидкістю поглинання енергії. І навіть якщо її видно поки що тільки з нашого квадранту, ми зобов’язанні повідомити НАСО, Президента, людство! Я хочу подзвонити мамі, - несподівано схлипнула дівчина.

Весь цей час японець не зронив і слова.

- Ви думаєте про “друзів Вігнера”? - Тихо запитав він у Лисиці.

- У нас немає іншого виходу.

- Ви збожеволіли! Ускладнений мислений експеримент Шредінгера? Ви серйозно? І це ваш план на порятунок? - В Енн почалася істерика. Вона витягла телефон. – Я дзвоню Маккой!

Обличчя Олександра перекосило, ніби куля знову обрала не його, а найріднішого поруч. Одним рухом він вибив мобільний з руки Лейбовіц. Притис ошалілу дівчину до підлоги і гаряче зашепотів.

- Енн, в нас немає шансу. Згідно з моїми розрахунками, Сонце вже мертве. А значить і ми мертві. У нас є вісім хвилин, поки фотони досягнуть Землі і людство побачить нове світило – потужну чорну діру, що засмоктує нашу систему. І це останнє, що вони побачать. А ми маємо шанс, єдиний шанс обмежитися нами трьома...

- Що у вас відбувається, чорти забирай? Чого ви замкнулися, і що це за дим? Якого дідька не спрацювала пожежна безпека? Рон з вами?! – лунав гнівний голос Дани за дверима. – Ану зараз же відчиніть!

Поки Олександр гарячково вигадував, як відшити Дану, Енн вивернула шию і з усієї сили закричала:

- Міс Маккой, у нас надзвичайна ситуація! Сонце засмоктує у чорну діру! Повідом...

Лейбовіц не встигла закінчити фразу. Пролунав постріл і продірявлена голова дівчини з гуркотом впала на підлогу. Олександр зустрівся поглядом з палаючими очима Шо. Той все зрозумів без слів. Мовчки відчинив двері, затягнув Маккой і провернув ключа.

---Залишилося 5 хвилини---

Коли їх з Даною стосунки переживали перші неповторні миті, Олександр з усіх сил прагнув справити враження. Щось безупинну вигадував, торочив про улюблені квантові теорії. Просторікував, як всі закохані, про вічність. В якусь мить Дана пильно подивилася і чітко, як вміє тільки вона, запитала: “Якщо часу, з точки зору квантової фізики, не існує, то де ж зберігається все, що ми бачимо зараз, що вже промайнуло і буде після?”

- На різнокольоровій плівці мильної бульбашки, - ефектно виголосив він тоді. - Є теорія, що саме таким є наш Всесвіт - кулькою, що постійно розширюється. І коли нас всіх не стане, закінчиться простір і час, саме буття, то якийсь супермозок зможе зчитати історію наших днів з тонкої різнокольорової поверхні. А може й знову програє це вельми захопливе кіно. 

Іронічна півусмішка освітила її обличчя. Олександр так і не зрозумів, чи повірила йому Дана, чи просто зробила вигляд. Зрештою вирішив, що жінки у своїй любові більше вірять чоловікові, ніж його теоріям.

---Залишилося 3 хвилини---

Дана не зводила очей з останніх фотографій з Messenger-1. Попри пояснення Лисиці і Шо, вона все ще не вірила. І, як би не відверталася, мізки Енн стояли перед очима. Дим, що вже дістався до кімнати, розмазував силует мертвого тіла. Забирався у легені, паморочив свідомість. Полегшував сприйняття жаху. Ніби все навколо - лише ілюзія, витворена отруєним мозком.

- То ви кажете, якщо про смерть Сонця ніхто не дізнається, людство вціліє? Як таке може бути?

- Цього мало. Мають зникнути спостерігачі, – безбарвним голосом заперечив Шо.

Дана перевела затуманений погляд на Олександра.

- І тому ти її вбив? Тому ти хочеш вбити всіх нас?

