Нехай... здійсняться... мрії...

Десь в недалекому майбутньому... Десь недалеко від нас...

- Привіт! Вибач, що розбудив, але... так треба, - сказав хтось.

Андрійко спочатку подумав, що це йому наснилося, та розплющивши очі побачив дещо дивне: посеред кімнати висіло та тьмяно сяяло біле кулясте марево, що переливалося наче густий дим. Одразу на думку спали моторошні історії про привидів, які мешкали в стародавніх замках, покинутих палацах та в інших страшних місцях. Не усвідомлюючи своїх дій хлопчик спробував щільніше закутатися в ковдру, наче це мало захистити його від небезпеки. Але марево ніяк не відреагувало, не накинулося з страшенними криками, не перетворилося на скелет або ще якусь потвору, а просто продовжувало висіти на місці. Трошки набравшись сміливості Андрійко запитав:

- Ти привид?

- Ні, я - янгол. Точніше, янгол-охоронець.

- По вигляду і не скажеш, - засумнівався хлопчик.

- А так? - спитало марево змінюючи форму. Буквально за декілька секунд воно видовжилося і набуло вигляду розмитої людської фігури з великими крилами за спиною.

- Ну, так трошки ліпше. А чому ти прийшов до мене? Мені загрожує якась небезпека?

- Ні, тобі нічого не загрожує, просто... просто ти вчора здійснив вчинок, насправді героїчний вчинок... і ми вирішили тебе нагородити.

Андрійко відразу зрозумів про що йдеться, хоча не вважав те, що сталося на озері, за геройство. Ну витягнув він ту дівчинку з-під льоду, ну то й що? Кожен на його місці зробив би так само. А тут - справжній янгол з'явився, та ще й нагородити за це хоче. Хлопчик підвівся, присів на ліжку, впершись підборіддям на зігнуті в колінах ноги і запитав:

- “Ви” - це хто? Ти та інші янголи?

- Який ти допитливий... Будемо вважати що “так”. Тож, що б ти хотів?

- Я? - здивовано запитав хлопчик.

- Так, саме ти. Винагородою за твій вчинок є виконання будь-якого бажання. Єдина умова - це бажання повинно бути щирим, потаємним, йти від душі і серця.

- Будь-яке бажання? Гм... - Андрійко на хвилинку задумався. - Все, я вирішив. Можна загадувати?

- Звісно що можна.

- Значить так. Я хочу, щоб кожна дитина у цьому місті отримала те, про що мріє найбільш за все на світі.

- Твоє бажання дійсно щире, - відповів янгол через деякий час. - Я це бачу. І воно буде виконане одразу.

- Справді?

- Так. Якщо хочеш, то можеш подивитися на це сам.

- Але як же я вийду з кімнати? Мої батьки сплять, боюся їх розбудити.

- Не треба нікуди виходити, просто дай мені свою руку.

Хлопчик негайно простягнув руку до янгола. Той доторкнувся до долоні і легенько, наче пір'їнку, підійняв його під саму стелю, а потім плавно поплив у бік зачиненого вікна. Андрійко захотів було закритися руками, щоб не вдаритися об скло, але нічого подібного не сталося, бо вони обоє пролетіли через перешкоду навіть не помітивши її. Хлопчик відчув на обличчі подих вітру, відкрив заплющені від страху очі і озирнувся навколо. Серце ледве не вистрибнуло з грудей - вони летіли! Мчали, наче птахи! Наче супергерої!

- Ура!!! - хлопчикові важко було стримати свої емоції. - Ура!!! Я лечу!

Янгол тим часом мчав все швидше і швидше, підіймаючи їх догори. Оце так краса! На небі не було жодної хмаринки і зірки мерехтіли так яскраво, так гарно, так близько... Хотілося гасати за ними по всьому небу, ловити їх руками, хапати одну за одною і назбирати цілий оберемок, а потім взяти і підкинути вгору, щоб розлетілися по всьому світові яскравим зоряним дощем! Ура!!!

А вітер... На дворі стояла зима, лютий місяць, але холодно не було, навпаки, навіть спекотно, ніби на нього дмухали теплим повітрям із величезного фена.

