Рапунцель

Була сьома ранку і ззовні все вкрито снігом. Поважні товсті кучугури торкалися долу моїх панорамних вікон. Я міг прочинити одне з них і вийти у цю білу порожнечу лишаючи сліди босими ногами. Але мене збентежило не те що все було вкрито снігом по самі вінця, а те що я жив на двадцять третьому поверсі…

Повільно я підійшов до кухонного вікна і подивився на схід. Вчора вікно показувало мій престижний район на правому березі річки і менш престижний район на лівому березі. Сьогодні воно показувало більш престижний сніг на правому березі снігу і менш престижний сніг на лівому березі снігу. Ранкове сонце грайливо виблискувало на білій поверхні. Наскільки могло бачити око.

Той маленький шпичок, що стирчав зі снігу праворуч був церковним шпилем учора. А інший штирь подалі від нього - верхівкою опори моста. І все. Це був весь пейзаж.

Я стояв біля вікна босоніж кілька секунд розмірковуючи, про що саме мала б розмірковувати людина в такі моменти. Нарешті, холоднеча підлоги видерлися по моїх ногах нагору, дісталась голови і мій мозок почав виконувати свої обов’язки.

Телик! Ну Звичайно! Зануда з новин завжди знає, що відбувається. Хоча користі малувато: їм байдуже що сталося і чому, головне щоб побільше людей померло і дістати страшних фоток.

Я ввімкнув телевізор і почав сьорфити між каналами. Вгадайте що? Вони показували «сірий сніг». Як іронічно.

Потім я схопив телефон і набрав останній номер - доставка піци - нема зв'язку. Ану спробуймо міський телефон.

«Будь ласка, спрацюй», - я затамував подих і підняв слухавку, почув гудки. Фух… я не приречений. Подзвонімо комусь. Так… подивимось…можливо...ні...а якщо…добре. От зараза! Я не міг згадати жодного міського номеру. Та хто взагалі користується міським телефоном сьогодні! Кинув слухавку і ледве не розтрощив її.

Я був нажаханий, що Інтернет теж гайнув у відпустку. По правді, це лякало мене так сильно, що я майстерно відтягав мить його перевірки. Та, чорт забирай, відсутність Інтернету лякала мене більше, ніж оте біле страхожухало за вікном.

Єдине, що лишалося - перевірити назовні. На моєму поверсі було чотири квартири разом з моєю і ще два пентхауси поверхом вище. Якби я не був таким соціопатом, я б знав більше про своїх сусідів. Та зараз була не слушна мить про це шкодувати. Прочинив свої вхідні двері і визирнув у хол крізь невелику шпарину. Там панувала мертва тиша. Сподіваюсь, не буквально мертва… Двері трьох ліфтів були зачинені, двері трьох сусідських квартир теж не подавали ознак життя - одна праворуч і дві навпроти.

Тоді мене осінило - зараз Різдво! Всі ж явно кудись розїхались. Підступне тремтіння полізло вгору по моїй спині. Хоч би там що, я погрюкав у кожні двері від душі. Безрезультатно. І я їх розумію - якби мені в двері грюкав якійсь неврівноважений тип різдвяного ранку я б теж не відчинив. Навіть якби він був з мішком подарунків. Особливо якби був з мішком.

А тепер що? Чи достатньо я поринув у відчай щоб почати гратися у грабіжника? Я повернувся до кухні, сів за стіл і намагався заспокоїтись. Витріщився на кляту білу порожнечу. Вона у відповідь витріщалася на мене. «Де мій бісів молоток!?»

Я був шляхетним грабіжником і почувався б ніяково висаджуючи двері своїх найближчих сусідів. Тому вирішив почати з пентхаусів. Виніс свою драбину на вулицю і припер її до вікна над своєю кімнатою. Заліз нагору і заніс молоток для удару. Аж тут побачив наліпку на вікні: «Об’єкт знаходиться під охороною. Встановлено сигналізацію.»

«Ага, подзвоніть моєму адвокату. » І вдарив так що аж задзвеніло. І знову. І сильніше. І… моя рука почала боліти, та, нарешті, я пробив невелику діру у вікні. Розвалив руків’ям залишки склопакету, ввалився всередину. І здригнувся.

