Засіб від хвиль

4651

Ноги несуть Дмиріка Цертовського униз сходами. Він тільки повернувся додому, а вже повинен бігти в сховище, бо насувається хвиля. У нього в руці саквояж із протезами. Він уже п’ять років, як лікар у Вієтті на планеті Маркветта. До цього він прожив усе своє життя на станціях, котрі літають по орбітах системи Кауди.

Раптом він чує скрип і повільне клацання.

- Будинок зараз складеться! – лунає голос зі стін. – Поспішіть в укриття.

Складчасті будинки наразі єдиний порятунок людства. Як виявилося, на Кауді час від часу відбувається термоядерний синтез, у результаті котрого й створюються такі сильні хвилі, котрі зносять усе на своєму шляху.

Як показали дослідження, інші зірки теж мають таку особливість або набудуть її із часом, а переїжджати на декілька століть п’ятнадцяти мільярдам осіб доволі складно.

Врешті решт, розвиток технологій знову повернувся в бік захисних плівок, котрі зм'якшують руйнівну силу хвиль і хвилелокаторів, котрі попереджають про небезпеку.

Але навіть і вони не гарантували збереження життів.

Як взагалі людина здатна пережити таку хвилю? Нічого в цьому дивного немає. За стільки століть людство зробило свої тіла пластичними, гнучкими, міцними й витривалими.

Дмирік же був хірургом, одним із тих, хто розвивав ці технології.

Але виживання було дуже складним і люди, не бачачи надії, замість того, щоб об’єднуватися, навпаки сторонилися один одного, і Дмирік не виключення.

І от, майже опинившись унизу, він раптом побачив в одній квартирі відчинені двері й спину людини.

- Гей! Тут усе зараз впаде! Поспіши!

Людина не ворухнулася.

Чортихнувшись, він підбіг до неї й сіпнув за рукав.

Вона повернула у його бік голову... І він закляк.

Перед ним стояла жінка з Ультиму. З глянцевим обличчям, тонкими вустами й невеликими очима, схожими на кришталь. Волосся на обличчі зовсім не було, а на голові воно нагадувало шланги.

Він зробив крок назад, але водночас із цим він побачив, що на підлозі лежить мертвий чоловік із ножем у грудях. Страх миттєво паралізував його. Дмирік міг тільки дивитися, як жінка уважно роздивляється його. Раптом почувся удар, а в наступну секунду навколо нього все потемніло. Це кінець…

*

Дмирік відкрив очі... і зустрівся поглядом з ультимою. Він втиснувся у підлогу й закрив голову руками:

- Не вбивай.

Жінка постояла над ним, а потім розвернулася і пішла геть. Чоловік опустив руки й подивився здивовано її вслід. Що це означає?

*

4671 рік

Одна з країн запустила експериментальну програму у космосі, котра може розв'язати проблему з хвилями...

..Зал засідань Стелла-Кавеа. За столом сидять представники двох найбільш впливових країн - Міргіврія та Уф’гарвва, Люві Шенталь і Корцу Нае. Розмова триває уже дуже довго. Нае раптом пропонує Шенталю допомогу у цій програмі, звичайно, з розрахунком розділити цей здобуток. Люві ввічливо йому відмовляє, а потім додає, що експеримент майже завершено і залишилося тільки запустити...

*

4651

Дмирік піднявся й оглянувся. Навколо лежали поруйновані будинки, пахло горілим. Нудота підступила до горла. І тоді він зрозумів, що ультима врятувала його.

У наступні дні він намагався з усіх сил знайти цю жінку. Але перевіривши всі можливі квартири, розсміявся зі своєї дурості. Якби ультими були такі тупі, їх би не вважали найкращими бойовиками... або як більшість їх називає - найманцями.

*

4672 рік

Усі перемовини марні. Президент Уф’гарввії може тільки скрипіти зубами. А чутки про неймовірні досягнення Міргіврії тим часом ширяться світом. Агенти працюють з усіх сил, але це не дає результатів. Усі повертаються ні з чим або взагалі не повертаються.

Все тримається у такій таємниці, що навіть виконавці не знають до кінця всього плану - про відомо тільки президенту Шенталю і невеличкій купці науковців, котрих охороняють дуже добре.

І тоді президент Нае вирішує знищити експеримент...

*

4652 рік

Більше Дмирік цю жінку не шукав. Він навіть забув її, коли раптом одного разу повертаючись пізно ввечері зі зміни, почув шум у відділі, де стояли склянки з препаратами. Він рушив у напрямку шуму, але коли відчинив двері й зайшов усередину, завмер наляканий.

