Сміті й Сміття

Сміті прокинувся з тяжким похміллям.

– Остання пляшка, чи дві…, були зайві. Та ще й такі прості на вигляд, з тонкого скла. Мабуть не надто якісне віскі в них заливають, – думає він і вкотре скрушно зітхає:

– І чому я не мільйонер…?

Втім, питання риторичне. Вже давно вирішив, що у всьому винні "вони".

Але життя триває. Треба вставати і йти їсти антиспиртин. Зі стогоном підіймається. Обережно злазить з ліжка, бо високувата ж з купа пречудових ортопедичних матраців, красивих ковдр і білизни. Та й підлога захаращена – тому пильність не завадить.

Сміті тужливо озирає свої володіння – всі 50 власних квадратних метрів соціального житла, які є безкоштовно у кожного на планеті. Втім у Сміта доступної площі відчутно поменшало, внаслідок накопичення безлічі хоч і гарних, але вже набридлих речей.

Раптом погляд спиняється на дивному сірому прямокутнику біля ще вільної (більш-менш) стіни. Що то? Навіщо воно? Сміті жахається, думаючи, скільки може коштувати утилізація такого великого прямокутника з незрозумілим "чимось"…

Втім, нащо сушити зараз і без того пересохлі мізки? Потім-потім.

З’ївши антиспиртин і отямившись повністю, Сміті оживає.

Снідає. А невідчепні думки линуть до "прямокутника", навіть як сядеш до нього спиною.

– От як можна було принести додому зовсім незрозумілу річ? Та ще й таку крупну! Задоволення ніякого, та ще й збитки.

І це таки злить…

Сміті пильно дивиться в те щось, як часто в інші свої речі, й подумки повторює: „згинь, згинь, згинь…” Але те "щось" явно таке ж бездушне як і увесь інший непотріб – і зникати чомусь не бажає. Сумно.

Підійду-но ближче. Помацаю.

Але чудес не буває. На дотик воно так само неприємне й непотрібне, як і на вигляд. Гірше того – не зрушується з місця, а сіре марево посередині ще й пропускає руку вглиб. Отже, навіть як опора не послужить.

– У мене були плани на це місце біля стіни – тихо волає Сміті, бо ж від звукоізоляції він обачно відмовився, знаючи що додатковий об’єм йому не завадить. І таки не завадив.

Тож Сміті тихо лютиться. Копає прямокутник. І звісно ж забиває ногу!

– А щоб його чорти взяли!

Злиться ще більше. Кидає щось важке й гостре – що під руку трапилось. Раптом „сірому” теж буде боляче? Малоймовірно, але може, таки… Непотріб зникає. „Сірий” не реагує. Прикро. Напружені миті очікування. Нічого! Дивно. Цікаво. Сміті запихає руку в марево. Мацає. Тут. Там. Всюди. Нема!

Кілька наступних днів Сміті дещо переляканий. Погодьтесь – то не жарти! Ще в початкових класах діти дізнаються, що речі записують і розподіляють в собі ДНК людини, щоразу як ними користуєшся. І що вкрай небезпечно смітити в неналежних місцях. І навіть в належних треба знати міру. Штрафи, виправні роботи на фабриці з сортування і переробки сміття, а в деяких випадках і ув’язнення, або психлікарня, або й взагалі смерть! Учням випускних класів обов’язково показували старовинне відео швидкої страти особи, що накидала сміття у джерело з питною мінеральною водою, сподіваючись що покарають попередніх власників. А знайшли всіх… А також показували цензуровані уривки тривалої і болісної страти власника заводу, який вирішив підвищити надприбутки, скинувши токсичні й дорогі в переробці відходи, куди б ви думали – в річку!

Після того, учням повідомляли, що вони вже дорослі, і їх це теж стосується. Тому, в таких випадках не варто й далі розраховувати на ремінь чи виправні роботи. Вчорашні діти лякались. Втім, не дуже, бо ще змалку були привчені жити у чистому світі.

