Останнє випробування

Довгонога краля граційно вигнула спину і поставила на низький столик перед Максом келих із коктейлем.  «Міла, Лора?.. Ні, Ірен», - впізнав молодик, глянувши навіть не на обличчя «офіціантки», а помітивши знайоме татуювання на її оголеному плечі – метелика. З одягу на дівчині лише панчохи і куценький фартушок, котрий слугує хіба що для того, аби збуджувати уяву захмелілих клієнтів. Якщо не втримався, ляснувши по спокусливій сідничці, то плати. Посадовив на коліна, сіпнувши до себе майже голу дівку, дав волю рукам – знову штраф. А більшого закортіло, то нема проблем із окремими кабінетами для грошовитих клієнтів.

Макс хитнув головою - дяка за дрінк. Байдуже запхав за пояс фартушка купюру і жестом відіслав повію, мовляв, поки що більше нічого не треба.

Коктейль Макса не взяв, тож вирішив замовити ще. Ірен миттю прибігла на помах руки щедрого молодика. Ставлячи на столик наступний келих, мовби випадково зачепила грудьми Макса, проте той відсторонив дівчину. «Жаль, краще б Макс, - подумала краля, - тепер доведеться з Баклажаном…» Жодна з дівчат не любила обслуговувати відвідувача, що заслужив прізвисько за відразливий запухлий синюшний писок. Проте не лише проспиртована мордяка відштовхувала дівчат, але й садистські замашки Баклажана. Однак встановлений господарем ліміт у три кабінетних прогулянки ніхто не відміняв, а клієнтів сьогодні увечері обмаль, тож Ірен знехотя подибала на високих підборах до Баклажана, який накачувався алкоголем.

Допивши коктейль, Макс підвівся з канапи і твердою ходою подався до дверей, аби вийти з оксамитової теплої печери клубу. Голова була ясна, хоча долоня лише з другої спроби намацала клямку. Надворі холоднюче зимове повітря миттю виморозило незначні сліди сп’яніння. Макс відразу влучив ключем у замок запалювання і повільно вирулив зі стоянки. Додому їхати не хотілося, бо там хіба вкладатися спати. А йому остогиділи сни.

І можливість порятуватися снодійним не тішила, хай після таблетки Макс провалювався у прірву без сновидінь. Та прокидався він розчавленим, втомленим, ніби й не спав, а непритомним сновидою тяжко ґарував на якогось безжального рабовласника. Неохоче, а проте обираючи менше зло, Макс ліг, не ковтнувши пігулку.

Взагалі-то нічого загрозливого у снах не відбувалося. Вони були схожими на фільми. Найчастіше приходив сон про ченця. Доволі нудне кіно. Монах молився, вкотре пересіюючи в роті шурхіт слів, стертих від щоденного вжитку та вже геть позбавлених змісту. Ще чернець порпався в землі кольору висхлої крові. На цьому іржавому ґрунті так-сяк росли помідори та виноград. Однак найбільше ченцеві щастило із вишпортуванням каміння, тому здавалося, що кривава земелька добре родить хіба що тверді неїстівні бульби. Ще Макс виразно відчував смак підгорілої каші, адже чернець харчувався зовсім невибагливо. А от козяче молоко було солодким, смачним.

Рідше навідувалися сни про вояка. Нічого схожого на голлівудські екшени, яких Макс надивився достобіса. Ті бойовики напомповували тіло драйвом, а голову – порожнечею вибухів, криків, ударів із тріскотом кісток. Натомість уві сні безглузде існування солдата, сповнене муштри, лайки офіцерів і биття, запахів гнилої капусти, казарми й клозетів, було нестерпно важким, позбавленим і натяку на цікаві події. Та й Макс жодного разу не відчув, аби вояк вгатив штика в живе тіло, а не в опудало.

Були сни про божевільного, візника, актора.

А цієї ночі наснилося про золотаря... Відразливий сон про шудру, нижчого, змушеного вичищати ями з лайном. Макс прокинувся, відчуваючи огидний сморід зі сну, схопився на рівні ноги і помчав до унітазу. Його вивертало довго, аж поки зсудомлений шлунок не заболів.

Прокидаючись, Макс чомусь не міг позбутися враження, що нічні марення реальніші за його життя мажора, пестунчика долі, котрому дісталася від покійного батечка купа грошви, яку можна витрачати на дівчат, клуби, ресторани -  та на все, що може розважити.

А все ота з бару, вона винна! Звідкіля ця дівчина впала тоді на його голову?! Макс якраз замовив текілу, та краєм ока помітив рух праворуч. Дівчина примостилася на високому стільчику поряд і попрохала в бармена томатний сік.

