Пацюк

– Ти диви, якісь слабаки йдуть! – Щорс свиснув своїм, вказуючи на невеликий торговий конвой.

– Навіть охорону не замовили. Це просто подаруночок нам, – усміхнувся Вус, видивляючись хоч якихось лицарів навколо.

– Скажи іншим. Треба нападати, поки вони не вийшли із нашої території.

Зметикувавши, Вус швидко зібрав отару грабіжників, озброєних різноманітною трофейною зброєю.

Саме зараз, вечірнє сонце ховалося за обрій, приховуючи десятки силуетів, що оточили конвой з усіх сторін, аби взяти його в кліщі.

Врешті-решт, двоє грабіжників спиляли дерево, аби перегородити стежку купцям.

В повітрі пронеслося іржання переляканих коней та людський крик, перемішаний із тупотом копит.

Щорс дістав меча, зверхньо поглядаючи на переляканих купців. Його посіпаки ледь стримувались, аби не порішити усіх просто зараз.

– Будемо чесними, йти сюди без достатньої охорони, було дурною ідеєю,– промовив Щорс, граючись мечем просто перед обличчям переляканого юнака, – Отже, що обираєте, віддати усе та проїхати, чи…

– Ой, та йду я вже, йду, – невеликий чоловік, зовсім без обладунків підійшов упритул до них, виймаючи свого меча.

Його лезо було вкрите іскристими написами, нанесеними немов жаром від полум’я.

«Гімнюк» «Слабак» «Сволота» – і це лише ті, що встиг роздивитися Щорс, поки незнайомець прямував до них.

– Мене звуть Пацюк. Ви будете тікати, чи мені починати?

– Ну і дурне ім’я ти собі вигадав, – розсміявся Щорс, – давай швидше покінчимо з цим, гаразд?

– Як скажеш.

Голова Щорса злетіла із плеч.

Тіло розлетілось на тисячі пікселів, відправившись у небуття.

За ним туди ж відправився Вус та усі інші, розрізані за лічені секунди.

Купці навіть привітали оплесками таке блискавичне дійство.

– Ну все, далі буде безпечно, – Пацюк відкинув свій меч, той розчинився у повітрі за мить, не зоставивши і сліду.

– Заплатимо скільки ви попросили.

– Добре, номер рахунку ви знає… – неочікувано Пацюк замовк на півслові.

– Пацюку?

– Вибачте, треба йти, я ненадовго.

– Але ж ми…

Назар зняв із голови нейрошолом та протер запалені очі.

Хтось несамовито грюкав у його двері. Датчик на шоломі зчитав ці звуки, як важливі та примусово вивів із гри.

«Щоб ти сказився» – подумав Назар, відкинувшись на спинку крісла.

Набридливий стукіт навіть і не думав стихати.

– Ну все, досить, я нікого не чекаю! – крикнув хлопець, коли гуркіт його вже дощенту дістав.

– Та це ж я, Алла, ми у одній школі вчились! Я писала тобі вчора!

– Хто? – перепитав Назар.

– Та Алла. Зі школи.

Хлопець перестрибнув через декілька порожніх пляшок та особливими маневрами обійшов інше сміття, що займало усю майже усю підлогу його кімнати.

– Чого тобі? – Сухо запитав він, відчиняючи двері.

– Я ж писала тобі на пошту. Мені треба десь перекантуватися деякий час, а ніяких знайомих у місті немає, от і попросила у тебе пожити. Ти навіть погодився.

– Погодився?

– Ну так… Чи то я не тобі писала…– замислилась дівчина.

– Байдуже, бувай, – спробував зачинити двері Назар.

– Стій! Ну будь ласка, жити справді немає де. Я скоро знайду собі якусь квартирку, мені тільки на тиждень, не більше.

– Але я…

– Та нічого, що не прибрано, я тобі з цим допоможу.

– Проте це не…

– І нічому заважати не буду, не хвилюйся, – якось аж занадто впевнено промовила Алла.

– Я просто…

– То я зайду? – мило посміхнулася дівчина, кокетливо підморгуючи.

– Заходь, – зітхнув Назар.

