А все ж, чи існує життя на Марсі, Венері, супутниках планет-гігантів? Чи настільки вони мертві, як це прийнято вважати. Давайте розберемося, що сучасна наука каже про кожне з цих небесних тіл.
Як «померло» життя на інших планетах
Питання про те, чи існує життя на інших планетах Сонячної Системи виникло майже одночасно із тим, як у свідомості людей закріпилася думка про те, що планети – не прояв божественних сил, а такі ж матеріальні тіла, як і Земля. Тобто сталося це приблизно 4-5 століть тому. І більшу частину цього часу люди, які задавалися цим питанням схильні були відповідати на нього ствердно.
Що у 17 столітті Сірано де Бержерак, що на початку 20 століття Ціолковський у своїх творах описували на Місяці, Марсі, Венері не просто те, що ми назвали б сьогодні біосферами, а навіть розумне життя із розвинутими цивілізаціями. Щоправда ці твори носили не стільки природничий, скільки філософський характер і зараз їх читати можна лише як фантастику.
Цікаво, що життя на інших планетах Сонячної системи почало «вимирати» у свідомості людей приблизно тоді ж, коли питання про інопланетян стало науковим, тобто в середині 20 століття. Автоматичні станції, що досліджували планети лишали все менше простору для фантазій про океани Венери, канали Марсу чи ефірних людей астероїдів. Розчароване голим камінням внутрішніх планет, водневими бульбашками планет-гігантів та вічною кригою їх супутників людство із жахом усвідомило, що воно у Сонячній системі саме. Але чи так це?
Планета розчарувань
Перш за все треба визначитися, що у минулому ми були такими розчарованими результатами досліджень Сонячної Системи через звичку до живого у вигляді обов’язково багатоклітинних тварин та рослин, причому переважно наземних. Але світ мікроскопічних істот, як тих, що існують на суходолі, так і тих, що знаходяться в глибинах океану, заслуговує зватися життям аж ніяк не менше при тому, що умов для його існування на інших планетах Сонячної системи все ж значно більше, ніж у звичних нам лісах та полях.
Але те, що навіть такому життю у деяких місцях Сонячної системи зовсім не місце, зрозуміли вже давно. Наприклад, на Меркурії виживання навіть найстійкіших до несприятливих умов бактерій та одноклітинних грибів неможливе. Ця планета – просто шматок розжареного каміння, майже повністю позбавлена атмосфери і в плані життя від нього вже давно ніхто нічого не очікує.
А ось Венера стала для людства справжнім розчаруванням. Справа у тому, що найближча сусідка Землі знаходиться у тій зоні, де температурні умови дозволяють існування рідкої води, має атмосферу, і до того ж так красиво виблискує у небі. Тому традиційно вважалося, що вона не бідніша життям за Землю. Навіть коли стало зрозуміло, що виблискує вона завдяки щільному покриву хмар, це тільки додало оптимізму. Ледь не до 70-х років серйозно сприймалися припущення, що під хмарами ховається безкраїй теплий океан, повний життя.
Реальність, як відомо, виявилася шокуючою. Красиві густі хмари виявилися сірчаною кислотою, яка пропускає крізь себе тепло Сонця усередину, але не випускає його назовні. Через це тиск у атмосфері Венери у 92 рази перевищує земний, температура сягає 500 градусів, замість повітря – вуглекислий газ. Венера схожа на пекло, але за останні кілька десятиліть ми знайшли чимало організмів, які вижили б і у пеклі. Справа у тому, що кипляча сірчана кислота, здатна вивести з ладу майже будь-який механізм створений людиною, зустрічається і у деяких джерелах на Землі. І у тих джерелах знайшли бактерій-екстремофілів, яким відсутність кисню та пекельні умови цілком подобаються. Тож насправді існування життя на Венері зовсім не виключене, просто остаточно перевірити це ми досі не в змозі.