Там лежав на боку ультим. Він вводив так шприц.

Коли перший шок минув, він підійшов до нього й вихопив з його рук шприц... Він зустрівся очима з тією самою жінкою.

- Я лише хочу допомогти,- пробурмотів він. Чоловік чекав опору, але вона лише втомлено кивнула головою.

Тоді Дмирік нахилився і став вводити препарат їй у руку. Коли завершив із цим, опустив погляд і побачив, що це тонізатор.

Відволікшись, він і не помітив, коли ультима піднялася, тому ледь устигнув підхопити її під руку.

- Постій так,- він обережно опер її на стіл. Ультима здивовано на нього подивилася.

- Я виведу тебе.

Він сходив за лікарняним плащем і, коли повернувся, виявив зі здивуванням, що вона навіть не зсунулася. "Сильно ж їй дісталося" - подумав він.

Накинув плащ і взяв під руку. Жінка оперлася, і вони пішли.

*

4672 рік

Усі спроби президента Нае виявилися марними. Усі радники розводили руками. І тоді прийшов до нього старий Кую.

- Якщо вже спробували все, можливо, пора застосувати… "останній засіб".

*

4652

Дмирік, не задумуючись, повів її додому. Але при вході у квартиру, ультима раптом пригальмувала.

- В тебе будуть через мене проблеми.

- Я можу довести тебе до дому?

Ультима завагалася. Вона погано трималася на ногах, і чоловік розумів, що жінка явно обдумує ризики цієї пропозиції.

- Це далеко...

- Тим більше. Ти сама не дійдеш.

Ультима кивнула і він, обережно розвернувши її, запитав:

- Куди йти?

*

4672

На станцію 1678 прилетіли озброєні до зубів повітряні бойовики й ще п'ятеро дивних людей у костюмах, котрі щільно облягали їх тіла, не заважаючи рухатися. У них були лише легкі телуми й ножі. Імена в них теж були такі, що не можна навіть було сказати, чоловік це чи жінка: Миро, Гоко, Хірощо, Максо й Увцо.

Казали, вони з "Ультимуму".

Ніхто цього вголос не промовляв, але всі знали, що їх найняв Шенталь після невдалого нападу.

*

4652 рік

Про те, як вони йшли, можна скласти окрему історію. Ультима вела чоловіка складним шляхом. Вони спускалися до глибоко вниз, то йшли по краю даху, то в стінах, то навіть через чужі квартири.

І проходячи через одну з них, він подивився на цю втомлену, замучену ультиму і раптом задумався: чому вона така сумна? Це ж вбивця! Страшна, без принципів, майже робот. Для неї рани - ніщо, вона нікого не кохає і не ненавидить, а просто виконує своє призначення.

Нарешті вони опинилися біля квартири. Про сходи, котрими вони підіймалися, він би ніколи не здогадався.

Зайшов у квартиру. Тут, на перший погляд, ніхто не жив.

Він провів її до дивану й обережно опустив.

- Ти як? Я можу чимось допомогти?

- Іди додому, лікарю,- прошепотіла вона одними вустами,- Я сама впораюся.

Чоловік оглянувся і, важко зітхнувши, рушив до дверей, як раптом йому прилетіло в спину:

- Не запам'ятовуй номер квартири. Повертайся тим же шляхом. Коли опинишся вдома, забудь і не розповідай нікому.

Дмирік завмер на хвилину, кивнув головою і рушив далі.

*

4652 рік

Шлях додому виявився важкий. Коли він прийшов, то просто впав на ліжко... І раптом він згадав, що ішов до квартири звичайним уже способом... "О, ні. Це ж не катастрофічно, справді?" - думки панічно почали кидатися з боку в бік.

Він пролежав без сну всю ніч і, коли ішов на роботу вранці, постійно оглядався.

*

4672 рік

Охорона біля входу на станцію змінювалася кожні дванадцять годин. Вона складалася з чотирьох бойовиків і одного ультима. Настала черга Максо. Люди вже трохи звикли до них і один навіть люб’язно запропонував зіграти в макви.

*

Дмирік повертався з роботи, як раптом йому затулили рота й затягнули в глухий провулок. Він навіть не знав про існування так. Хоча, мабуть, це теж одне з тих місць, про котрі знають тільки ультими й подібні ним.

- Номер квартири,- гарикнули йому на вухо.