А от хуліганам-рецидивістам, до яких і Сміті належав, було про що подумати…

Отже, не дивно, що увесь наступний тиждень він був тихим, задумливим, і взагалі зразковим громадянином: споживав у міру, ретельно сортував сміття і навіть зміг трохи мотлоху з квартири перенести в смітник.

Але час йшов. Наслідки не з’являлись. Хоробрість зростала.

Сміті вирішив ще раз випробовувати сіре "ніщо". Докинув непотребу. Потім ще. Все зникає безслідно… І жодних візитів інспектора. Чудо!

Невже зрештою збулась його мрія? І тепер сміття не є проблемою? Нарешті можна очистити кімнату й набрати нових, таких довгоочікуваних речей. От це справжнє життя. Життя без всіляких обурливих обмежень, що їх нав’язує ця антинародна влада своїм громадянам. Інколи Сміті дивувався: як їм вдається і далі володарювати, якщо вони проти людей? Проти нього особисто і проти всіх його друзів, і друзів друзів – теж.

От навіть коли вибрали, здавалося б, пристойних кандидатів, які обіцяли збільшити норми безоплатної здачі сміття, то й це чомусь відбулось лише спочатку і в убогі, жалюгідні півтора рази. А потім навіть ця нова (ніби-то "народна") влада почала бурмотіти щось старе й нудне: про нестачу сортувальних потужностей, про енергетичну кризу, про надмірний розігрів планети, про нерівномірність споживання, про перенасичення і втому споживачів… І от вони вже кажуть про необхідність повернення до старих, науково обґрунтованих норм. Підлі зрадники! Явно продались. Тому й не пройшли згодом вибори.

Але і їхні наступники були не кращі.

Чомусь будь-яка влада миттєво загниває. От придумував Сміті (разом з друзями) на дозвіллі цікаві проекти знищення сміття. Наприклад: вистрілювати ним у космос, або встановлювати й підривати термоядерну бомбу в основі гори відходів, або спалювати все дощенту в плазмових камерах. І що? Всі ці чудові ідеї застрягали десь у бюрократичних лабіринтах. На всі листи й петиції надходили якісь жалюгідні відписки з мутними розрахунками надмірних затрат енергії, втрат невідновлюваних ресурсів, супутніх забруднень і т. п.

Немічна якась влада. Нездатна до простих і швидких рішень. Що за люди їх, таких недолугих представників, вибирають? І як декому вдається вкладатись у прокрустове ложе убогих норм? Бо є ж люди, які мало того, що не працюють, то ще й заробляють, продаючи невикористані залишки норм. Дехто навіть назбирував на заміський будиночок. Принаймні так казали. Але як таке можливо? Навіть якщо врахувати, що носять одяг і взуття зі слідами зношення. Мабуть то якась мафія (в змові з інспекторами!) так маскується. А потім вони ще й органічне сміття закопують на присадибній ділянці. І знову збагачуються (про те, що власники такого житла не мають безкоштовних норм на органіку Сміті чомусь не знав).

Він теж пробував влаштуватись на посаду сміттєвого інспектора, сподіваючись і собі підзаробити – "допомагаючи людям", але чомусь не проходив систему тестів. Звідки ж він знав, що така "допомога" зветься хабарем, а хабарників (та ще й з поганою освітою) вже не наймають на таку працю.

Але, хоч яку огиду відчував Сміті до цієї зусебіч прогнилої системи, інколи доводилось вдаватись до послуг біржі з продажу додаткових норм, бо це таки дешевше за державні штрафи і незрівнянно приємніше за виправні роботи на сміттєпереробній фабриці.

І от вже все! Тепер ця владарююча хунта зі сміттєвою мафією вкупі – не владні над ним. Тепер Сміт – сам собі голова. Хоче брати щодня нові речі у крамницях – і братиме. Хоче недоїдати їжу – і недоїдатиме. Хоче зрештою відмовитись від цього втомливого сортування сміття – і кидатиме все докупи у ці чудові двері.