«Очі синії-сині дала мати дівчині…» -  Максові аж подих перехопило від погляду на красуню. Проте досвідчений ловелас хутко оговтався: «О, дичина сама вийшла на мисливця!» Та насправді це вона, Марта – так назвалася дівчина, коли Макс запропонував познайомитися, поласувала ним. Павучиха! Випила його, наче свій томатний сік, обплутавши безжальними словами!..

«Я не знаю, чи можна із крихт, що залишилися, скласти цілого тебе!

Твій породистий дорогий собака – це набридливий щоденний клопіт: і годівля, і вигул, і прибирання. А пригадай, що колись спільна на всіх малюків дворняга Тама була радістю вологого носа, жорсткої, теплої шерсті під пальцями та цуценятами, яких ти любив і втікав до них із хати при кожній нагоді. От байдуже, що періщить дощ, бо треба Тамі занести котлету, яку непомітно сховав, не з’їв. Адже мамі-собаці, виснаженій, завжди худій – скільки б їй не приносив їжі, доводиться годувати малих ненажер, їй котлета дуже потрібна, а ти не голодний…

Твій дім – це глянець, оселя престижних цяцьок: гігантського телевізора, на який ти за дурниці, що він виплітає, вряди-годи гарчиш, дизайнерських ліжка і шафи - блювотиння сучасних уявлень про красу. Стиль і блиск пустелі. А пам’ятаєш, як ти з морозу (ой-йой-йой, язик примерз до металевого полозу санчат, бо старшаки тебе намовили лизнути) залeтів до старої бабциної хати? Зі стіни дивився сумний вусатий Шевченко, співчуваючи твоїй біді. А в хаті пахло яблучним пляцком, а ти розмерзався від тепла. У тебе від молока з’явилися вуса – білі, тоненькі, зовсім не такі, як у змученого Шевченка, і за вікном синій вечір перетікав у чорноту, а ти поринав у ситну дрімоту, і блаженствував спокоєм, і усміхався вві сні, і язик вже не болів. У тій хаті кожна річ була живою, на своєму місці та служила тобі, бабці, людям. Твоя венеційська люстра коштує більше, ніж бабусина  хатина, та чи купиш дитинство і справжність його відчуттів за ці розкішні й непотрібні вази, бар-глобус, схиблений годинник, що показує хіба сторони світу, а не час?

Твої дівчата – нігті, губи, груди. Все першокласне. Все – несправжнє, гелево-силіконове. А згадай-но Лільку з її ненамальованими веснянками, щирою шістнадцятирічною голубінню очей, наполоханим «Не треба…», коли ти осмілів до божевільного жару на щоках і тремтячою долонею торкнув тугого пуп’янка-горбочка, що набубнявівся під сарафаном, обімлів і забув, як дихати.

Тоді ти жив. Тепер ти імітуєш життя. У тобі не більше життя, ніж у манекенах вітрин дорогих бутіків, де ти купуєш химерні престижні фантики для цукерочки – себе. Ці обгортки кричать про тебе: «Крутий мен!» Крутий м-анек-ен. Ходяча лялька… нє, ходячий ляльок, бо ж – чоловічої статі. Ти ж як справжній, все прикручено на свої місця, ще й розмовляєш. Збіса дорогий пупс. Ти дорого обходишся всім, хто хоче чогось від тебе. Коханки, щоб відповідати статусу, викидають бабло на солярії, манікюри, косметику, пластичних хірургів, брендові лахи. Твої дружбани напоказ купують дорогі машини, коханок, квартири. Ти ж альфа-пупс. І їм кортить бути не гіршими. От і пнетеся один перед іншим, возячи напомпованих силіконом ляльок на Мальдіви і Гоа. Кени поряд із Барбі. Ви вважаєте їх блондинистими дурепочками, але для сексу і щоб похвалитися перед іншими саме те, що треба. Вони вважають вас дурними буратінами, але багатими, значиться, з таких можна «доїти» бабло за допомогою сексу. Пупси обмінюються ляльками. Ляльки скачуть від пупса до пупса. Ти - молодець, бо ти гарно упакований пупс!