- Про що ви? - тіло погано слухалося, але він усе ще тримався.

- Не грай дурника. Я бачив, як ти виходив зі шляхів ультимів.

Він завмер, наляканий. "Це кінець" - пронеслося в голові чоловіка.

- Я не знаю...

Чоловік не повірив і пробурмотів йому якось задумливо на вухо: - Що ж, не хочеш розповідати. Тоді зробимо інакше. Я буду відрізати по шматках частини твого тіла: спочатку по черзі всі пальці, потім всі кінцівки, після цього ніс, губи, вухо...

Тремтіння охопило Дмиріка. Він раптом відчув злість на цю ультиму. "Втягнула мене в щось незрозуміле!" Але одночасно з цим зашепотіла совість: "Вона тебе попереджала - не сходь зі шляху. Ось ти й отримав."

*

Максо опустила підняла голову й побачила, як з'явилася на небосхилі нова зірка. Пора.

Бойовики весело балакали, зовсім не пильнуючи. Вона змогла непомітно підняти телум.

Оберт, і пулі пронизали підряд чотири лоби. Вони не встигали навіть скрикнути. Було чутно лише хрускіт кісток і от уже падіння тіл.

Ультимум двома сильними стрибками забралася на дах. Зовсім тихо і непомітно. Присіла. А потім стала вбивати таких, як вона. Двох вбила на місці. Інші щось нарешті помітили, тому вони попадали на бігу. Людей вона перебила ще швидше.

Потім зістрибнула біля головного входу й ввійшла всередину.

*

- Продовжуєш мовчати? Що ж, схоже, пора починати...

Чоловік його легко скрутив і увіп'явся рукою в передпліччя.

- Як шкода лікарю втрачати пальці, чи не так? Хоча на них можна поставити протез...

Лезо входило в палець туго. Тепла кров, Дмирік відчував шалений біль, а він ніяк не хотів відрубуватися. Нарешті чоловік впорався, і він зі стуком впав на землю.

Облизавши губи, раптом виявив, що вони солоні. Він плакав. - Не хочеш розмовляти,- пробурмотів роздратовано він,- Ну, добре, тоді діятиму інакше.

Чоловік поліз у кишеню і звідти витягнув паличку, з котрої витягнувся лазер. Дмирік здриґнувся, а в наступну секунду відчув божевільний біль, а на землю впала частина кисті.

- Номер квартири,- прогарчав чоловік.

- Я не знаю!

Лазер просвистів угорі. Дмирік закрив очі, а потім втратив свідомість від болю...

*

Всі, хто зустрічалися на її шляху, м'яко лягали на підлогу, навіть майже не створюючи коливань повітря. Вбивати непомітно тут було навіть легше, тому що все тут було зроблено так, щоб мінімізувати коливання підлоги від чиїхось необережних рухів.

Вона дійшла до основного колайдера без проблем. Завмерла за декілька кроків від нього. Зачаїлася, бо пам'ятала, що там зостався ще один ультимум. Раптом він виникнув прямо перед нею.

- Максо, ну навіщо ти це зробила?

- Гоко, тобі чудово відомо, що це лише робота, за котру мені заплатили. Нічого особистого.

*

...Прийшов до тями. Виявив, що лежить під ногами цього вбивці. Раптом виявив щось тепле і слизьке поруч. Відкрив очі й побачив свою ліву руку на землі.

Обличчя чоловіка сходилися над ними. Він ще говорив, але лікаря охопила така паніка, що він не витримав і заволав не своїм голосом.

Раптом, немов з нізвідки, виникла фігура. Чоловік на мить навіть перестав кричати, бачачи, як куля входить у лоб його кату.

А потім він перевів погляд на людину й впізнав у ній ультиму...

- Ти вчасно...

Свідомість покинула його.

*

Куля м'яко вклала і його.

Переступити через тіло жінка підійшла до дверей і сильно штовхнула їх.

- Не намагайтеся тікати

Люди, котрі стояли там, здивовані обернулися, а потім здригнулися, тому що побачили мертвого ультима прямо за нею.

- Руки вгору й вийдіть уперед.

- Ви нас відпустите? - спитав один наївний інженер. До нього простягнув руку науковець, але відразу опустив її під поглядом Максо.

Перша куля вбила балакучого інженера, друга - науковця. Інші навіть не намагалися тікати, й померли, як і вони - на місці.

*

Він прийшов до тями в ліжку, обмотаний бинтами. Над ним схилилося похмуре обличчя ультими.