Марс
Марс – інша планета, на яку людство в плані пошуку життя покладало великі надії. І тут нас теж чекало одне розчарування за іншим. Канали Марсу виявилися ланцюжками кратерів, темні плями на поверхні – рівнинами, а «Сфінкс» знайдений на знімках автоматичної станції виявився лише грою світла та тіні на скелях. Щоправда із Марсом все ще більш неоднозначно, ніж із Венерою.
По-перше, його надзвичайно розріджена атмосфера і холодна пустельна поверхня хоч і залишаються екстремальними для земних організмів, але існувати в цих умовах може вже значно ширший діапазон видів, який включає у себе навіть одноклітинні водорості.
По-друге, на Марсі таки знайшли рідку воду. Щоправда виявилося, що її наявність ще нічого не означає. Справа у тому, що темні потоки, які виникають на схилах деяких марсіанських кратерів,викликані водою із високим вмістом перхлоратів – речовин, які майже повністю виключають будь-яке життя. На відміну від сірчаної кислоти перхлорати на Землі не такі розповсюджені, тож поки що потрібних екстремофілів ми не знаємо, але це не означає, що їх не може існувати у природі.
По-третє, на відміну від Венери, яка майже завжди була настільки ж непривітним місцем, яким є зараз, в минулому Марса були дуже тривалі епохи значно м’якішого клімату. Так у період із 4 до 1 мільярда років тому на Марсі випадали дощі, текли річки, а на північній рівнині то з’являвся, то зникав океан. Щоправда, більш-менш схожим на Землю клімат був переважно у нойську та на початку гесперійської епох, коли його атмосфера була значно щільнішою, ніж зараз.
Життя під кригою
Десь від 2,5 до 1 мільярда років тому клімат Марсу був суворішим, але ми цілком можемо уявити звичайне земне життя на ньому. Останні дослідження показують, що більша частина південної півкулі планети у той період була вкрита льодовиками, які живили водні потоки, що частково проходили під ними і, зрештою, впадали у північний океан.
Усе це зумовлює надію не тільки на те, що життя на Марсі могло існувати протягом сотень мільйонів років у минулому, але й що воно існує зараз. На початку існування планети умови на Марсі були цілком співмірними із тими, що існували й на Землі, і є надія, що за той час встигла сформуватися достатньо розвинута біосфера, яка з часом пристосувалася до умов крижаного океану та підльодовикових рік. У сучасній Антарктиді в таких умовах існує дуже багато видів навіть багатоклітинних істот.
За останній мільярд років Марс втратив більшу частину своєї води, але цілком можливо, що під його червоним піском зберігаються великі запаси вічної мерзлоти, а то і підземні резервуари із рідкою солоною водою. І ось у цих умовах екстремофільне життя цілком може існувати. Саме тому зараз автоматичні місії на Марс до можливих підземних льодовиків виявляють максимум уваги.
Супутники Юпітера
Насправді, найбільшу на сьогоднішній день надію на існування життя у Сонячній системі за межами Землі покладають на супутники планет-гігантів. Варто сказати, що більшість із них, попри те, що значною частиною складаються із криги, як місце для існування життя не розглядаються. Вони занадто маленькі, промерзлі наскрізь і практично не захищені від радіації.
Але кілька великих супутників є претендентами на існування життя, причому можливо, що воно там навіть складніше, ніж на Марсі чи Венері. Справа у тому, що під дією гравітаційних сил хаотична суміш з льоду і каміння розшаровується. Силікатні породи формують ядро, ззовні залишається шар криги, а між ними розташовується підльодовиковий океан.
Особливо цікаві у цьому плані супутники Юпітера: Європа та Ганімед. Для них існування такого океану вже практично доведено, і навіть вважається, що він має значний об’єм, бо зараз завтовшки у кілька десятків кілометрів. Але це далеко не усе, що потрібно для існування життя. Справа у тому, що товстий шар криги повністю закриває цей океан від джерела енергії у вигляді сонячного світла. Тож звичайне для нас життя, в основі якого лежить фотосинтез зелених рослин, тут неможливе в принципі.