А весняна веснянкувата дівчинка Лілька тебе послала би… Зрештою, вона і послала. На зустрічі випускників ти, пупсику, пнувся в пупи світу. Ніхто не горів бажанням тебе слухати, але ти змусив їх слухати, бо широким жестом заплатив за ресторан. Вловив її посмішку? Сумна, правда? Думаєш, в тій посмішці був жаль за тим, що вона не розгледіла тебе, перспективного? Ні. Ліля пожаліла, що колись бачила щось у тобі. Щось безцінне, чого насправді й не було, як виявилося. В її очах ти був смішним павичем, що розпустив хвоста. Знаєш, вона після зустрічі намалювала картину. Павич із твоїм обличчям. Так, Лілія Приймак – художниця. Так-так, ота відома. Ну, ти ж був настільки зайнятий саморекламою, що не розпитував інших про те, як вони живуть. Навіть перше кохання не розпитував… Ти демонстрував себе. А їх усіх вважав невдахами. Лохи – так ти думав про них… Знаєш, Сашко Покаленко – батько трьох дітей, який самотужки, без дружини, котра померла кілька років тому, виховує малих. І в нього цілком незле виходить. А Іра Сокорчак, на дешеві босоніжки якої ти глипнув із презирством  – вчителька, яку обожнюють учні. Северин Гайворон – альпініст, що збирається на Еверест…»

Спочатку Макс не зміг навіть запитати, а звідки Марта все те знає, бо ошелешено слухав прикру правду. Наче сипалися на нього удари, влучні, болючі, швидкі. Вправний суперник бив і бив, не залишаючи й уламка секунди, аби оговтатися. Отак навідліг по щоках, в ніс, в перенісся, в живіт, що аж переривалося дихання.  Та поволі злість завирувала в ньому. Макс спробував захищатися, напавши:

- Та хто ти така, щоб...

- Щоб що?!. Казати правду? Я – це ти. Вірніше, я – одна з двох можливість, якщо ти подужаєш дорогу. А не вийде, то почнеш усе з початку, - Марта глянула йому просто у вічі.

Небо! Політ!.. Побачивши таке диво у синіх очах навпроти, Макс відчайдушно схопився за гранітну стільницю - настільки реальним було відчуття подмуху дужих крил, дикого свисту вітру, неозорого простору над, під, зусібіч. Його ж, безкрилого, чекає страхітливе піке вниз, із жахливим прискоренням… земля стрімко наближатиметься! Він гахнеться і стане плюгавою плямою, не гідною чистої блакиті вгорі…

Однак це тривало тільки мить, а далі Макс вчепився за здоровий глузд так, як ото щойно за кам’яну плиту стійки бару. Він відвернувся, мовби надумавши замовити наступну текілу, але насправді для того, щоб вигадати спосіб, як позбутися цієї божевільної, котра верзе казна-що. Меткий бармен жвавою дзиґою метнувся виконувати замовлення, а Макс глянув на стілець поряд. Нікого… Марта непомітно пішла. Здавалося, що Макса повинне би втішити раптове виконання власного бажання, оте зникнення ненормальної співрозмовниці, проте він лише збентежено крутив головою, оглядаючи залу, вишукуючи поглядом дівочу постать. Не полінувався і обійшов усі закапелки, навіть постояв віддалік жіночої вбиральні. Марно, бо дівчини ніде не було. Вона мовби нечутно здиміла.

Вимазати, витерти з пам’яті Марту з її гіркою правдою Макс намагався, однак не вдалося.  І ці сни… Кожного ранку все важче було переконувати себе, що сновидіння ілюзорні, а життя – справжнє. Відтоді Макс остерігався барів. Простіше пити вдома наодинці. Або в оксамитовому лігві повій, бо сюди ж Марта точно не припхається, погидує.

Повернувшись додому, молодик відкоркував пляшку віскі. Лід дзвінко заторохкотів, падаючи в склянку з товстого скла. Макс, втупившись у екран компа, сидів на розкішній канапі та наливався злістю впереміш із міцним трунком. З монітора на нього дивився павич зі знайомою мармизою – і до дзеркала не треба ходити. Сноб. Пихатий егоїст. Ліля лише це побачила в ньому. «А що, є ще щось?» - знущально забринів у голові голос Марти.

Макс люто гримнув склянкою об стіл. Та що він такого страшного зробив?! Похвалився на зустрічі випускників? Яки-и-ий зло-очин! Хіба комусь заподіяв шкоду? «А про користь запитати не хочеш?» - в’їдливо поцікавилася причепа, що міцно засіла в пам’яті й уяві Макса.

Дурнувата картинка! Її ж можна викупити… Лілька ж мазюкає ці картинки, щоб продавати? Отож! Купити і спалити.