- Живий?

- Здається... Ти...?

- Я дала тобі знеболювальне, а потім установила протези.

Чоловік обережно підняв праву руку й поводив кистю. Протез дуже охайно поставили на руку, так, що чудово відчував усі м'язи, ніби це справжня рука - так не всі і їхні лікарі вміють. Тоді підняв ліву руку. Тут було все складніше, але це і зрозуміло. Чоловік сковтнув.

- Теоретично можна наростити кісті, а потім і м'ясо...

- Дякую.

Ультима замовкла. Вона якось дивно потупила погляд.

- Пробач.

Він витріщився на неї здивовано. - Я не мала стягувати тебе в усе це...

- Ти не винна,- Дмирік стиснув її за руку,- всі мають право на медичну допомогу, ким би вони не були.

Жінка глухо розсміялася, а потім якось зовсім сумно на нього подивилася.

- Ти хоч розумієш, що я не людина?

*

Завершивши з цим, ультима підійшла до колайдера. Витягнула з кишені тонку пластинку. Вставила її у проміжки між скріплювальними кільцями й відтягнула вниз. Хрусь.

Максо відразу зірвалася з місця. Вона принеслася дуже швидко лабораторію, але коли вже вискочила на злітний майданчик, пролунав вибух. Чортихнувшись, жінка застрибнула в перший зореліт. Натиснула на важіль і рвонула вперед, розбиваючи перед об захисний щит.

Раптом хвиля дійшла й до неї, і викинула її разом з уламком щита у відкритий космос.

*

Дмирік розгублено закліпав очима.

- А хто ж ти?

Вона важко зітхнула й опустила голову.

- Ти справді не чув, у що перетворюють людей в Ультимум-ремедіум?

- В Останньому... засобі?

- А так, ти ж лікар...

Вона розсміялася. Так дивно... Голову відкинула назад, зуби виблискували у тьмяному світлі - не справжні, але доволі красиві.

- Ти перенесла багато операцій...

- Ти й не уявляєш наскільки,- хмикнула вона. Жінка промовчала, а потім раптом додала: - Від мого справжнього тіла залишилися тільки серце й мозок, та й те перероблені.

Дмирік подивився на неї із жалістю, а потім подався вперед і обійняв. Жінка здриґнулася і пробурмотіла:

- Це не важливо...

*

- А ви точно не приймаєте ніде? - спитала жалібно темноволоса жінка.

- На жаль, ні, пані,- м'яко відповів лікар. У нього були сірі очі, котрі злегка відблискували через те, що йому виправляли зір, повняві вуста й легка щетина. Було ще дещо, чого жінка, звичайно, не могла побачити, бо консультація завжди проходила онлайн.

У нього не була ціла жодна з кінцівок. Зостався тільки шматок одної руки - все інше залізо. Це було насправді доволі дивно, бо сучасна медицина могла наростити й відновити майже що завгодно, а Дмирік Цертовський – дуже багатий і відомий лікар-консультант.

Консультація завершилася на цій доволі неприємній ноті. Чоловік відкинувся на спинку стільця й важко зітхнув.

- Мако, завари, будь ласка, чай.

Відразу щось клацнуло й почулося гудіння.

- Ввімкни плазму ще, будь ласка.

Стіна заколихалася, роз'їхалася, з нею визирнула срібляста поверхня, котра загуділа, а потім з'явилися кольори, котрі склалися в картинку... вибуху.

Чоловік здриґнувся й зажмурився. Коли вибух закінчився, нарешті відкрив і видихнув.

- Не можу досі звикнути... - пробурмотів він.

Далі почувся голос:

- А зараз про цю подію висловиться президент Люві Шенталь. Уже тиждень, як увесь світ переварює новину про те, що вибухнула станція, котра, як ми всі знаємо, була вашим проєктом. Що ви скажете на це, пане Шенталю? Чи був це нещасний випадок чи... спланована шкода?

Картинка змінилася, і от уже перед ним стоїть втомлений чоловік. Дмирік уже підняв голову, щоб вимкнути, як раптом він побачив в очах президента злість... і ненависть.

- Це був терор,- прошепотів він шоковано.

Минула секунда, друга, перш ніж президент заговорив, але, як бачив Дмирік, він намагався за цей час вгамувати злість.

- Це дуже велика втрата... Проєкт, над котрим працювали науковці, міг би вирішити...