Аж раптом дещо змінилося. З-за обрію, закриваючи собою зорі, виповзла величезна темна хмара, схожа на гігантську зграю незграбних чорних птахів, які постійно кружляли та метушилися, але при цьому на зіштовхувалися між собою.

- Що... Що це таке? - перелякано спитав хлопчик.

- Це - найщиріші дитячі мрії... - з неприхованим сумом відповів янгол.

- Але що це? Нічого не розумію...

- Пішли, я тобі покажу, - і вони полетіли до хмари.

Коли наблизилися майже впритул, то Андрійко побачив... Але так нічого й не зрозумів... Це були різноманітні предмети. Але в основному, телефони. Круті, модні телефони... З великим блискучим екранами, певно що сенсорними, так як кнопок на ніде не було видно. Поміж цими телефонами кружляли планшети, теж модні, дорогі, зі ще більшими екранами, на поверхні яких час-від-часу з'являлися віддзеркалення зірок. Також інколи пролітали цілі плазмові панелі, всіляких форм та розмірів: від маленьких до величезних, на всю стіну. Хлопчик придивися ще і розгедів у недавно побачені ним в рекламі новенькі ігрові консолі, що наче горобці ширяли туди-сюди.

- Оце і є найзаповітніші мрії всіх дітей? Побутова техніка!? - здавалося, що Андрійко був у розпачі.

- Ні, не тільки побутова техніка. Ось, поглянь туди, - янгол вказав на центр хмари.

Зброя. Там літала зброя. Пістолети, рушниці, автомати, кулемети... Ножі, шаблі, самурайські мечі, списи, булави... І все це хижо виблискувало лакованими та хромованими деталями, лінзами різноманітних прицілів, коштовним камінням оздоблення... Поруч кружляли спортивні мотоцикли, квадроцикли, ексклюзивні автомобілі, яхти і навіть один підводний човен. І в самому центрі цієї незрозумілої хмари знаходилися коштовності, їх було небагато, але вони, напевно, коштували дуже дорого.

Андрійкові стало погано. Він не розумів, що тут роблять всі ці речі? Хіба це мрії? Справжні мрії? Ті мрії, про які нікому не говориш, які зберігаються в глибині душі і про які знаєш лише ти? Та не може такого бути!

- Неправда! - закричав хлопчик, - Це! Не! Правда! Ти мене дуриш! Дуриш!

- Хотів би я, щоб це була неправда... - з болем у голосі промов янгол. - Ми всі б так хотіли...

Янгол з Андрійком замовкли і тримаючись за руки продовжували висіти в повітрі спостерігаючи за чорною хмарою. Через деякий час у русі всіх цих речей виникла цілеспрямованість і впорядкованість. Вони почали формувати потоки, які згодом розділялися на окремі струмки і рухалися в різні боки, заповнюючи собою ціле небо. Це продовжувалося декілька хвилин і раптом - все зникло. Все і одразу! Небо знову стало чистим і весело замерехтіли зорі.

- А куди все зникло?.. - спитав хлопчик озираючись довкола. Не треба було бути психологом, щоб почути в його голосі неприховану надію на те, що всі речі просто взяли і водночас перестали існувати.

- Відправилися до тих, хто про них мріяв, - розчарував його янгол.

- Невже... Невже ні в кого немає інших мрій, окрім дорогих цяцьок? Невже всім вкрай потрібні ці дурні речі? Невже ні в кого з дітей немає хворих родичів або друзів, про одужання яких вони мріють? Невже нікому не хочеться зробити щасливими своїх батьків? Невже ніхто не мріє зробити в місті повітря та воду чистішими, траву зеленішою, а сонце яскравішим? Невже ніхто не мріє полетіти в космос?.. Невже...

На хлопчика не можна було дивитися без жалю. Гіркі сльози текли по його обличчю і падали вниз, наче мініатюрний дощ. Так прикро, так погано йому не було ніколи. Вперше за вісім років свого життя він зрозумів, що навколишній світ набагато гірший, ніж він сподівався, набагато. Від болю він закрив обличчя руками. І навіть не помітив, що янгол-охоронець більше не торкається його, а він сам по-собі тримається в повітрі. Високо-високо над землею. А внизу палало електричними вогнями місто. Ще спали ті щасливчики, котрі прокинуться вранці і знайдуть свої заповітні мрії біля ліжка, а можливо й деінде. Спали батьки тих щасливчиків, спали і не знали, що вранці не зможуть нічого пояснити своїм дітям.