Макс створив у фейсбуку сторінку, криво всміхаючись, назвав віртуальну особу «Марта Лелека». Вона ж бовкнула: «Ти – це я!» Ну, от. У нього прізвище Журавель, то нехай Марта побуде Лелекою. Надіслав запит на додавання у друзі, чемно подякував, коли Ліля зафрендила Марту Лелеку, і відразу хотів поцікавитися ціною картини, та передумав: «Нехай… завтра… на тверезу голову…» Віскі діяло не згірше снодійного, очі заплющувалися.

Макс прокинувся із відчуттям забитого гарячим піском рота. Сьогодні наснився найгірший зі снів… Він був мулом. Довкола випалена кам’яна пустеля. Мексиканське пекло. Кантар немилосердно дер кутики морди, сідло муляло, тож вага вершника стала мукою кожного кроку. Сухий язик розпухнув і роздирав щоки із середини. Мул, насилу зробивши ще кілька кроків, упав. Падаючи, він уже знав, що встати не зможе. Розлючений їздець гамселив щосили, намагаючись підняти тварину, Макс сіпався від ударів, мовби звіддаля чуючи несамовитий вереск людини. Нарешті новий біль гостро рвонув горлянку – повітря різко закінчилося. Макс захрипів у агонії й від перерізаної артерії, і від тим же ножем перетятої трахеї. Нажаханий, він прокинувся. Розплющивши очі, побачив знайомі люстру, стелю, і кілька хвилин жадібно ковтав повітря, відновлюючи втрачене вміння впускати повітря у легені та виштовхувати його назовні. «І це не початок… Десь близько середини довгого шляху», - озвалася в його голові Марта.

Після цього Макс боявся спати. І до алкоголю не смів братися. Більше двох діб він просидів біля монітора, відходячи лише на кілька хвилин у туалет чи по горнятко кави. Інтернет знав чимало цікавого про Лілію Приймак. З фейсбучної сторінки Макс довідався про виставки, галерею, поїздки за кордон успішної художниці. А ще стільки медичної інфи дізнався, що за ціле життя й сотої частини того не відав. Ліля возила з-за кордону купу дорогих препаратів для аптечок бійців і поранених у госпіталях.

Досі для Макса війна не існувала. Він був за мир, а війну ігнорував. Іще від захоплення Криму Макс викреслив зі свого життя радіо – у машині слухав лише музику з флешки.  Телевізор вмикав рідко, а якщо і дивився щось, то лише західні канали, адже той світ жив фільмами, футбольними матчами, на край уже для зовсім розумників - тим, як влаштований Всесвіт. Коли на вулицях з’явилися люди в плямистих одностроях, Макс вперто їх не помічав. Якщо Донецьк із Луганськом виблагали собі на голови скаженого кагебіста з імперією замість душі, то дурість не лікується, хай повзуть назад вперед у минуле.

Зараз, коли Макс вивчав життя Лілі, війна постала перед ним. Огидна, підла, з відірваними руками-ногами. І з іще гіршими випадками…

Макс дотепер жив у вигаданому світі, а зараз його наздогнала жахлива реальність. Який павич?! Страус, що сховав голову в золотий пісок!

На третю добу Макса не порятувала чергова коняча доза кави. Він заснув. А коли прокинувся, то не пам’ятав, чи щось наснилося, навіть уривків снів не залишилося на згадку. Дуже боліли плечі, руки, спина від спання за столом.

Максим потягнувся до компа, щоб видалити сторінку Марти Лелеки, але раптом відчув лютий голод.  «Потім видалю…» - махнув рукою. Поки смажилася яєчня, Максим ум’яв дві булки, далі змів усю до крихти яєчню, опісля висьорбав горня гіркої запашної кави, на додачу вигрібаючи ложкою з банки абрикосове варення, солодке золото від літа, наче підсилюючи контрастами обидві насолоди. З жалем зиркнув на спорожнілі банку і горня та подався до компа. Видалив сторінку Марти Лелеки. Завів власну.

За наступних півгодини він зумів народити три слова: «Привіт! Можемо зустрітися?» Однак потому лише скептично хмикнув. І не надіслав повідомлення. Та не захоче Ліля зустрічатися з ним! Навіть говорити не забажає… Але це ж не особисте!

Максим дивився на світлину хлопця з Ліліної фейсбучної сторінки. Сергій Носаль втратив ногу, але усміхався з фотографії задиркувато, весело, мовби щойно зійшов з каруселі, а не скнів уже кілька місяців у госпіталі. Звичайно, Максим трохи лукавив, коли подумки переконував себе, що це не особисте. Кожна людина прагне подобатися, і Максиму кортіло довести Лілі, що павич – це не про нього. Проте він справді захотів допомогти Сергієві. Бо стільки радісної сили було в очах хлопця, що Максим загорівся, аби та життєва снага не згасла, не стала попелом безнадії.