Далі насправді вже не мало сенсу це слухати, тому він перекинув на якийсь нудний романтичний серіальчик і розслабився. Він просто не міг зрозуміти, хто зміг би проникнути на таку захищену станцію... В голові в нього виникла одна думка, але він відразу відмів її... "Цього просто не може бути."

*

За годину до інтерв'ю.

У залу Стелла-Кавеа ввірвався злий, як ультим, Люві Шенталь. Очі палали, він увесь трясся, ніби складчастий будинок при попаданні в нього хвилі.

Корцу Нае завмер напружений, готовий у будь-яку мить тікати.

- Це ви,- нарешті витиснув крізь зуби Шенталь.

- Я не зовсім розумію, про що ви...

- Якщо я матиму докази, то я не змовчу.

Нае зоставався спокійним і навіть зумів сказати декілька добрих слів Шенталю, але як тільки покинув залу, зв'язався з головнокомандувачем охорони, наказав:

- Знайдіть виконавицю і знищте її за будь-яку ціну.

*

Чоловік уже задрімав, коли раптом почув різкий удар.

Підскочив і завмер. Розвернувся, пройшов до столу й звідти витягнув маленький телум. Стискаючи його в руках, наблизився до дверей і натиснув маленьку кнопку.

Двері роз'їхалися зовсім трохи, показавши бліду, як смерть, Максо. Чоловік не почув нічого, хоча вуста її ворушилися.

Дмирік з усієї сили вдарив по найбільшій кнопці й відійшов убік.

Жінка ввійшла повільно, тягнучи ліву ногу так, ніби її перебили навпіл.

- Максо, що з тобою зробили?!

Максо кинула на нього якийсь відчайдушний погляд.

- Що сталося?

Жінка мовчала і це його починало лякати ще більше.

- Скажи хоч щось,- попрохав Дмирік, коли вони опустилися на диван.

Мовчання.

Важко зітхнувши, чоловік сказав:

- Мако, ввімкни плазму.

Раптом його руку стиснула Максо і тихо попрохала:

- Вимкни його...

- Та яка різниця... Там усе одно тільки й говорять про знищення тієї станції.

Він посміхнувся й обернувся до неї, але у відповідь побачив зовсім іншу реакцію. Затаєний страх, сором, відчуття провини... Він ніколи не бачив стільки емоцій на обличчі коханої.

- Ти... - видихнув. - Це ти знищила її!

- Дмиріку, послухай...

- Ти хоч уявляєш, що наробила?! Це катастрофа космічного масштабу! Скільки доведеться чекати задля нового експерименту? Десятиліття, століття... чи, може, взагалі десятиліття?!

- Ти чудово знаєш, що я не могла відмовити...

- Ні! Могла! І повинна була! Я здатен забезпечувати нас обох і досі не розумію, навіщо ти продовжуєш працювати...

- Ти чудово знаєш чому.

- Ха! Це все лише відмовки. У цьому бункері абсолютно безпечно!

- У ньому є багато недоліків...

- Ми могли б просто зачекати поки все вляжеться, а потім забити своїм спокійним життям...

- Ми не змогли б...

- Але ні! Ні! Ти вирішила йти до кінця і тепер, можливо, прирекла на загибель усю цивілізацію.

- Це зробила не я,- витиснула крізь зуби ультима.

- А хто? Ти погодилася на це замовлення! Ти!

- Послухай мене,- вона різко стиснула його за плечі й притиснула до дивану,- Тобі, здається, що все розумієш, але це не так. Я вбиваю не тільки тому що це моя робота, не тільки тому, що не можу від неї відмовитися. Я просто не збираюся відмовлятися! Чуєш: не збираюся! Ми говорили з тобою про це ще на самому початку, але ти мене не послухав! Я і є вбивство! Чуєш, вбивати - моя сутність!

Вона з усієї сили штовхнула його, і він впав.

- Монстр,- сплюнув зло чоловік. Очі Максо раптом молилися кров'ю. Вона підняла його за сорочку догори й, притиснувшись головою до голови, прохрипіла:

- Між нами все закінчено. Не трапляйся мені на очі.

А потім відкинула від себе.

Чоловік навкарачки відповз до стіни, потім піднявся і прошкандибав до іншої кімнати.

Ультима зосталася одна.

Вона впала втомлена на диван і гаркнула:

- Ввімкни плазму!

Екран швидко спалахнув і на ньому закріпилися стрічки новин, у котрих всі обговорювали загибель тієї станції... Максо дивилася їх, без перестанку дивилася, мабуть, їх цілу добу, а потім раптом сплюнула й рушила на кухню. Там налила в стакан води й одним махом випила.