Усі припущення з цього приводу спираються за спостереженнями життя навколо «чорних курців» - невеличких сірчаних вулканів, які розташовуються на великій глибині на дні земних океанів. 
Там, в умовах цілковитої темряви, дійсно існує надзвичайно розвинуте життя, яке включає в себе купу багатоклітинних істот. Але існує одна відмінність глибин земного океану від глибин океану, наприклад, на Ганімеді. Останній значно глибший за земні океани і утворився на тілі, хімічний склад якого досить відчутно відрізняється від Землі. Ми досі достеменно не знаємо, чи є на Європі та Ганімеді достатня кількість вуглецю для того, щоб побудувати з нього біосферу хоча б на рівні земного планктону. Крім того, ми не знаємо, чи достатньо потужні термальні джерела на дні того океану, щоб підтримувати велику біосферу, і чи є вони взагалі. Поки що дослідження однозначно жодного глибинного джерела тепла на цих супутниках не виявили.
Супутники Сатурна
Зате ми однозначно знаємо тіло, на якому точно є і органіка, і джерело тепла під кригою. Супутник Сатурна Енцелад тривалий час вважався малоцікавим тілом, аж поки на початку 21 століття до Сатурна не долетів космічний апарат «Кассіні» і не виявив, що у полярній області Енцеладу знаходяться чотири велетенські паралельні розломи, які назвали «тигровими полосами». І крізь ті розломи з надр Енцеладу б’ють справжні гейзери.
Одного цього було достатньо для того, аби зробити Енцелад найбільш вірогідним тілом для існування життя за межами Землі. А потім виявилося, що у воді, яку викидають гейзери Енцеладу, присутні ще й органічні молекули. У 2011 році вже почали досить впевнено говорити про існуванні під кригою Енцеладу солоного океану. А у 2018 році було опубліковано статтю, яка повідомляла про відкриття у викидах гейзерів органічних сполук із атомною масою більше 200 одиниць. А це вже дуже близько до межі, від якої починаються найпростіші реплікатори, здатні до еволюції, прикладом яких можуть служити РНК на Землі.
Ще цікавішим тілом може вважатися інший супутник Сатурну – Титан. Це єдине тіло у Сонячній системі крім Землі, на поверхні якого зараз існує рідина у вигляді озер і навіть невеликих морів. Проблема у тому, що на Титані надзвичайно холодно, і то не вода, а рідкі вуглеводні. Виникає досить парадоксальна ситуація. Рідина є, і органіка є, але чи можливе в принципі при цьому життя - сучасна наука відповісти не може. На Землі ми нічого подібного знайти не можемо, і якщо там і існує якесь життя, то воно досить відчутно має відрізнятися від нашого.
Планети-гіганти
Якщо говорити про те, де взагалі ще може бути життя, то не можна не поглянути і на самі планети-гіганти. Коли їх називають газовими гігантами, то ми, уявляючи їх як великі бульбашки, сильно помиляємося. Більша частина газу на Юпітері та Сатурні перебуває у достатньо щільному стані, і усього у кілька разів менш щільна, ніж вода на Землі. І у ній теж присутні прості органічні молекули.
Більше того, на Урані і Нептуні насправді найбільші у Сонячній системі запаси води, і усе це змушує замислитися над тим, чи не плаває щось живе у щільних атмосферах цих планет. Знову ж таки, на відміну від Марса та Венери ми не можемо знайти відповідники подібних умов та організмів на Землі, тому усі припущення про те, що еволюція органічного світу в таких умовах взагалі можлива, залишаються тільки припущеннями. Але нічого неможливого у цьому немає.
Взагалі ми за останні 30 років дуже багато чого дізналися про тіла, які до того визнали абсолютно непридатними для існування життя. Коли ми відійшли від розуміння життя, як чогось схожого на людину, то виявилося, що місць для його існування у нашій Сонячній системі не так і мало. Звичайно, про інше розумне життя мова не йде, але складні біосфери, які розвинулися незалежно віз Земної, цілком можливо, ми можемо знайти і у нашій Сонячній системі.