Потроху Андрійко заспокоївся, витер рукавом піжами сльози, повернувся до янгола і запитав:

- А чому ви, знаючи про все це, нічого не робите? Ви ж можете все. Все!

- Багато, але не все. Ми не можемо впливати на думки людей, на їхні мрії і бажання. Ми не можемо примушувати їх робити те, що ми хочемо.

- Що ж ви тоді взагалі можете?! Га? Окрім того, що створювати безліч безглуздих речей?

- Окрім створення безглуздих речей ми можемо, наприклад, трошки зміцнити кригу, щоб вона не зламалася і витримала вагу восьмирічного хлопчика, який тягне з холодної води трирічну дівчинку.

Андрійко замовк, бо зрозумів, що бовтнув зайвого. Йому навіть стало соромно перед янголом-охоронцем за свою злість, тим більше, що той не був ні в чому винен.

- Пробач, я... я не хотів тебе образити, - потупивши очі додолу звернувся він до свого супутника.

- Нічого, ми не такі чутливі до образ як дехто гадає. Якщо чесно, то я навіть очікував від тебе дещо подібне.

- Мені всі кажуть, що я дуже передбачливий, - сказав хлопчик. - Слухай. А навіщо ви взагалі існуєте? Це ж безглуздо — існувати і не могти нічого вдіяти.

- Важко пояснити... От раніше, коли люди ще мали віру та любов у собі, ми були значно сильнішими і могли багато чого, окрім, звісно, впливати на їх думки і бажання. З часом віра покинула серця і душі людей, в нас перестали вірити і ми поступово зникаємо...

- Як це зникаєте? Помираєте? Це неможливо, янголи ж мають бути безсмертні!

- Ми не помираємо. Просто стається так, що ми відчуваємо, що раз — і не стало одного з нас... І так трапляється все частіше і частіше. На це місто взагалі залишився я один, а скоро може і мене не стати... - важко зітхнув янгол-охоронець.

- Але чому так відбувається? Чому не з'являються нові янголи?

- А звідки їм взятися? Янголи — це колишні душі чесних, щирих людей, які при житті мали сильну віру у добро. Тепер таких майже немає...

- Я! Я хочу стати янголом-охоронцем! Хочу допомагати людям, рятувати їх від бід, вселяти в їхні серця добро! Кого маю просити про це?

- Вже нікого, - усміхнувся у відповідь янгол. - Згадай своє попереднє бажання:  щоб кожна дитина у цьому місті отримала те, про що мріє найбільш за все на світі. Ти теж дитина і ти зажадав стати янголом. Ось і маєш те, що хотів.

І тільки тепер Андрійко зрозумів, що літає сам, без підтримки. Спочатку він трошки злякався, бо висота була чимала, а впасти здавалося дуже страшно, але потім усвідомив, що може керувати своїм польотом як йому заманеться. Круто! Наче в невагомості. Він поглянув на свої руки і - о диво вони були не з плоті, а з диму, що сяяв у темряві. Ще через мить він відчув крила за спиною, спробував ними ворухнути і засміявся від радості коли це вдалося!

- Кхе-кхе... - ввічливо нагадав про себе янгол-охоронець. - Мушу сказати, що твоє бажання було дуже сильним і зачепило не лише тебе, просто ти сам цього не усвідомлював.

З занепокоєнням хлопчик подивився на місто. Знизу, від одного з будинків плавно підіймалися вверх три невеличкі кулясті хмаринки, що сяяли наче... він сам.

- Мамо! Тату! Бабусю! - радісно закричав Андрійко і полетів їм назустріч. Зустрівшись з ним він огорнув їх всіх собою, наче ковдрою з теплого диму і закружляв, танцюючи неймовірний  небесний вальс. Хмаринки сміялися. Їм було весело і радісно, хоча ніхто з них, поки що не розумів, що відбувалося...