Я згадав звуки, які постійно чув над головою у великій кімнаті: наче хтось ходить на підборах туди назад, назад туди. Завжди було цікаво, хто в біса ходить вдома на підборах. Тепер знаю хто. Та сама особа, що понівечила мозок якомусь дизайнеру вимагаючи зробити все навколо таким пухнастим, інопланетним і рожевим. Я відчував себе наче у шлунку величезного кашалоту, який об’ївся рожевої цукрової вати і раптом помер від надлишку цукру.

Інші кімнати були ненабагато кращі: пухнастість, сукні, страшні меблі, ще пухнастість, і ще сукні. Кухня була незайманою. Б’юсь об заклад духовка навіть не підключена до електропостачання. Дві упаковки лохини самотньо помирали в холодильнику, а напівдопита пляшка Мартіні прийшла відвідати їхній похорон. Невихований шматок сиру вкритий пліснявою ігнорував їх усіх (і я сумніваюсь, що плісняву там розмістив виробник).

Нічого корисного. Ніяких мап, інструментів, нормальної їжі. Я раптом відчув депресію і надія почала лишати мене. Якщо все на Землі було вкрито снігом аж до двадцять третього поверху, тоді я застряг у світі пентхаусів. І якщо ЦЕ люди, які там жили я був приречений.

Зі згасаючим завзяттям я увійшов до останньої кімнати нагорі і відчинив двері на дах. Влітку я б убив за таку терасу і потрясний краєвид. Барбекю, ялинки в горщиках, купа місця для сонячних ванн і відчування себе королем гори.

За рядом ялинок була друга тераса від сусіднього пентхаусу. Думаю настав час дослідити і його. Я підійшов ближче і помітив, що вікно у горішній кімнаті було прочинено. Яка вдача! Якщо хоч щось можна вважати вдачею в моїй ситуації. Хоча б не доведеться знову гупати молотком по вікну півгодини. Почну дослідження з холу.

«Ну це вже краще! Хоча б не рожеве», - Наскільки можу бачити в цьому млявому світлі: все завішано шторами. - «Ненавиджу штори.» Просуваючись до вікна, я перечепився об щось м’яке. От крендель! Це тіло!? Я закричав як біснуватий, тіло закричало у відповідь і схопило мою лодижку. Я впав і гепнувся об підлогу, це не припинило моє верещання і намагання відповзти геть. Але воно мотилялося на моїй нозі і заважало. Тоді я згадав - «Молоток!» Розвернувся, замахнувся і… ледве не розквасив дівчину. «Стривайте. Я в чиїсь квартирі намагаюсь розплющити власника молотком! А я ще думав чого сусіди зі мною не дружать...»

- Я твій сусід! Я твій сусід! - Два остовпілі ока витріщалися на мене. Не дивно! Молоток все ще занесений над головою! Повільно поклав його на підлогу. - Вікно на даху було відчинене… Це не те що ти думаєш… -, а про себе подумав: «Ага, я заліз до твоєї квартири і намагався розквасити тобі довбешку не тому що я погана людина», - Стався форс-мажор, я шукав тих, хто вижив. Дивись, я покажу.

Я підскочив на ноги і зашкутильгав до вікна, дівчина все ще мотилялася на моїй нозі. Коли ми пролізали повз молоток вона з граційністю серійного вбивці буденно підхопила його рукою, іншою тримаючи мою лодижку. Я зашкутильгав швидше.

- Дивись, дивись назовні! Просто подивись! - я відсунув величезні штори, уся двоповерхова стіна була вікном, і оковипалююча білина увірвалася всередину. Вона замружилася.

- О, воно все ще тут…

- Все ще тут?

- Я думала посплю ще трохи і воно зникне.

За усім цим шоком я якось пропустив момент як ми опинилися в кріслах на її терасі на даху з чашками Несквіку в руках. Пам’ятаю вона щось казала про глюкозу, яка допоможе нам зосередидитсь і ще щось про Різдво як-не-як (чи це я вигадав останнє?). Якщо на хвилинку забути про вчора, все навколо починало виглядати майже нормально: двоє людей сидять собі на даху двоповерхового будинку в сонячний зимовий день в якійсь сніжній країні, випивають какао і приймають морозно-сонячні ванни. Я, навіть, майже почав розслаблятися. Чи це дівчина булькнула трохи Валіуму у мій Несквік.