- Вони не розуміють,- прошипіла вона,- Їм не дано зрозуміти того, що людство повинно померти.

Вона дивилася на стакан, а потім приклала його до лоба.

- І він, на жаль, теж.

*

- Ні.

Чоловік стискав її руку й дивився так закохано, що в неї теж тіпнулося серце, але відповідь Максо сказало так, як і потрібно.

- Ні,- повторила вона ще раз і піднялася.

- Але я тебе кохаю... Невже...

Вона побачила біль чоловік і не змогла збрехати, бо боялася, що це його зламає.

- Ні.

- Але тоді чому?

- Ти не розумієш усієї серйозності моєї ситуації...

- І яка різниця! Я усе одно не можу покинути це бомбосховище! Я не зможу тобі нічим нашкодити.

Ультима сумно посміхнулася.

- Проблема не в тобі, а в мені...

- І що з того, що ти не зовсім людина! - Вибач, але ні. Я розіб'ю тобі серце.

*

Фенко отримав замовлення. Він сидів у кріслі й дрімав, коли його отримав. Продивився його швидко, а потім криво всміхнувся:

- Людство має померти, Максо. Настала і твоя черга.

*

- А мій час уже майже прийшов,- криво посміхнулася жінка в стакан, де її зображення ішло брижами, а потім швидко випила його вміст.

*

Дмирік замкнувся в кімнаті й плакав. Він давно стільки не плакав. Сльози текли ручаями, рот і все навколо стало солоним... "Як кров",- подумав, і його відразу вивернуло. Тепер до всього ще додався запах і присмак блювоти.

- Щоб його,- прохрипів.

У голові продовжували лунати різкі слова його коханої: "Я і є вбивство!"

Його знову скрутило в спазмах. Йому хотілося викинути цю сцену з голови, до божевілля хотілося... А в голову приходили тільки інші погані миті...

*

Вони бігли вулицею. Поїздка, на котрій Дмирік, настояв, як завжди, завершилася нападом. Як він уже знав, на ультимів полює група тих, хто відколовся від них ще пів тисячі років тому, бо вирішили, що їх ідеологія неправильна. Відверто кажучи, Дмирік не знав і ідеології ультима, але розумно покивав, коли вона розповідала про це. Щось йому не хотілося розбиратися в ній...

Раптом на них вискочила людина. Молодий досить чоловік роззирався на всі боки, якийсь напружений.

Жуух... В його голову втратила куля.

Дмирік завмер шокований.

- Побігли. Чого став? - гримнула на нього Максо, але він продовжував стояти й дивитися на неї.

Вона. Вбила. Невинну. Людину. Вона вбила. Невинну людину.

- Ти вбила невинну людину!

Він кинувся на неї з кулаками.

- Вона видала б нас!

- Ні!

- Звідки ти знаєш про це?! Вона нічого не зробила ні тобі, ні мені!

- Поки-що.

- Ти - клята вбивця!

- Так, я вбивця,- витиснула жінка крізь зуби.

- І тобі це чудово відомо.

Розвернувся й пішла геть. Не йшла, а бігла - явно чекала на нього. А Дмирік тремтів від злості. Йому хотілося зараз задушити її, зупинити її існування так же, як вона зупинила цього хлопця... Але як він житиме без неї?

В очах чоловіка защипало, але він стряхнув головою. Ніяких. Сліз. Ніяких сліз. Він вдихнув, видихнув, а потім кинувся за нею.

Дмирік не міг усе ще пробачити їй, але знав, що побачити її труп боїться найбільше, хоча Максо й сміється з його заяв...

*

Але ж були й гарні миті...

*

...Він дрімав, коли раптом біля його ніг поставили коробку.

- Що це?

- Зазирни всередину.

Відкрив її й завмер шокований.

Там лежали стопками шкарпетки...

...Вони тоді так сміялися. Після цього Максо значно частіше намагалася зробити йому приємне. Схоже, вона незручно почувалася, коли отримувала подарунки й не мала чим відповісти. А одного разу вона навіть спробувати приготувати вечерю... Після цього довго її запевняв, що це нормально, якщо ти взагалі не вмієш готувати...

*

Дмирік нарешті заспокоївся. Торкнувся мокрих щік і розсміявся.

- О ...... Я став таким плаксієм!

Піднявся на ноги. Роззирнувся. Тут було так тихо... І самотньо.