– Оце так хата у тебе! – Алла занесла свої сумки та всілася на ліжко, уникнувши сміття на підлозу настільки невимушено, наче маневрувала між ним все своє життя.

– Ти всього на тиждень, так?

– Ну я ж сказала.

– Спати можна тільки на підлозі. Інших варіантів немає.

– Це краще, ніж на вулиці, – усміхнулась Алла, випромінюючи доброзичливість.

– Якась там їжа є у холодильнику, чаю у мене немає, вода у крані, туалет сама знайдеш. – Назар всівся у своє геймерське крісло та одягнув нейрошолом.

– Гостинності тобі не займати.

– Продовжити гру, – проігнорувавши її, хлопець поринув назад у віртуальність, лишаючи дівчину практично наодинці, якщо не рахувати його фізичне тіло.

…

Пацюк управлявся із мечем на найвищому доступному у грі рівні майстерності. Хоча, якби можна було дати гравцю його власний, особливий рівень, вищий за всі інші, він би точно у нього був.

Черговий турнір, надто нудний, аби справді прикладати якісь зусилля.

Лише коли на арену виходив достойний противник, Пацюк діставав свого найкращого меча. Того самого, який він сам стилізував оригінальними написами.

«Слухай, якщо програєш, я поділюся із тобою виграшем на ставці. Обіцяю, ніякого лохотрону не буде», – особисте повідомлення від останнього суперника, із яким мав зустрітися Пацюк, розчарувало його.

Замість відповіді – три крапки.

Пацюк не обманює. Таке правило.

Їх мечі зійшлися, резонуючи енергією.

Його суперник, лицар Кошмар, використав декілька сильних заклинань.

Маневруючи поміж них, Пацюк усміхнувся самому собі.

На хвилі драйву, він вдарив однією із найсильніших атак, розбиваючи щит свого ворога.

«Остання пропозиція. Ми поділимо гроші порівну. Я обіцяю.»

«Ні», – лаконічно відповів Пацюк, готуючи декілька високорівневих заклинань.

Потоки енергій зійшлися у цетрі арени під шалені вигуки публіки.

Ще один знищений суперник. Ще одна перемога на турнірі. Ще один момент щастя.

Пацюк підняв свого меча у гору, усміхаючись глядачам.

Хіба були в його житті кращі моменти? Так і не пригадаєш.

…

– О, дивіться, хто вернувся до нас, – Алла поставила руки у боки, наче його молода дружина.

– Що ти хочеш? – Назар протер очі, поглянув на годинник. – Я не довго грав.

– Вісім годин — це не довго?!

– Відчепися від мене. – Хлопець підвівся, готуючись, як завжди, продиратися через мінне поле на кухню, проте знайомого сміття більше не було. Жодної порожньої пляшечки. Жодного пакетику.

– Ага, помітив. Я тут трохи прибрала, – гордо підвела голову дівчина.

– Я не просив тебе, – гострий погляд Назара змусив її відчути себе зовсім чужою тут.

– Не думала, що ти такий невдячний.

– Ти заїхала сюди декілька годин тому, а вже наводиш свої порядки, – Назар пройшов на кухню та налив собі кухлик води.

– Що поганого у звичайному прибиранні?

– А що поганого у восьмигодинній грі? – Хлопець всівся на стілець, споглядаючи роздратовану дівчину втомленими, майже скляними очима.

– Та нічого, – зітхнула вона, – не будемо сваритись. Це поганий початок, чи не так?

– Як хочеш, – майже за один ковток випив воду хлопець.

– Я ще й чаю нам купила, будеш? – вже значно обережніше запитала Алла, очікуючи на щось погане.

– Роби як знаєш, – махнув рукою Назар.

Довге мовчання. Якби не писк чайника, тишу між ними можна було б порівняти із могильною.

– Ось, спробуй, це мій улюблений, – її фраза звучала як виклик, а погляд, направлений просто углиб льодяних очей, був аж занадто красномовним.

Назар відсьорбнув трохи напою від самого краю чашки.

– Не знаю, скільки цукру ти кладеш. І чи взагалі його кладеш. І чи взагалі колись заварював собі чай. Але сподіваюсь, що я вгадала.

