Пробудження

Ям прокинувся, ожив і відчув холодний ґрунт, що оточував його з усіх боків. Капсула вкрилася сіткою тріщин, з щілин висунулося декілька щупалець. Кінцівки впилися в землю, висмоктуючи поживні частинки і перероблюючи їх на енергію. Сила наповнювала організм. Колиска, в якій він лежав, розкривалася.

Марк тонув в блакитних дзеркальцях її душі. Раніше в них було життя, а тепер смерть і благання: «Ні! Не йди ... залишись ... зупинись! »

Темні зіниці розширювалися, очі наливалися кров'ю. Він зрозумів, що дивиться вже не їй у вічі. Гострі ікла й пазурі підібралися до обличчя.

Силувався піднятися, скинути їх з себе, але тіло не слухалося. Різці вгризлись в плоть, кігті роздирали шкіру, ще мить і осліпне.

Страх криком вирвався назовні. Марк прокинувся. Ошаліло озирнувся, згадав де знаходиться і зітхнув, не від полегшення, а навпаки. Один жах закінчився, інший тривав. Схопив револьвер, що лежав поруч з матрацом, на якому спав в купі брудного ганчір'я.

Прислухався: далекий гул системи вентиляції та гудіння генератора. Скуйовдив темні з сивиною пасма на голові і почухав мохнату бороду. Трусячись від холоду, накинув на светр куртку і надів шапку. Сьорбнув з фляги води, бризнув кілька крапель в обличчя. Воду та їжу економив, розтягував жалюгідне існування.

 «Довбана іронія долі, – думав, прямуючи в темний кінець сховища, – пережити пекло, щоб так подохнути».

Поморщився від звичного, але неприємного запаху випорожнень і розстібнув штани.

Ям не пам'ятав, хто він і як опинився похованим в надрах Планети. Але чомусь знав: треба дістатися на поверхню: до джерела енергії, щоб вижити. Зараз тріснута шкаралупа капсули й тонка шкіра відділяла його мозок від зовнішнього, незвіданого і небезпечного світу. Головне –  дотягнутися до джерела життя перш, ніж Колиска розпадеться повністю і оголить слабке тіло, яке повинно зміцніти і зберегти розум.

Він укрився в складському приміщенні бункера. Воно служило і притулком, і в'язницею, точніше пасткою, куди його загнали ті тварюки. Тьмяна лампочка висвітлювала бетонні стіни, брудну підлогу і залізні двері. За ними таїлася смерть. Скрізь стояли стелажі, де зберігалися запаси консервів, води, інструментів, акумуляторів та каністри з залишками пального.

Марк застібнув ширінку і побрів назад та раптом завмер, прислухався – стукіт. Звук лунав з верхнього кута, де був вентиляційний отвір.

Пішов на звук, промінь ліхтарика вихопив з тіні квадратне віконце, закрите дрібними залізними ґратами. Хтось бився в заслінку з того боку. В одному з отворів блиснули очі: багряні, злісні, не людські. Марк з острахом відсахнувся.

 «Ось і все, – мовив до себе, –  дістали виродки!» – і поспішив назад, до дверей, але дійти не встиг. Лампа замиготіла і згасла, залишивши єдине джерело світла –  ліхтарик. Гудіння генератора вщухло.

– Суки! – вдарив кулаком об стіну і прогарчав, –  хрін вам, падлюки! Я ще в змозі рішити, як мені здохнути!

Необхідно діяти або чекати, поки його сон стане дійсністю. Вибрав перше і стягнув з полиці давно припасену  сумку.

Ям був не один. Він вслухавсь в ментальні послання інших. Брати прокинулися теж і почали свій шлях. Щупальця росли, настирливо пробиралися крізь щільну породу і одночасно підживлювали організм: вибирали з піщинок залишки вологи, вдихали повітря, що таїлось між ними, і поглинали крупиці поживних речовин. Коли Ям відчув, що його мета вже поряд, щупальце натрапило на перешкоду.

Він вижив разом з дюжиною людей. Вони встигли сховатися і другий рік мешкали в укритті під товщею землі, за стінами і під стелею з бетону та свинцю.

Бункер укомплектували достатнім запасом провізії і насіння, з них вдалося виростити в лабораторних умовах злаки. Системи фільтрації повітря, очищення води та автономні генератори функціонували безперебійно. Господар сховища був упевнений, що воно стане в нагоді. Готувався серйозно і в годину «Ч» дозволив врятуватися рідним, близьким та друзям.