Злість на Максо вже майже вивітрилася. Ненависті взагалі не стало. Він не міг просто її ненавидіти... Не міг ще після того, як вона врятувала йому життя від того відступника, а потім прихистила. Навіть дивлячись, як вона всіх вбиває без розбору - винних і невинних, дивився на неї й бачив людину... ні, ту Максо, котра не вбила його, як зайвого свідка, а врятувала... Він досі не розумів, чому живий, коли всі навколо неї помирають, але це підкупляло... Хоча здриґався, ненавидів себе за це, не розумів, чому продовжує жити й дивитися на цю різанину, але кожен раз обіймав її й цілував. Дивився їй в очі й розумів, що це якась дивна залежність, що він ні не міг уявити собі життя без цієї людини, ні не самому загинути... бо тоді більше ніколи її не побачить.

*

Він має змусити її повірити, що прийме її такою, як вона є. Має! Він так хотів, щоб вона не приховувала свої справжні емоції, що готовий був на щось божевільне...

...Кров залила все, а він впився Максо в губи. Стримувати тремтіння, не думати про те, як мучилися люди, як розривалися органи тих людей, котрих жінка вбила. Не думати, не думати...

*

Зібравшись із думками, він нарешті штовхнув двері й вийшов.

Було пусто.

Він роззирнувся. Почав обходити всі кімнати, шукаючи Максо, але її ніде не було. Спочатку вирішив, що вона просто рушила на завдання... А потім зрозумів, що немає ніякого завдання, бо на неї полюють, і в таких умовах котрими зазвичай відсиджувалися, бо знали, що своїх не зачіплятимуть, бо такий закон.

А те, що вона пішла, означало тільки одне... Вона вирішила, що її час настав.

*

Ця розмова відбулася один раз, коли Максо знову відсиджувалася разом із ним в укритті, коли по її сліду пустили таких же, як вони.

- Якщо людина вас не може вбити, а коли на вас полюють ваші ж товариші, ви відсиджуєтеся у сховищах, то чому ви все одно помирають не своєю смертю?

- Тому що ми відчуваємо, коли пора прийняти останній бій.

Дмирік замовкнув. Він зрозумів, що знову забрів на територію, котра його лякала.

Максо вичікувально дивилася на нього, а потім раптом тихо запитала:

- Ти не хочеш про це чути, чи не так?

Він не відповідав. Максо ще трохи помовчала, а потім сказала зі смішним смішком:

- Так інакше б ти просто не зміг дивитися на мене. Але ти дозволиш відповісти на це питання? Я постараюся не розповісти нічого, крім цього.

- Добре,- витиснув із себе. Йому здавалося, що жінка знущається з нього, але він промовчав.

- Ми йдемо на бій із такими, як ми тільки в одному випадку - коли відчуваємо, що настав час померти.

Дмирік відчував, що скажи вона ще якесь слово, він просто не зміг би дивитися на неї, тому сказав лише одне слово:

- Зрозуміло.

Після цього випадку він ніколи її не запитував про це...

*

...І сьогодні перший раз, коли Дмирік про це шкодував. Зараз він раптом зрозумів, що після усього, що бачив, чесна відповідь Максо зможе тільки заспокоїти його, тому що це означатиме, що вона не робить це просто так.

Чоловік стиснув зуби й видихнув. Але зараз уже надто пізно.

Він хотів повернутися вже в кімнату, як раптом відчув роздратування.

Вона пішла і навіть не попрощалася. Зараз самий час пустити собі кулю в лоба, бо він відчував себе майже мертвим... І все було в цьому слові - майже. Максо зоставалося для нього живою, поки вона не сказала прямо в обличчя, куди пішла.

Подивився на захисний костюм, котрий після того, як його викрали й відрубали ще й ноги, зарікся одягати. Спогад різонув по живому.

Що ж, втрачати немає чого. Чоловік одягнув костюм і покинув сховище.

*

Максо йшла і ледь стримувалася від того, щоб почати кричати й руйнувати все навколо. Біль, відчай стискали груди. Вона йшла, а ніби повзла. Хотілося просто все кинути, лягти й померти на місці.

- Я - ультима,- прохрипіла вона,- Я ненавиджу все й саму себе також.

Але якось після цих слів їй стало зовсім погано. Захотілося обійняти саму себе, повернути назад... і побачити знову Дмиріка.

Вона не хотіла вмирати... Ні! Вона повинна померти!