– Смачно, – кивнув Назар, одразу сьорбнувши ще.

– Я вже думала, ти не людина, – полегшено зітхнула Алла, розслабившись.

– Чого ти тут?

– Перепрошую?

– Нічого ти мені не писала. Приїхати сюди було явно спонтанним рішенням. Ми з тобою зовсім не близькі, навіть у школі не спілкувались, не те що після. Що могло змусити тебе піти на такий необдуманий крок?

– Всі інші кинули мене, коли дізнались, що я підробила результати оцінювання, аби до університету втрапити, – Алла відсьрбнула трохи чаю, насолоджуючись його терпким смаком.

– І навіщо було сюди їхати? Підробила та й підробила.

– Бо батьки мене ледь не вбили, коли дізнались про це, адже я типу зганьбила родину! Я не могла більше там лишатись, розумієш? У мене не було вибору, ще б трохи, і мене б справді порішили. Мій батько — справжній тиран. Він ніколи не соромився дати мені тумака, але це… Тобі, мабуть, не зрозуміти, – зітхнула Алла.

– Угу, я ніяк це не зрозумію, – кивнув хлопець. – У мене батьків ніколи не було.

Довга, незручна для обох тиша.

– Ти вибач, – підвела погляд Алла.

– Та мені байдуже, – відвів очі Назар.

– Я справді знайду якийсь вихід, не хвилюйся. Турбувати тебе довго я зовсім не збиралася.

– Насправді, можеш жити скільки захочеш, мені вже всеодно.

– Справді? – усміхнулась Алла.

– Так. Це не має особливого значення.

– Дякую-дякую! – дівчина ледь не підстрибнула на місці.

– Нічого тут не має особливого значення, – пробурмотів про себе Назар, допиваючи свій чай. Вже скоро треба було повертатися у гру. Його там вже давно чекають.

…

Пацюк ледве стримував сміх, роздивляючись гравців із гільдії Кошмару.

Назватися «Лицарями смерті» було аж занадто жалюгідно, навіть для них.

– Що ж, як бачиш, тікати тобі нікуди, – вийшов уперед вже знайомий йому Кошмар. – Ти міг заробити купу грошей, а натомість вирішив показати нам дешеві понти.

– Якщо вже грати, то чесно, – відповів Пацюк.

– Тут пвп-територія. А значить, ми маємо повне право напасти усі разом. Я впевнений, за лут, що ми заберемо у тебе, можна буде вивести у двічі більшу суму, ніж за турнір.

– Утричі, як мінімум, – виправив його хлопець.

– Тим краще, – просичав Кошмар.

– Я обожнюю такі моменти, – дістав свого меча Пацюк. – Так і знав, що ти утнеш щось подібне. Мені завжди забавляють такі, як ти.

– Думаєш, ти такий крутий? Навіть найкращий гравець не потягне самотужки бій із цілою гільдією.

– Це дуже чесна гра. Тут все вирішують твої здібності, а не рівень персонажа чи предмети. Саме тому ти привів сюди цілу зграю дурників, а я стою один.

– Скільки пафосу… Доведеться повторити усе не один раз, доки у тебе зовсім не залишиться луту. Якщо ти, звісно, не зостанешся в Початковому місті аж до закриття гри.

– Мені набридли балачки, – Пацюк пройшов уперед, готуючи магічний заряд у руці. – Нападайте, боягузи!

– Дограєшься, придурку, – дістав свого меча Кошмар, – покажіть йому, хто в цій грі головний!

Випустивши у повітря феєрверк, Пацюк кинувся у бій, не стримуючи свою силу.

Декілька магічних зарядів злетіли з його рук, відбиті міцними щитами найкращих бійців гільдії. Одразу за ними, виконавши декілька потужних випадів, залетів у бій Пацюк, відправивши до точки респауну декількох гравців.

Вусібіч розлетілися різнокольорові заряди енергії. Заіскрилися мечі.

Грозою розлетілася повсюди симфонія брязкоту мечів та тріску енергії.