Люди не знали, чи вижив хто ще, в радіоефірі тиша. Іноді робили вилазки на поверхню. Але там холод, темрява і смерть. Та не впадала у відчай, намагалася існувати і стати основою нового Світу. Але з'явилися вони – жорстокі Вбивці. Люди боролися і перемагали, але тварюки принесли Хворобу. Зараза поширювалася швидко, вбивала повільно. Запаси ліків закінчувались, антибіотики не допомагали, а лиш подовжували муки.

Марк спостерігав, як зникали залишки виду homo sapiens, які пережили апокаліпсис і не згоріли в атомному пеклі, врятувалися від смертельного випромінювання та ядерної зими. І от, жменька людства вимирала в пастці, в  яку заганяло себе тисячоліттями з часів, коли одна людина убила іншу через заздрість, владу, чи амбіції.

Марк залишився єдиним мешканцем бункера.

Це не звичайний ґрунт: твердий, широкий, не живий – не породження Планети, а творіння тих, хто майже повністю знищив їх вид. Так повідала пам'ять, закладена в генах, яка поступово наповнювала свідомість інформацією .

Товста брила перегородила шлях. Всі розуміли:  часу і сил не вистачить, щоб оминути перешкоду. Залишалося повзти вперед, битися об твердь або спокійно чекати смерті.

Ям відчував, як швидко розпадалася капсула, підгнивала і відшаровувалася стара шкіра, оголюючи нову: зовсім тонку.

Марк притягнув каністру до вентиляційної віддушини, де все ще чувся стукіт. Влив бензин в отвір, облив стіну і зробив з пального «доріжку» до дверей. Поклав матрац, ганчір'я та інший мотлох у порога і теж залив бензином.

Прив'язав до ручки дверей мотузку. Накинув на плечі рюкзак з провізією, аптечкою і мінімум необхідного, щоб протриматися на поверхні деякий час. Готувався до найгіршого, але сподівався знайти ще тих, хто вижив. Перекинув через плече похідну сумку, щось брязнуло: пляшки з «коктейлями Молотова».

Прикріпив до поясу револьвер і армійський ніж, а до голови – налобний ліхтарик, насунув на обличчя респіратор. Клацнув замком, але двері не відчинив. Відступив назад, підпалив барикаду з ганчір'я і «доріжку» з бензину, запалив гніт на пляшках, потягнув за мотузку і шпурнув в прочинені двері саморобні «гранати».

В отвір було сунулось кілька тварюк, наскочили на стіну вогню і шарахнулись назад, а через мить пролунало нелюдське виття і моторошні крики. «Коктейлі Молотова» робили свою справу, а  Марк кинувся крізь вогонь в темряву коридорів, які кишіли смертю.

Ям відчайдушно шукав вихід. Нарешті намацав тріщинку і почав довбати її. Він відчував напругу і зусилля братів.

Вони разом боролися з перешкодою, стали одним цілим. В камені з'являлися нові тріщини і розширялися старі.

Це додало сил і розпалило крихітну, але яскраву іскру надії.

Усюди вогонь, що обпікав та рятував від Вбивць. Він пробирався крізь жар по мертвим тілам ворогів і колишніх друзів. Якби не респіратор, то разом з їдким димом, Марк відчув би і сморід гнилих решток людей, змішаний з запахом горілого м'яса і паленого волосся.

Смуга вогню залишилася по заду. Сповільнив крок, вдивляючись в темінь коридору. Промінь ліхтарика ловив неясні рухи тіней і силуетів. Кинув уперед «коктейлі» і, зачекавши, як трохи спаде полум'я, побіг далі. На перехресті коридорів, повернув ліворуч і жбурнув в інші розвилки пляшки, прикриваючи тил. Ступив кілька кроків, метнув ще «коктейлі», випалюючи дорогу перед собою.

Піт котився градом, дихати в респіраторі ставало важко, як і рухатися під вагою сумки і рюкзака. Одяг місцями обгорів, обличчя і руки частково обпалені, та звертати уваги на біль не було часу. Вбивць багато, пожежа надовго їх не затримає, та й сам може підсмажитися в цьому пеклі.

Нарешті електричне світло натрапило на гермо двері, за ними тамбур –  передбанник, де зберігалися захисні костюми і проходили дезактивацію, а в стелі – люк, що вів на поверхню, на волю.

Зупинився біля дверей, озирнувся: руху не помітив, та все ж запустив назад пляшку і зняв сумку з залишками «боєприпасів».