Втім, Сміті продовжив ходити на роботу. Там були друзі. Та й подобалась вона йому. Раніше було важко розставляти деякі товари на полицях крамниці, знаючи, що в таке привабливе, барвисте, але важке пакування – він не може собі дозволити. Але тепер все це було його – досить простягнути руку і брати, брати, брати… Єдине що непокоїло: важко кількадесят кілограмів тягнути додому. І виглядатиме підозріло. Але ж заробіток тепер зовсім не витрачався на утилізацію сміття, тому транспортування стало доступнішим. І можна дозволити собі постачання пневмотрубою. Зазвичай нею користувались паралітики, люди з невиліковним ожирінням, або, старенькі, і, за малу плату, ще деякі неповносправні люди. І багатії. Решті то було задорого і були змушені ходити до крамниць… Як раби! Влада пояснювала це турботою про здоров’я громадян, але, Сміті чітко розумів – звісно ж це був ще один прояв неповаги і гноблення… І як люди лишень терпіли?

Зате у Сміті життя налагоджувалось.

Друзі спочатку дивувались:

– Сміті, хто оплачує цей банкет?

– Невже отримав мільйон у спадщину?

– Сподіваємось, не збираєшся доживати віку на сміттєпереробному?

На все це Сміті загадково посміхався і відмовчувався. Або віджартовувався.

– Та що вже стільки говорити про ці жалюгідні крихти. Ви краще уявіть: як би все було, якби не сміттєві інспектори…

І всі поринали у мовчазну хвилину солодких мрій…

Особливо гарно почали розвиватись його стосунки з Ніколь. Раніше вона була якась вередлива. Але нині просто розцвіла.

– Сміті, коханий, я вже цілий місяць не змінювала шубку. Хочу таку ж, але з перламутровими ґудзиками, бо вони нині наймодніші.

І Сміті її розумів. Він сам став вкрай модним, відколи запопав сірі двері в нікуди. Власне, з голови до ніг був обвішаний останніми писками моди. Інколи зранку замовляв одяг і взуття кілька разів перш ніж зупинявся на найкращому. І дедалі частіше відчував, що у світі є не лише проблема з замалими нормами на сміття (пройдений етап), але от ще й виробництво кульгає: у крамниці явно не досить малих, неекономних пакувань їжі; є лише жалюгідні кількадесят тисяч моделей одягу; а тупа система автоматичних замовлень вперто не хотіла розуміти запити типу „хочу те – не знаю що”. Світ явно недосконалий і потребує докорінних змін…

Тому радо йшов назустріч Ніколь в таких простих питаннях і зранку вона йшла вже без обридлої її шубки.

А згодом призвичаїлась влаштовувати стриптиз з одночасним вкиданням одягу в сірий поглинач.

– Ніколь, а як зранку підеш, якщо пневмотруба не працюватиме? Звісно, ще маєш взуття, а правила метро забороняють лише босим заходити, але все-одно…

– Хіба вона не працює!? – зойкнула перелякана Ніколь.

– Та працює. Мені просто цікаво. Бо голих в метро ще не бачив. Були в купальниках (залишили речі у неналежному місці, а бюро знахідок „оперативно спрацювало” і вже почало розвозити „загублене” власникам). Ще були панночки, які кутались в якісь незрозумілі шарфики. Але голих чомусь не бачив.

– Ой. Та що ти розумієш. Шарфики – то останній вереск моди. Ні-ні, не якийсь жалюгідний писк. Одяг з активними нанороботами, які вловлюють думки власника і самі все „перекроюють і шиють”. Головне навчитись керувати і не дати ненароком команду на відновлення первинного стану.

– То чому ж такий не носиш? – здивувався Сміті.

– Їх не дають нормальним людям. Лише за гроші або тим дивним, які споживають втричі менше норми – обурено заверещала Ніколь. – І навіть мають виправдання для такої дискримінації! Буцімто така дорога річ призначена для тривалого використання і лише людина, яка здатна на таке, має право отримати безкоштовно. Тому я завзято знижую викиди сміття до третини норми… Завдяки тобі, о Сміті. Ти мій герой…!

Ідилія…

Щоправда, часом ставало чомусь сумно. Довкола жодної знайомої речі, крім житла, людей, вулиць. Бо все що дрібніше – змінюється мало чи не щодня.