Вона обірвала цю сюрреалістичну тишу:

- Це ж як у тих Різдвяних фільмах: ти побажав чогось дивного, прокидаєшся наступного ранку і бажання здійснено. Але підлий Санта або підлий бабак перетворив твоє бажання на підлий жарт і тепер тобі торба.

- Скільки підлих персонажів у твоїй історії, мабуть, різдвяні фільми твій улюблений жанр?

- Не пам’ятаєш часом чи ти нічого вчора дивного не бажав? - Охохо, пригальмуй! Давай лишатися раціональними.

- А ти бачиш щось раціональне ТУТ? - махнула рукою навколо. - З наукової точки зору це навіть неможливо.

Вона права, це не може стати ще більш нереальним ніж зараз. Чи може? Вона відставила свою чашку і повернулася до мене:

- Давай зробимо сніговика!

- Що!?

Я чув що люди іноді злітають з катушок не витримавши тиску під час катастроф та форс-мажорних обставин. Тепер я почав шкодувати, що лишив свій молоток yнизу.

- Я не божевільна. Просто подумай: які ми маємо варіанти? А) Якщо ми померли і це Рай чи Пекло, все одно, тоді ми не можемо з цим нічого зробити окрім як розслабитись і отримувати задоволення.

- Або Пекло, все одно!? - вона проігнорувала мене і продовжила:

- Варіант Б) - якщо це нереально і, припустимо, якийсь сон, тоді ми просто мусимо почекати коли прокинемось. А тим часом, розлабитись і отримувати задоволення. Варіант В) - якщо це все реально, ми маємо виживати і якщо це невідворотно, з таким самим результатом можемо почати хвилюватися про це завтра. А сьогодні просто розслабитись і отримати задоволення!

- І коли це «розлабитись і отримати задоволення» стало нашим єдиним варіантом!? Я вже починаю сумніватися, що ти найкращий партнер для пост апокаліптичного виживання.

- Ну давай послухаємо твої ідеї.

- Нам треба відмітити на мапі всі будівлі з двадцятьма трьома поверхами і вище в місті. Потім придумати найшвидший спосіб дістатися до них.

- І поки ми думаємо… ми можемо будувати сніговика!

- Нізащо в світі не будуватиму того клятого сніговика!

Десять хвилин потому я катав величезну снігову голову.

- Передай мені ґудзики, зроблю йому очі.

- Пропоную лишити його безносим, в мене нема моркви.

- Не маю заперечень. Історія знала багатьох чудових безносих людей - Волдеморт, Альтрон, Деві Джонс… - вона засміялася і мені в голову прилетів сніжок.

- Як щодо лиж?

- Занадто повільно, займе місяці щоб об’їхати місто.

- Точно...Знаю! Буєр! Нам потрібний буєр!

- Що що?

- Сніговий парусник. Як санчата с парусом. Тато катав в дитинстві. Якщо пощастить з вітром об’їдемо місто за кілька днів.

- Геніально! - я був готовий її розцілували. - Казала ж сніговик допоможе!

Щоб віддячити сніговику ми зліпили йому дівчину, собаку і будинок. Коли взялися за машину, почало швидко сутеніти.

- Грець із тим авто, хай ходить пішки. Пішли додому.

Ми стягли подушки і покривала в холі її пентхаусу, відсунули штори, щоб раптом нічого не пропустити якщо ситуація на дворі зміниться. Розставили свічки на підлозі і увімкнули гірлянди на ялинці. Зважаючи на обставини вийшло навіть затишно. Полягали спати. Ніхто не розмовляв про завтра.

- Гей, спиш? - прошепотів я.

- Ммм… - пробубоніла вона не відкриваючи очей.

- Я згадав. Я таки щось побажав вчора.

- Ааа? - Хотів гарно відсвяткувати Різдво, як у дитинстві. Не сам.

- Так це ти винен… Гад.