З дверей стирчала кругла ручка – вентиль. Почав її крутити. Йшов туго, але ось замок заскреготів. Марк зітхнув, витер піт з чола і тут на спину щось впало, а в правому плечі різонуло болем. На нього стрибнуло, два півметрових продовгуватих тіла з чорною шерстю, гострими пазурами на лапах і довгими хвостами.

Колиска розпалася повністю. Залишки капсули догнивали, а Ям відчайдушно вгризався в штучну стіну, створену ворогами. Пам'ять предків прокинулася повністю, і він згадав все: ті паразити прийшли, заполонили їх дім, і майже цілком знищили їх рід. Тому він мусить вижити!

Щури підкралися по трубах, що простяглися під стелею, куди вогонь не діставав.

Марк штрикнув ножем тварюку, що висіла на плечі, вона заверещала. Відірвав від себе та жбурнув звіра в полум'я і відчув біль нижче потилиці. Рукою потягнувся за спину і вхопив гризуна за хвіст. Спробував стягнути, але той вчепився намертво і Марк зробив, що зміг: відрізав хвіст. Щур розімкнула пащу, Марк кинув його на підлогу і зафутболив у вогонь, краєм ока помітивши, що по трубах повзуть ще пацюки.

Пальнув по ним кілька разів з револьверу, відкрив гермо-двері, протиснувся в отвір і зачинив за собою, закрутив вентиль, стягнув респіратор і знесиленим впав на підлогу. І відразу відчув біль по всьому тілу: нила шкіра від опіків, саднило погризене плече, з покусаної шиї текла кров.

Як зміг обробив та перев'язав рани, вколов знеболююче і відключився.

Сил не залишилось. Останні залишки енергії, які зберігалася в ньому ще з моменту зародження, вклав у ривок. Слабенький поштовх. Біль і ... щупальце вилізло – вилетіло за інерцією на поверхню, не наштовхнувшись більш на перепону.

Проникливі сині очі благали залишитися. Він хотів зостатися, та знову дивився, як чума з'їдала її і не бажав так вмирати. Заново брехав: обіцяв повернутися, і знову бачив в очах повних сліз смерть, та вже не її – свою...

Марк отямився. Ліхтарик на лобі розбавляв світлом темряву. Разом нахлинуло те, що намагався придушувати і не пускати в свідомість останні місяці: болісне очікування смерті, біль від втрати близьких і муки самотності. Але найжахливіше: не давали спокою спогади про тих, кого Марк зрадив.

Він втік, сховався, замкнувся на складі від щурів і чуми, покинув здорових і хворих в заражених приміщеннях бункера. Вони продовжували боротися, а він здався. Страх і жага до життя заповнили все єство. А зараз страх зник, залишилася порожнеча. Стало спокійно на душі, байдуже.

Марк пройшов повз шафи з захисними костюмами, видерся вузькими сходами до люка і відчинив кришку. Пусто. Темно. Холодно. Морозне повітря наповнило легені, дихалося вільно.

Глянув вгору і згадав: який величезний Світ. Зима відступала, радіоактивні хмари розсіялися і відкривали погляду Всесвіт, що мерехтінням міріад зірок відбивався срібними відблисками від снігового покрову Землі. Марк здивовано глянув на пістолет в руці, ніби вперше бачив. Закинув зброю в темряву і, провалюючись в снігу, побрів туди, де на горизонті народжувався світанок.

Він доповз! Але тепла немає, джерела сили не відчував, лише холод.

Не про це він мріяв, коли дерся крізь камінь.

Невже все дарма? Ям нічого не розумів і відчував – вмирає.

Марк лежав в сотні метрів від розкритого люка. Далеко не зайшов. «Чорна смерть» таки проникла в нього. Життя покидало слабке тіло. Холоду не відчував, голоду теж, розтер снігом обличчя і спробував талу воду. Здавалося, нічого смачнішого не пив.

Сонце освітило засніжену рівнину. Там і сям стирчали остови зруйнованих будинків і уламки техніки, виблискуючи в променях світла. Сніг танув, планета зігрівалася.

Кілька пацюків вилізло на поверхню і стежили за людиною кривавими намистинками очей. Один щур став на задні лапи, принюхувався і ворушив вусиками. Марку здалося – він насміхався.

 «Все ж знищили нас, – мляво думав він. – Скільки було тих спроб? Неважливо. Головне загнали в кут і добили».

Біля нього оголився темний асфальт, з тріщини визирав зелений паросток. Рослина смарагдовим щупальцем тягнулась до світла, до життя.

Природа прокидалася, після тривожного і жахливого сну. А Марк засинав. Назавжди.

Ям грівся в світанкових променях Сонця. Пагін повільно розкривався в стебло.