У Мюнхені живе Юрко, старий товариш, хороший хірург… Він допоможе підібрати протез, або хоча б порадить щось слушне.

- Ну, якщо ти хочеш зберегти анонімність… - Юрко в скайпі невпевнено усміхнувся, - але вона може розпитувати… Наприклад, хто спонсор? І що я скажу?

- Скажеш, що… фонд. Благодійний фонд «Життєва сила»! – на ходу надумав Максим.

- Йа-йа, гуд, - друзяка, що прожив у Німеччині майже дев’ять літ, погодився, - я поговорю з Паулем. Він класний спеціаліст. А ти збирай необхідні документи. Насамперед історію хвороби… І фото, фото не забудь!

- Зроблю, Юр…  Дякую!

- Ну, до завтра!

- Бувай!

Максим бігав по державних конторах із іще неготовими установчими документами «Життєвої сили», а життя фонду уже по вінця наповнилося невідкладними справами, які треба зробити не сьогодні, а вчора. Зате засинав Максим тепер миттю, а спав міцно, без снів, прокидаючись рано від настирного будильника в мобілці, й стрибав у новий день, наче в останній вагон потяга, котрий неухильно набирає швидкість.

Сьогодні Максим навідався до госпіталю, тримаючи в папці квиток на завтрашній літак:

- Сєрий, ти тільки стюардес не спокушай, бо тут Юлечка за тобою засохне, - промовив, спостерігаючи за медсестрою, що зайшла до палати і роздавала чотирьом пацієнтам ліки.

Дружній регіт Максима та Сергія анітрохи не вплинув на ділову Юлечку, котра уже з дверей кинула незлобиві посмішку і слова:

- От коні! Їй Богу, жеребці!

Знаю, зараз тут, в палаті , повинна з’явитися Ліля, щоб все склалося… якнайкраще. Аби склалася пара: Ліля і Максим. Типу, вони зустрілися, вона побачила його шляхетність, кохання спалахнуло знову і жили вони довго та щасливо. Ну, якщо потрібен зручний фінал, то далі не читайте, вважайте, що так все і сталося.

Вони зустрінуться. Майже через десять років, на наступній зустрічі випускників – у них був дружний хороший клас, тож вони неодмінно зустрінуться. І Ліля здивується, щиро та радісно здивується, адже так гірко бачити пшик замість першого кохання, зате як гріє думка, що воно було не грою гормонів, а розмовою душ.

Максим це збагне раніше, майже на десять років раніше. Він і на мить не засумнівається в тому, що перше кохання було безцінним, проте звіддаля побачивши якось Лілю в товаристві чоловіка, явно близького їй чоловіка, не потривоживши й словом, обмине цих двох. Просто відчує, що не варто бігти у минуле і за минулим. Майбутнє й образитися може, бо у нього для кожного є подарунки. А для того, хто живе тільки минулим, зачинені двері до майбуття.

 «…всіх випробовують. На біль, на страх, на совість, І, знаєш, там, у небесах крилатих, для всіх є крила, але небагато путь до польоту здатні подолати», - голос Марти уві сні диктує вірші. Максим уже давно звик до цього. Зрештою, то значно краще, ніж сни. Тільки доводиться після прокидання записувати вірші, інакше Марта диктуватиме кожної ночі одне і те ж. Іноді – не зі зла, просто стільки справ у фонді, що сил не залишається на те, аби ще пізно увечері повзти до компа і вистукувати на клавіатурі кілька десятків рядків, - Максим не встигає, тоді посеред ночі доводиться зриватися з ліжка, щоб записати знову надиктоване.

- А мене на що випробовують? 

- На вошивість, - несподівано лунають її відповідь і капосне хіхікання.

Марта майже ніколи не відповідає, це лишень вдруге за багато років вона зволила озватися! А вперше це було так давно… Тоді на його здивований вигук: «Чому вірші?..» Марта зронила: «Бо я не встигла за жит…» Потім вона затнулася і більше не відповідала. Диктувала вірші, але вперто мовчала, ігноруючи безліч запитань Максима. Аж тут відповіла. Пауза після її хіхікання тягнулася дуже довго, тож Максим вирішив, що продовження не буде. Та він помилився.

- На ситість, на бездумне легке життя… Труднощі, навіть влада і слава – було, відгуло. А тепер останній іспит. Найважчий, щоб ти знав.

Чоловік перевів погляд із екрана компа на стіну. Павич із його обличчям зверхньо дивився на нього. Підморгнувши до незворушного зображення, Максим дописав вірша Марти.