- Дано, наш єдиний шанс - скористатися експериментом Вігнера. Залишилося кілька хвилин. Хочеш того чи ні, ми помремо. Але я б хотів, щоб ти зрозуміла.

Великі зелені очі Дани наповнилися сльозами. Вона мужньо витримала погляд Олександра і просто хитнула головою на знак згоди. У дока стисло під ребрами. Малодушно захотілося піти першим, щоб тільки не бачити страшної розв’язки.

- Пам’ятаєш кота Шредінгера? Система – кіт - обирає один зі станів залежно від наявності спостерігача. Вігнер модернізував експеримент і ввів категорію друзів. Друг знаходиться поза межами лабораторії і дізнається, що кіт живий тільки після того, як йому повідомляє експериментатор. Але всі інші друзі ще не визнали кота живим. Для них таким він буде тільки після повідомлення про результати експерименту. Остаточно кіт буде живим лише після того, як про це довідаються всі люди у Всесвіті. Так от, я припускаю, ні, я знаю напевно, що, коли не залишиться інформації про смерть Сонця, людство продовжить жити своїм життям. Якщо так легше уявити, розпочнеться реальність, активізується вимір, де Сонце залишиться непорушним, бо так будуть думати всі до єдиного мешканці Землі. Ти мені віриш?

По щоці Дани сповзла самотня сльоза. Її очі залишалися порожніми, а мовчання - важчим за слова. 

- Найжахливіше, що це через мене. Ця чорна діра хотіла, щоб саме ми її побачили. Тому і з’явилася в цьому квадранті. І всі ці щасливі збіги... Вона так само чекає на рішення. Бо це моя чорна діра! Я випустив її з Великого колайдеру. І тепер я маю все виправити. Ми маємо виправити.

З горла Дани вирвався стогін. Вона все ще мовчала, а потім вимовила всього три слова і закрила очі. Мацудаіра щось проспівав японською. Олександр швидко, як міг, щоб тільки не думати, не зважувати, чи здригнеться рука, навів пістолет і зробив два влучних постріли. Потім висадив обойму у техніку. І нарешті розлив пальне. Інформація має бути знищена, без жодного шансу на відновлення. Без жодної згадки про першовідкривачів надзвичайного дива. Олександр криво посміхнувся. Він так хотів закарбувати своє ім’я в науці. Так мріяв здійснити вікопомне відкриття, щоб довести перш за все собі, що вижив недаремно, що жертва Філа була не марною.

- Може, це і є історичне доведення, - шепотів Олександр, перезаряджаючи пістолет, - Перша вдала спроба об’єднати класичну і квантову фізику? І його здійснив я, вчений з України, Олександр Лисиця. Зміг не тільки випустити чорну діру, а й знайти, як її приборкати. Дідько, врятував світ! Шкода, що про це ніхто не дізнається.

Дим виїдав очі, забивав горло, заважав думати. Щосекунди скручував різкий кашель. Але руки більше не тремтіли. Він востаннє глянув на Дану. Йому до болю хотілося вірити, що її три слова і те, що він не сказав у відповідь, назавжди зафіксує велика голограма, що оточує Всесвіт і зберігає інформацію про все суще. Знову згадав, що так і не нагодував кота, посміхнувся і підніс пістолет до голови.

Коли двері нарешті піддалися і до кімнати ввалився захеканий Рон, тіла вже охопив вогонь. Лише доктор Алекс подавав ознаки життя. Кров цебеніла зі скроні, оголюючи круглу діру від кулі, але він все ще продовжував дихати. Продовжував ворушити губами. Охоронець підповз до розпластаного доктора і притулив вухо до губ.    

- Кіт Шредінгера. Кіт Шредінгера, - знову і знову повторював він. І ще “не забувай”, ніби хотів, щоб охоронець потурбувався про його кота. Хоча Рон так і не зрозумів, що ж мав на увазі божевільний вчений.

До завершення восьми хвилин залишилося 15 секунд.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>