Жінка завмерла і захиталася, ніби будинок перед тим, як скластися.

Вона повинна, повинна...

- Я не хочу помирати,- вона схлипнула й закрила обличчя руками.

Вона почала глибоко і швидко вдихати повітря, тіло тремтіла, їй здавалося, що зараз увесь світ зімнеться навколо неї й проковтне.

- Нііі!

Вона впала на коліна. Дихання зовсім не вистачало.

- Ні,- хрипіла жінка.

- Ні.

Сльози потекли щоками, вона скрутилася на землі й тремтіла...

*

...Він її цілував. Цілував, хоча явно здриґався, коли вона когось вбивала. Хоча Максо й знала, що кров для нього звична справа, це було дивно, але так приємно... Хоча й так нерозумно, самовпевнено... Але це гріло серце, бо вона розуміла, що він приймає її такою, як вона є.

Вона почала м'яко відповідати, боячись якось нашкодити...

*

Не відомо скільки минуло часу, як раптом вона почула чиїсь кроки.

З останніх сил вона кинулася в бік і сховалася в одному з потаємних укриттів.

Раптом кроки затихли.

Ультима завмерла, вирівнюючи дихання. Раптом почувся голос:

- Якось дуже швидко я вийшов на тебе, Максо. Навіть нецікаво.

Жінка повільно вийшла з укриття.

- Твій замовник і замовив твою смерть, ти знаєш?

- Очікувано,- відповіла сухо.

- І ще він хотів, щоб всі бачили, як ти кажеш мертва від моїх рук.

- Хоче змити моєю кров'ю свій вчинок? Це притаманно людям,- губи скривилися в посмішці, а в голові пролетіло: "Крім однієї. Він ніколи не вб'є."

- Що ж. Тоді прошу на сцену.

*

Щоб усі побачили, а особливо Леві Шенталь, як помре винуватиця знищення надії усього людства, Корцу Нае наказав влаштувати схему покарання таким чином: спочатку всі побачать, як один ультим женеться за іншою. Потім сцена вбивства, а потім він вийде і розповість усім і про звинувачення Шенталя, а потім пообіцяє побудувати таку ж станцію. І зробить це сам, і Уф’гарвва нарешті переможе Міргіврію…

*

Дмирік побачив, мабуть, одним із перших ту перестрілку на даху одного з будинків. Він встигнув пробратися туди перш ніж люд висипав на вулицю.

Піднявся дуже швидко на дах і встигнув рівно до тієї миті, коли Максо випустила пустий телум. Навпроти стояв інший ультим. У нього в руках теж такий. Він міг вбити його, але коли чоловік підняв телум, просто кинувся на переріз.

Біль був жахливий. Він впав і скрутився від нього. Уже нічого не бачив, але все ще відчував.

*

Максо стояла шоковано. "Він же мав зрозуміти", - все крутилося в голові.

*

Фенко теж завмер. На дах уже піднялися бойовики. Він не розумів - стріляти йому чи ні.

*

Навколо зап'ясть Максо обвилися наручники, але вона не могла думати ні про що.

*

Пресконференція.

Ультиму Максо сидить на стільці між двох президентів. Нае сяє від задоволення. Раптом Шенталь виходить наперед і питає:

- Хто твій замовник?

Стає тихо. Більше не вищать записувачі й людські голоси всі затихли. Раптом усі згадали, що ультими вбивають тільки на замовлення.

*

"Він вірив, що я зможу зупинитися. Не знав, хто я така насправді, й тому вірив. А я не говорила. Підтримувала в ньому ці ілюзії.

Що вони хочуть від мене? Правди хочуть? О, так, цей президент хоче правди... Хоча насправді ні. Він лише хоче, щоб людина навпроти нього опинилася у в'язниці...

Всі вони мають померти... Мають померти..."

Жінка підняла голову й подивилася йому прямо в очі. Хотіла щось сказати, але ком став у горлі, а перед очима повстали спогади. «Дмиріку, ну навіщо ти це зробив?»

*

Вони сиділи на дивані й сміялися. Веселий такий бойовичок підняв настрій їм обом. Раптом Дмирік посерйознішав і раптом опустився на коліно. Він витягнув маленьку коробочку й запитав:

- Ти вийдеш за мене?

Очі Максо зблиснули. Чоловік зачаїв дихання, чекаючи на відповідь.

- Я згодна...

*

Мовчання вже зовсім затягнулася, коли нарешті ультима відкрила рота і тихо сказала:

- Ніхто.