Сміючись, Пацюк боровся із декількома ворогами одночасно, не надто напружуючись.

Його руки тремтіли від насолоди битвою.

І хоча врешті-решт ніхто із гільдії не міг і хвилини протриматись у бою із неофіційним найкращим гравцем світу, дійство веселило його до глибини душі, немов наповнюючи все тіло приємним теплом.

Лише коли все було вже скінчено, Пацюк нарешті отямився.

Ейфорія від битви потихеньку покидала свідомість, змінюючись знайомою нудьгою.

«Здається, я не помітив, як відправив Кошмара на респаун», – подумав хлопець, відкинувши свого меча.

Прекрасно промальоване сонце опускалося за обрій, віддаючи останні промінці намальованому світу.

В такі моменти, забуваєш зробити скріншот, поринаючи у милування красою.

…

Назар зняв нейрошолом. Як завжди, дав собі хвилинку, аби відійти від гри.

– Прекрасні показники синхронізації, – порадував його доктор, вказуючи на масив цифр, відображений монітором.

– Як скоро можна бути здійснити перехід? – запитав хлопець, навіть не глянувши на екран.

– Як я і казав, кілька днів. Вам варто підготуватись.

– Все вже давно готово.

– Це я так, про всяк випадок кажу, – доброзичливо відповів доктор. – Ми вам дуже вдячні за участь у дослідженні.

– Аякже, – сухо відповів Назар, підводячись. – Дивіться, щоб вас спецслужби не накрили абощо. Не хотілося б, аби все злетіло в останній момент.

– Ті, хто ними керує, самі скоро будуть користуватися цією технологією, – широко усміхнувся доктор. – До скорої зустрічі.

– Ага, – буркнув Назар, не обертаючись.

…

Алла сьорбнула гарячий чай, роздивляючись екран свого телефону.

«Був у мережі 10 годин тому»

Пакетик з-під печива влучив у смітник, ледь не пробивши в ньому діру.

В цей момент, ніби відчувши переживання Алли, скрипнули старенькі вхідні двері.

– Ну нарешті, де тебе носило? – крикнула дівчина.

– Не твоє діло, – лаконічно відповів Назар, зайшовши на кухню.

– Я думала, ти з квартири взагалі не виходиш.

– Якби міг, не виходив би, – чесно відповів хлопець, всідаючись за стіл.

– Де ти взагалі береш гроші?

– З гри можна виводити, також у мене є додаткові джерела.

– Додаткові?

– Все ще не твоє діло.

– Та що ти за мудак такий? – вже мало не кипіла дівчина.

– Ти тут живеш завдяки милості моєї мудачної величності.

– І я вдячна за це, але ж так поводити себе не можна.

– Я щось не помітив, щоб ти це все затирала людям, які знущалися з мене у школі. Але ж ні, ти стояла у стороні і нічого не робила, як і більшість. А тепер приїхала сюди, коли тебе всі кинули, в надії, що я вчиню по іншому. Впевнений, я був навіть не першим у твоєму списку безвідмовних лохів.

– То ти мене все ж таки не забув, – посміхнулась Алла. – А так прикидався спочатку.

– То ж який я номер у списку? – просичав Назар. – Скажи.

– Ти мені у школі подобався, але мені було страшно навіть підійти до тебе, аби мене зацькували за спілкування з дивним придурком із задньої парти, – трохи зашарілася дівчина.

– Третій? Чи може я лише другий, кому ти розповідаєш цю історію?

– Ех, що з тобою говорити, будеш чай? – сама не помітила, як заспокоїлась Алла. – Можеш мені не вірити, якщо хочеш.

– У тебе лишилось не так багато часу, я пустив тебе лише на тиждень, пам’ятаєш?

– Таке забудеш, – дівчина налила у чайник трохи води.

– Не думай, що зможеш вмовити мене залишитись на довше.

– Я і не думала, – два кубика цукру впали на дно чашки.

– Післязавтра я піду і не повернусь. Квартира тобі не належить, тож жити тут ти не зможеш.

– Що значить, не повернешся? – Алла заклякла на місці, поки чайник вперто свистів, випускаючи хмарку білого пару.