А ще й друзі кпинять:

– Сміті, чому увесь такий модний, а не купуєш заміський будинок?

Або Ніколь дражниться:

– То де ж ферарі й бентлі?

Але для всього того потрібні справжні гроші. Бо навіть пів-бентля не влізе в безкоштовну стоянку для жителів будинку. А ще ж плата за користування вулицями і всілякі викиди…

От якби якось монетизувати діяльність свого чудо-смітника. Брати у людей сміття за смішні, порівняно з біржовими чи офіційними, платежі. Але як це все поставити на потік? От якби "смітник" кудись перемістити. Назвати місце фабрикою з переробки сміття. Поставити прес з широкою горловиною, яка прийматиме все, до яхт і літаків включно, а на виході видаватиме рівномірний брус сміття, вужчий і нижчий за двері "смітника". Ото був би "бізнес"! Золоте дно. Щоправда далі фантазія не йшла. Як, наприклад, боротись зі сміттєвими інспекторами? Вони ж обов’язково пхатимуть свого носа, прикриваючись т.з. „турботою про довкілля”.

Халепа прийшла аж додому, і як завжди – зненацька. Власне, це був давній знайомий. Сміттєвий інспектор Смайті. Колишній однокласник і майже відмінник.

Звісно, він ще тоді дратував Сміта, якого пару разів ловили за сміттєве хуліганство, бо вчився погано з початкової школи й уроки споживання і правил поводження зі сміттям – засвоїв слабенько.

Але, як подумати, не такий той Смайті й розумний – не пішов же у складні наукові проекти. Не розробляє ж він нині ГіперРушій. Та й самі його розробники теж якісь недолугі: скільки часу тупцяють майже на місці. І за що тільки отримують надприбутки, поки втомлене сміттєвим рабством людство, нетерпляче рветься у Всесвіт, у вільні світи, де вже не буде нудних розмов про економію ресурсів і, як інколи мріяв Сміті, кожен матиме право смітити де й коли йому заманеться… Схотів – влучив у смітник (якщо пощастить). Не влучив – вдав, що так і хотів… Воля. Справжня Воля…

Смайті живе поряд. Наглядає за сміттям, чи як він каже „за порушниками”. Краще заробляє, але мало тратить. І цим знову злить – як і в дитинстві.

Хоче чисте довкілля. Звідки таке нездорове бажання? Жили ж якось люди в минулому. І гарно жили. Сортувати сміття не мусили. Інколи, при бажанні, могли й не доносити його до смітника. Зручно ж було. Просте було життя. Легке. Не те що тепер. Коли й де людство зробило помилку й рушило хибним шляхом? – часто міркував Смітті. Що ми зробили не так? Офіційна версія його не влаштовувала. Дуже підозрілим виглядав зсув гори сміття, що колись височіла на захід від Нью-Йорка, а тепер, разом з його хмарочосами спочивала в океані. Ох не дощі тому виною, відчував Сміті. Явно чиясь зла рука. Бо зрештою: чому сміття складали не в ущелинах Апалачських гір? Або й взагалі за ними. Тоді й зсуви були би не страшні. Але хтось…

І от, нині розвелось всіляких Смайті, які заважають людям жити. Борються з забруднювачами, до яких явно зараховують і його, Сміта! От же ж нелюди.

А ще Смайті любить свої старі речі. Це аж гидко. Збоченець. Та ж планшетові в його руках вже кілька років! З цією моделлю ще мамонти мабуть працювали. І отакі люди сидять на таких посадах! Де справедливість?! – вкотре заволав подумки Смітті.

І чого він припхався?

– Доброго дня, пане Сміте.

– І Вам доброго дня, пане Смайте. Чим можу допомогти? – Смітті вирішив поки-що не декларувати повну незалежність.

– Перш ніж їхати у відпустку, прийшов повідомити, що є певна тривожна розбіжність у показах спожитого Вами і утилізованого. Якщо вона й далі зростатиме, то необхідне буде розслідування, бо всяке буває… Чи дозволите зайти?