– Подробиці тебе не стосуються. Все давно вирішено.

– Ти що, вирішив накласти на себе руки? – вона опустилась на стілець перед ним, все ще ігноруючи чайник.

– Ні.

– А що тоді?!

– Перейти у гру, – зітхнув хлопець, розуміючи марність подальшої оборони. – Моя свідомість житиме там, а тіло вони заморозять, аби я міг вернутися, – усміхнувся хлопець. – Ніби я не знаю, що кріоніка — антинаукова маячня. Проте сама технологія переносу свідомості цілком робоча, я не перший, хто її тестує. В кінці-кінців, вони ж хочуть жити вічно. А це гарний спосіб. Дієвіший за стовбурові клітини, від яких була епідемія раку.

– Ти розумієш, наскільки це по-дурному звучить?

– Зніми чайник з вогню, він мене вже дістав.

– Хіба можна проміняти реальний світ на якусь гру?

– Я зможу жити не тільки в ній. В будь-якому разі, там я значно щасливіший, аніж тут. Цей світ — лайно. Мене в ньому нічого не тримає.

– Все в твоїх руках, ти ж можеш змінити усе!

– Так, я це і збираюсь зробити. Ти мене взагалі слухала?

– Бісів чайник! – Алла вимкнула вогонь, мало не зламавши клавішу. – Я знаю, що світ лайно. Але я не збираюсь здаватися, як ти. У мене все вийде.

– Я і не сперечаюсь, роби, що хочеш.

– От і роблю, – її долоня опинилась на долоні хлопця, від чого йому навіть стало трохи ніяково. – Ходімо, на побачення.

– Ти здуріла? Яке побачення? – відсахнувся Назар.

– Це така штука, на яких ти ніколи не був, – його справді роздратувала ця саркастична посмішка на її устах. – Що тобі втрачати? Гайда.

Назар замислився на довгу хвилину.

– Пішли, – лаконічно відповів він, одразу розпочинаючи збори.

– Ну от, інша справа, – усміхнулась Алла, розшукуючи свою куртку.

…

Осіннє місто не було аж занадто романтичним. Чи гарним. Чи чистим. Чи сповненим хоч якоїсь надії на краще.

«Справді, гарне захалустя, аби ховатися від батька тирана чи проводити нелегальні досліди», – подумалось Назару.

– Район тут просто таки створений для життя, – іронізувала дівчина, прогулюючись вузеньким тротуаром коло швидкісної траси.

– Мрієш тут залишитися?

– Аж до тремтіння в колінцях.

Їх розмова не надто клеїлася. Гуляючи захаращеними вулицями, вони лише роздивлялися навколо, аби зайняти незручну паузу хоч якимось дійством.

Назару було явно некомфортно тут, назовні. Він боровся із бажанням піти назад, поринути у гру і забути про все це дійство назавжди, але якесь дивне відчуття недовершеності тримало його поруч із цією дивною дівчиною, до якої він навіть не відчував якихось почуттів.

Врешті, практично навмання, їх пара дісталася місцевого парку, якщо невеликий острівець зелені із декількома старенькими, явно хворими деревцями можна було так назвати.

Алла всілася на лаву, поринувши у потік новин та дописів, в своєму смартфоні.

– Знаєш, дурна ідея залишатися тут. Вже починає сутеніти.

– А ти що, темряви боїшся? – усміхнулася дівчина, відірвавшись від екрану.

– Я все ж таки живу у цій дірі.

– Ти із дому навіть не виходиш,– Алла поклала телефон у кишеню,– я розумію, що у тебе це, мабуть, перше в житті побачення, але міг би хоч трохи уваги мені приділити.

– Ти ж сама мене на нього покликала, хіба не ти маєш її приділяти.

– Ще чого?! До твого відома, мене виховували, як справжню леді,– вдала жахливу образу дівчина.

– Схоже, так і не змогли виховати, ага?

– Хто тебе взагалі вчив так із людьми спілкуватися? Це ж неможливо витримати. Не дивно, що у тебе немає друзів.

– Начхати мені на тих друзів, – фиркнув хлопець. – Нарешті ти показала свою справжню натуру.

– Ти просто мене геть вибісив, довбаний мудак!

– Ой, дивіться, солодка парочка свариться, – вигукнув якийсь місцевий молодик дуже красномовного вигляду.

Разом із ним їх обступили і його друзі, не даючи навіть шансу на відступ.

– Гарна курточка у мадами, – підморгнув, мабуть, головний із них. – Хотілося б і своїй таку подарувати, не підкажеш, де купив?

– Ви проблем захотіли, хлопці? – різко відповів Назар, підвівшись.

– Ти свою крутизну не показуй, женіть бабки і розійдемось по-тихому, – глянув з-під лоба молодик, виступаючи вперед.

«І що я тут роблю? Наскільки ж дурною була ця ідея… По хорошому, кинути б цю дівку їм та валити звідси», – хлопець озирнувся на Аллу, що дивилась на все це дійство майже відсторонено.

«Мабуть, не була в таких ситуаціях. У мене ж бо шкільного досвіду вистачає,– зімкнув кулак Назар. – Ех, тяжкі тілесні, а то й помру за таку дурню»

Він приготувався до удару на упередження, навіть відкрив рота, аби щось сказати, але все це припинив різкий постріл, що змусив усіх обернутися до Алли.

– Валіть, бо я вам макітки розквашу, – з вигляду дівчини було ясно, що вона говорила цілком серйозно.

Чекати довго не довелося. Розбіглися швидше, ніж маленька гільдія новачків, що побачила дракона вісімдесятого рівня.

– Якого біса? – стисло передав усі свої запитання хлопець.

– Не дивись так на мене,– підвелася Алла. – Моя сім’я багата із не надто законних причин. А я просто не хочу марнувати свій талант на всю цю дурню. От і втекла звідти за першої можливості.

– То та історія із підробкою результатів брехня?

– Я це зробила просто для втіхи ще до своєї втечі. Мене на хакера готували, але цікаве інше, – вона підійшла аж занадто близько, вдивляючись просто у очі Назара. – Ти не такий вже і боягузливий задрот, як я гадала, – в цю мить вона схопила його за волосся та поцілувала, злегка прикусуючи холодні губи.

– Та що ти…

– Не вмієш, я так і думала. – усміхнулась Алла, відсторонившись. – Ти мені не подобався у школі. Я тебе навіть не помічала. А якщо вже казати чесно, у списку безвідмовних лохів ти був другим.

– Нащо ти мені це все кажеш, а? Показати, яка ти сучка? Я це і так бачу.

– Ні, – помахала головою Алла, – це щоб бути чесною. Спочатку, я хотіла просто лишитись тут на довше, а твоє самогубство у мої плани не входило, бо могли б виникнути додаткові проблеми, але…

– Це не самогубство, а перехід.

– Байдуже. Ти мені сподобався, а я своє отримую.

– Нащо ти мені треба, а?

– Та облиш. Я тобі подобаюсь. Ти ж навіть не пручався, коли ми цілувались.

– Бо це було неочікувано! – роздратувався хлопець, – І взагалі, що за дурня тут коїться? Мені це все вже набридло. А особливо набридла ти. – Назар розвернувся. Швидким кроком рушив назад, не чекаючи на відповідь.

– Ну ти і мудак, – схрестила руки на грудях Алла. Вона залишилась на самоті посеред захарещеного сміттям парку у світлі останнього вцілілого ліхтаря.

…

Алла зірвала із дверей аркуш паперу, прикріплений якимось стареньким скотчем.

«Двері не замкнені, живи скільки встигнеш. Повертатись не планую»

Зіжмакавши листок, вона викинула його та зайшла до квартири, все ще не вірячи в те, що сталося.

В якомусь тумані, вона зібрала свої речі та вийшла на вулицю.

Глибокий вдих майже не надто чистого, проте хоча б холодного повітря.

В цьому місті було гидотно лишатися.

Кожна зайва секунда тут, як голка під ніготь.

«Сподіваюсь, ти щасливий» – подумала вона, витираючи сльози.

Треба йти вперед. Не обертаючись.