– Заходьте, заходьте. Самі можете переконатись, що тут все законно… І ніякого складу пресованого сміття, масою в кілька тон, тож про цілісність будинку можна не хвилюватись, хе-хе.

(Проганяти – собі гірше, бо прийде з судовим рішенням. Але ж несподівано… Втім, чого ще чекати від цієї злочинної, антинародної влади. Звісно ж вони фіксують, хто й що бере в крамницях. „Зусебіч обложили, демони прокляті” – сама спливла старовинна цитата з якогось невідомого класичного твору. Як, як їх побороти? Добре хоч "смітник" прикритий великою картиною з зображенням Сміта).

Тим часом Смайт, досвідченим поглядом частого відвідувача засмічувачів-рецидивістів, одразу прикипів до "смітника".

– А що це у Вас, Сміте?

– Картина, як бачите.

– Дивно якось виступає зі стіни. І рамка чомусь бруднувата. Ніби їжею обляпана. – продовжує інспектор.

От яке він має право, своїми чистими, митими лапами, мацати мій смітник? А раптом зламає? Хто їх знає, тих інспекторів… Можливо справжнє їхнє призначення – псувати такі чудо-пристрої? „Що ж робити?” – заметушилась у Сміта тривожна думка.

– Нічого дивного, пане Смайте. Рамка особлива. От погляньте: відхиляю картину і бачимо поле, яке завжди зберігає яскраві кольори. А їжею я перевіряв, чи справді діє.

– Дивний пристрій. Чомусь я про такі не чув… І, до речі, пане Сміте, сміттєві преси за допомогою яких деякі споживачі складали тонни сміття вдома і проламували підлогу – то вже пройдений етап. Нині злочинці продають довірливим марнотратним людям пристрої незаконного стирання ДНК власника з його речей, під іншими назвами звісно ж.

– Такі вже існують?

– Не зовсім. І зазвичай вони значно більші. Вам могли щось таке продати під виглядом загадкового "очищувача сміття, який зменшить ваші витрати на 50%!!!".

– То все таки існують? – Сміті одразу запалав ідеєю назбирати гроші на такий; хоча здавалося б: а нащо йому…?

– Ні. Стирання, повірте, неповне і не заважає знайти власника. Це лише питання часу… Людина, що розпаковує річ, фіксується в ній ой-ой як глибоко. Саме тому в крамницях більше нема відкритих пляшок молока, яке хтось "передумав" забирати. Бо плата, яку бере 100% дієве бюро знахідок – значно зменшила "забудькуватість". Лише розпад на найпростіші молекули зітре інформацію про власника. Але тоді потрібно платити за теплове забруднення…

– І що ж було з покупцями "чудо-пристроїв"?

– Тим хто спіймається на гачок шахраїв, потім довго доводиться жити в режимі економного споживання, щоб відновити свої норми. Брати на пробу вживані речі. Але вже не з власної волі – щоби оцінити й знати чи потрібні вони (й дати тим чіткий вказівник виробникам – що варто виробляти), а вже з необхідності, бо в звичайних крамницях з’являться обмеження…

Сміті сполотнів. Щось йому підказувало, що його "смітник" не відповідатиме вимогам законів… Бо не бачив він тут вищезгаданих молекул, та й тепла, власне теж. А оскільки процес розпаковування чогось новісінького-моднісінького інколи вже замінював йому повітря (так, принаймні, здавалось), то наважився діяти рішуче, й заквапився:

– А ось тут є дані про виробника. Самі перевірте. Глибше. Ще глибше.

Хапає і запихає інспектора всередину, вкотре радіючи, що смітник такий великий. А Смайті впертий. Вчепився пальцями однієї руки в раму й не відпускає. Але то не біда. Там йому нема від чого відштовхнутись. Спокійно, непоспіхом Сміті розгинає палець за пальцем, не забуваючи заштовхувати назад виринаючі частини тіла. І от останній… Далі "смітник" все робить сам. І Сміті подумки прощається з інспектором:

– Хтось скаже, що це негуманно або й взагалі вбивство. Але це не так. Він же любив боротись з засміченням. І от опиниться у місці де сміття багато. І дихати є чим (сам перевіряв). Хто зна, що там далі. А раптом якась потойбічна ідеальна сміттє-переробна фабрика. Майже що рай для всіляких Смайті.

І тут всім краще буде: „нема сміттєвих інспекторів – нема й проблеми сміття”, казали всі знайомі Сміті, чию думку варто було враховувати.

Хоч трохи й страшнувато, усвідомив він, повернувшись трохи ближче до реальності:

– Я ж сам-один вступив в боротьбу з прогнилою системою і правлячою хунтою. Я ніби сучасний Робін Гуд!

Відчуття подвигу дедалі більше окрилювало, але впродовж наступного тижня Сміті як міг виправляв свою помилку – споживав суттєво менше, так само робив подарунки Ніколь, але вже викидав від свого імені в звичайний смітник, і сповна використовував норму на здачу сміття. Навряд чи вони порівнюють спожиті речі й викинуті, бо люди ж можуть як завгодно обмінюватись подарунками.

Звісно то складно – знову сортувати відходи, але поки-що треба миритися з такими незручностями.

Минає і другий тиждень. Смайті нема. І його схоже й не шукають. Але що буде після відпустки? Бо хоч на таку роботу багато охочих і заміна легко знайдеться, але зникнення інспектора можуть пов’язати з його професійною діяльністю. Тоді неминучим буде ретельне розслідування. А може й не пов’яжуть, бо пішов у відпустку? Все одно страшнувато. Треба вже придумувати якісь відмовки. Наприклад:

– Він сам стрибнув у смітник! Страх як хотів дізнатись його будову.

Або:

– Я лише на мить відвернувся, а його нема. Мабуть смітник і сміттєві інспектори якось притягуються?

Хоча ні. Це невдалий варіант. Вони ж себе звуть „інспекторами з нагляду за чистотою і дотриманням правил поводження з відходами”. Язик зламаєш…

Але тривалий і непорушний спокій зробив своє. І зрештою Сміті констатував

– Нема сміттєвого інспектора – нема й проблеми сміття.

Завжди так думав і от переконався на власному досвіді.

Гарне, налагоджене життя зіпсувалось дивно, загадково незрозуміло й несподівано. Якось, зранку, коли Сміті збирався викинути недоїдки в "чудо-смітник" (бо вже мав перевитрату за показами звичайного) – і от вже приємна оку сірість змигнула, засяяла яскравіше. Сміті завмер: “лиш не зникай!” "Смітник" послухався, але "підсунув іншу свиню" – випустив із себе задоволеного Смайті. Та ще й не самого, а з групкою якихось нелюдей (справжніх, а не „переносних”).

– Вітаємо Вас, мешканце планети Земля – виголосив один з них, на що Смайті заперечно помахав – рано мовляв, і запросив їх усіх на вихід. А сам трохи затримався й швидко зашепотів:

– Сміте, відпустка вдалась. Дякую. Але галакти, дізнавшись від мене, що речі прислані їм через телепорт, є сентиментальною цінністю одного з Землян, який переплутав ТелеПорт з ЧасоСхроном – вирішили їх повернути. Неушкоджені. Лише стиснуті до 1/100 об’єму. А ось і гравіноші зі сміттям. Зрозумійте, я не міг їм сказати, що то непотріб. Але я всіляко посприяю, щоби до Вас поставились поблажливо. Все-таки Ви правильно вчинили, що не рушили до них. І мене вчасно туди запхнули. Бо вони без дозволу на заселені планети не заходять, щоби не травмувати аборигенів; а отримувати сміття – здається втомились. Але мені вдалось переконати галактів, що ми цивілізована раса. Тому є надія, що допоможуть нам з ГіперРушієм та й іншим… Але хоч якесь символічне покарання необхідне, та й розголосу треба уникнути, тому рушайте на фабрику сортування сміття, готуйтесь працювати зі своїм, воно скоро розшириться до первинного об’єму. А я пришлю когось за гравішошами. Вони дуже інерційні, бо маса велика, самі не дотягнете…